Правові підстави участі іноземних осіб у цивільному процесі.

1. Право на звернення до суду за захистом і на судовий захист. У ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені ті ж обов'язки, що мають громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншими законами України, а також міжнародними договорами нашої держави (ч. 2 і ч. 4 ст. 2 Закону). Іноземці мають право на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав. Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України (ст. 22 Закону).

Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які засновані за межами України за законами тієї країни, де вони створені (статті 24, 567 ЦК України), їх правосуб'єктність підтверджується нотаріально засвідченим у місці знаходження іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.

Згідно зі статтями 423 і 424 ЦПК іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Щодо іноземних підприємств і організацій, то відповідно до ч. 2 ст. 423 ЦПК вони мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів. Отже, іноземцям забезпечується цивільний процесуальний захист їх прав і законних інтересів на засадах національного режиму, встановленого для громадян України.

Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців грунтується на принципі безумовності і не пов'язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України у порядку реторсії можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допущені такі обмеження.

Норми про вільний доступ іноземців до суду передбачені у міжнародних договорах України.

2. Внесення застави і судові витрати. Законодавством України не встановлюються будь-які обмеження надання процесуально-правового захисту іноземцям, їм гарантується право вільного і безперешкодного звернення за захистом до судів України.

Водночас вільний доступ іноземців до суду в багатьох зарубіжних країнах обмежується застосуванням інституту caution judicatum solvi (забезпечення того, що судове рішення буде виконано), тобто покладенням на позивача-іноземця обов'язку надати забезпечення судових витрат (грошову заставу), які може понести відповідач, якщо позивачу буде відмовлено судом у задоволенні позову. Цей інститут передбачений законодавством Франції, Бельгії і Нідерландів і застосовується до осіб, які проживають за межами цих країн, та до іноземців, які проживають в державі суду, але не мають у ній земельної ділянки. В Італії заставу зобов'язаний внести позивач, який не має майна в цій країні, а в Англії — позивач, який має доміцілій за кордоном. Інститут застави передбачений законодавством Австрії, Іспанії, ФРН, відомий законодавству Польщі, Угорщини, Югославії, але може не застосовуватись на умовах взаємності, коли громадянин країни суду звільнений від забезпечення витрат в країні, громадянином якої є іноземець.

Громадяни та юридичні особи України при зверненні до судів зазначених держав були зобов'язані виконувати правила cautio judicatum solvi, спрямовані проти іноземців, які на практиці створювали істотні перешкоди для доступу до судового захисту. Це зумовило необхідність включення до договорів, укладених Україною, спеціального правила про взаємне, вільне і безперешкодне звернення до суду за захистом, а також про взаємне звільнення від внесення застави для забезпечення процесуальних витрат.

3. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців. Правове регулювання цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але загальним є положення, що процесуальна правоздатність пов'язується з цивільною і полягає в здатності бути стороною в процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю. Процесуальна дієздатність полягає у здатності сторін самостійно здійснювати своїми діями процесуальну правоздатність. Наприклад, в Англії здатність іноземця бути відповідачем визначається межами юрисдикції англійського суду, а позивачем (здатність пред'явити позов) — за законом доміцілія особи (у комерційних справах — за законом місця укладення угоди). У Франції здатність іноземця бути стороною процесу обумовлюється можливістю суду розглядати справи з участю іноземця. В США процесуальна правоздатність фізичних осіб визначається за законами їх місця проживання, а юридичних осіб — за законами, згідно з якими юридична особа була заснована. У ФРН та деяких інших державах Європи процесуальна право- і дієздатність визначаються з застосуванням колізійних норм, тобто або за законом громадянства особи або за законом її доміцілія чи за законом укладення угоди. За національним законом іноземця процесуальна дієздатність визначається в Румунії, Болгарії, Угорщини та інших державах.

