Філософські повісті «Небіж Рамо», «Жак-фаталіст»

Ім'я Дсні Дідро назавжди злилося із самою суттю XVIII століття, яке залишилось в історії людства як доба Просвітництва. Голова та ідейний ватажок енциклопедистів, белетрист, драматург, теоретик мистецтва, просвітник та філософ-матеріаліст— ось далеко не повний перелік високих титулів, які по праву належать Дені Дідро. Він заклав підвалини нових суспільних ідеалів та нового світовідчуття напередодні буржуазної революції, чим і заслужив прихильність не лише сучасників, а й наступних поколінь.

Значення постаті Дідро для сучасників насамперед пов'язане із особливістю його творчості. Межі між мистецтвом (літературою) та наукою (філософією) у творчості Дідро-енциклопедиста були умовними та доволі рухомими. Усі засоби епохи були підкорені непримиримій боротьбі із абсолютизмом, феодалізмом та церквою і тому взаємопов'язані. Образи його романів — це спосіб розкрити новий погляд на світ, вони пронизані філософською проблематикою. «Поет повинен бути філософом», — стверджував Дідро. — «Йому повинні бути відомі шляхи людського духу, світлі та темні боки, добрі та погані явища людського суспільства».

Народився Дені Дідро 5 жовтня 1713 року у місті Лангре (провінція Шампань) у заможній родині.

Батькові Дідро належала майстерня по виготовленню ножів. Це ремесло у родині Дідро переходило від покоління до покоління.

Дені був старшим сином, і у спадок від дядька на нього чекало місце церковного каноніка. Восьмирічного хлопчика віддали до Лантрського єзуїтського колежу. Сувора дисципліна та люті нрави школярів не злякали його, він швидко навчився давати відсіч. У 12 років Дені відправили до Парижу, де він продовжив навчання у єзуїтському колежі д'Аркур.

Тут відраза до богослов'я проявилася у молодого хлопця більш відкрито. Він зацікавився природничими науками: математикою, фізикою, хімією, фізіологією. Врешті-решт, він незаперечно заявив, що відмовляється від духовної кар'єри.

Проте, юнакові не підійшла жодна із соціальних ролей, що їх пропонував йому батько, включаючи і ремесло предків. Сподіваючись приборкати сина, батько припинив висилати йому кошти на прожиття. Однак, це не засмутило Дідро — навпаки, він занурюється у вільне життя, і близько 10 років підтримує жалюгідне існування домашніми уроками та іншими випадковими заробітками, часом голодуючи і одягаючись у лахміття. Головне заняття Дідро — читання книжок, за його власними словами, він шкодував витрачати час на щось інше. Книги були його щастям. Перш за все — це твори філософів: Ф. Бекона, Р. Декарта, Спінози. Лейбніца, фундаментальні праці та новинки усіх галузей знань та техніки. У свідомості Дідро поєдналися і злилися підсумки духовного розвитку Європи XVI—XVIII століть.

Не лише наука цікавила філософа. Жінки, які завжди викликали захоплення у письменника, займали його розум і серце у молоді роки. У 1743 році, у віці 30 років, Дідро обвінчався із Анною Шампьйон, дівчиною із простої та бідної родини. Вінчання відбувалося таємно, а через рік дружина народила першу доньку, яку на честь матері філософа назвали Анжелікою. Після народження доньки Дідро почав відкрито зраджувати своїй дружині. Варто зазначиш, що перша донька Дідро Марія-Анжеліка (після одруження пані Вандель) була першим біографом свого батька.

Сімейні обов'язки змусили Дідро енергійно заробляти кошти на прожиття. Він зайнявся систематичними перекладами з англійської мови. Перекладає «Історію Греції», працює над перекладом шеститомного медичного словника. А у 1748 році цілком несподівано, на замовлення всевладного Філіпа Морепа Дідро протягом двох тижнів написав роман «Нескромні скарби».

З того, що писав Дідро, а писав він багато, тільки частина потрапляла до друку. Погляди Дідро суперечили поглядам влади — світської і духовної, викликали ненависть та усілякі спроби покарання з боку останніх. Один із його перших творів «Філософські думки» (1746), у якому він стримано висловився проти аскетичного придушення плоті та віри у дива, був спалений рукою ката. У 1749 році Дідро написав «Лист про сліпих для повчання зрячим», у якому відобразив свої атеїстичні погляди і відкинув будь-яку філософію, яка не спирається на почуття та суперечить здоровому глузду. Через цей твір Дідро був заарештований і три місяці провів у в'язниці Венсенського замку. У тюремній камері письменника відвідує Ж.-Ж. Руссо. Вони були однодумцями.

