Джерела вивчення та історіографія історії України.

Джерела вивчення та історіографія історії України.

Історіографія – це спеціальна історична дисципліна, яка вивчає розвиток історичної науки.

Розвиток української історичної наки розпочався в першій половині 11 ст. З початком літописання. Саме тоді у розвитку української історичної науки можна відмітити 5 історичних періодів:

1-Перша пол. 11-17 ст. – Період нагромадження історичного матеріалу.

2-Друга пол. 17, кін. 18 ст. – Період перших спроб осміслення історичного матеріалу.

3-19-поч. 20 ст. – Період українського національного відродження, піднесення української історичної науки.

4-1930-середина. – Період української радянської історіографії. 1980-х рр. –Розвиток української історичної науки в еміграції.

5-З початку 1990-х рр. – Сучасний етап розвитку української історичної науки.

1 період: Основні історичні твори – літописи і хроніки. Основне джерело – візантійські хроніки.

Єволюція літописання:

Давньоруські літописи (11-13 ст.)- Повісті времяних літ 1037-1117р. Київський літопис 1113-1200р. Галицько-Волинський літопис 1209-1292р.

Західноруські (литовські) 13-16ст. – 13 літописів:Суфаєльський літопис 14-15 ст. Баркулабівський л. сер.16-поч.17 ст.

Козацькі л. 17 ст. – Літопис Романа Ракушки. Літ. Самійла Вяличка. Літ. Григорія Гряб’янки.

2 період: Перші спроби осмислення історичного матеріалу:

1674р. – “Синопсис” – перший систематизований підручник з історії України. Василь Бубало – Перший науковий твір з історії України, написанній з патріотичних позицій. Обгрунтовує право українців на власну державу.

3 період: Дмитро Бантиш – Каменський “Історія малой Россії” 5 томів. Михайло Максимович “О мнимом запустении Украины в нашествие Батыя”.

4 період: Основні риси:

-висвітелння історії України з позиції марксизько-ленінсткої методології.

-шаблонність, схематичність

-утвердження схеми українсько-росьйської історичної єдності.

-нівелювання специфіки українського історичного процесу заперечення.

-права українського народу на власну державу.

Украйнська історична наука в еміграції: історики 1 хвилі еміграції: Д.Дорошено, М. Антонович, О.Лотоцький. Історики 2 хв. Ем: О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, В.Дубровський.

5 період: Основні риси:

-перевидання праць заборонених істориків

-заповнення “білих плям укр. історії”, повернення імен репресованих діячів укр. Історії

-деідеологізація науки, переосмислення методологічних підходів

-поєднання зусиль вітчизняних істориків і істориків з-за кордону.

Наукова періодизація і характеристика основних етапів української історії.

1 період (1 млн. р. тому – 9 ст.) – Рання історія України

2 період (9-14 ст.) – Княжа доба

3 період (14 - сер. 17 ст.) – Литовсько-Польська доба

4 період (сер. 17 – кін. 18 ст.) – Козацько-гетманська держава

5 період (кін. 18 – поч. 20 ст.) – Україна в складі Російської та Австрійської імперії

6 період (1917-1920 рр.) – Українська нац-демократична револ.

7 період (1921-1991рр.) – Радянсько-більшовицький період

8 період (з 1991р.) – Україна в умовах розбудови незалеєності

Трипільська культура.

Наймогутнішою культурою епохи енео­літу була Трипільська культура, яка існу­вала з IV тис. до III тис. до н.е., названа так через поселення поблизу с. Трипілля (Київщина), дослідженого чеським архео­логом В.Хвойкою.

