Виникнення та становлення бюджетних відносин

ТЕМАТИКА РОЗДІЛУ

Тема 1. Зародження бюджетних відносин

Розкриває процес зародження та характеризує прообрази бюджетно-економічних відносин у цивілізаціях країн Стародавнього Сходу, Старо­давньої Греції, Стародавнього Риму та Римської імперії, висвітлює ва­гомий внесок у розвиток економічних відносин у частині оптимізації над­ходжень та видатків державної казни стародавніх мислителів.

Тема 2. Становлення бюджетних відносин у Франції, Великобританії та США.

Охарактеризовано особливості формування бюджету в країнах, які першими сформували бюджетні відносини, з урахуванням національних особливостей та впливу внутрішніх і зовнішніх суспільно-економічних і політичних чинників.

Тема 3. Становлення і розвиток бюджетних відносин на території України

Виходячи з предмета дослідження, визначено основні періоди фор­мування бюджетних відносин на теренах сучасної України, розкрито особливості бюджетних процесів у межах кожного періоду, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи періодом існування України як незалежної держави.

ТЕМА 1

ЗАРОДЖЕННЯ БЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН

Програмна анотація. Зародження бюджетно-економічних відносин у країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Месопотамія, Вавилон, Ки­тай), Стародавній І ндії, Стародавній Греції, Стародавньому Римі та Римській Імперії. Найдавніші писемні джерела, присвячені регламен­туванню економічних відносин. Внесок видатних правителів і мисли­телів древності у розвиток бюджетно-економічних відносин.

Рекомендована література

1. Всемирная история экономической мысли. — Т. 11. — М.: Мысль, 1988.

2. Древнекитайская философия: в 2 т. — М., 1972—1973.

3. Иноземцев В. Л. Очерки истории гжономической общест­венной формации. — М.: Тартус-Альфа: Век, 1996. — 400 с.

4. История экономических учений / Под ред. В. А. Жамина, Е. Г. Василевского. — М.: Изд. Моск. ун-та, 1989. — 4.1. — 368 с.

5. Каплю Ж. Функции денег в Римском обществе в период Империи. — М., 1970.

6. Пасічник Ю. В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання-прес, 2003. — 523 с.

7. Хрестоматия по истории Древнего Востока. — М., 1980. — 4.1.

8. Юхименко П. /., Леоненко П. М. Історія економічних учень: Навч. посіб. — 3-тє вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2002. — 514 с.

Прообраз бюджетних відносин виник разом із формуванням державних утворень як фінансова складова діяльності держа­ви. Перші економічні відносини виникли одночасно із заро­дженням перших цивілізацій, коли почала розвиватися економічна думка.

На жаль, суто економічних трактатів стародавніх часів віднайти практично неможливо, адже економічна думка давніх часів не була відокремлена від політико-правової та релігійної.

З IV тис. до н.е. у Месопотамії і Єгипті розпочався процес становлення класового суспільства. Матеріальною базою цього процесу була технічна революція, пов'язана з початком викорис­тання металевих виробів та переходом до зрошувального сільського господарства. Це дало можливість отримувати додатковий продукт і стимулювало розподіл праці.

В окремих регіонах Стародавнього світу стали зароджуватись і розвиватись товарно-грошові відносини, пов'язані з обслугову­ванням торгівлі (Фінікія, Вавилон, Греція). На цій основі поча іа виникати приватна власність, що базувалася здебільшого на пра­ці рабів.

Формування ознак державності в класовому суспільстві вима­гало теоретичного обґрунтування функціонування органів управ­ління, організації господарства як на державному рівні, так і на рівні господарських одиниць. Незважаючи на певну незаверше­ність висновків, нечіткість положень, що притаманно будь-якому процесу на стадії зародження, економічна думка тих часів заклала підвалини сучасних теорій, а окремі твердження є актуальни­ми й сьогодні.