Дідро був із тріумфом звільнений, допомогли, в першу чергу, придворні знайомства. Він регулярно відвідує салон вченого барона Поля Гольбаха, де збираються найвидатніші люди того часу — філософ Гельвецій, академік-математик Д'Аламбер, американський просвітник Франклін, англійський письменник Стерн. Разом із Д'Аламбером Дідро береться за видання «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел» (35 томів, з 1751 по 1780 роки). Протягом багатьох років свого життя Дідро віддає цій грандіозній прані усі свої духовні сили та матеріальні засоби.

«Енциклопедія» являє собою систематичне зведення досягнень тодішньої науки, техніки та виробництва, усіх галузей соціальних знань. Участь у ній брали найвидатніші інтелектуальні сили тодішньої Франції: Вольтер, Монтеск’є, Гольбах, Гельвецііі. Руссо. Нове матеріалістичне світобачення ґрунтувалося на фактах природознавства, а все існуюче підпадало під розгляд розуму — і королівський деспотизм, і церква, і релігія. Значення «Енциклопедії» виходило за межі суто довідкового видання. У ній було здійснено перегляд основ людського буття з позицій просвітницького розуму. Тому «Енциклопедію» справедливо називають «Біблією нового часу». Не забарилися репресії та заборони, але томи «Енциклопедії» виходили напівлегально, збираючи усе нових передплатників; повністю або частково вони були перекладені деякими з європейських мов.

Видання «Енциклопедії» буквальним чином перетворило Дідро на жебрака. Пропозиція Катерини II придбати його бібліотеку, залишивши ЇЇ письменникові у довічне користування та призначивши його зберігачем, стала якраз у нагоді.

Історія взаємин Катерини II з Дідро розпочалася з легкої руки освіченого вельможі — князя Д. А. Голіцина, який певний час обіймав дипломатичний пост у Парижі. Уже з другої половини 1762 року Катерина запропонувала Дідро перенести видання «Енциклопедії» до Росії. У 1765 році Дідро, за сприянням Грімма та Голіцина, продав Катерині свою бібліотеку і був призначений її пожиттєвим доглядачем з окладом у 1000 франків на рік, причому відразу ж отримав своє жалування за 50 років вперед, у розмірі 50 000 франків. Після смерті Дідро його бібліотека з великою кількістю приєднаних до неї копій рукописів філософа була перевезена до Петербурга (у 1785 році). Однак, книги Дідро не були збережені як особливий, цілісний фонд, на зразок бібліотеки Вольтера, а були розподілені по різним відділам бібліотеки Ермітажу, а потім загубились у книжковому фонді Публічної бібліотеки імені М. Е. Салтикова-Щедріна у Петербурзі.

В очах французьких просвітників Росія була найпрогресивнішою країною, батьківщиною ліберальних принципів. Дідро на запрошення Катерини II приїжджає до Росії. Він пробув у Петербурзі, починаючи з вересня 1773 року по березень 1774 року. Метою його візиту було сприяння подальшому прогресу «просвітницької монархії». Імператриця зустрічалася із славетним французом майже не щодня, люб'язно спілкувалася, покірно вислуховувала поради послабити кріпацтво тощо і майже не відповідала на питання, що стосувалися тогочасної ситуації у країні (де у цей час розгорталося повстання Пугачова).

Дідро залишив Росію дійсним членом Академії наук та почесним членом Академії мистецтв.

Повернувшись до Франції із підірваним від суворих кліматичних умов здоров'ям, він продовжував наполегливо працювати. У лютому 1784 року хвороба, пов'язана із сухотами, почала швидкими темпами прогресувати. Напередодні смерті його відвідав духівник із церкви святого Сульпіція і почав вимагати розкаяння у єретичних поглядах. Дідро відкинув цю пропозицію, вважаючи зі свого боку покаяння безсоромною брехнею.

Дені Дідро помер 31 липня 1784 року.

У житті Дені Дідро було багато жінок. В основному ці романи не тривали більше одного місяця. І лише Софі, мадемуазель Волан, увійшла до його життя, щоб піти з нього лише із його смертю. Ким була Софі Волан і як вона виглядала нам не відомо. Знаємо ми лише те, що коли вони зустрілися, Дідро було 44 роки, а їй трохи більше, ніж 40.

Йшов 1757 рік. У нього були дружина і донька. У неї — самотнє життя жінки, яка вже ніколи не пізнає сімейного щастя та материнства. Мудра, покірна «мадемуазель Софі» не вимагала від коханого занадто багато. їй потрібні були лише його листи, сповнені щирості думок і почуттів.

Більше 500 листів розповідають про прекрасний роман двох закоханих, довжиною у 30 років.

Софі так і не вийшла заміж, залишаючись відданою своєму коханому до кінця життя. Бачилися вони дуже рідко. їхні стосунки постійно наражалися на опір. Крім того, всіх вражала постійність у почуттях.