Трипільці були одним із найцивілізовані-ших етносів неолітичної доби:

>> основне заняття - орне землеробство. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю, майже всі садово-городні культури, відомі сьогодні в Україні. Трипільська культура - одна із перших земле­робських культур Європи; >• трипільці вперше на території України почали виготовляти вироби із міді; >- на надзвичайно високому рівні розвитку зна­ходилось гончарство. Трипільці виробляли чудо­вий глиняний посуд білого, чорного, червоного і жовтого кольорів, з орнаментом і пласким дном. Орнамент глиняних виробів містить багату інформацію про духовний світ трипільців; >• будували протоміста площею до 400 га: квартальна забудова дво-триповерховими будин­ками, населення міст сягало 50 тис. чоловік, а площа - понад 50 га. На Уманщині існували по-селення-гіганти до 450 га;

>• високого рівня досягла духовна культура: існу­вала писемність - буквенно-звуковий алфавіт, який є одним із найдавніших у світі!

Трипільська культура була складовою частиною великої Трипільсько-Кукутенської спільноти, що займала переважно територію Правобережної України, Молдови, Румунії.

Трипільська культура поступово зникла. Стосовно такого раптового зникнення ви­словлюються різні гіпотези і, зокрема, екс­пансія кочовиків на територію трипільців, похолодання клімату.

Долю трипільців остаточно не з'ясовано. Дискусійним залишається питання і про походження трипільців, про їх етнічність. Більшість дослідників відносять трипільців до середземноморського антро­пологічного типу. Висловлюється також думка про те, що трипільська культура своєрідно поєднала представників сус­пільств кількох антропологічних та мовних груп Європи.

Християнізація Русі та її значення.

Християнізація Русі розпочалася ще за часів Аскольда. Але вчені-історики вважа­ють, що знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося ще в антську епоху. Цілком достовірним є факт хрещення слов'янського князя Бравлина наприкінці VIII - поч. IX ст. у м. Сурож, описаний в "Житії св. Стефана Сурозького". Багато зусиль для поширення християнства на Русі доклала велика княжна Ольга, яка сама була християнкою. Та оста­точно воно стало офіційною державною релі­гією після хрещення 988 р. Володимира, яке відбулося в Херсонесі.

Надзвичайно важливим було запрова­дження Володимиром у 988 р. християнства, обумовлене такими причинами, як необхідність укріплення єдності Русі, князівської влади, підняття міжнародного авторитету держави, її зближення з високорозвиненою Візантією.

Прийняття християнства сприяло розвитку Після смерті Володимира між його сина-Давньоруської культури, входженню Русі в ми спалахнула міжусобна боротьба, в якій сім'ю європейських народів. переміг Ярослав, прозваний у народі Мудріш.

Бронзовий вік.

II тис.- І тис. дон.е.

>• Бронза - перший метал, штучно ство­рений людиною. Використання бронзи сприяло зростанню продуктивності праці. В епоху бронзи відбувся перший суспільний поділ праці - відокремлення скотарства від землеробства. Зоною розселення скотарсь­ких племен став південноукраїнський степ. >• Обмін набув постійного характеру. >• На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна), почала прояв­лятися майнова диференціація. У суспіль­стві утвердилися патріархальні родинні відносини.

Залізний вік. З І тис. до н.е.

На території України в епоху бронзи існувало близько 20 археологічних ультур: ямна, катакомбна, тшинецько-/ комарівська, шнурової та багато-валикової кераміки тощо.

>• Використання заліза призвело до різкого зро­стання продуктивності праці, вперше людина

отримала можливість створювати додатковий продукт понад прожиткового мінімуму. >• Відбувся другий суспільний поділ праці: ремес­ло відокремилося від сільського господарства. >* Додатковий продукт став економічною передумовою зародження нових станово-класових відносин.

На території України початок залізної доби пов'язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор'я, поч. І тис. до н.е.) та з ранніми слов'янськими куль­турами (поч. н.е.).

 

Перші державні утворення на території України.

Заснування Києва

Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми - бо й до сих братів існували поляни й жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, - то було між них три брати: одному ім'я Кий, а другому - Щек, а третьому - Хорив, і сестра їх - Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив - на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж не знали, ніби Кий був перевізником, бо тоді біля Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому й казали: "На перевіз на Київ". Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, а тільки те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од того цесаря, - котрого я не знаю, як не знаю і при котрім він цесарі приходив туди.

