Маркіз де сад. — французький письменник, філософ, політичний діяч

Пам'ять про маркіза де Сада була похована під вагою численних домислів і легенд; його щоденникові записи загублені, рукописи спалені Саме його прізвище поєднувалося зі словами «садизм», «садистський».

У відповідь на замовчування його імені шанувальники оголосили де Сада пророком — попередником Ф. Ніцше та 3. Фронда.

Ім'я письменника стало загальною назвою завдяки так званому «садизму», руйнівної теорії, що дозволяє у всьому керуватися інстинктами, отримувати насолоду від вигляду страждань інших, здійснювати злочини заради власного задоволення. Ось чому твори де Сада були виведені за межі літературного процесу, а ім'я його піддано забуттю.

У 1834 році Жюль Жане у «Revue de Paris» вперше після смерті письменника опублікував про нього такі рядки: «Єто имя известно всем, но никто не осмеливается произнести его, рука дрожит, выводя его на бумаге, а звук его отдается в ушах мрачным колоколом».

Однак, характеристики, що даються де Саду та більшості його романів, цілком умотивовані. Не варто зводити його творчість лише до описів сексуальних збочень, а з випадків недоречної поведінки письменника робити висновок про увесь його моральний вигляд. Де Сад — син свого часу, спостерігач та учасник Великої Французької революції, свідок суперечливих післяреволюційних подій. Він провів у в'язниці майже половину свого життя. Його творчість — відображення кризи, що трапилася із людством на одному із поворотних етапів історії, і якщо форми цього відображення створені похмурою фантазією письменника, то ідейно-тематичні витоки невідривні від літературних, філософських і політичних поглядів епохи.

Процес реабілітації письменника, що розпочався у 80-роках XIX століття, триває і до нашого часу і ще далекий від завершення. Героїв де Сада, що здійснюють насилля і знаходять задоволення у сексуальних збоченнях, дуже часто ототожнювали з автором, однак його біографія, сповнена любовних пригод, була досить типовою для ХУШ століття.

Витончений еротизм був тоді своєрідною модою у певних колах дворянства. Засуджуючи еротичні пристрасті аристократів, філософи-просвітники піддавалися загальному захопленню. Прикладом тому є достатньо фривольний роман Дені Дідро «Нескромні скарби», що мав мало спільного із піднесеними ідеалами Просвітництва. Світогляд аристократії, яка перетворила життя на суцільну гонитву за насолодами, опосередковано відображав кризу устрою, що занепав та був похований під уламками Бастилії 14 липня 1789 року.

Революційна трагедія не могла пройти осторонь тих, хто пережив її. Де Сад був одним із не багатьох письменників, які брали безпосередню участь у діяльності революційних інститутів. Він спостерігав за «революційними механізмами» зсередини. Ряд сучасних французьких дослідників творчості де Сада вважають, що у його романах у похмурій гротескній формі знайшов своє фантасмагоричне відображення період терору.

Де Сад народився 2 червня 1740 року в готелі Конде у Парижі. Його родина зі сторони батька належала до старовинного провансальського дворянського роду. По лінії матері він мав спорідненість із молодшою гілкою королівського дому Бурбонів. У романі «Аліна та Валькур», герой якого наділений деякими автобіографічними рисами, де Сад наводить своєрідний автопортрет: «Связанный материнскими узами со всем, что есть великого в королевстве, получив от отца всѐ то изысканное, что может дать провинция Лангедок, увидев свет в Париже среди роскоши и изобилия, я, едва обретя способность размышлять, пришѐл к выводу, что природа и фортуна объединились лишь для того, чтобы осыпать меня своими дарами».

До чотирьох років майбутній письменник виховувався у Парижі разом із малолітнім принцем Луї-Жозефом де Бурбоном, потім був відправлений до замку Соман і відданий на виховання своєму дядькові, абатові д'Ебрей. Абат належав до освічених кіл суспільства, вів листування із самим Вольтером, склав «Життєпис Франческо Петрарки». Протягом 1750—1754 років де Сад навчався у колежі єзуїтів Людовіка Великого, після закінчення якого був відданий до офіцерської школи. У віці 17 років молодий кавалерійський офіцер брав участь у останніх бойових діях Семилітньої війни. У 1763 році у чині капітана він вийшов у відставку і одружився із донькою керуючого податковим судом Парижу Рене-Пелажі де Монтрей. Шлюб цей був укладений на основі взаємовигідних розрахунків батьків обох родин. Де Сад не кохав дружину, йому подобалась ЇЇ молодша сестра Луїза. Однак, роман ЇХНІЙ був відкладений на декілька років: коли, рятуючись від судового переслідування, де Сад у 1772 році поїхав до Італії, Луїза, ставши коханкою маркіза, поїхала за ним слідом.

