Тема:ненависть до деспотизму і страсне прагнення змінити соціальний порядок у драмі Ф. Шіллера «розбійники»

Прочитавши новелу Д. Шуберта «До історії людського серця», розміщену в січневому номері журналу «Швабіше магазин» за XVII 75 р., Шіллер вирішив написати драму. Надихнув його не стільки сюжет про ворожнечу двох братів, скільки пролог, у якому письменник з болем в душі звинувачував сучасну німецьку літературу в пасивності, бездіяльності, спотвореному зображенні життя в Німеччині. «Для того, щоб брати персонажів з середовища свого народу, — читав там Шіллер, — потрібно набагато більше свободи, ніж у нас, бідних німців, коли кожне влучне слово, що вислизнуло з-під пера людини з відкритими очима, може прокласти йому шлях в суспільство тюремних жителів». І Шуберт дозволив «будь-якому генію зробити з цієї повісті комедію або роман, якщо тільки він із слабкості не перенесе місце дії в Іспанію чи Грецію замість рідної німецької землі».

Попередження про можливе тюремне ув'язнення не злякало Шіллера. Навпаки, він прямо сказав близькому другу в академії, що напише книгу, «яка обов'язково буде спалена рукою ката».

Задум трагедії пов'язаний не тільки з новелою Шуберта, де мови нема про розбійників. У ньому простежуємо вплив інших джерел. На вразливого Шіллера впливали образ благородного розбійника Роке з роману Сервантеса «Дон Кіхот», розповідь його наставника Абеля про відомого швабського розбійника Зуневінте Шване, бунтарські драми «буремних геніїв».

Як зазначав В. Г. Бєлінський ця драма— «пламенный, дикий дифирамб, подобно лаве исторгнувшейся из глубины юной энергической души».

Насправді Шіллер близько п'яти років довго і завзято працював над трагедією. Творити йому доводилося в тяжких умовах академічної казарми, де заборонялася будь-яка вільна творчість, де навіть листи ретельно переглядалися. Писав їх під час нудних занять або в лазареті, прикинувшись хворим, іноді ночами під час обов'язкового чергування, а написані сцени ховав в різних медицинських книгах.

Даючи читати рукопис друзям, Шіллер вимагав неупередженого висловлення думок. Судячи зі спогадів друзів, він вносив до написаного багато поправок. Оскільки перший рукопис втрачено, як і перше книжне видання драми, то нам невідомо, в чому полягали ці зміни.

Лише у ХУІП 81 році своїм коштом анонімно Шіллер друкує «Розбійників» — 800 екземплярів. Найдешевше з усіх можливих видань призводить до миттєвих хвилювань серед читачів і письменник звертає увагу на себе з боку одного з найкращих німецьких театрів— Мангеймського. ІІІіллер щасливий: драматична сцена — єдина трибуна «в океані безправ'я», з якої можна дієво проповідувати, повчати, надихати. На прем'єру своєї п'єси до «іншої держави» полковий лікар пробирається таємно. Найкращі актори, в тому числі незрівняний Август Вільгельм Іфланд, були зайняті у виставі.

Друге видання «Розбійників» виходить вже з ім'ям автора і він'єткою на титульному листі, що зображувала розгніваного лева, з написом латиною: «На тиранів!»

Це було гасло глибоко сприйнятої революційності, що зухвало сповідалася. Цс був голос і вимога передової думки того часу, що осмислила необхідність боротьби з феодальними князями, з тиранією, під гнітом якої знемогав німецький народ.

В драмі паралельно розвиваються дві сюжетні лінії: Франца Моора в колі його рідних та мешканців замку (старий граф Моор, Амалія, слуги) і Карла Моора в оточенні розбійників.

Перша сюжетна лінія — це лінія інтриги Франца. Читачі стають свідками, як поступово, крок за кроком, він наближається до своєї мети — стати повновладним господарем замку. Спочатку він шляхом наклепу та обману прибирає зі свого шляху Карла (бо той, як старший брат, має всі права спадкоємця), намагається зганьбити Карла перед нареченою Амалією; потім погрозою намагається змусити її до шлюбу; брехливою звісткою про смерть Карла призводить старого батька до тяжкої хвороби; нарешті, запроторює немічного графа до вежі, де на того чекає голодна смерть. Коли ж він упізнає у загадковому відвідувачеві замку брата Карла, то дає слузі таємний наказ вбити його. Ця лінія закінчується смертю самого інтригана.