А коли він вертався, то прийшов по Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів тут сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян було княжіння своє, а дреговичі мали своє, а словени - своє в Новгороді, а другі сиділи на ріці Полоті, котрі й називаються полочанами. Од сих же полочан на схід і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхній же й город є - Смоленськ, бо там сидять кривичі. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері - меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ - мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани— бо сидять вони по ріці Бугу, - а потім же волиняни. А се - інші народи, які данину дають Русі; чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, пери, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб,

Коли ж слов'янський народ, як ото ми сказали, жив на Дунаї, то прийшли од землі скіфів, себто від хозар, так звані болгари і сіли по Дунаєві, були насильники слов'ян.

 

Кочовики

Південь України - це неосяжний відкри­тий степ, який приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій

географічній обставині південна Україна ста­ла центром життя кочових народів, які хвиля­ми змінювали один одного з кін. II тис. до н.е. ідоXIIIст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печені­ги, половці, монголо-татари.

Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря.

Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

Кіммерійці

Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор'я, Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих за­гонів вершників, озброєних сталевими й заліз­ними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виробляти цей метал. Займалися пере­важно кочовим скотарством, але знали й ріль­ництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використо­вували і як засіб пересування.

Скіфи

У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю.

Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров'я. Основним заняттям кочових скіфів було ско­тарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м'ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землероб­ством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Окрім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на висо­ких, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й гли­бокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацт­во. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я. Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит. Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сфор­мувалася держава. На межі IV-ІІІ ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась в степи Кримського півострова. Частина скіфів піз­ніше асимілювалася серед інших народів.

Сармати

У III ст. до н. е. в землі Північного Причорно­мор'я при­йшли сармати. Назва "сармати" походить від іранського слова - "саоро-мант", що означає "оперезаний мечем". Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, за­ймалися ремеслами.

Готи

УIII ст. своє панування в Північному При­чорномор'ї встановили германські племена готів, створивши тут Готську державу - Ге-тику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра. Готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності готи досягли в сер. IVст. н.е. за правління короля Германаріха (332-375 рр.). Після смерті готського короля воєнну супе­речку з антами продовжив його спадкоємець

 

II період

Охоплює князювання Володимира Великого (980-1015рр.) Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.)

III період

Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті

Ярослава Мудрого. Найбільш відомі князі -Володимир Мономах (1113-1125 рр.) Мстислав (1125-1132 рр.)

Це період поступового політичного ослаб­лення Київської Русі. Русь роз­палася на окремі князівства.

Брати спільно ви­рішували державні справи (видавали закони, хо­дили в походи, переміщали молодших братів із одного уділу в інший). Після поразки 1068 р. на річці Альті у битві з половцями тріумвірат розпався, що при­звело до посилення міжусобної боротьби.

> Талановитий та досвідчений політик, Во­лодимир Мономах зумів тримати удільних князів у покорі, ліквідувати гостроту соці­альних суперечностей у суспільстві.

Син Володимира Мономаха - Мстислав -продовжував централістичну політику бать­ка, та після його смерті Русь вступає в смугу роздробленості.

IV період (1132-1237-1241 рр.)

Устрій українських земель

Литва не змінила адміністративно-тери­торіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, друго­му сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру- Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу-Стародубське. Пле­мінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріатовичі вокняжилися на Поділлі.

У невеликих князівствах влада нале­жала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли війсь­кову службу, сплачували данину. Повно­важення удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культур­ний вплив своїх слов'янських підданих -литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали зако­ни на основі "Руської правди". Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Ве­ликого князівства Литовського не пере­шкоджав місцевому населенню у збере­женні і розвитку національних особливос­тей. У зв'язку з цим багато істориків нази­вають Велике князівство Литовське литов­сько-руським (О.Єфіменко, В.Антонович, М. Брайчевський та ін.).

Київське князівство

З приходом Литви провідну роль в укра­їнських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литов­ського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвер­дження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських ", карбували власну монету, вдавалися до

самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського кня­зівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.