Вперше де Сад опинився у в'язниці за звинуваченням у богохульстві. Народження у 1764 році первістка не повернуло маркіза в родину, він продовжував вести вільне і бурхливе життя. З ім'ям де Сада пов'язували різноманітні скандали, то принижували суспільну мораль. Так, наприклад, відомо, що у 1768 році, на Великдень, Сад хитрістю заманив до свого будинку у Аркейє дівчину на ім'я Роз Келлер та жорстоко побив її. Дівчині вдалося втекти, вона подала на маркіза позов до суду. За вказівкою короля де Сада ув'язнили у замку Сомюр, а потім перевели до башти П'єр-Енсіз у Ліоні.

Через півроку де Сад вийшов на волю, але шлях до Парижу для нього був закритий. Йому було наказано жити у власному замку Ла Кост на півдні Франції. Маркіз зробив спробу повернутися до армії, однак служба його не задовольняла, і він продав офіцерський патент. У 1772 році проти маркіза було порушено так звану «Марсельську справу». Він та його слуга були звинувачені в тому, що в одному із публічних будинків Марселя змусили дівчат здійснити богохульні розпусні дії, а потім напоїли їх наркотичними речовинами, що нібито призвело до смерті декількох з них.

Доказів у обвинувачення було ще менше, ніж у попередній справі, не було і жертв отруєння, однак парламент міста Екс заочно приговорив маркіза та слугу до смертної кари.

Рятуючись від судового переслідування, де Сад разом із сестрою своєї дружини втік до Італії, чим викликав роздратування дружини. Вона звинуватила чоловіка у зраді і домоглася у короля Сардинії дозволу на його арешт. Маркіза було заарештовано і відправлено до замку Мілан. За його власними словами, саме тут почалося життя «професійного» в'язня. Через рік він втік Із фортеці і сховайся у замку Ла Кост, де протягом п'яти років продовжував жити, як йому подобалось, викликаючи обурення сусідів.

Де Сад здійснив подорож Італією, відвідав Рим, Флоренцію, Неаполь. Незважаючи на заборону, він часто приїжджав до Парижу. Однак звинувачення у вбивстві продовжувало супроводжувати його. Коли ж нарешті його було знято, де Сад знову потрапив до в'язниці, на цей раз на підставі королівського наказу про ув'язнення без суду та слідства, отриманого від його дружини. Такі накази неодноразово видавалися рідними аристократів, щоб уникнути процесу, що зганьбить ім'я родини. 14 січня 1779 року, коли маркіз черговий раз приїхав до Парижу, він був заарештований та відправлений до Вснсенського замку. У 1784 році його перевели до Бастилії, у камеру на другому поверсі башти Свободи, де умови були набагато гіршими, ніж у Венсенському замку. 2 липня, коли де Садові несподівано було відмовлено навіть у прогулянці, він став кричати з вікна, що у цій в'язниці вбивають в'язнів, і, можливо, цим вніс свою частину у майбутнє руйнування фортеці. З липня скандального в'язня за вимогою коменданта переводять до Шарантона, який на той час одночасно слугував і в'язницею і притулком для божевільних.

У Бастилії маркіз багато читав, там були написані його перші книги: атеїстичний «Діалог між священиком та помираючим» (1782), програмовий твір «120 днів Содому» (1785), де були викладені головні постулати садизму, роман у листах «Аліна та Валькур» (1786—1788). У 1787 році де Сад написав поему «Істина». Тут же, у Бастилії, усього за два тижні, було написано ще один твір— «Жюстіна, або Нещастя доброчинності» (1787). За задумом автора він повинен був вийти у складі майбутньої збірки «Новели та фабліо XVIII століття».

Однак доля роману склалася склалась інакше. Опублікований у 1791 році у другій, значно доповненій редакції, роман, що збільшився майже у 5 разів, вийшов у 1797 році уже під назвою «Нова Жюстіна, або Нещастя доброчинності».

У квітні 1790 року Національне зібрання видало декрет про відміну королівських наказів, і де Сада звільнили. На цей час маркіза юридично оформила розрив із чоловіком, і де Сад практично залишився без засобів для існування. Ім'я його через випадковість було занесено до списку емігрантів, що позбавило де Сада можливості скористатися частиною родинного мастку, що ще залишилась. Він влаштувався суфлером до версальського театру, де отримував два су на день, яких ледь вистачало на шматок хліба. У цей час він познайомився із Констанс Кене — його вірною супутницею до кінця життя. Письменник поступово повертався до літературної праці, намагаючись заглушити гіркоту втрати: під час переводу із Бастилії до Шарантона був втрачений рукопис «120 днів Содому». Відновити втрачений роман де Сад намагався у «Жюльєтті, або Благочинностях пороку». За щасливою випадковістю згорток із чернеткою роману все ж зберігся. У 1900 році він був знайдений німецьким психіатром, лікарем Євгеном Дереном, який і опублікував його у 1904 році, доповнивши власним коментарем медичного характеру. Однак, справді наукове видання, підготовлене відомим французьким дослідником творчості де Сада Морісом Ейном, побачило світ тільки на початку тридцятих років XX століття.

