Опорний конспект лекцій курсу «бюджетна система»

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ КУРСУ «БЮДЖЕТНА СИСТЕМА»

ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ БЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН

ТЕМАТИКА РОЗДІЛУ

Тема 1. Зародження бюджетних відносин

Розкриває процес зародження та характеризує прообрази бюджетно-економічних відносин у цивілізаціях країн Стародавнього Сходу, Старо­давньої Греції, Стародавнього Риму та Римської імперії, висвітлює ва­гомий внесок у розвиток економічних відносин у частині оптимізації над­ходжень та видатків державної казни стародавніх мислителів.

Тема 2. Становлення бюджетних відносин у Франції, Великобританії та США.

Охарактеризовано особливості формування бюджету в країнах, які першими сформували бюджетні відносини, з урахуванням національних особливостей та впливу внутрішніх і зовнішніх суспільно-економічних і політичних чинників.

Тема 3. Становлення і розвиток бюджетних відносин на території України

Виходячи з предмета дослідження, визначено основні періоди фор­мування бюджетних відносин на теренах сучасної України, розкрито особливості бюджетних процесів у межах кожного періоду, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи періодом існування України як незалежної держави.

ТЕМА 1

ЗАРОДЖЕННЯ БЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН

Програмна анотація. Зародження бюджетно-економічних відносин у країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Месопотамія, Вавилон, Ки­тай), Стародавній І ндії, Стародавній Греції, Стародавньому Римі та Римській Імперії. Найдавніші писемні джерела, присвячені регламен­туванню економічних відносин. Внесок видатних правителів і мисли­телів древності у розвиток бюджетно-економічних відносин.

Рекомендована література

1. Всемирная история экономической мысли. — Т. 11. — М.: Мысль, 1988.

2. Древнекитайская философия: в 2 т. — М., 1972—1973.

3. Иноземцев В. Л. Очерки истории гжономической общест­венной формации. — М.: Тартус-Альфа: Век, 1996. — 400 с.

4. История экономических учений / Под ред. В. А. Жамина, Е. Г. Василевского. — М.: Изд. Моск. ун-та, 1989. — 4.1. — 368 с.

5. Каплю Ж. Функции денег в Римском обществе в период Империи. — М., 1970.

6. Пасічник Ю. В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання-прес, 2003. — 523 с.

7. Хрестоматия по истории Древнего Востока. — М., 1980. — 4.1.

8. Юхименко П. /., Леоненко П. М. Історія економічних учень: Навч. посіб. — 3-тє вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2002. — 514 с.

Прообраз бюджетних відносин виник разом із формуванням державних утворень як фінансова складова діяльності держа­ви. Перші економічні відносини виникли одночасно із заро­дженням перших цивілізацій, коли почала розвиватися економічна думка.

На жаль, суто економічних трактатів стародавніх часів віднайти практично неможливо, адже економічна думка давніх часів не була відокремлена від політико-правової та релігійної.

З IV тис. до н.е. у Месопотамії і Єгипті розпочався процес становлення класового суспільства. Матеріальною базою цього процесу була технічна революція, пов'язана з початком викорис­тання металевих виробів та переходом до зрошувального сільського господарства. Це дало можливість отримувати додатковий продукт і стимулювало розподіл праці.

В окремих регіонах Стародавнього світу стали зароджуватись і розвиватись товарно-грошові відносини, пов'язані з обслугову­ванням торгівлі (Фінікія, Вавилон, Греція). На цій основі поча іа виникати приватна власність, що базувалася здебільшого на пра­ці рабів.

Формування ознак державності в класовому суспільстві вима­гало теоретичного обґрунтування функціонування органів управ­ління, організації господарства як на державному рівні, так і на рівні господарських одиниць. Незважаючи на певну незаверше­ність висновків, нечіткість положень, що притаманно будь-якому процесу на стадії зародження, економічна думка тих часів заклала підвалини сучасних теорій, а окремі твердження є актуальни­ми й сьогодні.

Помітну роль у розвитку економічних відносин відіграли цивілізації країн Стародавнього Сходу, запропонувавши схеми вирішення економічних проблем, окремі положення яких стали згодом основою формування бюджетних відносин. Економічні відносини цих країн базувались на натуральному господарстві й регулювалися, з одного боку, успадкованими від первісно­общинних часів традиціями, а з іншого — державною регламе­нтацією, яка багато в чому ґрунтувалася на тих самих традиці­ях. Знання економічного напряму мали догматичний, апріорний характер.

