Життя і літературно-філософська діяльність Вольтера

(поетична спадщина, «Орлеанська діва», драматургія,

«Магомет», «Заїра»;комедії — «Задіг»)

Геніально обдарований письменник, просвітитель Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694—1778) поставив свою літературну творчість і публіцистику на службу одній меті — викриттю монархічного деспотизму, аристократичного свавілля і церковної нетолерантності. які, на його думку, суперечили «природному розуму».

Наділений блискучим розумом та рідкісною письменницькою багатогранністю, він був одночасно поетом, драматургом, романістом, сатириком, публіцистом, істориком та філософом. Геніальний популяризатор, він ввів до розумового вжитку Франції та інших європейських країн величезну кількість ідей, які саме від нього отримали поширення і розвиток, хоча досить часто він особисто не був їхнім творцем. Він наклав відбиток своєї думки на увесь просвітницький рух ХУЛІ століття, яке недаремно досить часто називають «віком Вольтера».

Народився Франсуа Марі Аруе у 1694 році у Парижі. Його батько, заможний буржуа, був спочатку нотаріусом при судовій палаті, а потім чиновником казначейства. Освіту Вольтер отримав у аристократичному єзуїтському колежі Людовіка Великого (1704—1711). Пізніше Вольтер досить суворо відгукнувся про цю школу, яка нічого йому не дала: «Мне была даже неизвестна та страна, в которой я родился; я не знал ни основных законов, ни нужд моей родины; я не знал ничего из математики и ничего про здравую философию. Я знал только латынь и глупости».

Ще в дитинстві у нього проявилися блискучі здібності та схильність до читання. Він рано почав займатися складанням віршів. Мрія стати драматичним поетом захопила його ще під час навчання у колежі.

Проте, тільки-но він закінчив колеж, батько змусив його навчатися у школі права. Юний Вольтер мріяв про літературну кар'єру і прагнув обертатися у аристократичному суспільстві. Його хрещений батько абат Шатонеф ввів його до кола арис-тократів-лібертінів. У цьому гуртку веселих «прожигачів» життя набуло усталених форм вільнодумство та скептицизм Вольтера, його зневажливе ставлення до правлячих кіл.

Вольтера залюбки запрошують до свого кола представники аристократичної «золотої молоді»; він веселий, мовлення його насичене епіграмами, його сатиричні експромти миттєво поширюються. Одна зла епіграма на Філіпа Орлеанського та його доньку герцогиню Іберійську дійшла до вух регента, і молодий поет у 1717 році був кинутий до Бастилії, де просидів майже 11 місяців. Так, уперше Вольтер зіткнувся із французьким абсолютизмом.

У поета вже давно виник задум написати поему про Генріха IV та трагедію «Едіп». У в'язниці він працював над ними. 18 листопада 1718 року відбулася прем'єра трагедії на сцені паризького театру. Вперше письменник назвав себе Вольтером, і це ім'я після «Едіпа» назавжди увійшло до світової літератури. На молодого поета стали ДИВИТИСЯ ЯК на гідного наступника Корнеля та Расіна.

Філіп Орлеанський відразу змінив своє ставлення до Вольтера та подарував йому золоту медаль й грошову пенсію. Вольтер почав робити блискучу літературну кар'єру. Посівши місце першого трагічного поста Франції, він став добиватися слави епічного поета.

Через 5 років Вольтер видав «Поему про Лігу» — перший варіант майбутньої «Генріади», історичної епопеї, присвяченої пропаганді релігійної терпимості, яка б ідеалізувала Генріха IV як люблячого свободу та освіченого монарха. Надрукована вона була таємно, у Руані, 1723 року.

Поширена у списках поема незабаром стала популярною серед читачів. У віці тридцяти років Вольтера проголосили найкращим постом Франції, гордістю нації. Всі вбачали у Вольтерові гідного наступника славних літературних традицій століття Людовіка XIV. Дійсно, незважаючи на своє вільнодумство, Вольтер був ще далеким від Просвітництва. Він високо цінував прихильність королеви Марії Лещинської, від якої отримував пенсію (одночасно з пенсією від короля). Однак мрії щодо придворної кар'єри не затьмарили йому свідомість. Вирішивши стати матеріально незалежним, він пов'язав своє життя зі світом фінансових справ і, зайнявшись різноманітними комерційними справами, поступово нажив собі значний статок.

Аристократи підлещувалися до нього. Герцог Сюллі, предків якого пославив Вольтер у цій поемі, стає другом письменника. Однак, якими б талантами та заслугами перед батьківщиною не володіла людина, вона була абсолютно беззахисною перед витівками будь-якого світського нахаби. Так сталося і з Вольтером. Він мав необережність викликати незадоволення дворянина де Рогана, і слуги останнього побили поета палицями біля порогу будинку герцога де Сюллі. Образа людини залишилася без кари, У світських «друзів» Вольтера та у герцога де Сюллі ця пригода викликала лише веселу посмішку.

