Д. Дефо — просвітитель XVIII ст. Літературна діяльність

На долю англійського письменника Даніеля Дефо випали в'язниця й ганебний стовп, переслідування і жебрацтво, але» незважаючи на всі біди, ця сильна духом та надзвичайно енергійна людина ніколи не змінювала своїх переконань і до останніх днів свого життя продовжувала боротися пером у руках за ті ідеї, які згодом органічно сприйняв її народ.

Для більшості англійський письменник Даніель Дефо — автор роману «Робінзон Крузо», перекладеного різними мовами світу, однак далеко не всім відомо, що він був одним із найвидатніших політиків Англії кінця XVII— середини XVIII сі.

Народився Даніель Дсфо наприкінці 1659 чи на початку 1660 року — точна дата біографам і досі невідома. Його батько — Джеймс Фо — був дрібним торговцем («милозвучну» частку «де» вимушено додав до свого прізвища вже сам письменник, про що йтиметься нижче). Родина належала до пуритансько-дисентерського середовища, яке не визнавало офіційної влади англіканської церкви (дисентери —_особи, що відійшли від пануючої церкви».

Майбутній письменник здобув освіту у відомій на той час дисентерській академії Чарльза Мортона у Стоук-Ньюігтоні, де вивчав богослов'я, а також класичні й нові мови, історію, географію та математику. Батько хотів бачити свого сина священиком, але Даніель розмірковував інакше. Його вибір був

підказаний не лише індивідуальними природними нахилами, а й своєрідністю того складного періоду в історії Англії.

На очах у Дефо руйнувався старий феодальний порядок, починалася епоха панування третього класу, і юнак з головою поринув у сферу приватного підприємництва і торгівлі. У якості торгового посередника він багато подорожував Європою, особливо довго пробув в Іспанії та Португалії. На жаль, успішного та вдалого комерсанта з нього не вийшло: зазнав він і дрібних поразок, і великого банкрутства.

На початку 1690-х років невдалий комерсант знайшов для себе нове поле діяльності — літературне. Серед ранніх спроб пера Дефо-публіциста найчастіше

згадують його «Нарис проектів» (1697), написаний людиною, яка серйозно замислювалась над розвитком національної символіки. 1701 року він пише віршований памфлет «Чистокровний англієць», спрямований проти аристократичної опозиції. Дефо уїдливо висміяв безглуздість розмірковувань про «чистоту крові» в англійців — нації, що виникла внаслідок неодноразового змішування різних етнічних груп.

Крім того, Дефо у саркастичній формі викривав нову політику уряду щодо інаковіруючих. Авторство Дефо не важко було встановити, і в лютому 1703 року памфлетиста заарештували й кинули до Ньюгетської в'язниці, де він із невеликою перервою пробув майже два роки. До того ж 1703 року він тричі стояв біля ганебного стовпа, однак громадська страта мужнього й дотепного захисника дисентерів перетворилася на його тріумф. Пам'яткою цих подій став славетний памфлет «Гімн ганебному стовпу», написаний у в'язниці.

Варто зазначити, що на момент розшуку памфлетиста у «Лондонському віснику» з'явилося оголошення про урядову нагороду (у розмірі 50 фунтів) тому, хто надасть відомості про місцезнаходження Дефо, «худощавого человека среднего роста, около 40 лет, смуглого с темно-каштановыми волосами, серыми глазами, крючковатым носом и большой родинкой около рта». Саме розшуком і переслідуваннями була спричинена видозміна письменником свого прізвища.

Як відомо, зовнішнє благополуччя далеко не гарантує положення у суспільстві. Молодий комерсант з величезними потугами прокладав собі шлях до політики та літератури. Визнати «братом по духу» цього сумнівного торгівця, цього «безсовісного Дефо» (як назвав його поет Олександр Поп) не могли ані парламентські трибуни, ні тим більше літературні світочі.

1704 року Дефо починає випускати щотижневу газету «Огляд», пишучи дня неї переважну частину матеріалів. Це видання, яке стало надзвичайно популярним не тільки у Лондоні, а й у всій країні, проіснувало до 1713 року, безперечно вплинувши на формування англійської ранньопросвітницької періодики.

