Становлення та розвиток медичного страхування в Україні.

Медичне страхування є одним із важливих видів соціального страхування. Воно зародилося в Україні ще в середині XIX ст. у ви­гляді обов'язкового медичного страхування. Передумовою виник­нення цієї форми страхування став період, коли в царській Росії 26 серпня 1866 р. у зв'язку із настанням епідемії холери було прий­нято тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов'язувалися організовувати для своїх робітників лікарні (із роз­рахунку 1 ліжко на 100 людей), що дало початок формуванню фаб­рично-заводської медицини, в тому числі і в Україні. Однак це положення виконувалося незадовільно. Так, у 80-х pp. XIX ст. в семи українських губерніях із дев'яти медичною допомогою було охопле­но лише 15% робітників усіх підприємств. У таких умовах з метою забезпечення соціальної допомоги, в тому числі і медичної, робіт­ники змушені були самостійно знаходити механізми соціального за­хисту через створення різноманітних страхових товариств та кас взаємодопомоги.

Розвиток медичного страхування в Україні в 1991—2001 р. відбувався в умовах формування страхового законодавства в рам­ках правової бази незалежної держави. Умовно його можна по­ділити на два періоди:

1 період: з 1991 р. по 1996 р. - період створення перших зако­нодавчих актів щодо регулювання діяльності на страховому рин­ку.

Своєрідною «медичною конституцією» на той час стали «Ос­нови законодавства України про охорону здоров'я», прийняті Верховною Радою України у листопаді 1992 р. Вони визначали правові, професійні, економічні, організаційні засади охорони здоров'я та стратегічні напрями реформування галузі.

2 період: з 1996 р. по 2001 р. — започаткований прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996р. та ряду інструкцій, постанов і нормативних актів, що дозволили регулювати діяльність страхових організацій на страховому ринку України.

У цьому ж році, 28 червня, був прийнятий основний закон держави — Конституція, яка забезпечила право кожного грома­дянина на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне стра­хування.

Проте наприкінці другого тисячоліття Закон України «Про страхування» значною мірою вичерпав себе і став стримувати подальший розвиток страхової системи в державі. Тому Верхов­на Рада України забезпечила якісну та відкриту підготовку нової редакції Закону України «Про страхування», в основу якої було покладено систематизований підхід щодо діяльності страхових компаній з урахуванням міжнародних стандартів.

Новий Закон «Про внесення змін до Закону України «Про страхування», прийнятий 4 жовтня 2001 p., регламентує здійснення медичного страхування в двох формах — обов'язковій і добровільній (статті 6,7).

Пріоритетним видом страхування для багатьох страхових компаній стало добровільне медичне страхування, яке згідно із законодавством здійснюється як безперервне страхування здо­ров'я і страхування здоров'я на випадок хвороби.

Обов'язкове медичне страхування через відсутність чіткої за­конодавчої бази розвитку не набуло. Воно й досі перебуває на стадії законопроектів, що активно обговорюються протягом три­валого часу представниками охорони здоров'я і органів держав­ної влади.

Урядом з метою подальшого розвитку державної політики щодо реформування системи охорони здоров'я та перетворення медич­ного страхування в ефективну складову соціального захисту насе­лення була запропонована модель загальнообов'язкового держав­ного соціального медичного страхування.

З метою відпрацювання цієї моделі Указом Президента Ук­раїни № 1223/2000 від 14 листопада 2000 р. було введено в дію проект Закону України «Про проведення експерименту в місті Києві і Київській області по загальнообов'язковому державно­му соціальному медичному страхуванню».

В Україні медичне обслуговування можна поділити на три сектори:

1) державна медицина;

2) приватна медицина;

3) тіньова медицина.

Цілком закономірно, що в нашій державі історично об'єктив­ним і економічно необхідним став розвиток страхової медици­ни на засадах ДМС.

ДМС як важливий елемент страхової медицини забезпечує право кожного громадянина на одержання медичної допомоги.