Уряд, щоб врятувати Рогана від помсти Вольтера, знову кинув поета до Бас-тилії (1726). Цього разу він просидів там всього п'ять місяців, а потім був висланий за межі Франції (саме такою була умова звільнення). Так знову Вольтер зіткнувся із абсолютизмом, становими привілеями та повним безправ'ям людини в умовах феодалізму.

Вольгер їде до Англії. Англійське політичне та культурне життя було майже невідоме у Франції. Вольгер відзначає ряд переваг у житті людини, в політичному та економічному житті країни порівняно із тодішньою Францією, зокрема англійці мали конституцію і парламент, що обмежували одноосібну владу короля. Бесіди із Джонатаном Свіфтом і колишнім торійським державним секретарем віконтом Болінброком, які спізнали всю темну сторону політичною життя в країні, переконали Вольтера, що можна відкрито протидіяти королю й у вільному змаганні думок приймати важливі державні рішення.

Бунтівний поет, що двічі побував у Бастилії, відзначає, з якою повагою англійці ставляться до своїх поетів та вчених. У цьому його переконує пишний похорон Ісаака Ньютона у Вестмінстерському абатстві (1727), коли труну вченого несли на руках 6 герцогів і 6 графів.

Швидко оволодівши англійською мовою, Вольтер вивчає англійську філософію (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк). З насолодою прочитані «Мандри Гулівера» Дж. Свіфта, які щойно вийшли друком, допомогли йому відшліфувати власний сатиричний, соціально насичений стиль.

Трирічне перебування в Англії (1726—1729) спрямувало творчість Вольтера у просвітницьке русло.

У 1729 році Вольтер отримав дозвіл повернутися до Франції. Він приїхав до Парижу у розквіті своїх творчих сил, сповнений вражень від перебування в Англії, і розгорнув надзвичайно плідну письменницьку діяльність.

Особливо вразив Вольтера театр Шекспіра. Будучи прихильником класицизму, Вольтер не сприймав темпераментного і жорстокого у життєвій правдивості стилю Шекспіра і не вважав за можливе пропагувати його у французькій літературі, де панували смаки, виховані на п'єсах Корнеля і Расіна. Водночас драматургія самого Вольтера зазнала величезного впливу Шекспіра.

В Англії поет завершив поему «Генріада» (про героя Нантського едикту французького короля Анрі IV), «Історію Карла XII». Були задумані (й дописані пізніше у Франції) трагедії «Брут» (про римського консула Юнія Брута, який стратив своїх синів, коли дізнався, що вони по-зрадницьки перейшли на бік етруського царя), «Смерть Цезаря», «Еріфіла» і, мабуть, краща серед них — «Заїра» (1732).

Повернувшись до Франції, Вольтер почав активно застосовувати досвід англійських підприємців, прагнучи до приватної матеріальної незалежності, яка давала змогу власним коштом друкувати свої твори за кордоном, нехтуючи цензурними заборонами, а також вільно подорожувати Європою, купувати чи будувати власні будинки.

Аналізу різних сторін англійського життя (релігії, політичного устрою, філософії, літератури, театру) він присвятив цикл з 25 «Філософських листів» (1734). Книга побачила світ також під назвою «Листи, написані з Лондона про англійців». Вольтер виклав у ній свої враження від споглядання Англії. Мають місце порівняння англійського та французького суспільного життя. Ці зіставлення перетворились на енергійне викриття пануючих у Франції релігійної нетерпимості та відсталих феодальних порядків. Книга викликала величезний скандал; її видавця було кинуто до Бастилії, а сама вона привселюдно спалена за настановою паризького парламенту. Вольтер уникнув арешту тільки тому, що вчасно залишив Париж. Згодом Вольтер ще 16 разів перевидавав цю працю, постійно удосконалюючи її.

Вольтер знайшов притулок у Сіре, маєтку своєї приятельки маркізи дю Шатле, розташованому на кордоні Шампані та Лотарингії. Тут він прожив тривалий час (1733—1745), займаючись точними науками, філософією та поезією. Його пов'язували із цією привабливою й освіченою жінкою спільні духовні інтереси, любов до літератури, театру, науки. Маркіза, яку Вольтер називав «божественною Емілією», мала на нього надзвичайно позитивний вплив. Будучи однією із найосвіченіших жінок Франції, вона добре знала давні мови, займалася математикою, переклала французькою мовою головну працю Ньютона й опублікувала власну працю щодо філософи Лейбніца. Користуючись впливом при дворі свого чоловіка і його титулом, маркіза частенько пом'якшувала удари долі, що сипалися на поета, зокрема вона спонукала його займатися науками і стримувала його від участі у полеміці з реакційними літераторами та від опублікування занадто різких сатиричних творів, на зразок відомої «Орлеанської діви», рукопис якої вона тримала у себе.