Протягом 1720-х років Дефо звертався до форми вигаданих мемуарів і щоденників. За приклад може правити відомий і популярний досі в різних країнах «Щоденник чумного року» (1722), у якому розповідається про події епідемії чуми її Лондоні 1664-1665 років. Написані роком раніше «Записки кавалера» переносять читача до ще більш раннього періоду — до часів Тридцятирічної війни й початку англійської буржуазної революції. Щодо жанрової специфіки, ця книга швидше за все може бути охарактеризована як авантюрний роман і поставлена в один ряд з такими творами письменника, як «Капітан Сінглон» (1720) та «Історія полковника Жака»(1722).

Особливе місце серед романів Дефо, створених протягом цього часу, посідають наступні: «Молль Флендерс» (1722) і «Роксана» (1724). Герої цих творів потрапляють у вир соціальних та політичних відносин тогочасного життя. Обидві героїні при всій своїй індивідуальності мають очевидну спільність: вони перебувають у складних, конфліктних стосунках з реальним світом, що їх оточує. Основним об'єктом художнього відображення автора тут є, безсумнівно, характер людини далеко не праведної, більше того — злочинної. Дефо наскрізним мотивом своїх творів утверджує думку — людина сама по собі не народжується злочинцем, велику роль у її житті відіграють обставини. Закладена Даніелем Дефо традиція відтворення характерів і доль реальних людей у тісному зв'язку з законами й звичаями сучасного світу згодом набула свого продовження й розвитку в середині XVIII століття у творах С. Річардсона, Г. Філдінга, Т. Дж.

Смолетта, а від них відповідно ця лінія йде далі — до європейського критико-реалістичного роману середини XIX століття.

Загалом письменницька діяльність Дефо була досить різнобарвною. Ним написано близько 250 праць різних жанрів — від поезій до прозових памфлетів і масштабних романів. Йому належить авторство величезної кількості публіцистичних статей, нарисів, історичних та етнографічних праць.

Дефо і справді не зовсім був схожий на літераторів-сучасників з їх благородними персонажами, адже його героями були работоргівці, повії, пірати, злочинці тощо. Творче натхнення він черпав не з книжок, а з власного життєвого досвіду і звертався найчастіше до пересічного читача.

Завдячуючи записам у приходських книгах відома точна дата смерті письменника — 24 квітня 1731 року. У відповідності з тими джерелами причиною смерті стала летаргія. Однак це скоріше не діагноз, а вже наслідок хвороби. Є припущення, що летаргією на той час називали цілковиту «зношеність» організму, а це значить, що помер Дефо через виснаження енергетичних сил організму.

Найбільшої слави Даніелю Дефо приніс роман «Робінзон Крузо».

На думку дослідників творчості письменника, безпосереднім поштовхом до написання роману став епізод із корабельного щоденника капітана Вудса Роджерса, опублікованого під назвою «Подорож навколо світу від 1708 до 1711 року». Згодом, за матеріалами цього щоденника, відомий журналіст Стіль надрукував статтю про пригоди шотландського матроса, котрий, як вважають, певною мірою був прототипом Робінзона Крузо.

Існує припущення, що у готелі «Ландогер Трау» відбулася зустріч Д.Дефо з Олександром Селькірком — штурманом судна «П'ять портів», який за непокірність капітану був висаджений на незаселений острів Хуан-Фернандес поблизу берегів Чилі. Там він прожив 4 роки.

Д.Дефо переніс місце перебування свого героя до басейну Атлантичного океану, а час дії відніс приблизно на 50 років у минуле, тим самим збільшивши термін перебування свого героя на безлюдному острові у 7 разів.

Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дає таку назву твору, що співзвучна його фабулі: «Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у цілковитій самотності на безлюдному острові поблизу американського узбережжя, неподалік від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув весь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його врешті-решт визволили пірати. Писано ним самим».