Зміст унії

Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським ко­ролем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литов­ським, аїх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого кня­зівства Литовського до Польщі. Проте, у ре­зультаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла -князю Вітовту (1392-1430 рр.).

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицтво.

Наслідки унії

> Позитивні - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов 'ян-ські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.).

> Негативні - посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю під­корити Велике князівство Литовське.

 

Коли і де виникло козацтво

Перші письмові згадки про україн­ських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності ко­зацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло в південноукраїн­ських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення

> Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище міме не­заможною шляхтою та селянством.

> Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних по-винностей та державних податків.

> Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татар­ських орд.

> В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевлас­ників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.

Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єд­нувалися у військові загони. Вони і самі за­вдавали ударів татарам та туркам: спуска­ючись по Дніпру на своїх великих човнах -"чайках", нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.

Етнічний склад козацтва

Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і біло­руси, росіяни, молдавани. Траплялися поля­ки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер. І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного ісяорикаВ.Бо-рисеика, був "національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полоні­зувалися і втрачали національні риси".

Оцінка договору 1654 року

Серед істориків немає згоди в оцінці ха­рактеру Переяславської угоди. Справа ускладнюється тим, що оригінальні доку­менти втрачено, збереглися лише неточні їх копії.

Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) зобов 'язувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись у її внутрішні справи.

Український історик В.Липинський вва­жав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі.

За офіційною радянською теорією, Переяславська угода стала результатом прагнення українців і росіян до возз'єднан­ня і що возз'єднання двох народів було ос­новною метою визвольної боротьби україн­ського народу і самого Б.Хмельницького.

Насправді ж, Б.Хмельницький споді­вався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.

Значення козацтва

Козацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визво­лення України.

Діяльність ко­заків торкалася усіх сфер життя українського на­роду: вони боро­нили українські землі, освоювали південні степи, підтримували ук-Герб Війська Запорозького ра'ЇНСЬКу куль­туру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили го­ловний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності і витоком Української держави.

 

Братства

Значний внесок у національно-культурне життя кін. XVI - поч. XVII ст. зробили брат­ства. За структурою вони нагадували міські цехи, мали статути, в яких передбачалися регулярне проведення зборів, виборність старшини і прийняття присяги. Існували на членські внески братчиків і пожертвування. Братства за­сновували друкарні, братські школи. Особливо відомі Успенське братство у Львові (1585 р.), Київське Богоявленське братство (1615 р.),Луць-ке Чеснохрестське братство (1617р.).

Таким чином, з приходом Польщі, було поставлено під сумнів формування україн­ців як окремої етнічної спільності. В Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Україн­ська знать втрачає роль виразника націо­нальних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже у XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

 

 

Цілі боротьби

> Ліквідація польського і будь-якого іншого панування.

> Звільнення від національно-релігійного гноблення.

> Ліквідація магнатського землеволодін­ня, фільварково-панщинної системи госпо­дарства, кріпацтва, завоювання особистої свободи і права власності селян, міщан, ко­заків на землю.

> Утворення незалежної соборної укра­їнської держави. При цьому слід за­уважити, що ідея створення національної держави визрівала поступово. Піднімаючи козаків на повстання, Б.Хмельницький і його соратники прагнули, насамперед, до збереження козацьких вольностей. Але в ході боротьби Хмельницький висуває ідею створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом - і Української суверенної держави. Вперше принципи розбудови незалежної держави Хмель­ницький сформулював у лютому 1649 р. під час переговорів з королівськими послами в Переяславі (ці принципи будуть розглянуті далі).

Лівобережжя

Д.Многогрішний, погодившись на вхо­дження України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б.Хмельницького. Геть­ман відновив зв'язки з П.Дорошенком, на­давши йому військову допомогу. Діяль­ність Д.Многогрішного не узгоджувала­ся з офіційною політикою російського уря­ду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про "зраду", і після суду в Москві його заслали до Сибіру.