Облаштовуючи своє помешкання у Сіре, Вольтер побудував театр, у якому поставив свої нові трагедії — «Альзіру». «Магомета», «Меропу» та ін. Всього Вольтер за життя написав 27 трагедій і 25 комедій. Він виявив себе новатором театру — запровадив змінні декорації, масові сцени. Часто й сам виступав на сцені. Найяскравішим із прозових творів тих років став «Задіг», який серед інших «філософських повістей» призначався від самого початку для усного читання у салоні маркізи.

Незважаючи на заходи безпеки, до яких вдавалася мадам дю Шатле, деякі твори Вольтера встигали викликати сильне роздратування у правлячих колах. Це змушувало маркізу переживати за свободу свого друга. В особливо небезпечні моменти маркіза відправляла Вольтера до Голландії або Бельгії, де він зазвичай мандрував під вигаданим іменем, хоча й не міг ніколи повністю зберегти сяоє інкогніто.

У 1745 році Вольтер, після десятирічної відсутності, поверігувся до Парижу, де несподівано зіткнувся із прихильним прийомом при дворі. Його покровителькою стала нова фаворитка Людовіка XV мадам Етноль, яка отримала титул маркізи Помпадур і згодом стала некоронованою володаркою Франції. Будучи давно знайомою з Вольтером, вона робила все можливе, щоб прилучити Вольтера до двору. Завдяки їй Вольтеру доручили написати оперу з нагоди святкувань шлюбу дофіна. Ця опера, «Принцеса Наваррська» (1745), принесла Вольтеру більше слави у придворних колах, ніж його найкращі художні твори, хоча сам Вольтер був про неї дуже низької думки і називав її «балаганним фарсом». На Вольтера посипалися тепер придворні милості: у 1745 році його було призначено королівським історіографом, він отримав придворний титул, а наступного року його було обрано, нарешті, членом Французької Академії, яка до цього часу двічі (у 1734 та у 1743 роках) відхиляла його кандидатуру.

«Пожалійте бідолаху, що став королівським блазнем у 50 років. — писав Вольтер другові. — я не знаходжу собі місця ані у Парижі, ані у Всрсалі; вигадую вірші у портшезі, маю славити короля високоурочисто, дружину принца-спадкоємця — вишукано, королівську родину — ласкаво, ублажати весь двір і не дратувати нікого у місті». Проте, Вольтер був покараний за загравання з сильними світу цього. Ворогам Вольтера вдалося посварити його з маркізою Помпадур. Філософі довелося залишити двір. Його і маркізу дю Шатле безсоромно обманюють і, побоюючись скандалу, він ненадовго змушений був залишити Париж.

Невдовзі поета спіткав удар в особистому житті. Після нетривалого перебування у Сіре Вольтер разом із мадам дю Шатле їде у Люневіль до Лотарингії, до двору колишнього польського короля Станіслава Ліщинського (1748). У Люневілі маркіза дю Шатле познайомилась та вступила у зв'язок із молодим постом Сен-Ламбером, а через рік, тут же, померла під час пологів (1749). Смерть Емілії була важким ударом для Вольтера, оскільки почуття до неї було єдиним серйозним, яке йому довелося пережити.

Вольтер назавжди залишає Сіре. Його відданим другом стала небога мадам Де-ні, яка жила поруч Із ним до самої його смерті.

На запрошення прусського короля Фрідріха II Вольтер залишає Париж і вирушає до Берліна. Цій подорожі передувало тривале листування між королем та філософом.

Листування велося французькою мовою, якою король володів досконало (а рідною, німецькою, нехтував, уважаючи її придатною лише для армійських команд).

Три роки (1750—1753) Вольтер перебував у Сан-Сусі (резиденція короля у Потсдамі, під Берліном). Фрідріх призначив Вольтера камергером, пожалував йому орден та велику грошову пенсію.

Однак, саме ці роки принесли французькому просвітникові розчарування. Щоправда, тут він завершує свій давній задум — «Вік Луї XIV. ХУШ століття», книгу, насичену характеристиками різних коронованих осіб і політиків свого і попереднього, XVII століття. При всій своїй готовності прийняти вольтерівський ідеал освіченого монарха, Фрідріх II не міг, та й не збирався поступатися реальною владою на користь абстрактних філософських ідей. Після трьох років спілкування з Вольтером він віроломно розпочав Семилітню війну (1756—1763), спрямовану не в останню чергу і проти Франції. Разом з тим Вольтер зі своїм непосидючим темпераментом почав втручатися у внутрішні справи німців. Спалахнула сварка. Фрідріх II зажадав від Вольтсра повернення ордена та камергерського ключа, і останній не без серйозних ускладнень залишає Пруссію.

