Соціально-економічні перетворення та національна політика в західних областях України в післявоєнні роки. Політична платформа і тактика боротьби ОУН-УПА в 1945-1953 рр.

Рух опору в західноукраїнських землях

Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного ре­жиму і вело боротьбу проти нього. Цю бо­ротьбу очолювали дві сили: греко-като-лицька церква та ОУН-УПА.

Греко-католицька церква була ліквідо­вана більшовиками в 1946 р. Боротьба ж проти ОУН-УПА виявилася надзвичайно кровопролитною і тривала до сер. 50-х рр.

Свої головні цілі ОУН-УПА вбачала в боротьбі проти сталінського деспотично­го режиму та створенні незалежної укра­їнської держави. Великі надії покладали­ся на швидку радянсько-американську війну.

УПА користувалася широкою підтрим­кою місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні акції.

Лише за період 1946-1948 рр. за "зв'я­зок з УПА" було вислано до Сибіру понад 500 тис. західних українців, переважно се­лян.

Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її головнокомандувача Р.Шухевича. Окремі загони повстанців дія­ли до сер. 50-х рр.

Але і після цього опір тоталітарному ре­жиму не припинявся. Він почав набувати інших форм.

Українське національно-культурне відродження 1920-х років.

Суть українізації

Українізація - це політика в національ­но-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-і рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

> висування українців на керівні посади;

> впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

> розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

> створення відповідних умов для куль­турного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на прове­дення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної бо­ротьби українців 1917-1921 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку усього насе­лення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-і рр. керували прибічники національ­ного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-і рр. стали періодом подальшого на­ціонального відродження.

> У 1930 р. чисельність шкіл з україн­ською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діло­водства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше по­ловини книжок і журналів. Кількість укра­їнців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

> Українізація сприяла залученню до ра­дянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції поверну­лися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

> Відбувався бурхливий розвиток україн­ської культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багато-чисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягай значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильо­вий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В. Сосюра, Л. Курбас, О.Довжен­ко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозво­лені центром рамки:

> вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

> зростав прошарок української інтелі­генції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

> українізація сприяла зростанню націо­нальної свідомості українців, стимулюва­ла націонал-комуністичні настрої. При­бічники національного комунізму вважали,

що не можна нав язувати усім народам ро­сійський шлях до комунізму, що кожен на­род, в т.ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського націо­нального комунізму були письменник М.Хви-льовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до україн­ських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших на­родів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив не­обхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України гене­рального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагано-вича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що еко­номіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєв-шина" були оголошені проявом "буржуаз­ного націоналізму", небезпечним "націона­лістичним ухилом".

З кін. 20-х рр. політика українізації посту­пово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це озна­чало кінець українізації. Радянська влада повертається до русифікаторської політи­ки, активних учасників українізації було репресовано.

Радянсько-німецькі договори 1939 року і західноукраїнські землі.

28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кор­дони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. У сферу впливу СРСР пе­реходили Литва, Бесарабія і Північна Бу­ковина, у сферу впливу Німеччини - Лемків-щина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР).

У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію.

Договір про дружбу і кордони, як і секретний протокол до пакту “Молотова-Рі66ентропа", протягом 50 років становив одну із державних таємниць СРСР. Ці угоди були укладені всупереч нормам міжнародного права і сприяли разе 'язанню другої світової війни.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські україн­ські землі ввійшли до складу УРСР, що від­повідало споконвічним прагненням укра­їнців до возз'єднання в межах однієї дер­жави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального ста­тусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.).

Й досі ці події неоднозначне оцінюють­ся істориками. Різні дослідники по-різно­му називають сам факт входження україн­ських земель до складу УРСР: "анексія" (Д.Бофора), "включення" (Н.Верт), "фор­мальне інкорпування, назване возз'єднан­ням" (А.Жуковський, О. Субтельний), "воз­з'єднання, що носило характер акції оку­паційного типу" (С.Кульчицькиії), а дехто з істориків розглядає це як звільнення по­неволених західноукраїнських земель і возз’єднання Західної України з Наддніпрянською.

Сталінська політика індустріалізації.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) прого­лосив курс на індустріалізацію: передбача­лося прискорення промислового росту Ра­дянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвину­тих країн світу. Сталін заявив, що "ми від­стали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 ро­ків. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснюва­ти плановими методами (п'ятирічками).

Причини індустріалізації

Курс на індустріалізацію був об'єктив­но необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у воро­жому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації

• Радянський Союз міг розраховува­ти лише на внутрішні джерела фінансу­вання індустріалізації;

• не вистачало кваліфікованих кадро­вих робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному ста­новищі;

• низький рівень економічної освіти у радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалі­зації.

Промислова гонка

Шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, вони суперечили об'єктив­ним економічним законам.

* Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, надшвидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр.-по 45%, на 1932 - 36%! Радянське керів­ництво хотіло одночасно подолати еконо­мічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929р. роком "великого перелому" і "стрибка в соціа­лізм".

Ці плани були явно нереальними і еконо­мічно необгрунтованими. Вони стали на­слідком волюнтаризму, політичного свавіл­ля, нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації. Заплановані показ­ники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в се­редньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоро­тився до 5%.

* Індустріалізація передбачала не про­порційний розвиток економіки, а макси­мальне нарощування важкої промисло­вості за рахунок легкої та харчової, сіль­ського господарства.

* Індустріалізація здійснювалася екстен­сивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будів­ництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовува­лись різні методи, серед яких - організація з 1929р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих.

* У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір здійсни­ти тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Почалося згортан­ня непу, ліквідація багатоукладності еко­номіки, тоді як індустріалізацію треба було здійснювати методами впроваджен­ня ринкових відносин в економіку.