Характерні риси просвітницького роману «Робінзон Крузо»:

· утвердження думки, що розум та праця — головні рушійні сили прогресу
людства;

· правдоподібності твору надала реальна історія, покладена в основу сюжету;

· достовірності оповіді сприяла форма щоденника;

· оповідь від першої особи, від імені самого героя, давала змогу авторові показати світ очима звичайної людини і водночас розкрити ЇЇ характер, почуття, моральні якості;

· образ Робінзона Крузо поданий у розвитку;

· у центрі уваги не тільки екзотика безлюдного острова й захоплюючі пригоди, скільки людина, її переживання, почуття, коли вона залишалася сам на сам зприродою;

· Робінзон — дієва й активна людина, справжній син свого часу, він шукає різних засобів виявлення власних здібностей та практицизму;

· Робінзон — новий герой. Це не видатна чи виняткова особистість, не
історичний діяч, не міфічний образ, а звичайна людина, наділена душею і розумом. Автор оспівує активність простої людини у перетворенні довколишньої дійсності;

· образ головного героя має велике виховне значення;

· екстремальна ситуація стає критерієм визначення не тільки фізичної сили, а
передусім людських якостей героя;

· художнє досягнення роману — рішення письменника змусити свого героя
аналізувати не тільки те, що він бачить довкола, а й те, що відбувається у його душі;

· природа для Робінзона — мудрий учитель і провідник у його діяльності. Вона — чудовий об'єкт для перетворення, для виявлення можливостей і здібностей людини. В англійській духовній культурі XVIII століття значну роль відігравало вчення Дж. Локка, який проголосив пріоритет досвіду у розумовій діяльності. Досвід перевіряє правильність розумових припущень, сприяє пізнанню істини. А людина набуває досвіду з допомогою своїх почуттів. Ці думки філософа знайшли художнє втілення в романі Дефо;

· природа дала поштовх для розвитку моральних якостей героя. Завдячуючи її постійному впливові, Робінзона неначе минають соціальні проблеми, інтриги й конфлікти. Йому не потрібно бути лицемірним, жадібним, брехливим. Перебування на лоні природи й у злагоді з нею викликало до життя тільки найкращі риси натури — щирість, працьовитість і здатність бути природним;

· особливість роману — поєднання конкретики з широкими соціальними й моральними узагальненнями (Робінзон і людожери; Робінзон і П'ятниця— цс у розумінні просвітителів ніби змодельована в мініатюрі соціальна історія людства);

· головна ідея роману — уславлення активності, трудової енергії, розуму й високих моральних якостей людини, які допомагають їй опановувати світ, а також утвердження великого значення природи для духовного розвитку людства;

· роман «Робінзон Крузо» — зразок реалістичного роману епохи Просвітництва. Сюжет роману «Робінзон Крузо» був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.

Новою у тогочасній літературі ця тема не була. Ще до Д. Дефо з'являлися твори, у яких розповідалося про долю нещасних мандрівників, закинутих до нецивілізованого світу. 1674 року в Англії опублікували переклад книги арабського письменника XII століття Ібн Туфайля про пригоди Хаджі Бей Йокдане, який досяг великої мудрості, живучи на острові зовсім самотньо.

Після появи роману Дефо літературознавча наука збагатилася новим поняттям — «робінзонада», що означає традиційний у літературі сюжет, побудований на зображенні життя й випробувань персонажа, що потрапив в екстремальні умови, з певних причин був позбавлений людського товариства.

Роман-робінзонада — прикметна риса літератури не лише XVIII століття, а й наступних етапів у розвитку світової літератури. Зразками романів-робінзонад є наступні твори: «Острів Фельзенбург» И. Шнабеля (1751), «Новий Робінзон» Й. Кампе (1779), «Швейцарський Робінзон» Вісса (1812—1827), «Відлюдник Тихого океану» Псішарі (1824), «Мауглі» Р. Кіплінга (1894—1895), «Російський Робінзон» С. Турбіна (1879).

Сучасні письменники теж створюють робінзонади. Так, російська письменниця Л. Петрушевська у творі «Нові робінзони» зображує відчуття сучасної людини, котра змушена тікати від абсурдного й жахливого світу на лоно природи, аби врятуватися морально й фізично.

З творчістю Джонатана Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущипливої іронії — Свіфт посів чільне місце у світовій літературі.

Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему. засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення. Сатира Свіфта мас філософсько-політичний характер, його творчості притаманний яскраво виражений громадянський пафос.

Талановитий англійський письмеиник-сатирик XVIII ст. Джонатан Свіфт, який прославив своє ім'я захоплюючим і дотепним романом «Мандри Гулівера», народився 1667 року в ірландському місті Дублін у родині пастора. Свіфт-старший помер за декілька місяців до народження сина, залишивши йому у спадок лише добре ім'я. Свіфт-молодший змушений був власними силами пробиватися у житті.

