Життєвий і творчий шлях Ф. Шіллера

Фрідріх Шіллер увійшов в історію німецької літератури як «спадкоємець» руху «Буря і натиск», проте його творчість не можна вважати відлунням творчості штюрмерів: він чимало засвоїв, але чимало й відкинув з того, що було накопичено поколінням 1770-х років.

Таким чином, у його творчості у концентрованому вигляді виразився протест бюргерської молоді проти духовного гніту та поличної тиранії.

Народився Йоганн Хрістоф Фрідріх Шіллер 10 листопада 1759 року у маленькому містечку Марбах Вюртемберзького герцогства у родині бідного військового фельдшера. Мати майбутнього драматурга була донькою сільського булочника. У 14 років супроти власної волі, за наполяганням батьків, які мріяли бачити сина священиком, він за наказом герцога Карла Євгенія був зарахований до нещодавно заснованої Штутгартської військової академії, яка повинна була готувати чиновників для герцогської служби. Вихованці бралися переважно із особистої згоди герцога. Це були у більшості випадків діти із родин бідних офіцерів. У академії був встановлений військовий режим, вихованці жили у так званих «казармах». Незважаючи на муштру, тут була досить велика кількість відомих професорів, вихованці слухали лекції на університетському рівні.

Шіллер виніс із академії ґрунтовні знання з історії, філософії, природничих наук. У якості спеціалізації він обрав медицину.

Коло його літературних читань охоплювало разом із шедеврами світової літератури, новинки німецької тогочасної літератури — твори Клопштока, Лессіига, Гете, а також Руссо, що справили на нього величезний вплив. На смерть Руссо написана одна із ранніх од Шіллера, надрукована пізніше у його віршованій «Антології 1782 року».

У академії, за словами Шіллера, з людей намагалися зробити каміння. Юний Фрідріх ніяк не міг підкоритися безглуздій муштрі. Вся система навчання тут була спрямована на те, щоб виростити безвольних, позбавлених власної думки людей. За найменшу провину карали різками, сажали на гауптвахту.

Пізніше Шіллер згадував: «Доля жорстоко терзала мою душу. Через печальну похмуру юність вступив я в життя, і безсердечне, безглузде виховання гальмувало в мені легкі, прекрасні порухи перших народжуваних чуттів...».

Викликає подив, звідки юнак черпав силу, як у дрімучій глухомані провінційного життя феодальної Німеччини, між грубезних стін академії не висох мозок, не здичавіла душа.

Справжньою відрадою стала поезія. Фрідріхові доводилося ховатися зі своїми творами. Використовуючи найменшу можливість, він писал поезії, працював над п'єсою, якій дав назву «Розбійники». Бувало, що й хворим прикидався, аби потрапити до лазарету. Напрошувався чергувати в лікарні, і хворим було невтямки, чого це лікар похапцем ховає своє писання, коли з'являється керівництво.

Уривки з п'єси «Розбійники» Шіллер читав своїм друзям, які були зворушені. Але тоді ще ніхто з них не знав, що вони ставали першими свідками народження епохального таланту світової літератури.

Наступного, 1780 року. Шіллер завершив роботу над трагедією «Розбійники». Цього ж року він закінчив і академію, захистивши дисертацію «Про зв'язок тваринної та духовної природи людини».

Фрідріх отримав посаду полкового лікаря у Штутгарті — столиці Вюртембергу. Жалування його було мізерне.

Щоб надрукувати «Розбійників». Шіллерові довелося позичати гроші. П'єсу було надруковано без підпису, проте ім'я автора відразу ж стало відомим.

13 січня 1782 року на сцені Мангсймського театру (у сусідньому курфюршерст-ві Пфальц) відбулася прем'єра трагедії. Шіллер потайки поїхав на прем'єру, яка пройшла із тріумфом. На афіші вперше було написане ім'я автора. За весь час існування театру такого успіху не мала жодна п'єса.

Тріумф «Розбійників» пояснювався насамперед їхньою актуальністю: у Шілле-ровій трагедії глядачі знайшли відповідь на багато хвилюючих питань сучасності.

Друга поїздка Шіллера до Мангеиму стала відома герцогу, так само як і деякі особливо уїдливі цитати із «Розбійників». За самовільний від'їзд Шіллер мусив сплатити «штраф» — двотижневий арешт. До того ж отримав наказ у майбутньому нічого не писати, окрім медицинських трактатів.

Шіллер прийняв відчайдушне рішення — втекти із Вюртембергу до Мангеиму. Втеча вдалася. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, Фрідріх разом із своїм другом — музикою Штрайхсром — залишив Штутгарт.

У Мангеймі на поета чекало розчарування: керівник княжої трупи дипломатичний барон фон Дальберг не поспішав підтримувати молодого автора, що опинився у ролі політичного втікача. Тільки у 1783 році він заключив із Шіллером трирічний контракт на постановку трьох нових п'єс. Дві з них — «Змова Фіаско у Генуї» та «Підступність і кохання» були поставлені у 1784 році. Робота над третьою — історичною трагедією «Дон Карлос» — розтягнулася на декілька років і була завершена Шіллером вже після того, як він залишив Мангейм.

Проте письменник жив надголодь, працював ночами. Йому допікали борги. Від боргової в'язниці Шіллера врятував господар квартири — муляр, котрий віддав йому всі свої заощадження.

Подальше перебування у Мангеймі стало нестерпним. Тоді Шіллер згадав про існування ласкавого листа від невідомих друзів із Лейпцигу. Ще влітку 1784 року вони запрошували поета до себе, тому, не гаючи часу, він вирішив їхати.