Залишивши кордони Німеччини. Вольтер деякий час проживав на території Ельзасу та Лотарингії, різних франігузьких міст, в тому числі в Ліоні.

Шлях до Парижу письменнику був назавжди закритий, унаслідок ворожого ставлення до нього Луї XV. Назрівав конфлікт із церквою через «Орлеанську діву», а також багатотомне «Есе про звичаї і дух народів» (1753—1758). З метою уникнення можливих зіткнень з королівською і церковною владою, філософ оселився у Швейцарії, де жив по черзі у різних магтках. що він їх надбав у власність.

Не маючи можливості оселитися у Франції, Вольтер вирішив обрати за місце для проживання Швейцарію. Восени 1754 року він придбав собі масток у передмісті Женеви, який назвав «Деліс» (рос. мовою «Ограда»). Тут він проводив літній час. а для зимового перебування придбав садибу Монріон у передмісті Лозанни. Чотири роки потому він придбав ще два маєтки на французькій території поблизу швейцарського кордону — Турне і Фернс. Проживаючи в кожному час від часу, він полюбляв говорити: «Філософи повинні мати, як лисиці, дві чи три нори, щоб ховатися від собак, які їх переслідують».

У 1760 році він остаточно оселився у Ферне. де жив безвиїзно майже до самої смерті. Тільки у Ферне, на кордоні Франції та Швейцарії, Вольтер відчув себе, нарешті, цілком спокійно. «У мене дві передні лани у Швейцарії, а дві задні — у Франції.— писав він одному приятелеві.— Я так облаштував свою долю, що можу вважати себе однаково незалежним і на женевській території, і у Франції». Всі наступні роки його життя не були відзначені подіями зовнішнього характеру. Однак це мирне існування знаходилось у невідповідності із кипучою літературно-суспільною діяльністю, яку Вольтер активно провадив в останні двадцятиліття свого життя.

Вольтер стає співробітником «Енциклопедії» Дідро та д'Аламбера.

Вольтер вирішив втілити у своєму новому маєтку деякі свої суспільні та релігійні засади. У найближчому селі знаходили собі притулок усі бажаючі, хто постраждав від церковної чи суспільної нетерпимості. Вольтер пишався тим. що у Фер-меїіській церкві правилися служби і для віруючих католиків, і для протестантів. Щоб забезпечити вигнанців засобами для існування, він побудував ткацьку фабрику і годинникову майстерню.

Ферне стало місцем паломництва освічених людей усіх країн. «Фернейській патріарх» вів жваве листування, серед його адресатів були короновані особи: Фрідріх II, Катерина II, Густав III Шведський та ін.

Він пише нові трагедії, які ставить у спеціально побудованому театрі; продовжує низку «філософських повістей» (найкращі — «Кандід». 1758, «Простодушний» 1767), завершує «Історію Російської імперії за Петра І» (1759). Багато часу письменник присвячує філософським творам. Свій «Філософський словник» він постійно поповнює новими матеріалами.

Вольтер докладає неймовірних зусиль, щоб домогтися реабілітації людей, що безневинно постраждали від сваволі церковної влади.

Своєю діяльністю Вольтер утвердив у Європі поняття «вольтер'янства», яке стало феноменом духовного життя XVIII і XIX століть. Це безстрашне вільнолюбство, що зачіпає звичні світоглядні і моральні засади суспільства і виражається в яскравій і дотепній формі.

1774 року, після смерті Луї XV, трон переходить до його наступника. Луї XVI. Померлий король не залишив щодо Вольтера жодних вказівок. Філософ вирішив повернутися до Парижу. У лютому 1778 року парижани захоплено зустрічали поета. Спостерігаючи захват натовпу, Вольтер доброзичливо-іронічно зауважив: «Якби мене зараз везли на страту, натовп був би ще більший».

Це була остання весна у житті поета. 11 травня Вольтер раптово відчув себе зле. Об 11-й ранку його вже не стало. Перед смертю на запитання священика, чи хотів би він примиритися з Ісусом Христом, Вольтер прошепотів: «Не кажіть нічого про цю людину».

Похорон померлого відбувався драматично. Церква виступила проти того, щоб віддати його тіло землі, король зайняв нейтральну позицію. Родич Вольтера абат Міньйон потай перевіз його тіло до Шампані, у своє абатство Селльєр. Там, у кутку церкви, за хорами, тіло й поховали. Наступного дня було одержано офіційну заборону на поховання.