Джонатан Свіфт закінчив богословський факультет Дублінського університету. Через зневажливе ставлення до нього 3 боку родичів, він майже не приділяв уваги заняттям, до яких не мав ще й природного нахилу. Він понад усе захоплювався читанням історії та поезії.

Коли настав час отримувати ступінь бакалавра, він, хоча і вів життя, відповідаюче встановленим нормам, цього ступеня не отримав через «нездатність». Врешті-решт ступінь йому була присвоєна у досить не привабливій для нього формі, що мала ганебну помітку «особливою милістю». До цього часу в архівах навчального закладу зберігаються документи, що підтверджують цей ганебний факт.

Після закінчення університету Джонатан поїхав до матері, яка на той час мешкала у Лестері (Англія), пробувши там декілька місяців, влаштувався секретарем до сера Уільяма Темпла, батько якого був великим другом їхньої родини. Джонатан пробув у нього близько 2-х років.

Повернутися до Ірландії змусили лікарі, занепокоєні станом здоров'я Свіфта. Однак погіршення здоров'я не припинилося і Джонатан знову повертається до Англії, до маєтку Уільяма Темпла.

Стан матеріального забезпечення Свіфта бажав бути кращим. Це змушувало майбутнього письменника шукати засобів для існування. Одним із них був сан священика. Однак ця професія не приваблювала Джонатана. Тоді Уїльям Темпл запропонував Свіфтові посаду секретаря і відповідне жалування. Не хвилюючись про те, що все в його житті визначається суто корисливими інтересами, Свіфт спокійно приймає священицький сан. Він придбав пребенду на півночі Ірландії, але втомившись від виконання своїх обов'язків за декілька місяців, повернувся до Англії і жив \ маєтку Уільяма Темпла до смерті останнього. Окрім певної суми грошей, Темпл заповів йому турбуватися про видання свого посмертного зібрання творів і отримувати прибутки від цих публікації!.

У мастку сера Уільяма Темпла розпочинається літературна діяльність Джонатана Свіфта. Працюючи секретарем. Джонатан мав можливість користуватися величезною бібліотекою.

Читав Свіфт по 10—12 годин щодня.

Незважаючи на те, що молодий письменник ставився до своєї професії священика досить серйозно, його можна було, як і раніше, звинуватити у поверховому ставленні до ученого богослов'я. Він вважав своїм першочерговим завданням насититися до духовного життя свою віку і розібратися у ньому. Тому найбільше уваги він приділяє творчості античних авторів.

Його перші літературні праці — це памфлети, написані як відгук на важливі, актуальні питання суспільно-політичного й літературного життя в Англії. Памфлет — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку.

Перебуваючи на службі у сера Уільяма Темпла, Свіфт написав свій перший сатиричний памфлет «Битва книжок» (1697).

Після смерті Темпла у 1699 році Свіфт вимушений був шукати нове місце роботи. У 1701 році він отримав ступінь доктора богослов'я і місце вікарія у Ларакорі, Ірландія.

Щоб якось розрадити самотність, Свіфт запросив погостювати свою давню подругу Естер Джонсон, доньку економки Темпла і. як стверджують деякі біографи, її господаря. Молодий літератор оспівав дівчину під іменем «Стелла», під цим іменем вона і залишилась в історії. Джонатан знав Естер з 8-річного віку, коли вона була ще маленькою дівчинкою. Юний секретар брав участь у її долі, навчаючи Естер грамоті, займаючись з нею літературою. Свіфт для Естер став чоловіком, у якого вона згодом закохалась.

Якщо говорити про особисте життя Свіфта, то увагою жінок він не був обділений. Зокрема В.Теккерей у біографічному нарисі про нього писав: «Я слышал разговоры о том, как одна женщина сказала, что согласилась бы стерпеть всю жестокость Свифта, только бы испытать его нежность».

У вересні 1701 року Свіфт анонімно опублікував свій перший політичний памфлет — «Рассуждения о раздорах н разногласиях межу знатью и общинами в Афинах и Риме».

Протягом 1701 —1704 років Свіфт перебуває у Лондоні. Він прийнятий до правлячих кіл партії вігів; зближується у цей час із провідними літераторами

Англії.