Помітну роль у розвитку економічних відносин відіграли цивілізації країн Стародавнього Сходу, запропонувавши схеми вирішення економічних проблем, окремі положення яких стали згодом основою формування бюджетних відносин. Економічні відносини цих країн базувались на натуральному господарстві й регулювалися, з одного боку, успадкованими від первісно­общинних часів традиціями, а з іншого — державною регламе­нтацією, яка багато в чому ґрунтувалася на тих самих традиці­ях. Знання економічного напряму мали догматичний, апріорний характер.

Одним із найдавніших писемних джерел, що збереглося до наших днів, є «Повчання Гераклеопольського царя своєму сину Мерікара» (Стародавній Єгипет, XXII ст. до н.е.), де висловлю­ється думка про необхідність ефективного функціонування апа­рату управління. У надійності цього апарату автор послання вба­чає запоруку успішного царювання.

Основний зміст кодексу законів старовавилонського царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н.е.) — створення умов, за яких си­льний не пригноблював би слабкого. Для цього були передбачені юридичні норми, що регламентуали господарські відносини, встановлювали відповідальність виконавців тощо.

У давньоіндійському трактаті про мистецтво політики й управ­ління державою «Артхашастра», який приписується Каутильї Вішнугупті — раднику царя Чандрагупти (кінець IV ст. до н.е.), уперше подаються рекомендації щодо фінансового устрою держави, поповнення дохідної частини, ведення обліку доходів і ви­датків. Зокрема, передбачалося створення державного апарату чиновників, які б контролювали окремі галузі господарства краї­ни. На державу покладалася турбота про заселення й облашту­вання окремих територій, розвиток сільського господарства, вво­дилися окремі статті доходів і видатків держави та їх жорсткий документальний контроль. Незважаючи на більше ніж двохтисячолітню давність окремі положення цього трактату не втратили своєї актуальності й у наш час.

У «Законах Ману» — найвідомішому джерелі індуїзму, крім релігійних питань, окреслено соціальну структуру суспільства, питання організації виробництва.

Представник Стародавнього Китаю Конфуцій (551—479 pp. до н.е.) був засновником специфічної течії економічної думки, яка успадкувала його ім'я. Головний зміст її — установлення етико-моральних норм управління, які відповідали інтересам аристократії.

Противагу конфуціанським концепціям соціально-економіч­ного устрою держави в VI—III ст. до н.е. в Китаї складав Легізм, прихильники якого відстоювали модель управління державою на основі законів для всіх, а не ритуалів, здійснювали реформи, спрямовані на скасування патріархальних відносин у суспільстві, були поборниками політичної централізації й об'єднання країни. Легізм пов'язаний з іменами Цзи Чаня, Лі Куя (424—386 pp. до н.е.) та Гунь Сунь Яна (390— 338 pp. до н.е.).

Основою розвитку економічних відносин у Стародавній Греції можна вважати практичні дії правителів — Солона, Пісістрата, Перікла, а також мислителів — Ксенофонта, Платона, Аристотеля.

Ксенофонт (близько 430—355 або 354 pp. до н.е.) абсолютизував устрій аграрної Спарти. У своєму трактаті «Домострой» він віддавав перевагу землеробству і негативно ставився до занять ремеслами та торгівлею, але не виключав можливості використання торгівлі для збагачення землевласників. У творі «Кіропедія» Ксенофонт дійшов думки про ступінь зале­жності ринку від розподілу праці. Розмірковуючи над спосо­бами збільшення виробництва товару, він наголошував на зна­ченні зростання продуктивності праці, що водночас сприяло б збільшенню надходжень до казни. У політико-економічному трактаті «Про доходи» запропоновано план збільшення дохо­дів Афінської держави на основі чистого доходу, який визна­чався як надлишок створеного продукту над витратами на його виробництво.