Прах Вольтера перепоховали 1791 року під час Французької революції, у церкві святої Женев'єви — пантеоні великих людей Франції, поруч з тілом Ж.-Ж. Руссо.

Серце Вольтера знаходиться окремо у бібліотеці в Парижі: «Серце моє тут, а дух — повсюди».

Творчість Франсуа-Марі Аруе (1694—1778), який уславився під прізвищем Вольтера, належить до першого етапу просвітницького руху у Франції. Філософ, учений, політик, історик, письменник, він став символом просвітницького світобачення та світорозуміння. Політичним ідеалом Вольтера стала «освічена монархія», він визнавав наявність Бога як вищої надприродної сили, що створила світ, і наголошував на відмінності своїх поглядів від позиції інших просвітників-матеріалістів. Водночас вила і ний французький просвітник був далекий від радикалізму Руссо, який вимагав принципової перебудови суспільного устрою на основі республіканських ідей. Уже перший драматичний твір Вольтера — трагедія «Едіп», що була поставлена в одному з театрів Парижу 1718 року, викликала неабиякий резонанс у суспільстві своїм свободолюбством, розвінчанням монархічної влади і духовенства, утвердженням права сучасників на критичну оцінку дійсності.

Не меншого резонансу набула поема «Орлеанська діва», написана у 1735 році. Центральний образ поеми — легендарна Жанна Д’Арк — часто зустрічається у творчості Вольтера. У зображенні письменника вона виступала і «хороброю амазонкою», «ганьбою англійців» («Генріада»), і «мужньою дівчиною, яку інквізитори та вчені у своїй лякливій жорстокості возвсли на багаття» («Досвід про звичаї»). У «Орлеанській діві» Жанна д'Арк постає по-селянськи грубою та безмежно наївною. Погляди і переконання Жанни показані традиційно: вона щиро вірить у свою патріотичну місію і готова до самопожертви для блага батьківщини. Полемічна установка та антиклерикальна спрямованість твору змусили Вольтера збагатити поему чисельними розкутими сценами залицянь до Жанни, за допомогою яких її образ втрачає героїчні риси і позбавляється ореола святості.

Настільки ж нетрадиційними є й образи Карла VII та його коханки Агнеси, за якими легко впізнати Людовіка XV та маркізу де Помпадур.

Творові в цілому притаманна схожість із лицарськими поемами доби Відродження, хоча цей жанр інтерпретований Вольтером відповідно до поставлених завдань.

В історико-художньому плані Вольтеру належить визначна роль у розробці
основних принципів просвітницького класицизму, який суттєво відрізнявся від
класицизму XVII століття. Представники просвітницького класицизму вже не
підносили переваг абсолютистських форм державного правління, а своє призначення вбачали у служінні всьому суспільству, колективу громадян незалежно від їх станового походження. Провідні риси вольтерівського класицизму якнайповніше відбилися в його драматичних творах і характеризувалися зосередженістю дії навколо однієї теми, динамізмом, швидкою зміною напружених сцен, жвавими діалогами («Брут», «Смерть Цезаря», «Заїра», «Фанатизм, або Пророк Магомет»). Як теоретик мистецтва, Вольтер схилявся до ідей класичної співмірності, симетрії, раціоналістичної упорядкованості. Не дивно, що він високо підносив традиції національного французького театру, зокрема творчість Корнеля і Расіна, а також критикував Шекспіра, якому звинувачував у відсутності «гарного смаку» та недостатньому «знанні правил».

У своїх подальших творах письменник у класицистичному ключі розробляє епічну проблематику, звертається до середньовічних, античних і східних сюжетів, активно вводить у дію простонародних героїв («Семіраміда», «Орест», «Китайський сирота», «Скіфи». «Закони Міноса», «Ірина» та ін.). Однак, на відміну віл інших драмагургів-просвітників, зокрема Д. Дідро і Е. Г. Лессінга, Вольтер не був прихильником активно розроблюваного на той час жанру «міщанської драми».