Стосовно особистого життя, то саме у цей час у житті письменника з'являється Естер Ванормі — сусідка Свіфта по лондонській квартирі. Свіфт написав ліричну поему «Каденус і Ванесса», де в образі красуні Ванесси було зображено Естер, а Г коханим Каденусом був сам Свіфт.

Фінал цієї заплутаної особистої драми розігрався в Ірландії. Несподівано для всіх у 1716 році Свіфт обвінчався зі Стеллою (Естер Джонсон), але прагнув зберегти цей шлюб у таємниці. Причин цьому декілька. Можливо, він не хотів, щоб про це дізналася інша Естер (Ванормі), яка з нетерпінням чекала листів від нього.

Тендітна і хвороблива від природи Естер Ванормі так і не змогла пережити

цього. Вона померла у 1723 році. Стелла (Естер Джонсон) не на багато пережила

свою суперницю, всього лише на п'ять років із найкращих свіфтових памфлетів — «Казка бочки» (1704). Назва памфлету — вираз, що означає «безглузду, заплутану історію». Підставу для такої назви дає й ускладнена структура твору: у ньому декілька передмов, багато відступів. Проте головна тема означена і зрозуміла: Свіфт створює сатиру на церкву. Пародіюючи стиль ученого трактату, Свіфт зачіпає у «Казці бочки» різні боки англійського життя, центральний сюжет — притча про батьківський спадок і трьох братів — спосіб не тільки висміяти недоліки кожної із форм релігійного вірування (католицизму, англіканства, пуританства), а й виступити проти фанатизму, захистити принцип віротерпимості.

У цьому памфлеті автор гостро викриває духовне та політичне життя епохи, сформоване моральною та розумовою неповноцінністю. Це пародія на історію церков та стан релігійної думки в цілому. Це водночас і соціальна сатира, і передбачення, пророкування.

Незважаючи на те, що памфлети Свіфта виходили анонімно, їх авторство ні в кого не викликало сумніву. Неодноразово Свіфта хотіли засудити, але не робили цього, оскільки боялися виступу народних мас за письменника.

Свіфт був сатириком, але водночас і активним громадським діячем, який не залишався осторонь соціальних проблем тогочасного суспільства. Лікуючи душу як священик, Свіфт своїм палким словом намагався вилікувати і суспільство, викриваючи його вади.

З ім'ям письменника пов'язані важливі політичні події, наприклад, укладання у 1713 році мирної угоди між Англією та Францією за іспанський спадок. Сучасники назвали цю угоду «Свіфтовим миром».

З кінця серпня 1714 року Свіфт у Дубліні обіймав посаду декана собору святого Патріка. Варто нагадати, що це «почесне заслання» до Ірландії тривало до кінця життя Свіфта. Для знедоленої Ірландії Свіфт став організатором національно-визвольного руху проти англійців. Цікаво, що знаменитий письменник третину своїх прибутків віддавав у казну на потреби ірландського народу.

Декан собору святого Патріка користувався авторитетом й повагою серед простого люду. Тому його неможливо було змусити замовчати.

Джонатан Свіфт був порядною і чесною людиною. Його життєвим кредо були слова: «Я пишу не заради слави, єдина моя мета — благо суспільства».

У 1726 році друком виходить його головний твір, що дав безсмертя його імені, — «Мандри у деякі віддалені країни світу Лемюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів».

У рік появи роману Свіфтові виповнилось 59 років,, і хоча розум письменника все ще зберігав свою силу, пережиті драми та лихоліття залишили свій слід. Почастішав головний біль, що мучив письменника ще з часів юнацтва, поступово насувалася глухота, що згодом відмежувала його від оточуючого світу.

Під кінець життя, втративши слух, письменник зробився похмурим, замкнутим, дні проводив у самоті, став неуважним і забудькуватим. Пам'ять ослабла настільки, що він не міг навіть читати. Якось, прогулюючись з товаришем у парку, Свіфт зупинив свій погляд на старому в'язі, верхівка якого вже висохла. «Ось так і я почну вмирати — з голови», — сказав геніальний сатирик.

Часом талант письменника все ще знаходив своє втілення у нових творах, таких як «Повне зібрання витончених та остроумних розмов». «Настанова слугам», «Клуб легіону», але письменник вже відчував, що його життя добігає до кінця.