Платон (428 або 427—348, або 347 pp. до н.е.) одним із пер­ших досліджував рівень цін, вважаючи, що вони мають регулю­ватись державою, причому за основу має братись така ціна, яка б забезпечувала отримання помірного прибутку. Як і Ксенофонт, найбільш важливою галуззю економіки Платон вважав землероб­ство, менш важливою — ремесла, і зовсім недостойною — торгі­влю. Ремеслом і торгівлею повинні були займатись іноземці. У праці «Держава» Платоном було сформульовано проект ідеаль­ного устрою, згідно з яким держава уявлялася як форма вирішен­ня суперечностей між багатогранністю потреб людей і однорідні­стю їхніх здібностей. У праці «Закони» запропоновано проект державного устрою, з поділом громадян на класи залежно від ма­теріального забезпечення.

Аристотель (384—322 pp. до н.е.) був прихильником приват­ної власності. Коли користування власністю буде розподілено між окремими особами, зникнуть взаємні звинувачення, і всі будуть у виграші, оскільки кожний почне щиросердно ставитись до того, що йому належить, добропорядність буде слугувати свого роду регулятором у користуванні.

В економічних відносинах Аристотель вбачав лише соціальні форми спілкування і виділив спілкування в межах окремої сім'ї, спілкування щодо ведення господарських справ та спілкування для обміну благами. Усі економічні відносини мають на меті ли­ше вигоду, і до неї зводяться всі розрахунки. У спілкуванні, яке називається дружбою, а тим більше в спілкуванні, яке стосується держави, мотиви, які визначають поведінку людей, мають бути іншими. Покласти в основу держави лише майнову вигоду гро­мадян означало б, вважав Аристотель, замінити державне спілку­вання лише господарським.

Погляди з економічних питань Аристотель виклав у працях: «Нікомахова етика» і «Політика», де описується проект ідеальної держави, яка могла б примирити між собою різні класи — земле­робів, скотарів, ремісників, торговців, найманих робітників і ра­бів. Вільні громадяни повинні виконувати функції управління, нагляду і контролю, а раби мають займатися тяжкою працею. Аристотель виділяє два шляхи накопичення багатства: «економі­ку» і «хрематистику». Перший тип господарювання дає все необ­хідне для досягнення членами сім'ї вищої мети — блаженства. Придбання, здійснювані «економікою», здійснюються відповідно до законів природи. «Хрематистика», на відміну від «економіки», базується на необмеженій наживі, безмежному придбанні й нако­пиченні. Таким чином, Аристотель одним із перших описав окремі риси економічного явища, яке в сучасних умовах дістало назву «тіньової економіки».

Характерною особливістю давньогрецького суспільства було негативне ставлення до особистих податків, оскільки громадяни вважали, що такі податки несуть тавро рабства і тому є приниз­ливими. Ставлення до податків на майно було терпимішим. Ось чому основним джерелом надходжень до державної казни були податки з іноземців, куртизанок, вільновідпущеників, данина со­юзників, доходи від експлуатації природних ресурсів — морів, рудників. Незважаючи на відсутність системності, механізм збо­ру надходжень у Стародавній Греції був досить розгалужений і забезпечував основні потреби держави.

За особливостями економічного розвитку Стародавній Рим багато в чому був подібний до Стародавньої Греції. У фінансо­вому господарстві доходи держави були також безсистемними, спостерігалось незадоволення вільних громадян необхідністю сплачувати додаткові податки, і державна казна і основному за рахунок інших народів.

У ранній період існування Римської держави примусові прямі та непрямі збори з громадян, які мали випадковий та нетривалий характер. У міру зростання все вагомішу роль почали відігравати доходи від завоювань. Громадяни Риму податками практично не обкладались. Підкорені народи обкладались різноманітними зборами і частина землі у них відбиралась і роздавалась у платне користування римським громадянам. Побори і хабарі римських чиновників часто викликали народні повстання.

Зі встановленням у Римі імперії становище провінцій поліпшується, зловживання відкупників зменшуються, для надходжень у казну починають вводитися старі податки; права громадян Риму та підданих вирівнюються.