Його соціально-економічне значення полягає в тому, що воно доповнює гарантії, надані в рамках соціального страхування до максимально можливих у сучасних умовах стандартів (оплата дорогих видів лікування і діагностики, застосування найбільш сучасних медичних технологій, забезпечення комфортних умов лікування тощо).

В Україні згідно з чинним законодавством практичного по­ширення набули дві форми ДМС - безперервне страхування здо­ров'я і страхування здоров'я на випадок хвороби.

Безперервне страхування здоров'я — вид страхування, при яко­му застрахованій особі надаються медичні послуги з наступною їх оплатою страховою компанією (за рахунками, виставленими лікувальними закладами, і в рамках страхової суми).

Страхування здоров'я на випадок хвороби — вид страхування, при якому кожна хвороба оцінена у грошовому виразі. При ви­никненні страхової події застрахована особа отримує страхове відшкодування через касу страхової компанії.

Програми, які пропонують страхові компанії з ДМС, можна поділити на чотири основні категорії:

— поліклінічне обслуговування, в тому числі аптечне;

— стаціонарне обслуговування;

— послуги невідкладної швидкої медичної допомоги;

— стоматологія.

Індексація у системі соціального захисту.

Особливо слід відзначити індексацію як специфічну форму соціальних гарантій, яка свідчить про розвиненість форм розпо­ділу в державі. Однак якщо держава не має механізму вилучення у виробника частини прибутку, одержаного від зростання цін, тоді індексація тільки збільшує інфляцію.

Індексація — це встановлений законами та іншими нормативно - правовими актами механізм підвищення грошових доходів громадян, і що дає можливість частково або повністю відшкодовувати їм підвищення цін на споживчі товари та послуги.

Індексація є частиною державної системи соціального захисту громадян. Вона спрямована на підтримання купівельної спромо­жності їх грошових доходів.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс споживчих цін і тарифів на товари та послуги. Такий ін­декс обчислюється на підставі статистичних спостережень за зміною цін у роздрібній торгівлі, на ринках тощо і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, що

- одер­жуються ними в національній валюті на території України і не мають разового характеру;

- соціальна допомога (сім'ям з діть­ми, з безробіття, тимчасової непрацездатності тощо);

- стипен­дії;

- оплата праці (грошове забезпечення);

- суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я,

- а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годуваль­ника тощо.

Індексація проводиться, якщо індекс споживчих цін переви­щив 105 відсотків (величина порога індексації).

Підприємства, установи та організації, що перебувають на го­сподарському розрахунку, підвищують розміри оплати праці.

Організації і установи, які фінансуються за рахунок бюджетів різного рівня, підвищують розміри оплати праці за рахунок кош­тів відповідних бюджетів.

Громадські об'єднання підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів.

Індексація пенсій і соціальної допомоги проводиться за раху­нок Пенсійного фонду України, Фонду ЗДСС України, інших ці­льових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.

Індексації не підлягають грошові доходи:

- від цінних паперів (крім державних);

- від здавання в оренду нерухомого майна;

- від ведення фермерського та підсобного господарства;

- від підприємницької діяльності.

Індексації підлягають грошові доходи в межах трикратної величини вартості межі малозабезпеченості.

Дохід, який дорівнює величині вартості межі малозабезпече­ності, індексується повністю.

Якщо дохід перевищує величину вартості межі малозабезпе­ченості, то його частина у межах подвійної її величини індексу­ється у розмірі 80 %. Наступна частина доходу у рамках потрій­ної величини межі малозабезпеченості індексується у розмірі 70 %.

Частина грошового доходу, що перевищує трикратну величи­ну межі малозабезпеченості, індексації не підлягає.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс, що характеризує підвищення цін і тарифів на товари та по­слуги, які входять до складу мінімального споживчого бюджету.

Індекс споживчих цін обчислюється наростаючим підсумком з початку року на підставі статистичних спостережень органів державної статистики за зміною цін. Контроль за додержанням законодавства про індексацію гро­шових доходів громадян здійснюється відповідними державними органами та профспілками.

Держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних по­треб громадян та суспільства, які вона не може повністю довіри­ти кожному громадянину самостійно:

а) здобуття загальної освіти;

б) виховання дітей і підлітків;

в) підготовка кадрів;

г) організація охорони здоров'я і розвитку фізичної культури тощо.

Держава повинна сприяти підвищенню доходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і своєї сім'ї на рівні мінімальних соціальних стандартів не­залежно від їх участі в процесі виробництва в таких формах:

а) пенсії;

б) різні види матеріальної допомоги;

в) стипендії;

г) грошові виплати та їхня індексація;

д) пільги в оподаткуванні.

 

 

1. Організація державного нагляду.

Правовою основою всієї політики і практичних заходів, що здійснюються Фондом соціального страхування України, є Кон­ституція України, Кодекс законів про працю та інші акти законо­давства, відповідні урядові постанови і власні постанови Фондів.

У Конституції України (розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», ст. 46) зазначено: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підпри­ємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення...».

Нагляд за діяльністю цільових страхових фондів загально­обов'язкового соціального страхування здійснює Спостережна рада. Спостережна рада здійснює контроль за виконанням стату­тних задач та цільовим використанням коштів відповідним фон­дом з загальнообов'язкового державного соціального страхуван­ня (ЗДСС). З цією метою у склад Спостережної ради входять представники від застрахованих громадян та держави.

Державний нагляд здійснює спеціально уповноважений Кабі­нетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади.

Нагляд за виконанням страховиками та страхувальниками за­конів Україні з ЗДСС, інших нормативно-правових актів здійс­нює держава.

Страховики та страхувальники зобов'язані надавати посадо­вим особам органів державного нагляду за діяльністю страхови­ків всі документи та довідки, необхідні для здійснення ними фу­нкцій контролю.

Якщо страховиком прийнято рішення з порушенням страхово­го законодавства, чи страхувальник не виконує вимог цього за­конодавства, орган державного нагляду вказує на допущені по рушення та встановлює строк для їх усунення. Якщо у цей строк страховик або страхувальник не усуне порушення, незаконне рі­шення скасовується органом державного нагляду з наступним відшкодуванням втрат за рахунок страховика або страхувальни­ка. В строк двох тижнів страховики або страхувальники можуть оскаржити рішення органа державного нагляду у суді.

Орган державного нагляду може вимагати скликання засідан­ня правління цільового страхового фонду. Якщо ця вимога не бу­де виконана, орган державного нагляду може сам скликати і про­вести засідання правління цільового страхового фонду.

За невиконання відповідного рішення органу державного на­гляду члени правління цільового страхового фонду можуть бути позбавлені своїх повноважень.

1. Державне регулювання рівня та якості життя населення.

Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тоб­то явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з за­безпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб та інтересів.

Соціальна політика держави виступає елементом життєзда­тності суспільства, його стабілізації та розвитку, а також консо­лідації, вона включає:

■ регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламен­тацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

■ вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

" розподіл і перерозподіл доходів населення;

■ формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

■ створення системи соціального захисту населення;

■ забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, жит­лово-комунального господарства);

■ захист навколишнього середовища тощо.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

• правове забезпечення соціального захисту населення, при­йняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
• соціальні трансферти у вигляді різного виду соціальних субсидій;
• впровадження ефективної прогресивної системи оподатку­вання індивідуальних грошових доходів населення;
• прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
• створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
• встановлення соціальних і екологічних нормативів і станда­ртів; контроль за їх дотриманням;
• державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та ін.);
• державний вплив на ціни та ціноутворення;
• обов'язкове соціальне страхування в різних формах;
• пенсійне забезпечення;
• розвиток державного сектору економіки та виробництво су­спільних товарів і послуг;
• підготовка та перепідготовка кадрів;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• соціальне партнерство.