«Магомет». За жанром — трагедія. У центрі твору образ Магомета, «Я изображаю Магомета— фанатика, насильника, обманщика, позор человеческого рода...»,— напише Вольтер. працюючи над трагедією. Канву сюжету складають обставини захоплення пророком Магометом Мекки, однак основні події, відтворені у трагедії, є вигаданими. Магомет викрадає дітей правителя Мекки ще в ранньому дитинстві і робить із них фанатичних послідовників ісламу. Пальміра та Сеїд, не знаючи своїх батьків і того, що вони брат і сестра, вірячи в те, що Магомет — намісник Аллаха на землі, охоплені любовною пристрастю один до одного. Дружню приязнь вони розуміють хибно — Магомет усіляко сприяє інцестуальному коханню і приховує їх спорідненні відносини. Сеїдові Магомет наказує здійснити вбивство батька, єдиного, хто знає його справжні цілі. Засновник ісламу, Магомет показаний як ізувер, який нав'язує мечем, кров'ю цілим племенам свою волю та закони. Бажаючи підкорити собі Мекку, Магомет обіцяє Сафіру повернути викрадених дітей. Старому Сафіру заради щастя бачити своїх дітей, яких він вважав загиблими, необхідно піти на зраду. Він не може піти на це. Магомет, передбачивши таке розгортання подій, приводить у виконання свій план і наказує Сеїду вбити Сафіра. Старий сподобався Сеїдові, і Магомет вимушений впливати опосередковано: виключно заради кохання Сеїд наважується на вбивство. Пальміра та Сеїд все з'ясовують, і стікаючий кров'ю старий батько обнімає дітей. Сеїд отруєний Магометом, який наостанок намагався зробити Пальміру своєю наложницею. Проклинаючи пророка, Пальміра заколюється мечем. Магомет не досяг задоволення своїх бажань.

Подібно до інших просвітників, Вольтер охоплений інтересом до природного стану людини. Він визнає, що у «природних» і «диких» народів можна побачити прояви простодушності, терпимості, правдивості, але при цьому «природна людина» буває нестриманою у своїх пристрастях і через це може бути жорстокою. Не позбавлені впливу просвітницького класицизму і прозові твори письменника. У центрі їх, як правило, знаходиться образ інтелектуального героя, здатного до глибоких філософських роздумів та рефлексії, що дозволяють йому не лише пізнавати навколишній світ, а н впливати на нього. Проте, сама дійсність в основному не має скільки-небудь помітного впливу на внутрішній світ героя: його переконання та етичні принципи залишаються незмінними, хоча він і проходить важкий шлях душевних випробувань і переживань.

У відповідності з традиціями класицизму в повістях Вольтера знаходить віддзеркалення певна філософська ідея, яка тільки ілюструється сюжетом. Природно, що у творах домінує інтерес не до індивідуальних особливостей характеру героя, а до філософської системи просвітницького спрямування. У жанровому відношенні ці твори надзвичайно складні, оскільки поєднують риси крутійського роману, гедоністичної новели рококо, просвітницького роману виховання, сатирико-еротнчної новели Відродження та філософського роману («Задіг, або Доля», «Кандід, або Оптимізм» та ін.).

Певною мірою осібно стоїть повість «Простодушний» (1767), в якій чітко окреслена любовна інтрига вирішується нетрадиційним для письменника шляхом. Колоритний образ індіанця Гурона— цс полемічна відповідь Вольтера Руссо, зокрема його теоріям «природної людини». Герой спочатку далеко не мудрець, але він стає мудрим після зіткнення з конкретною французькою дійсністю XVIII століття. Вольтер при цьому вважає, що не природність визначає долю людини, а її розум, який слід спрямовувати на боротьбу з деспотизмом та суспільними забобонами. На відміну від попередніх творів, Вольтер в образі Гурона змальовує не відсторонену абстрактну філософську модель, а психологічно достовірний тип людини, почуття і думки якої органічно пов'язані з навколишньою реальністю. Природність і «дикунство» героя дозволяють побачити ті суперечності життя, які через свою звичність просто не сприймаються вже як вали суспільства: відносність людських цінностей, відірваність від життя християнського вчення тощо.

«Мікромсгас». Назва твору походить від імені головного героя, шо утворене поєднанням двох грецьких слів і перекладається як «маловсликий». Мікроме-гас — мешканець Сиріуса, який подорожує у супроводі секретаря Академії Сатурна з однієї планети на іншу. На Землі він знаходить малочисельну цивілізацію, чиї філософські ідеї, самоорганізація та політичний устрій дозволяють йому зробити далекоглядні висновки. Ідеї, порядки та принципи, на яких засноване це суспільство, чужі уявленням Мікромегаса про розум і благо. Сатурн і < иріус, звідки прибули Мікромегас із секретарем, знадобились Вольтеру для «покращення читацького сприйняття», до чого він прагнув у кожній своїй філософській повісті.

Основна думка «Мікромегаса» полягає в тому, що люди не вміють бути щасливими. Ідея Паскаля про безкінечність розвинута Вольтером — людина, займаючи у світобудові занадто маленьку планету, спромоглась наповнити свій крігхітний світ злом, стражданнями та несправедливістю. «Мне даже захотелось... тремя ударами каблука раздавить зтот муравейник, населеними жалкими убийцами», — говорить Мікромегас. «Не спешите. Они сами... трудятся над своим уничтожением», — відповідає йому секретар Академії.

