Місце України в рейтингу за показниками ведення бізнесу

№ п/п	Показник	Ведення бізнесу 2010, рейтинг України	Ведення бізнесу 2009, рейтинг України	Зміна рейтингу
Ведення бізнесу	142	146	+4
	Започаткування бізнесу			-8
	Дозвільна система у будівництві
	Найм робочої сили			+7
	Реєстрація власності			+3
	Доступ до кредитів			-3
	Захист прав інвесторів			+34
	Система оподаткування			+1
	Міжнародна торгівля
	Забезпечення виконання контрактів			+3
	Ліквідація підприємств

В результаті роботи, проведеної з опрацювання методичних матеріалів МФК робочими групами Ради інвесторів при Кабінеті Міністрів України підготовлено пропозиції стосовно внесення змін до нормативно-правового поля України з метою:

- стимулювання розвитку підприємництва:

- удосконалення державної регуляторної політики, державної реєстрації, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності;

- зниження податкового тиску на економіку та забезпечення його рівномірності.

Важливим напрямом зміцнення конкурентоспроможності національної економіки є забезпечення високого рівня інноваційної активності вітчизняних компаній. В Україні рівень упровадження інновацій є досить низьким (лише 11% промислових підприємств краї­ни ведуть інноваційну діяльність) тому він не здійснює значного впливу на економічне зростання. Основним джерелом економічного зростання, мають стати нові наукові дослідження, їх продукування, комерційне застосування та отриманий технологічний досвід.

Проте, чинним законодавством чітко не визначено засади розвитку національної інноваційної системи, не конкретизовано її структуру. Окремі її сегменти, такі як, інституційний устрій інноваційної економіки, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку економіки, програмно-цільове фінансування науково-технічної і інноваційної діяльності, підтримка підприємництва у сфері інноваційної діяльності та трансферу технологій продовжують розвиватися спорадично та не узгоджено. Недосконалість законодавства призводить до відсутності комплексного підходу до реалізації інновацій та трансферу технологій, стримує економічний розвиток.

Фінансування науково-технічної діяльності з Державного бюджету України протягом останніх п'яти років не перевищує 0,4 відсотка ВВП при визначеній статтею 34 Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" нормі - 1,7 відсотка. Питома вага програмно-цільового фінансування наукових досліджень не перевищує 10 відсотків загальних витрат на науку при законодавчо встановлених 30 відсотках (стаття 6 Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки").

Щорічне фінансування освіти становить 4,5-6 відсотків ВВП при визначеній Законом України "Про освіту" нормі - 10 відсотків. Не виконуються положення Указу Президента України від 20 квітня 2004 року "Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави" та Постанови Верховної Ради України від 16 червня 2004 року N 1786-IV "Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні" в частині спрямування не менше 10 відсотків коштів, отриманих від приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне для економіки та безпеки держави значення.

Законодавством України, на відміну від більшості країн світу, не передбачено стимулювання залучення у науково-технічну та інноваційну сфери позабюджетних коштів, не стимулюються витрати промисловості на наукові дослідження і розробки, а також інвестиції в інноваційну сферу з боку банків та інших інвесторів. Здійснюється приватизація науково-дослідних установ, особливо галузевої науки. Руйнується матеріально-технічна база, не контролюється передача об'єктів інтелектуальної власності.

Венчурне фінансування не отримало в Україні належного розвитку. За практичної відсутності венчурного капіталу вітчизняного походження венчурні фонди переважно зарубіжного капіталу не заінтересовані у розвитку конкурентоспроможних технологій і свої інвестиції спрямовують на акції великих підприємств енергетичної, машинобудівної, будівельної та переробної промисловості, а не у сферу високих технологій.

Забезпечення стабільних темпів розвит­ку економіки України в довгостроковій перспективі потребує вирішення фунда­ментальних проблем пов’язаних зі стимулюванням інвестиційно-інноваційних процесів:

- прискорення інвестування реального сектора економіки завдяки реалізації державних заходів щодо запровадження ефективних механізмів залучення коштів населення, доходів від приватизації та створення сприятливих умов для внут­рішніх і прямих іноземних інвестицій;

- реалізація з боку держави ефективних інституційних перетворень у напрямі ре­формування інститутів власності, ство­рення ринкової інфраструктури, розви­ток корпоративних структур, підвищення ефективності виробництва та обміну, ре­алізація програми енергозбереження;

- проведення жорсткої бюджетної політи­ки шляхом зміцнення бюджетної дисци­пліни, підвищення контролю за видатка­ми, скорочення пільгового оподаткування при зменшенні податкового тягаря для виробників, запровадження конкурсної системи державних закупівель;

- використання ефективних інструмен­тів грошово-кредитної політики щодо забезпечення необхідної збалансова­ності монетарних і макроекономічних показників.