У цей час письменник багато працює, починає серйозно вивчати історію, філософію, пише прозові твори, завершує роботу над великою драматичною поемою «Дон Карлос, інфант іспанський» (1783—1787). Поет розмірковував над багатьма проблемами. Його тепер не задовольняв колишній герой — бунтар-одинак. Він утвердив тип нового героя, здатного дбати про інтереси усього людства.

Намагаючись знайти відповідь на хвилюючі питання сучасності, Шіллер частіше й частіше звертається до історії, віддаючи її вивченню багато часу і зусиль, пише «Історію Тридцятилітньої війни».

Історичні праці Шіллера привернули увагу вченого світу. У 1788 році його запросили у якості професора до їенського університету (поблизу Веймара).

В Ієні Шіллер близько познайомився із видатними людьми того часу: мовознавцем В. фон Гумбольдтом, філософом Фіхте.

В університеті загалом панувала атмосфера дріб'язковості та заздрісності — це гнітило поета. На початку 1791 року він попрощався із професорською кафедрою, але роботи над історичними та філософськими працями не припинив. Невдовзі він пише цікаві статті з питань естетики, зокрема «Листи про естетичне виховання людини» (1794).

Серед друзів Шіллера була родина зубожілих дрібнопомісних дворян Ленге-фельд— мати і дві доньки. Поет щиро покохав молодшу— Шарлотту, і 1790 року вони побралися. Оскільки Шіллер не любив публічних урочистостей, то свідками церемонії вінчання, що відбулося у тихій сільській церкві, були лише сестра й мати нареченої.

Одруження не принесло Шіллерові ні спокою, ні достатку. Щоб прогодувати себе й молоду дружину, він мусив працювати по 14 годин на добу.

Роки злигоднів і тривог далися взнаки: 1791 року письменник тяжко захворів на сухоти.

Почалася уперта боротьба за життя. Радісною подією стала подорож Шіллера на землю батьків до Вюртембергу, де він не був 11 років.

У 1794 році, повернувшись із мандрівки, Шіллер вдруге зустрівся із своїм великим сучасником Й. В. Гете (перша зустріч — 1788 р.). Відтоді і почалася їхня дружба.

Друзі, незважаючи на свою діаметральну протилежність, листувалися, гостювали один у одного. Шіллер ділився з Гете своїми творчими задумами, обмірковував з ним свої п'єси до найменших дрібниць. Більше того, вони разом написали цикл сатиричних епіграм «Ксенії», що викликав справжню бурю навколо імен обох авторів.

Гете «подарував» Шіллеру кілька тем для творів (балада «Івікові журавлі», драма «Вільгельм Телль»). Всі пізні п'єси Шіллера побачили світло рампи Веймарсь-кого театру, яким Гете беззмінно керував 26 років.

«Новою весною» називав Гете свою дружбу з Шіллером. «Справжнім щастям для мене було те, що я мав Шіллера, — згадував він. — Хоча наші натури були різними, однак ми прагнули одного й того ж, і це налагоджувало між нами настільки тісні стосунки, що, по суті, один з нас не міг «жити без іншого».

Певно, під впливом дружби з Гете Шіллер після кількох років перерви знову повернувся до поезії. Восени 1795 року з'являється низка нових Шіллерових віршів: «Поезія і життя», «Голос в ярмі» та ін.

Протягом 1792-1799 років Шіллер створює трилогію «Валленштейн».

У 1797 році письменник придбав невеличкий флігель на тихій, спокійній околиці Ієни. Тут він написав свої знамениті балади: «Нурець», «Івікові журавлі», «Полі-кратів перстень» тощо. Поет оспівує сильних духом героїв.

1799 року Шіллер розпочав роботу над трагедією «Марія Стюарт», у якій засуджував деспотизм королівської влади, викривав ханжество і лицемірство англійських протестантів та їхніх ворогів — католиків. Драматург підводив до думки, шо влада, яка тримається на крові й насильстві, несправедлива.

Захоплений роботою, поет почуває себе краще.

Незабаром він завершує драму «Орлеанська діва», в основу якої були покладені події далекого XV століття.

Вершиною творчості Ф. Шіллера стала остання драма «Вільгельм Телль» (1804).

Після цієї драми Шіллер задумав написати драму «Деметріус» (на сюжет з історії Росії"), але завершити цей задум перешкодила хвороба. Сам медик, Шіллер чудово розумів, що жити йому лишилося недовго. Знав: нелегко буде Шарлотті з чотирма маленькими дітьми. Турбуючись про майбутнє родини. Шіллер придбав невеликий будинок на вулиці, шо вела до театру.

Нині там знаходиться музей Фрідріха Шіллера.

Помер Ф. Шіллер 9 травня 1805 року.

На майданчику перед будинком Національного театру у місті Веймар стоїть пам'ятник. На гранітному постаменті— двоє. Вони простували поряд— у житті порівняно недовго, а у безсмерті — вічно. І дивляться у простори століть: неосяжний Гете і мовчазний Шіллер.

Ф.Шіллер — представник так званого «веймарського класицизму».

Естетичні погляди Ф.Шіллера:

• мистецтво існує не для спостереження і насолоди, а для перебудови життя і щастя людини на землі; воно мусить надихати людину на активні дії;

• шляхом естетичного виховання можна провести суспільну перебудову, тобто змінити життя;

• поет розмежовував два етапи у розвитку мистецтва:

1) наївний (давнє, античне, а також мистецтво доби Відродження),

2) сентиментальний (нове мистецтво сучасного йому часу).

• ідеал наївного мистецтва полягає у єдності, гармонії між дійсністю та ідеалом;

• поети сентиментальної поезії розподіляються на дві категорії: ідеалістів та матеріалістів.