Філософський твір — складний жанр, бо це жанр-гібрид. Це й есе, й памфлет, адже автор викладає тут певні ідеї або заперечує їх. Разом з тим це роман, бо в ньому наявний подієвий розвиток сюжету. Однак, цей твір позбавлений суворості, властивої есе, правдоподібності, притаманної жанру роману. Втім, філософський роман і не претендує на це, його особливістю є інтелектуальна гра. Письменники, які працювали у цьому жанрі, прагнули, щоб останній більшою мірою виглядав як фантастичний.

Письменники — погані судді власних творів. У віці 18 років Вольтер вірив, що залишить по собі пам'ять як великий автор трагедій; у віці ЗО— як великий історик; у віці 40 — як епічний поет. Він і гадки не мав, створюючи 1748 року «Задіга», що майбутні покоління з насолодою читатимуть цю маленьку повість і всі інші, подібні до неї, тоді як «Генріада», «Заїра», «Меропа», «Танкред» спочиватимуть вічним сном на полицях бібліотек.

Вихований єзуїтами, Вольтер запозичив у них чіткість думки і елегантність стилю. Засланий на певний час до Англії, він прочитав там Свіфта і вивчив його прийоми. «Цс англійський Рабле,— говорив він про автора «Гуллівера»,— але Раблс без марнослів'я». У Свіфта Вольтер запозичив потяг до химерної фантазії, до мандрів, які дають прекрасний грунт для сатири, до безпристрасності, яка дозволяє викладати дивовижні пригоди як реальні.

Вольтер почав працювати у цьому жанрі, для нього новому, на початку 1747 року, тобто у віці 53 років. Проте свій шедевр— «Кандіда»— він написав 1759 року, у віці 65 років; «Простодушного», який й досі має величезний успіх, — у 73 роки; «Людину із сорока екю» — у 74 роки; «Вавилонську принцесу» — у тому ж віці, інші, дрібніші повісті, такі як «Історія Дженні», «Одноокий ключник», «Вуха графа де Чсстерфільда», — після 80 років.

Філософія Вольтера змінювалась протягом усього життя, як це буває майже з усіма людьми: «Видіння Бабука» і «Задіг» були написані у той час, коли доля усміхалася Вольтерові; він почував підтримку з боку маркізи де Помпадур, а отже, і більшої частини двору; усі без виключення королі Європи запрошували його; мадам дю Шатле кохала його, дбала про нього, забезпечувала йому незалежність. Він ладен був вважати своє життя стерпним.

Філософія Вольтера сягає глибини у повісті «Задіг». Шляхом мудрих притч письменник висловлює думку, що з нашого боку є зухвалістю твердити, ніби світ поганий тільки тому, що ми бачимо деякі його хиби. Ми не знаємо майбутнього, не знаємо того, що удавані помилки Творця — запорука нашого спасіння. «Немає,— говорить янгол Задігу, — такого зла, яке не породжувало б добро. — А що, — сказав Задіг, — коли б було тільки добро і не було зла? — Тоді, — відповів ангел Ієз-рад, — цей світ був би іншим світом; зв'язок подій визначив би інший премудрий порядок. Але цей інший, довершений порядок можливий тільки там, де вічно перебуває верховна істота...» Висновок, який не можна вважати неспростовним і однозначним; оскільки коли Бог добрий, то чому ж він не створив світ за цим безсмертним і довершеним зразком? Коли він всемогутній, то чому, створюючи світ, не позбавив його страждань?

Що можна знайти спільного у цих різних за своєю спрямованістю творах?

• Передусім стиль, який у Вольтера завжди насмішкуватий. Стрімкий і.
принаймні на перший погляд, недбалий.

• У цих творах немає жодного персонажа, до якого б автор поставився цілком серйозно. Всі вони — або втілення якої-небудь ідеї, доктрини (Панглос — оптимізму. Мартен — песимізму), або вигадані, фантастичні герої.

• Майже всі філософські повісті і романи Вольтера розповідають про катастрофи, але з точки зору «раціо» (розуму).

• їхній темп настільки швидкий, що читач не встигає навіть посумувати.

• Вольтерові подобається виводити на сцену священнослужителів, яких він називає магами, суддів, котрих він іменує муфтіями, фінансистів, інквізиторів, простодушних і філософів.

• У самого письменника було кілька запеклих ворогів, які з'являлися в кожному його романі під новою маскою, проте без зусиль виказували себе.

• Щодо жінок, то Вольтер їх не надто поважав. Коли вірити йому, то вони тільки і мріють про кохання гарного, молодого, щедрого чоловіка, однак, за своєю натурою, корисливі і лякливі.