В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) визнається за всіма громадянами та юридичними особами нашої держави, а дієздатність — за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами (статті 100 і 101 ЦПК). Зазнамені правила поширюються й на іноземців, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства. Відповідно до статей 423 і 424 ЦПК іноземні громадяни, підприємства та організації мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Вони можуть брати участь у цивільному процесі, як сторони, треті особи та інші заінтересовані особи (статті 4, 5 і 98 ЦПК), вести справу особисто чи через представника (ст. 110 ЦПК), бути представником інших осіб, які беруть участь у справі (статті 111 і 112 ЦПК) і користуватися цивільними процесуальними правами, визначеними ЦПК для таких осіб у всіх видах провадження і стадіях розвитку цивільного процесу (статті 99, 103, 107 і 108 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних громадян, підприємств та організацій, а також осіб без громадянства в Україні визначаються цивільними процесуальними законами нашої держави, в яких відсутня прив'язка до іноземного права.

4. Представництво іноземців консулами. Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземців, надає останнім право вести цивільні справи в суді особисто або через своїх представників (ст. 110 ЦПК) незалежно від місця їх проживання та перебування, їх представниками в суді можуть бути адвокати (як громадяни України, так і іноземці), а також інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва (пп. 4 і 5ст. 112 ЦПК).

Процесуальними представниками як іноземців в судах України, так і громадян України в іноземних судах можуть бути консули. Право консула здійснювати представництво громадян своєї держави в країні свого перебування передбачено міжнародними угодами, консульськими конвенціями.

Згідно з міжнародно-правовими актами (конвенціями, договорами) процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави характеризується такими ознаками:

1) здійснюється в іноземній державі місця свого перебування;

2) виникає не на підставі волевиявлення довірителя за договором доручення, а на підставі міжнародного договору, тобто є офіційним представництвом;

3) припиняється на підставі юридичного факту, тобто взяття на себе заінтересованою особою захисту своїх прав та інтересів особисто чи через призначеного нею представника;

4) здійснюється без спеціального доручення. Останнє положення не узгоджується зі ст. 113 ЦП К, відповідно до якої повноваження процесуального представника повинні бути стверджені зазначеними в ній документами. Однак ця норма до процесуального представництва, здійснюваного консулами, не застосовується в силу дії правила ст. 428 ЦПК, згідно з яким, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містить її законодавство про цивільне судочинство, застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

Виходячи з того, що представництво консула в цивільному процесі здійснюється без спеціального доручення, а на підставі норм міжнародних угод в літературі з міжнародного цивільного процесу набула поширення думка про те, що консулу не потрібні спеціальні повноваження на виконання процесуальних дій для яких необхідне застереження в дорученні, зокрема, щодо зміни підстави і предмета позову, передбачених ст. 115 ЦПК. Інші автори вважають, що міжнародні договори не скасовують норми внутрішнього законодавства про межі повноважень представників, якщо ними є консули, і що суть договірних норм про представництво консулами громадян своєї держави без спеціального доручення дістає вияв у наданні їм можливості вжиття своєчасних заходів для захисту прав та інтересів громадян. Дійсно, міжнародними конвенціями і договорами не визначений обсяг повноважень консула, як процесуального представника, а лише передбачено загальне правило, згідно з яким консул здійснює представництво громадян своєї держави за місцем свого перебування. Отже, обсяг повноважень консула як цивільного процесуального представника визначається внутрішнім законодавством України. Колізія між міжнародним договором України та її внутрішнім законодавством відсутня. А тому відсутні підстави для застосування ст. 428 ЦПК, яка надає перевагу нормам міжнародного договору.

Цивільні процесуальні функції консула як представника в цивільному процесі України відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 p., можуть виконувати призначений іноземною державою і визнаний урядом нашої держави в особі Міністерства закордонних справ України генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент (п. 19 ч. 3). Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків, в тому числі й у цивільному процесі, після видачі йому Міністерством закордонних справ України консульської екзекватури (п. 20 ч. І).