Друга сюжетна лінія — цс лінія Карла Моора і розбійників. Через підступність Франца Карл залишається без засобів до існування. Його переслідують жандарми. У відчаї він пристає на пропозицію друзів і стає отаманом ватаги розбійників. Далі ця лінія розвивається своєрідно: глядач не бачить на сцені актів розбою чи відплати, а дізнається про них з розповідей дійових осіб. Так, у сцені з патером Карл Моор розповідає про кожен з чотирьох перснів на його руці: вони колись належали жорстоким та безчесним людям, яких наздогнала відплата. Це і розповідь Шиігельберга про свої цинічні витівки та безчинства, і розповідь Роллера про те, як розбійники підпалили з усіх боків місто, щоб допомогти йому втекти з-під шибениці. Сюди ж відноситься трагічна розповідь Косинського про його безчестя. Вислухавши цю розповідь, Карл Моор негайно поривається мститись, але самої помсти в творі не показано. Епізод штурму замку Моорів також не показаний розгорнуто. Чи випадково саме так будує автор свою драму? Справа тут не тільки в тому, що на сцені важко показати масові епізоди. Авторський задум глибший: Шіллер намагається перш за все зазирнути в душу персонажів, показати їхнє ставлення до подій та до власних вчинків. Ось чому у драмі багато монологів, перш за все головних антагоністів — Карла і Франца. Характеризуються герої також через пісні, які співають. Це пісня Ама-лії про прощання Гектора з Андромахою, пісня Карла про Брута і Цезаря, пісня розбійників. Розкриття характерів, внутрішнього світу персонажів дає змогу авторові винести на розгляд глядача певні моральні проблеми.

«Розбійники» задумані як соціально-психологічна драма. Соціальні начала розкриваються в прагненні персонажів посісти певне місце в суспільстві. В цій драмі намагаються утвердитися всупереч моралі (Франц), інші — намагаються повернути собі це право справедливою силою (Карл), треті прагнуть відстояти це право як свое законне (Амалія), ще інші втрачають ного внаслідок слабкості та пасивності (граф Моор). Розбійники оголошують війну суспільству, а себе ставлять поза ним.

Психологічне начало розкривається дуже широко— через показ переживань, думок, життєвих позицій персонажів. Особливо це стосується трьох головних персонажів — Карла, Франца і Амалії.

Відзначимо, то в основу композиції твору покладено принцип контрасту. Це не лише контрастне чергування сцен, а й протиставлення образів-персонажів. Протиставляються два брати — Карл і Франц, один з яких чесний і порядний чоловік, інший — негідник. Розбійники протиставляються їхньому ватажку — Карлу Моору, який дуже відрізняється від побратимів характером і мотивами вчинків: він прагне справедливості, в той час, як вони з метою грабунку шукають небезпечних пригод. Серед розбійників одні викликають відразу, як цинічний Шпігсльберг, інші — симпатію, як Косинський. В замку Моорів безвольний, легко схильний до чужих впливі старий граф різко відрізняється від вольової та розсудливої Амалії.

На початку п'єси Карл постає перед читачами як студент Лейпцизького університету. Цс людина неспинної енергії та світлого розуму. Його улюблений письменник— Плутарх, відомий автор героїчний біографій людей античності. Однак у сучасному житті Карл не бачить ні таких героїв, ні можливостей здійснювати героїчні вчинки, Тому енергія юнака знаходить вияв у студентських легковажних витівках. При цьому він ніколи не принижував людської гідності, не обманював простодушних, не кривдив бідняків. Згадаймо, як неприємно Карлу вислуховувати цинічну оповідь Шпігельберг про його підлі вчинки.

За отриманий борг Карду довелося відсидіти у в'язниці. Відтоді жандарми стежать за ним та його друзями.