Ще у 1731 році він написав сатиричну поему «На смерть доктора Свіфта», у якій з іронією, що не залишала його до останньої хвилини, описував, як суспільство та друзі сприймуть його смерть.

У 1740 році у листі до своєї кузини Уайтвей Свіфт повідомляв: «Все, что я могу сказать, — это то, что я ѐще не ощущаю пытки, но ежедневно и ежечасно ожидаю ее. Я знаю, что мне осталось жить очень немного — дни мои недолги и несчастны». Ці передчуття виправдались, і у 1742 році письменник потрапив під постійний нагляд лікарів через своє здоров'я, погіршення якого було пов'язане із душевною хворобою.

Смерть 7(19) жовтня 1745 року перервала фізичні та моральні муки 78-річного Дж. Свіфта. Увесь свій спадок він заповів на побудову будинку для божевільних.

Про свою епітафію Свіфт потурбувався заздалегідь і написав її власноруч. На його могильній плиті висічено на латині: «Тут спочиває прах Дж. Свіфта, декана цієї кафедральної церкви, і жорстоке обурення не може вже краяти його серце. Іди, подорожній, і наслідуй, якщо можеш, ревного поборника справи мужньої свободи».

Такий заповіт залишив Свіфт нащадкам, а ще книги, що стали найкращою сповіддю його непохитної душі.

Свіфт прожив велике і славне життя. Його любив простий ірландський люд, який справедливо вважав Свіфта своїм вірним захисником. Найбільше письменника цікавили проблеми політичні. Тому він не сприймав тогочасного принципу «розважаючи — повчати» і вважав, що читача потрібно не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити справжнє життя, справжнього себе. Наскільки це йому вдалося, можемо судити, аналізуючи роман «Мандри Гулівера».

Спочатку «Мандри Гуллівера» сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше — про людину і суспільство. Свіфт заперечує політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами,— це сам Свіфт при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів; перші з них — прихильники високих підборів, другі — низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі впізнали короля Георга 1, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону, що симпатизував тремексенам і мав один високий підбір, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів. не знаючи, кому віддати перевагу.

Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів («Імператор, взявши в руку палицю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імператор»), — це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за «іспанську спадщину».

Свіфт — великий майстер художнього слова — прекрасно володів всіма засобами сатири. Його улюбленим прийомом є іронія, яка служить для викриття негативних моментів дійсності Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступають особливо яскраво, коли сатирик подає їх як великодушність та справедливість. З цією метою Свіфт примушує Гуллівера славити «ласку» та «поблажливість» імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору. Свіфт бореться засобами сміху. Сміхом він зриває маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею, сенат — з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.

Іронічним є підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гулівером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта — не герой, а й Англія — не просвітницький ідеал держави.

«Головною метою кожного мандрівника мас бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн» (Дж. Свіфт).

Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії XVIII століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів. Свіфт стверджував: «Сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного».

И большой человек, благородная, возвышенная душа. Среди суетных мелочей и житейского сор слышал он только то, что прилипало к ушам, И не слышал, не слышал шагов командора. «Усе на світі відносне, окрім моральних понять». — немовби хоче сказати Свіфт, відправляючи свого героя після країни ліліпутів у країну велетнів — Бробдінгнег, в особі правителя якої письменник накреслює свій ідеал мудрого і гуманного правителя. І це не випадково: питання про можливості людського розуму, про ідеального монарха належать до тих. які були в центрі уваги просвітників.

Королівство велетнів — це зразок ідеальної держави, на чолі якої стоїть добрий і мудрий король, вимріяний усіма народами. Як людина гуманна і обдарована здоровим глуздом, він не знає, що таке загарбницька війна, не утримує постійної армії, а в своїй державній практиці не вдається до дипломатичного та бюрократичного крутійства.

Король часто розпитував Гулівера про звичаї, закони, релігію, устрій та освіту в Європі, і той «занадто багатослівно описував свою добру батьківщину, її торгівлю, релігію, розповідав про всі війни на морі і на суші». Протягом шести аудієнцій, кожна з яких тривала кілька годин, якнайдокладніше оповідав про організацію англійського парламенту, роботу суду, формування фінансів. Та все це король піддав нищівній критиці. Устами мудрого монарха Свіфт виголошує жорстокий, але справедливий вирок політичному ладу Англії.