Новим гетьманом Лівобережної Украї­ни було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687 рр.).

Правобережжя

П.Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочат­ку із П.Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М.Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674 рр.).

Боротьба П.Дорошенка

Гайдамацький рух

У наступні роки на Правобережжі поши­рився рух гайдамаків (від тюркського "гай-де" - гнати, чинити свавілля). Серед гайда­маків були переважно селяни-втікачі, най-бідніша частина міського населення, козацька сірома, наймити. Гайдамаки користувалися широкою підтримкою населення. У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина. У 1768р. його очолив Максим Залізняк - запорізький ко­зак, син селянина-кріпака із с. Медведівка на Черкащині. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина охопила Київщину, Брацлавщину, По­ділля, Волинь. Тяжкі форми польського гноблення обумовили жорстокість гайда­маків, криваві розправи з польським на­селенням.

Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панів­ної верстви суспільства, великої земельної власності.

Царський уряд, наляканий величезним розмахом повстання, допоміг Польщі у його придушенні.

* Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам'яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально-кріпосницької сис­теми, польського панування, у розвитку ви­звольної боротьби українського народу.

Поділи Речі Посполитої

У другій пол. XVIII ст. Річ Посполита переживала період глибокої економічної і політичної кризи, викликаної анархією в державному управлінні, міжусобними війнами. Цим скористалися сусідні держа­ви -Австрія, Росія та Прусія, які розділили між собою землі Речі Посполитої, внаслі­док чого польсько-литовська держава при­пинила своє існування.

На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким чи­ном:

> за першим поділом 1772 р. до Австрії

відійшла Галичина;

> за другим поділом 1793 р. до Росії віді­йшло Правобережжя (Київщина, Во­линь, Поділля);

> за третім поділом 1795р. до Росії віді­йшла Волинь (Берестейщина). З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було створе­но Київську, Волинську та Подільську гу­бернії.

До Австрійської імперії була приєдна­на в 1775 р. Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів пере­бувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867 р. Австрійська імперія отримала назву Авст­ро-Угорщини.

* Таким чином, на кін. XVIII ст. україн­ські землі опинилися в складі двох вели­ких імперій - Російської та Австрійської. В історії України почався новий період.

Історичні корені

Чинником національного відродження була давня традиція визвольної бороть­би в Україні. Національно-визвольний рух XIX ст. став продовженням цієї тра­диції, набувши інших форм і змісту.

Зовнішні впливи

Важливим фактором національного пробудження стали події європейського життя. Ідеї Великої французької ре­волюції кін. XVIII ст. радикалізува-ли українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812р., засвідчивши марність спо­дівань українців на поліпшення їхнього становища, та зарубіжні походи 1813р., учасники яких побачили переваги євро­пейських форм суспільного і державного устрою.

 

Вплив революції 1848 р.

Значним поштовхом до розгортання ви-звольного руху стала революція 1848-1849рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. укра­їнська інтелігенція та уніатське духовен­ство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію -Голов­ну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення україн­ської автономії в Східній Галичині, що при­звело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регі­он, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку української культу­ри Рада утворила культурно-освітню організацію -"Галицько-Руська матиця".

У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою утворення української автономії. Революційним ру­хом були охоплені Буковина і Закарпаття.

* Характерною особливістю національ­ного відродження в Галичині була політизація, що виявлялась у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення на­ціонально-політичних потреб українсько­го народу.

• Основні підсумки революції:

> Ліквідація в Австрійській імперії крі­посного права, проголошення конституційного правління та громадянських прав.

> Було покладено початок політичній боротьбі населення Західної України за своє національне і соціальне визволення.

Західна Україна

Плани сторін щодо України

Австро-Угорщина мала намір приєдна­ти до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до імперії За­хідну Україну.

Утворення Центральної Ради

Падіння самодержавства, демократиза­ція суспільства сприяли піднесенню націо­нально-визвольних процесів. Виникла мож­ливість самовизначення України і відро­дження її державності.