Рівень і якість життя визначаються інтегрованими показни­ками соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рі­вня життя в різних країнах експерти використовують індекс люд­ського розвитку (ІЛР). Цей показник запропонований ООН у 1990 р. як інтегрована оцінка рівня цивілізованості країни.

Індекс людського розвитку має такі складові:

• тривалість життя населення;
• рівень освіти;
• обсяг ВВП на душу населення.

Задані граничні значення для кожного показника:

1. тривалість життя — 25-85 років;
2. рівень освіти — 0—100 % (кількість років, які провів в режимі навчання після 15 років «середній громадянин»);
3. валовий внутрішній продукт (ВВП) — від 200 до 4000 дол. США.

Низьким вважається ІЛР, менший за 0,5, високим — 0,9—1.

Економічна комісія ООН, оцінюючи життєвий рівень насе­лення Європи, надає перевагу такому показнику, як кількість то­варів та послуг, які населення змогло отримати. Еталонна вели­чина складає 100 %.

Рівень життя населення — ступінь задоволення матеріаль­них, духовних та соціальних потреб людей.

Індекс якості життя характеризує:

• рівень освіти;
• медичного обслуговування;
• тривалість життя;
• ступінь зайнятості населення;
• його платоспроможність;
• доступ до політичного життя тощо.

Конкретними показниками є: кількість автомобілів, телефонів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок тощо на одну людину (на тисячу населення), якість медичного обслуговування, рівень шуму (в децибелах), швидкість руху в години пік та ін.

Світова практика широко використовує і таку категорію, як індекс вартості життя — індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входить в бюджет середнього спожи­вача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум. В Україні в нормативно-законодавчих актах використовується поняття «межа малозабезпеченості».

Межа малозабезпеченості — величина сукупного доходу па душу населення, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів та послуг на мінімальному рівні, встановле­ному законодавством.

Соціальний захист населення та реалізація конституційних га­рантій громадян здійснюється завдяки виділенню фінансових ре­сурсів на утримання бюджетних галузей (охорона здоров'я, осві­та, культура, фізична культура), де комерційна діяльність свідомо обмежена.

1. Методологія державного регулювання соціального страхування.

Соціальне страхування є складовим елементом соціальної сфери суспільства. Соціальна сфера є специфічною галуззю людської дія­льності (сукупністю відповідних її видів, функцій та організацій­них форм), предметом якої є громадяни країни з їх потребами. Со­ціальна сфера, крім соціального страхування, охоплює також охо­рону здоров'я, освіту, науку, культуру, мистецтво, ЗМІ, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчу­вання, житлово-комунальне господарство, пасажирський транс­порт, забезпечення безпеки і суспільного порядку (заходи оборон­ного та правоохоронного характеру).

Методи державного регулювання соціального страхування:

1) за формами впливу - прямі, непрямі (опосередковані);

2) за засобами впливу - правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонуван­ня суб'єктів соціального страхування. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правово­го характеру, що регламентують діяльність суб'єктів соціального страхування та економічних інструментів прямого впливу. Основ­ними інструментами прямого державного регулювання соціально­го страхування є нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм.

Методи непрямого державного регулювання соціального стра­хування - це методи, що регламентують поведінку суб'єктів соці­ального страхування не прямо, а опосередковано, через створен­ня певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у по­трібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконання.

Правове регулювання соціального страхування - це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридич­них норм (правил) поведінки суб'єктів права у сфері соціального страхування. Необхідний у цьому разі примус забезпечується роз­витком громадської свідомості та силою державної влади.

Предметом правового регулювання соціального страхування є:

1) відносини між державою (державними органами) і суб'єкта­ми соціального страхування;

2) відносини між державними органами з приводу розподілу повноважень, визначення їх правового статусу у сфері соціального страхування;

3) відносини між суб'єктами соціального страхування.