«Я обожаю короля, но ненавижу злоупотребления старого порядка», — писав маркіз де Сад. Громадянин Сад узяв активну участь у революційних подіях. Не будучи серед перших лав творців революції, він усе ж більше року займав значні суспільні посади. У 1792 році служив в рядах національної гвардії, особисто інспектував паризькі лікарні.

Глузування над доброчинністю, відкидання релігії, існування Бога або якоїсь іншої надприродної організуючої сили були характерними для світогляду де Сада. У грудні 1793 року де Сада заарештували «у звинуваченні через поміркованість» і помістили до в'язниці Мадлонет. Потім перевели із однієї паризької в'язниці до іншої, і влітку 1794 року він став в'язнем монастиря Пікпюс, перетвореного революцією на місце утримання державних ворогів. Неподалік від монастиря, біля застави дю Трон, була розташована гільйотина, і тіла страчених звозили та ховали у монастирському саду. Через рік після звільнення де Сад так описував свої враження від в'язниць революції: «Мой арест именем народа, неумолимо нависшая надо мной тень гильотины причинили мне больше зла, чем все Бастилии вместе взятые».

Присудженого до страти, його повинні були гільйотинувати разом із двома десятками інших в'язнів 26 липня. Щасливий випадок врятував де Сада: через нез'ясованість, яка царювала у переповнених в'язницях, його просто загубили. Після 26 липня дія урядового наказу була припинена, і у жовтні 1794 року, за сприянням депутата Ровера, де Сада було звільнено.

Протягом 1795-1800 років на території Франції та Голландії вийшли основні книги маркіза: роман «Аліна та Валькур. або Філософський роман» (1795), діалог «Філософія у будуарі» (1795), «Нова Жюстіна. або Нещастя доброчинності», збірка новел «Злочини кохання, або Маячня пристрастей» (1800).

У 1801 році де Сад як автор «аморальних творів» був ув'язнений у Сан-Пелажі. У 1803 році він був визнаний душевнохворим і переведений до психіатричної клініки у передмісті Парижу Шарантоні. Там де Сад провів останні роки життя і помер 2 грудня 1814 року у віці 75 років. У заповіті він просив не піддавати своє тіло дослідам і поховати його на території маєтку у Мальмезоні на околиці лісу. Було виконано лише перше побажання письменника — місцем же його поховання стало кладовище у Шарантоні. За проханням рідних могила залишилася безіменною.

За роки, проведені у Шарантоні, де Садом був створений ряд історичних творів, опублікованих в основному уже після смерті: «Маркіза де Ганж» (у традиціях готичного роману), сентиментальна історія під назвою «Аделаїда Брауншвейгська», історичний роман «Ізабелла Баварська, королева Франції». Там же, за сприянням директора клініки Кульм'є, маркіз мав можливість реалізувати свою юнацьку мрію. На вистави, поставлені де Садом, ролі в яких виконували пацієнти клініки, приїздив увесь паризький світ. Ця частина літературного спадку де Сада ще чекає на своїх дослідників.

Творчість маркіза де Сала знаходиться у складному співвідношенні з усім комплексом ідей, настроїв та художніх течій XVIII століття. Епоха Просвітництва дала світові не лише безмежну віру у мудрість розуму, але й безмежний скептицизм, не лише концепцію природної людини, не зіпсованої суспільством, але й філософію, у рамки якої вільно вкладалося право сильного керувати слабшим за себе У де Сада опис збочень та злочинів стає своєрідним художнім прийомом пізнання дійсності.

За довге життя письменник створив 12 романів, 20 п'єс, 60 новел. Більшість сцен, описаних де Садом, відображають реальні риси французького аристократичного суспільства напередодні революції. Улюбленим жанром Сада була пародія, адже він не намагався створити новин світ, йому достатньо було висміяти той, який йому нав'язали.

Висновок. У творчості маркіза де Сада знаходимо відображення специфічної концепції «природної людини»— однієї із центральних у естетиці просвітників. «Природна людина» маркіза де Сада бачить сенс свого існування у пошуку необмежених насолод й утверджує нову абсолютну свободу, вільну від будь-яких етичних та моральних принципів.

Французький письменник порушив цілий ряд проблем, котрі опинилися поза увагою його сучасників, зокрема, проблему психологічних механізмів, що викликають бажання в індивіді владарювати над іншими людьми і над світом взагалі, в тому числі й через різні форми тоталітаризму й деспотії.

Література дала де Садові можливість вивільнити й утвердити свої мрії. Його літературна діяльність стала актом демонізму, відобразивши злочинні, агресивні фантазії та зробивши їх публічним надбанням. Він писав: «Всезагальні моральні принципи — не більше, ніж пустопорожні фантазії», а з іншого боку, він зберігав віру в універсальність логіки.

ЛЕКЦІЯ 11-13