• Те, що по-справжньому об'єднує повісті Вольтера — це його філософія. Про неї говорили як про «повний хаос ясних думок», в цілому безладних.

Вольтер і Україна. Україна і українці займають помітне місце у спадщині французького просвітника. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років Вольтер наполегливо працював над історичним твором «Історія Карла XII» (опублікований у 1731 році), у якому ним розглядалися цікаві сторінки історії України. За своєю загальною концепцією цей твір наближається до творів класицистичної історіографії, а сам Вольтср-історик демонстративно протиставляє свій метод дослідження методові попереднього часу — доби бароко, представники якого пояснювали збіг історичних подій втручанням витої трансцендентної сили — Бога. Написанню праці передувала тривала й серйозна робота з численними документами та джерелами.

Французькому просвітнику уявляється близькою точка зору, що історія — це результат конкретної людської діяльності, схрещення різних інтересів, прагнень і бажань. Провідний настрій цього твору, в якому надзвичайно відчутний літературно-описовий елемент, цілком просвітницький — з позицій просвітницького гуманізму та суспільного прогресу подати «урок монархам». Вольтер протиставляє Карла XII і Петра І, які представляють собою два різних типи державних діячів — короля-завойовника. якого засуджує історик, і монарха-будівника, що намагався створити міцну державу і зробити її цивілізованою.

У четвертій главі Вольтер звертається безпосередньо до історії України, котра видається йому багатою і родючою країною, що стала жертвою зовнішньої експансії, передовсім з боку Речі Посполитої, під владою якої знаходилася більша частина Правобережної України. У просвітницькому дусі тут оцінюється боротьба українського козацтва за своє національне самовизначення та свободу. Однак, увесь трагізм цієї боротьби полягав у тому, що на зміну посполитому владарюванню прийшов жорстокий протекторат московського царя. Тож не дивно, що у творі відчутні симпатії до Мазепи та до його союзу з Карлом XII, оскільки український гетьман, на думку історика, намагався протистояти цілковитому підкоренню та підпорядкуванню України царському урядові. Мета Мазепи полягала у спробі створити в Україні незалежне у політичному та адміністративному плані королівство. Більша частина козацьких ватажків не підтримали визвольних змагань Мазепи і воювали проти шведів на боці російського війська.

Надзвичайно цікаво Вольтер змальовує запорозьких козаків, які вражають його способом свого життя, мужністю, силою та відвагою. Для нього вони — «найдивовижніший народ» на землі, який живе за демократичним законами і більш за все цінує власну свободу. Проте, тут же історик зазначає, що козаки схильні до розбою і порівнює їх із флібустьєрами.

«Історія Карла XII» написана зі значною долею інтересу та симпатії до України, а Петро І ще не тлумачиться як «освічений монарх». Щоправда, в подальшому погляд історика дещо зміниться. Так, у більш пізній історичній праці «Історія Росії за Петра Великого» (1763), яка була написана на замовлення російського уряду, Вольтер. викидаючи принципи об'єктивності та історичної правди, виправдовує репресійні дії Петра щодо України. Вчинки Мазепи оцінюються не об’єктивно, у негативному світлі постає козацтво. Водночас Петро 1 змальовується як ідеал «освіченого монарха» — хибна точка зору, яку поділяли, до речі, такі просвітники, як Монтеск’є.

Безпосереднє ознайомлення з творами Вольтера в Україні припадає на кінець

XVIII — початок XIX століття. У цей час в Україні виникають осередки нової просвітницької політичної, філософської та історичної думки, зокрема на Чернігівщині був відомий гурток Я. Козельського, де популяризувалися твори французьких просвітників і зокрема Вольтера. Також в Харківській губернії— гурток О.Паліцина, де вивчали і перекладали не тільки Вольтера, а й Монтеск'є, Руссо. Добре обізнаними з творами французького просвітника були І. Рижський. І. Вернет, П. Білецький-Носснко. І. Котляревський та ін.

Вольтера згадують на сторінках перших українських часописів «Украинскнй вестник» і «Украинский журнал», де його розцінювали як одного з найяскравіших просвітників, який сприяв поширенню ідеології Просвітництва на терені європейських країн, у тому числі й слов'янських. Акіивно заявляє про себе тенденція застосовувати основні положення естетики Вольтера до практики української літератури.

Можна сказати, що зв'язки Вольтера з Україною не мали одноосібного характеру, оскільки інтерес видатного просвітника до бурхливої і суперечливої історії українців доповнювався і зустрічним інтересом українців до нього. Просвітницький тип художньої свідомості міцно утверджувався в українській літературі початку XIX століття, важливу роль в цьому процесі відіграли і<