Основними формами правового регулювання соціального страху­вання в Україні є:

1) Конституція та закони України;

2) укази та розпорядження Президента України;

3) постанови та інші акти Верховної Ради України,

4) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, ві­домств);

5) нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи державного регулювання соціально­го страхування - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів соціального страхування.

Ознаки зазначених ме­тодів:

1) прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через установлення їх обов'язків, норм поведін­ки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);

2) безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, ва­ріанта поведінки;

обов'язковість виконання наказів, розпоряджень;

3) відповіда­льність суб'єктів соціального страхування за ухиляння від виконання наказів.

В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміні­стративні методи відіграють другорядну роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли економічні засоби державного регулю­вання соціального страхування виявляються недостатніми або діють надто повільно.

Основними інструментами адміністратив­ного регулювання є ліцензії, санкції, норми, стандарти.

Застосування економічних методів державного регулювання соціального страхування дає змогу створювати економічні умо­ви, що спонукають суб'єктів соціального страхування діяти у не­обхідному для суспільства напрямку, вирішувати ті чи інші за­вдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами.

Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єк­там соціального страхування зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Аналіз практики і тенденцій розвитку систем соціального стра­хування в розвинутих країнах, а також принципових положень, закладених у конвенціях і рекомендаціях МОП, свідчить про те, що найважливішими методологічними підходами, на базі яких доцільно здійснювати державне регулювання у сфері соціального страхування, можуть бути такі принципові положення.

По-перше, підвищення рівня соціального захисту працюю­чих можливе при узгоджених діях урядових, підприємницьких і профспілкових структур, усіх членів суспільства. Потрібним є досягнення соціальної згоди у суспільстві за допомогою вдоско­налення механізмів соціального страхування та забезпечення. Кожен член суспільства повинен свідомо брати участь у наданні допомоги своїм співгромадянам, що потребують підтримки, бу­дучи впевненим, що своєчасно йому буде надана допомога. Соці­альний консенсус вимагає зміцнювати і підсилювати за допомо­гою законодавчих і нормативних актів співпрацю уряду, підпри­ємців, профспілок на базі механізмів соціального партнерства (трипартизму).

По-друге, вдосконалення таких механізмів соціального захис­ту, якими є системи соціального страхування і соціальної допомо­ги, можливе за умови гармонізації відносин основних суб'єктів: трудящих (їх родин), роботодавців і держави. Виконання обов'яз­ків у рамках такої відповідальності означає, що на перехідних ета­пах необхідним є певний перерозподіл ресурсів на підтримку захо­дів для збереження прийнятного і доступного рівня життя.

Зміна пропорцій цього перерозподілу стосується всіх суб'єктів та їх ресурсів:

1) ресурсів, що належать самому працюючому (заохочення цільових заощаджень як доповнення до пенсійного забезпечення, нагромадження коштів на випадок хвороби);

2) ресурсів, що нале­жать родині (підвищення цільової орієнтації нагромаджень);

3) ре­сурсів, що належать роботодавцям (стимулювання збалансованості коштів, спрямованих на заробітну плату, і коштів, спрямованих на обов'язкові та добровільні види соціального страхування);

4) ресурсів, що належать державі (удосконалення механізмів бю­джетного забезпечення соціальної допомоги, а також соціального страхування державних службовців).

Масштаби перерозподілу коштів залежать від наявності ресур­сів і цілей, поставлених перед собою кожною із зацікавлених сто­рін, але перерозподіл повинен в обов'язковому порядку передба­чати забезпечення базового прожиткового мінімуму з такими роз­мірами виплат (страхових заощаджень), що дозволяють гідно пе­реборювати труднощі. У цьому зв'язку однією з основних цілей державного регулювання в галузі соціального захисту є побудова механізмів збалансування інтересів усіх суб'єктів щодо гармоні­зації загальної відповідальності, що ґрунтується на загальнона­ціональній, колективній і особистій відповідальності.

По-третє, вдосконалення механізмів соціального захисту мож­ливо за органічного поєднання систем соціального страхування та соціальної допомоги.