Карл вирішує покінчити з минулим. Він надсилає батькові листа, де щиро кається у своїх помилках. Хіба міг він подумати, що цей лист потрапить до рук Франца? Відповідь, написана рукою брата, неначебто від імені батька, вразила Карла. За якусь мить він виявляється викинутим з суспільства і відторгнутим від рідних. Йому не залишається нічого іншого, як пристати на пропозицію своїх товаришів і стати отаманом ватаги розбійників. Карл оголошує війну суспільству, де віднині для нього немає місця.

Карл. Мій дух прагне подвигів, душа свободи. Убивці, розбійники — цими словами закон кинуто мені під ноги... Люди заступили мені людство, коли я волав про людяність. То ж геть від мене співчуття і людське милосердя! Немає в мене більш батька, немає більше любові — хай кров і смерть навчить мене забути все, що було колись мені дороге!

Отже, Карлд хоче забути про все, що пов’язувало його з минулим життям. Для Карла віднині не існує і церква: як може вона втішити людину, коли зіпсована сам?

Карл. Вони проповідують любов до ближнього і з прокльоном женуть від своїх дверей вісімдесятирічного сліпця. Постають проти зажерливості а самі винищують населення Перу задля золотих злитків... Сушать собі голови, як це могло статися, що природа породила Іуду Іскаріота, а навіть не найгірший з них продав би святу трійцю за десять срібняків... о, Бодай на вас загибель, фарисеї, фальшувальники істини, мавпи божества! Але так само Карл далекий і від розбійників, про що свідчать його слова і слова одного з його товаришів.

Рацман. Він не вбиває, як ми, задля грабунку. Про гроші він, видно, не дбає... І навіть ту третину здобичі, яка по праву йому належить, роздає сиротам, або платить за навчання бідних, але талановитих юнаків. А, коли треба, пустити кров поміщикові, який дере шкуру зі своїх селян або провчити негідника в золотих галунах, який перекручує закони і сріблом замилює очі правосуддю, або якогось іншого панка тієї ж масті — отут, хлопче, він у своїй стихії і шаленіє, як чорт, немов кожна жилка в нього фурією стає.

Таким чином, Карл Моор залишається зовсім самотнім у світі. Розбійницьке життя не заспокоює образ і не загоює його душевних ран. Він страждає від внутрішнього розладу, бо усвідомлює, що пролита кров не підносить людину у власних очах, а тим більше не робить її героєм в очах ближнього. Спостерігаючи за величним заходом сонця, він говорить:

Так вмирає герой. Хочеться схилитись перед ним... коли я був ще хлопчиком, моєю улюбленою мрією було так жити і так померти (з прихованим болем). Дитячі мрії.

Так, наскільки він далекий від своїх кумирів — героїв Плутарха! Якими нікчемними перед масштабом історії видаються його кривди і вчинки! Замість забуття, про яке він мріяв. — нові тривоги й страхи. Новому члену ватаги Косин-ському він говорить: «Хочеш мати гучне ім'я і почесті? Хочеш підпалами й убивствами купити безсмертя? Запам'ятай, юначе, не для вбивць і паліпв зеленіють лаври! Не тріумфи переможців чекають на бандитів, а прокльони, небезпека, смерть та ганьба».

Та найстрашніше — це муки сумління за невинно пролиту кров: «А звідки тобі відомо, що я не бачу жахливих снів? Або що я не зблідну на смертному ложі?»

А розірвавши всі зв'язки з суспільством, Карл Моор втратив опору в житті, сенс існування: «Хто буде мені порукою? Усе навколо таке похмуре... Заплутані лабіринти., ніякого виходу... немає зірки провідної».

В монолозі п'ятого акту, який за своєю вагомістю наближається до знаменитого монологу шекспірівського Гамлету, Карл розмірковує про смерть як про єдиний вихід з ситуації, що склалася, але що чекає на нього після смерті?

Карл. А що як ти закинеш мене самого у якийсь спопелілий світ, що від нього ти відвернув свої очі і де тепер по переді мною не було нічого, крім ночі в самотині нічної пустелі.

Чи не буде виявом легкодухості його добровільна втеча з життя?! Ні, він готовий нести відповідальність за свої вчинки вже тут, на землі:

Лише дізнавшись в замку правду про батька і брата, він знаходить, нарешті, гідну мету: помсту за безчестя батька.