На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру україн­ського руху. За ініціативи Товариства ук­раїнських поступовців (з кінця березня реор­ганізоване в "Союз автономістів-федераліс-тів") 4 березня 1917 р. представниками ук­раїнських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М.С.Грушевського.

Своєю метою Центральна Рада оголоси­ла державне самовизначення українського народу. Утворення Центральної Ради по­клало початок української національно-де­мократичної революції 1917-1920 рр.

Уже в перші дні свого існування Центральна Рада на чолі з М. Грушевським звернулася до українського Народу із закликом згуртувати свої сили у боротьбі. Ця відозва свідчить про те, що лідери українства правильно зорієнтувались у складній політичній ситуації перших днів революції. В історичній літературі відсутня чітка періодизація української революції. Як пра­вило, в її озвитку виділяють три етапи: доба Української Центральної Ради, доба гетьманату, доба иректорії УНР.

 

Утворення СРСР

На основі ленінського плану І з'їзд рад СРСР ЗО грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українсь­ка РСР, Білоруська РСР, Закавказька Фе­дерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру пре­валювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР.

Конституція СРСР позбавила союзні ре­спубліки права на зовнішню політику і тор­гівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоро­в'я, соціальним забезпеченням. Але і ці по­вноваження зводилися нанівець керівниц­твом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної ре­спубліки зокрема.

IX Всеукраїнський з "їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавча закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Політика ЗУНР

Уряд ЗУНР не був схильний до ради­кальної зміни соціально-економічного жит­тя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.

© За короткий час була сформована ефек­тивна система управління. Відбулися до­вибори до Української Національної Ради -представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на націо­нально-ліберальних позиціях і представля­ла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністра­ція, правоохоронні органи.

© Президентом республіки було обра­но Є.Петрушевича.

© Проголошувалася ліквідація великого

землеволодіння. Але здійснення земельної ре­форми затягувалося: розподіл землі між се­лянами передбачався після закінчення війни.

© Створювалася система народної осві­ти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватник шкіл, національним меншинам надавалося право "на школу рідною мовою ".

© Утверджувалася державність укра­їнської мови.

© Для захисту республіки була утво­рена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис. чоловік. "

© Значні зусилля були спрямовані на об'єднання з УНР. Після переговорів з Дирек­торією 22 січня 1919р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР (зараз 22 січня відзначається як День соборності України).

Але Акт Злуки ре­алізовано не було -як через складне воєнне та міжна­родне становище обох республік, так і через значні супе­речності між уряда­ми ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Дирек­торія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є.Петрушевич 4 грудня 1919р. денонсував Акт Злуки.

У липні 1919 р. польські війська окупу­вали Східну Галичину. Уряд ЗУНР пере­їхав до Кам'янець-Подільського, а в листо­паді - емігрував до Відня. УГА перебрала­ся на територію, яку контролювала Дирек­торія і об'єдналася з армією УНР.

Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнсько­го питання не знайшла міжнародної під­тримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішен­ня про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юри­дичне існування ЗУНР.

Причини переходу до непу

На кін. 1920-поч. 1921 рр. більшовиць-

бокої економічної, соціальної та політич­ної кризи, викликаної:

> воєнними діями, що велися майже без­перервно сім років;

> політикою "воєнного комунізму ", яка

ка Росія і Україна опинилися в ситуації гли- руйнувала основи економіки, паралізувала стьське господарство і викликала опір пере­важної більшості населення, особливо селянства.

Економічна криза виражалася в тому, що:

> промисловість знаходилася в стані розрухи. У1921 р. в Україні промислове ви­робництво становило 1/10 частину довоєн­ного рівня, виробництво металу - 5%, вугіл­ля-30°А і т.д.;

> сільське господарство також пере­бувало в катастрофічному стані: по­рівняно з 1913р. посівні площі в Україні ско­ротилися на чверть, збір зерна - на трети­ну. Ситуацію ускладнили катастрофічна за