Політиці сприяння розвитку підприємництва на місцевому рівні досі бракує ефективності, передусім, через наявність низки системних проблем, протиріч та конфліктів між учасниками цієї сфери економічного розвитку. До основних з них варто віднести наступні.

1.Декларативний характер підтримки підприємництва на місцевому рівні.

2.Відсутність ідеологічної єдності та єдиних підходів при плануванні та програмуванні розвитку підприємництва на місцях.

3.Різнонаправленість інтересів бізнесу, представників місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування.

4.Розбіжності між органами місцевої влади та підприємцями з питань нарахування і сплати місцевих податків і зборів.

5.Недоліки механізму взаємодії регіональної влади з центральними органами виконавчої влади

6.Відсутність в районних державних адміністраціях окремих спеціалізованих підрозділів з питань розвитку підприємництва.

7.Надмірне регулювання діяльності суб’єктів підприємництва з боку місцевої влади.

Сектор малого підприємництва досі перебуває під пильним контролем та часто незаконною «опікою» з боку посадових осіб місцевих органів влади, а також відчуває деструктивний вплив партійних лідерів місцевого рівня. Прагнення місцевої влади шляхом численних та часто невмотивованих перевірок досягнути контролю над підприємцями призводить до порушення парадигми «бізнес і влада – партнери», натомість переводить ці відносини у ранг «клієнтських» та «спонсорських».

8.Низька активність місцевої влади щодо диверсифікації підприємницької діяльності.

На місцевому рівні повсюдно переважає традиційне мале підприємництво (заготівельна, ремонтна діяльність, побутове та курортне обслуговування і особливо збутова діяльність). Помітним є переважання мікропідприємництва, в першу чергу, у сфері торгівлі, більше того, локальні ринки споживчих товарів фактично повністю віддано на відкуп малому бізнесу. При цьому, така структура підприємництва не сприяє створенню додаткових робочих місць, збільшенню податкової бази та диверсифікації економіки територіальної одиниці, а інноваційна активність малого підприємництва є вкрай незначною.

9.Пасивність місцевої влади щодо просвітницької діяльності у сфері підприємництва, популяризації власної справи, самозайнятості і економічної культури.

Таким чином, місцеві органи влади в недостатній мірі виконують роль посередників між бізнесом, державою і суспільством. Компетенційні суперечності у діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування створюють додаткові адміністративно-правові бар'єри для підприємців, які в умовах владних конфліктів найчастіше виявляються практично нездоланними, що істотно ускладнює діяльність підприємців і змушує їх вдаватись до незаконних методів (корупція, приховування діяльності тощо).

Підприємці низового територіального рівня практично не мають доступу до об’єктів підприємницької інфраструктури, які розміщені переважно у обласних центрах чи великих містах. При цьому малопомітною є ініціатива місцевої влади щодо створенні об’єктів інфраструктури в межах своєї територіальної юрисдикції. Ускладненим є доступ суб’єктів малого підприємництва до кредитних ресурсів. Так, якщо у сфері сільськогосподарського виробництва хоча б номінально діють пілотні проекти кредитування сільськогосподарського сектора в рамках співробітництва з Європейським банком реконструкції та розвитку), то в інших секторах економіки ситуація з фінансуванням малого бізнесу (особливо на етапі започаткування) у невеликих чи територіально віддалених від обласних центрів населених пунктах ситуація майже катастрофічна.

Неефективною виявилась система регіональних фондів підтримки малого підприємництва. Вона була спрямована на надання місцевим органам самоврядування повноважень та механізмів на розвиток малого підприємництва на місцях на засадах партнерської участі держави та регіональної влади. Фактично ж політику підтримки підприємництва не було децентралізовано, а місцеві адміністрації так і не отримали дієвих важелів управління розвитком малого бізнесу. Практичне значення таких фондів виявилась незначним.