Однак, людська кров — завжди кров і навіть справедливе вбивство — страшне вбивство, і ось Карл із жахом починає розуміти, що і це вбивство — таке ж злочинне, як всі попередні. Воно не може очистити його. Адже, віддаючи наказ вбити Франца, він не рахується з батьківськими почуттями старого графа, позбавляє батька сина. Навіть злочинець залишається сином для батька. Так, мимоволі додає Карл ще один злочин до попередніх.

Коли Карл дізнається, що помста здійснена, але не розбійниками, а рукою самої долі (Франс убив сам себе)він сприймає це як знак неба. Безкінечний ланцюг убивств та злочинів нарешті перервано. Відтепер царюватиме милосердя. Карл пориває зі своїм страшним ремеслом. Але невблаганна доля готує йому останній, найжорстокіший удар. Настав час розплати за скоєні злочини і для благородного розбійника.

Розбійники вводять Амалію, яку вони вважають воєнную здобиччю. Дізнавшись, хто перед ним, любляча Амалія прощає Карлу його злочинне ремесло. Карл воскресає серцем. Але в ту мить, коли життя наповнилося для нього новим високим змістом і він почувається на порозі щастя, розбійники вимагають від нього найвищої жертви — життя Амалії.

Карл почуває себе приреченим. Порушити присягу він не може. Минуле чіпко тримає його у своїх руках. Мабуть, він великий грішник, і вже ніколи йому не буде спасіння. З гіркотою він відвертається від Амалії. Дівчина, ледве знайшовши коханого, знов втрачає його, цього разу вже назавжди. Життя втратило сенс для неї. Вона просить Карла, щоб він ЇЇ вбив. Хтось з розбійників вже здіймає рушницю, але Карл власноручно вбиває кохану. Так він довів вірність присязі, що дав колись розбійникам, але залишитися з ними після скоєного він більше не може. Тепер він думає про те, що мусить сам себе покарати за все — і за всі злочини в богемських лісах, і за смерть батька, і за загибель Амалії.

Весь цей заключний епізод— блискучий зразок Шіллерового трагізму. Карл Моор подібний до героїв давньогрецьких трагедій, сам визначає свою долю і сам обирає смерть. Але й тут він думає про людське, земне: хоче, шоб за його голову одержав нагороду бідняк — батько одинадцятьох дітей.

Шіллер у своїй драмі не тільки схвалює благородний протест Карла (про це нагадує епіграф до твору — «На тиранів»), а одночасно показує хибність індивідуального протесту. Здійнявши руку помсти, нехай навіть з благородних міркувань, людина рано чи пізно руйнує своє власне життя та життя своїх близьких.

Розкриваючи тему протесту і волелюбства, Шіллер порушує в драмі й інше не менш важливе питання: якщо проти насильства боротися знову ж таки насильницькими методами, то чи не перетвориться і сам благородний месник на злочинця?

Так виникає тема моральної відповідальності кожної людини за свої вчинки. Згідно із задумом автора, розплата неминуча для кожного, хто порушив моральний закон.

У драмі відтворено протистояння двох братів— Карла і Франца, синів графа Моора, носіїв двох прилежних світоглядів. Карл ненавидить убозтво навколишнього життя, ставиться з презирством до тих, хто улесливо кориться володарям, утискує злидарів. Він не хоче жити за такими законами, завдякя яким так добре живеться лицемірам, пройдисвітам, лихварям. «Чи ж втиснути мені свое тіло в корсет, чи ж зашнурувати законом волю?» закон примушує плазувати слимаком тс, що повинно літати орлом». Карл Моор у глибині душі чистий, добрий юнак. Дізнавшись про рішення батька позбавити його спадку, він впадає у відчай, особисту образу сприймає як прояв несправедливості, що вже стала нормою в людських стосунках. Він із товаришами ховається в богемському лісі, стає ватажком розбійників. Карл починає грабувати багатих, вельможних, тих, хто має владу і допомагає знедоленим та гнаним.

Зовсім протилежних ідей та принципів дотримується його брат Франц. У цьому образі Шіллер показав людину цинічну, без честі, сумління, жорстокого егоїста. Облудно виставляючи в чорних фарбах студентське життя брата Карла, він ганьбить його перед батьком, домагається, щоб увесь батьківський спадок перейшов до нього. Більше того, він претендує на руку нареченої Карла — Амалії. Мета життя Франца — задоволення власних пристрастей. Він виправдовує будь-який свій злочин, вважає, що честь, сумління потрібні лише простолюду. Франц прагне влади і грошей і вважає, що немає такої перешкоди, яка б завадила йому домогтися свого.