Імператор Август Октавіан (63 р. до н.е. — 14 ратор з 27 р. до н.е.) концентрує у своїх руках усі важелі фінансового управління, що сприяє більш стабільному характеру надходжень до казни.

Каракалла Септимій Бассіан (186—217 pp. Імператор у 211—217 pp. н.е.) відновив податки з громадян та митні збори,заходи щодо конфіскації майна, запровадив 1 % акциз на внутрішнє споживання, на спадок.

При Діоклетіані Валерії (243—313 або 316 рр у 284—305 pp. н.е.) впроваджуються поземельний та промисловий податки.

Константин (близько 285—337 pp. н.е., імператор у 306-337рр.) з метою покриття витрат адміністративного управління та військових потреб значно збільшив кількість нових податків і натуральних повинностей.

Внутрішню основу господарювання в Давньому Римі складали сільськогосподарські виробники, ремісники та торговці. У сільському господарстві переважало селянське землекористування, на землях якого вироблялася більша частина сільськогосподарської продукції. Селянські наділи або безосередньо закріплялись у власність громадян, або орендувались у держави чи окремих землевласників. Продукція призначалася здебільшого для внутрішнього споживання або на обмін із сусідами і на ринок практично не надходила.

На рабовласницьких господарствах-віллах використовувалась переважно праця рабів і, крім того, залучались вільнонаймані працівники з числа розорених селян. Більша частина продукції надходила на ринок. Продуктивність праці раба була на 40 % меншою ніж у вільного землевласника, але в той час широко застосовувалась кооперація. Урожайність на віллах була досить високою. На окре­мих віллах вирощували екзотичні квіти і фрукти, розводили павичів і куріпок і мали дохід до тисячі відсотків на рік.

Латифундії почали виникати в І ст. до н.е. в результаті заво­йовницьких війн, які вів Рим зі своїми сусідами, а також у ре­зультаті розорення селян. Земля в латифундіях здебільшого зда­валась в оренду, тому вкладення капіталів у латифундії було досить вигідним. Вкладення капіталів у землю було вигідним ще й тому, що тривалий час у Римській імперії податки на землю не сплачувались, через що значна частина аристократів, торговців намагалася вкласти капітали саме в землю. На думку французь­кого дослідника Ж. Каллю, земля у Давньому Римі приносила дохід, який коливався від 3 до 13 %, гроші давали дохід близько 6 %, а доходи від морської торгівлі у виняткових випадках дося­гали 30 %. Беручи до уваги, що вкладення капіталу в земельну власність було дуже поширеним, можна стверджувати, що нор­мальний дохід становив 6 %, а амплітуда процентних ставок була близькою до сучасної — 4—12 %.

У Римській імперії було сформовано біметалеву грошову сис­тему. Золоті монети карбувалися при імператорському дворі в Римі, а срібні — у великих торговельних центрах. Співвідношен­ня вартості золота і срібла в період пізньої Республіки колива­лось від 1: 12 до 1: 9. З виникненням грошової системи почали відбуватися й інфляційні явища. Наприклад, у період з 27 р. до н.е. до 6 р. н.е. інфляція становила близько 4 % на рік, що при­звело до подорожчання хліба в 2,5 раза.

Починаючи з середини II ст. н.е. до початку III ст. н.е. зрос­тання цін набуло некерованого характеру. Ціни на основні сіль­ськогосподарські продукти зросли більш ніж у 100 разів, а хліб подорожчав у 200 разів. З метою стабілізації грошового ринку Діоклетіан (284—304 pp. н.е.) видав едикт про фіксовані ціни, де перелічувалися практично всі продукти харчування, сировина та ремісничі вироби. Обмежувався і рівень заробітної плати. Забез­печена у такий спосіб стабілізація тривала лише п'ять років, піс­ля чого потім почалося різке зростання цін.

 

ТЕМА 2