Софі померла за 5 місяців до смерті Дідро.

♦ Є відомості, що портрет мадемуазель Софі Волан був намальований невідомим художником на прохання Дідро на зворотному боці титульного листа улюбленого ним томика Горація. Як відомо, Катерина II придбала всю особисту бібліотеку письменника ще у 1765 році, і ця книга, як і багато інших, загубилась десь на полицях книгосховища.

Дені Дідро був відомий і як драматург. Теорія театру і драматургії була предметом пильної уваги просвітника.

Теорії драматургії присвячені наступні драми Дідро: «Бесіда», «Роздуми про драматичну поезію». Ці твори були написані у зв'язку із власними драматургічними спробами письменника.

Реформа театру, задумана Дідро, виходила перш за все із політичних завдань Просвітництва:

♦ новий герой повинен був увійти до мистецтва, і театральні підмостки тепер повинні були прийняти героя — простолюдина;

♦ у п'єсах повинні були порушуватися нові теми, нові проблеми;

♦ не боротьба людини із роком, фатумом повинна цікавити нового драматурга, а боротьба людини проти суспільної несправедливості;

♦ рекомендує вивчати і показувати взаємовідносини різних верств населення;

♦ кожен митець повинен творити, а кожна людина повинна жити заради високих принципів гуманізму;

♦ першопочаткове завдання митця — правильно сформувати свою власну
особистість;

♦ естетика як наука про мистецтво не може стояти осторонь питань моралі,
політики, соціального та економічного життя суспільства;

♦ не відкидав переваг класицистичної теорії, але вважав, що занадто вузькі рамки нормативної естетики заважали подальшому розвитку мистецтва;

♦ висуває нову схему поділу жанрів драматургії:

1. весела драма — предмет зображення — смішне, порочне;

2. серйозна драма — предмет зображення — обов'язок людини;

3. предметом третьої с сімейні негаразди чи народні катастрофи;

♦ велику увагу приділяв «міщанській драмі», героями якої були представники третього класу.

Дідро запропонував театру «Комеді Франсез» свою першу п'єсу «Побічний син», яка була поставлена на сцені лише 14 років потому (у 1771 році), зазнала провалу і була знята з репертуару. Друга п'єса «Батько родини» (1758) у 1761 році з успіхом йшла у театрі.

На місце високої комедії класнцистів Дідро хотів поставити серйозну комедію — «сльозливу комедію», драму, у центрі уваги якої були б прості люди сучасності та їх високі почуття.

У 1773 році Дідро написав спеціальну працю, присвячену аналізу акторської майстерності — «Парадокс про актора». Письменник прирівнював майстерність актора до майстерності поета, драматурга, музиканта, виступав проти зневажливого ставлення до актора, яке панувало на той час.

Дідро вважав себе в першу чергу філософом, а не письменником. Саме цим пояснюється той факт, що з усіх написаних ним літературних творів він опублікував за своє життя лише роман в стилі рококо «Нескромні скарби» і кілька новел (найві-доміша — «Два приятеля з Бурбони», 1773).

Славу видатного письменника йому принесли твори: «Черниця» (1760), «Жак Фаталіст та його Пан» (1773), що вийшли друком 1776 року, і «Небіж Рамо» (1762— 1779) що вперше з'явився друком у німецькому перекладі Й. В. Гете 1805 року.

У 1773 році, незабаром після повернення із Росії, Дідро закінчив роман «Жак Фаталіст та його господар», у якому проблема свободи людини була порушена більш глибоко і всебічно.

Це діалогічна оповідь, що включає в себе вставні епізоди та оповідання побутового характеру. Вміщені у ній динамічні сцени невимушено переходять у філософські роздуми, а наскрізна фабула майже не відчутна. Прийом «подвійного відображення»— самого життя і думок про нього персонажів— підкорений єдиному завданню: безжальному суду над дійсністю.

Яскраві картини реального світу поєднані прийомом «великого шляху» (Жак та його безіменний Пан пересуваються від трактиру до трактиру).

Вершиною художньої прози Дідро є невелика за обсягом філософська повість «Небіж Рамо».

У даному творі відкинуто будь-яку фабульність, навіть у якості допоміжного супровідного засобу.

Герой філософського діалогу (саме так визначаємо жанр твору) — реальна особа, небіж знаменитого композитора Рамо, Жак-Франсуа Рамо, людина безумовно обдарована, однак ще більшою мірою нерозважлива та лінива. Він без особливого успіху пробував свої сили як у музиці, так і в поезії, однак на все життя залишився тим інтелігентним жебраком, кількість яких особливо зросла напередодні революційних подій.