Рідного батька він переховує у вежі і прирікає на голодну смерть. Тим часом Франца починають переслідувати жахливі видіння, які можна назвати муками зневаженого сумління, — розплата за жорстокість та злочини. Своєю бездушністю він прикрашає навіть власний герб: «Блідість злиднів і рабського страху — ось кольори мого герба». Франц не в змозі подолати докорів сумління, жаху перед неминучою карою. Зрештою, накладає на себе руки, одначе, не перемагає і Карл. У фіналі драми його охоплює сумнів: чи вірний шлях він обрав? І розуміє, що не тим шляхом він пішов. За свої злочини він розплачується смертю батька та нареченої Амалії і приходить до висновку, що в природі не існує благородного вбивства чи високої помсти. Він бачить користолюбство, жорстокість розбійників, які роблять його справу несправедливою і вирішує здатися владі, «по дорозі сюди мені довелося розмовляти з одним бідняком. У нього одинадцятеро дітей. Тисячу луїдорів обіцяно тому, хто приведе живим великого розбійника. Цьому бідоласі можна допомогти».

Без честі й слави гине розбійник Шпігельберг. Розбій пробуджував у ньому тільки ниці почуття. Він полюбляв цинічно вихвалятися своїми підлими та жорстокими вчинками. У глибині душі він ненавидів Карла за його гуманність та шляхетність і чекав лише нагоди, щоб убити його. Проте його самого викрили і скарали розбійники.

Промовистою здається загибель розбійника Швейцера. Він у душі карався і мучився через грабунок та вбивства і бажав звершити по-справжньому героїчний, шляхетний вчинок. Карл Моор доручив саме йому вбити негідника Франца, здійснивши акт справедливої помсти. Цим вчинком Швейцер сподівався очистити душу від скверни гріха. Однак, як відомо, Франц сам себе покарав. Швейцер зрозумів, що доля відбирає у нього можливість очиститися душею і залишає його нерозкаяним грішником. У відчаї він заколюється кинджалом.

Найтрагічніша у п'єсі доля Амалії. З боку моралі це бездоганна особистість. Вона відразу ж розгадала злочинну натуру Франца, весь час гуманно ставилася до старого графа, зберігала вірність Карлу і простила йому, коли дізналася, що він розбійник. її смерть від руки нареченого — трагічна, бо несправедлива: адже ніякої провини ні перед Карлом, ні перед людьми за нею немає, її загибель сприймається не як спокута, а як жадане звільнення від тягаря трагічної долі.

У «Розбійниках» Шіллер показує суперечність між правом людини на протест, з одного боку, та злочинністю будь-якого насильницького протесту— з іншого. Це протиріччя відтворене в драмі як трагічне, бо воно, на думку Шіллера, в реальному житті нерозв'язне.

Різні варіанти сюжету про «благородного месника» ми знаходимо у творчості Дж. Г. Байрона («Корсар»), В. Скотта («Роб Рой», «Айвенго»), О. Пушкіна («Дубровський»), М. Старицького («Розбійник Кармелюк»). Моральна проблематика «Розбійників» справила великий вплив на творчість Ф. Достоєвського і Л. Толстого.

Тема розбійництва підказана Шіллеру не тільки літературою, а й конкретними обставинами в Німеччині в середині XVIII сторіччя, коли «спільне невдоволення приймало часто форму анархічних, бунтарських виступів». Розбійницькі шайки з'являлися то в одному місці, то в іншому, деякі з них переслідували соціальну мету. Банда розбійників, представлена Шіллером, слугує наглядною ілюстрацією трагічності передових прошарків німецького суспільства того часу. Вона формувалась з усіх чим-небудь невдоволених. Природно, що лише незначна частина її прониклася ідеями Моора, а більша — захопилась прямим розбоєм. Та маса, на яку хотів спертися Карл Моор, опинилася — і не могла іншою виявитися — нездатною до сприйняття його ідеалів, і опора ця повинна була рухнути.