Основу такої моделі державного регулювання соціального стра­хування, що повністю відповідає ринковій економіці, складають такі напрямки діяльності держави:

1) визначення ролі, прав і обов'язків основних суб'єктів страху­вання - працівників, роботодавців, страхових організацій і держави;

2) обґрунтування основних видів соціального страхування як самостійних автономних систем соціального захисту;

3) науково обґрунтоване визначення мінімальних норм соціального захисту у випадку втрати працездатності осіб, що підлягають обов'язковому страхуванню, порядку призначення до­помоги, надання всіх видів соціальних послуг;

4) визначення основних джерел фінансових надходжень у фон­ди страхування, обґрунтування соціально справедливої моделі розподілу фінансового «тягаря» між роботодавцями, застра­хованими і державою, досягнення на цій основі соціального консенсусу щодо внесків усіх зацікавлених сторін;

5) визначення складу і структури органів страхування, їх функ­цій, прав і повноважень, відповідальності, умов і суб'єктів правонаступництва, гарантів фінансово-правової стабільності та надійності соціального захисту.

1. Роль соціальних стандартів та нормативів у державному регулюванні соціального страхування.

Цілі встановлення державних соціальних стандартів і нормати­вів:

1. Визначення механізму реалізації соціальних прав та держа­вних соціальних гарантій громадян, визначених Конститу­цією України.

2. Визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації.

3. Визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, соціальних фондів та соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначають розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги. Дер­жавні соціальні стандарти обов'язково враховують при розроб­ленні програм економічного та соціального розвитку.

Принципи формування державних соціальних стандартів і нормативів:

1. Забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного.

2. Законодавче встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів.

3. Диференційований за соціально-демографічними ознаками підхід до визначення нормативів.

4. Наукова обґрунтованість норм споживання та забезпечення.

5. Соціальне партнерство.

6. Гласність та громадський контроль при їх визначенні та за­стосуванні.

7. Урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

За характером задоволення соціальних потреб соціальні нор­мативи поділяють на:

1. Нормативи споживання - розміри споживання в натуральному вираженні за певний проміжок часу (за рік, місяць, день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного спо­живання та деяких видів послуг.

2. Нормативи забезпечення - визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговуван­ня та житлово-комунальних послуг.

3. Нормативи доходу - розмір особистого доходу громадянина або сім'ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обчислюється на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання та забезпечення.

За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормати­ви поділяють на:

1. Нормативи раціонального споживання - рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб.

2. Нормативи мінімального споживання - соціально прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих то­варів та послуг виходячи з соціальних або фізіологічних потреб.

3. Статистичні нормативи - нормативи, що визначаються на ос­нові показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографіч­них груп.

Державні соціальні стандарти та нормативи формуються, вста­новлюються та затверджуються у порядку, що визначається Ка­бінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, установлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів насе­лення житлово-комунального, побутового, соціально-культурно­го обслуговування, охорони здоров'я та освіти.

Виключно законами України визначаються:

• мінімальний розмір заробітної плати;
• мінімальний розмір пенсії за віком;
• неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
• величина порогу індексації грошових доходів громадян;
• пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування та фінансового забезпечення дер­жавних соціальних стандартів і нормативів.

Основними засобами здійснення моніторингу є:

1. Щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів.

2. Ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних соціальних стандартів і нормативів.

3. Поточне коригування вартісних величин державних соціаль­них нормативів та нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування.

За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій. Відомості про розміри держав держав­них соціальних стандартів і нормативів, а також щодо результа­тів моніторингу їх застосування підлягають публікації в офіцій­них виданнях. Контроль за дотриманням законодавства про дер­жавні соціальні стандарти і нормативи та державні соціальні га­рантії здійснюється органами державної влади та органами міс­цевого самоврядування із залученням громадських організацій та незалежних експертів на засадах гласності.