Образ небожа Рамо — це конкретне увиразнення типу людей із так званою «розірваною свідомістю», що живилася розкладом та гниттям старого суспільства. «Не следует забывать, — зазначає небіж Рамо, — что в таком изменчивом предмете, как нравы, нет ничего безусловного, существенного и вообще верного или ложного, кроме того правила, что нужно быть таким, каким приказывает быть расчет, — хорошим или дурным, мудрым или глупцом, приличным или смешным, честным или порочным... Когда я говорю: порочен, я прибегаю к вашему способу выражения; ведь если бы вы захотели объясниться, то, вероятно, оказалось бы, что вы называете пороком то, что я называю добродетелью, добродетелью — то, что я называю пороком».

Зміст твору складає жвава розмова, шо розгортається у одній із кав'ярень Пале-Рояля, між анонімним Філософом та безіменним небожем композитора Рамо. Філософ висловлюється у відповідності із просвітницькими ідеями розуму, доброчинності. Співрозмовник у відповідь осипає його парадоксами, цинічними та розпусними висловами. Зовнішність Філософа залишається невідомою читачеві. Зовнішність Небожа Рамо надзвичайно мінлива. Філософ бачить співрозмовника не вперше, однак щоразу різним — його вигляд залежить від прихильності заможних покровителів. Ця мінливість зовнішності дозволяє зосередити увагу на тому, що найбільше цікавить самого Дідро, — розірваності свідомості його персонажа. Розповіді, плітки, роздуми небожа Рамо являють собою суміш піднесеного та низького, до того ж останнє у більшості випадків переважає.

Небожу Рамо відомі усі можливі способи існування у середовищі знатних та багатих людей, які умовно можна поділити на такі етапи: спочатку лестощі, потім плазування і, нарешті, виконання ролі блазня. Напевно, усвідомлення цього й дозволяє йому палко ненавидіти сильних світу.

Головний герой відчуває сутність суспільства, у якому живе. Безпомічність моральної позиції Філософа перед цинічними викриттями небожа Рамо — це свого роду самокритика просвітницького розуму, усвідомлення його у порівнянні із суперечностями та складностями життя.

Один із основних життєвих висновків небожа Рамо полягає у наступному: «В природе все породи животных пожирают одна другую, в обществе истребляют друг друга все сословия».

Як і більшість творів Дідро, «Небіж Рамо» виступає маленькою енциклопедією думок, почуттів та настроїв письменника, що охоплює у стислій, афористичній формі найгостріші та найтривожніші проблеми життя.

Роман «Черниця» був написаний 1760 року, а опублікований значно пізніше, а саме — після смерті автора, у 1796 році, у період найбільшого загострення антиклерикальної пропаганди.

Сюжет твору нескладний. Це сумні пригоди молодої дівчини, яку насильно, проти її волі було відправлено батьками до монастиря. Там вона стає жертвою знущань жорстоких та розбещених черниць, відчуває задуху, аморальність монастирського укладу життя, що призводять до душевного каліцтва, — і врешті-решт тікає звідти на волю в надії розпочати нове життя. Основне в романі — гостра публіцистична спрямованість, що досягається змалюванням переконливої картини переживань героїні. Реалістично відтворено, як у серці тихої та покірної спочатку дівчини з'являються перші паростки сумнівів, що незабаром переростають у почуття протесту та гніву, і завершуються відкритим бунтом проти насилля над потягом до життя, проти монастирського лицемірства та релігійного обману, проти забобонів, тиранії та наругою над правом жінки на вільне, самостійне та радісне життя.

Змальовуючи різні типи затхлого монастирського світу (монастир Святої Марії. Лоншанський та Арпажонський монастирі,), Дідро майстерно висловлює антиклерикальний та викривальний протест. Його героїня відчуває під своїми ногами прах монастирського склепу, що вже розкладається.

Роман має подвійне ідейне завдання — викриття релігійного фанатизму та утвердження суспільних прав жінки, на захист яких письменникові доводилось неодноразово виступати.

Особливості індивідуального стилю Дідро:

· енциклопедизм мислення;

· величезна внутрішня потреба включати в сферу своїх думок всі факти та явища, які необхідно враховувати під час народження нової прогресивної свідомості;

· як письменник, як майстер мови та створення досконалих художніх образів, Дідро разом з іншими майстрами французької прози XVIII століття, заклав основи того реалістичного стилю, що дав початок новій французькій літературі;

· літературна творчість письменника обумовлена його філософсько-естетичною позицією;

· образи романів Дідро — це спосіб розкрити новий погляд на світ; вони
просякнуті філософською проблематикою;

· художні ідеї та прийоми письменника стали підвалинами для початку творчості Гете й Бальзака.

ЛЕКЦІЯ 8-10