Одним із найдавніших писемних джерел, що збереглося до наших днів, є «Повчання Гераклеопольського царя своєму сину Мерікара» (Стародавній Єгипет, XXII ст. до н.е.), де висловлю­ється думка про необхідність ефективного функціонування апа­рату управління. У надійності цього апарату автор послання вба­чає запоруку успішного царювання.

Основний зміст кодексу законів старовавилонського царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н.е.) — створення умов, за яких си­льний не пригноблював би слабкого. Для цього були передбачені юридичні норми, що регламентуали господарські відносини, встановлювали відповідальність виконавців тощо.

У давньоіндійському трактаті про мистецтво політики й управ­ління державою «Артхашастра», який приписується Каутильї Вішнугупті — раднику царя Чандрагупти (кінець IV ст. до н.е.), уперше подаються рекомендації щодо фінансового устрою держави, поповнення дохідної частини, ведення обліку доходів і ви­датків. Зокрема, передбачалося створення державного апарату чиновників, які б контролювали окремі галузі господарства краї­ни. На державу покладалася турбота про заселення й облашту­вання окремих територій, розвиток сільського господарства, вво­дилися окремі статті доходів і видатків держави та їх жорсткий документальний контроль. Незважаючи на більше ніж двохтисячолітню давність окремі положення цього трактату не втратили своєї актуальності й у наш час.

У «Законах Ману» — найвідомішому джерелі індуїзму, крім релігійних питань, окреслено соціальну структуру суспільства, питання організації виробництва.

Представник Стародавнього Китаю Конфуцій (551—479 pp. до н.е.) був засновником специфічної течії економічної думки, яка успадкувала його ім'я. Головний зміст її — установлення етико-моральних норм управління, які відповідали інтересам аристократії.

Противагу конфуціанським концепціям соціально-економіч­ного устрою держави в VI—III ст. до н.е. в Китаї складав Легізм, прихильники якого відстоювали модель управління державою на основі законів для всіх, а не ритуалів, здійснювали реформи, спрямовані на скасування патріархальних відносин у суспільстві, були поборниками політичної централізації й об'єднання країни. Легізм пов'язаний з іменами Цзи Чаня, Лі Куя (424—386 pp. до н.е.) та Гунь Сунь Яна (390— 338 pp. до н.е.).

Основою розвитку економічних відносин у Стародавній Греції можна вважати практичні дії правителів — Солона, Пісістрата, Перікла, а також мислителів — Ксенофонта, Платона, Аристотеля.

Ксенофонт (близько 430—355 або 354 pp. до н.е.) абсолютизував устрій аграрної Спарти. У своєму трактаті «Домострой» він віддавав перевагу землеробству і негативно ставився до занять ремеслами та торгівлею, але не виключав можливості використання торгівлі для збагачення землевласників. У творі «Кіропедія» Ксенофонт дійшов думки про ступінь зале­жності ринку від розподілу праці. Розмірковуючи над спосо­бами збільшення виробництва товару, він наголошував на зна­ченні зростання продуктивності праці, що водночас сприяло б збільшенню надходжень до казни. У політико-економічному трактаті «Про доходи» запропоновано план збільшення дохо­дів Афінської держави на основі чистого доходу, який визна­чався як надлишок створеного продукту над витратами на його виробництво.

Платон (428 або 427—348, або 347 pp. до н.е.) одним із пер­ших досліджував рівень цін, вважаючи, що вони мають регулю­ватись державою, причому за основу має братись така ціна, яка б забезпечувала отримання помірного прибутку. Як і Ксенофонт, найбільш важливою галуззю економіки Платон вважав землероб­ство, менш важливою — ремесла, і зовсім недостойною — торгі­влю. Ремеслом і торгівлею повинні були займатись іноземці. У праці «Держава» Платоном було сформульовано проект ідеаль­ного устрою, згідно з яким держава уявлялася як форма вирішен­ня суперечностей між багатогранністю потреб людей і однорідні­стю їхніх здібностей. У праці «Закони» запропоновано проект державного устрою, з поділом громадян на класи залежно від ма­теріального забезпечення.

Аристотель (384—322 pp. до н.е.) був прихильником приват­ної власності. Коли користування власністю буде розподілено між окремими особами, зникнуть взаємні звинувачення, і всі будуть у виграші, оскільки кожний почне щиросердно ставитись до того, що йому належить, добропорядність буде слугувати свого роду регулятором у користуванні.

В економічних відносинах Аристотель вбачав лише соціальні форми спілкування і виділив спілкування в межах окремої сім'ї, спілкування щодо ведення господарських справ та спілкування для обміну благами. Усі економічні відносини мають на меті ли­ше вигоду, і до неї зводяться всі розрахунки. У спілкуванні, яке називається дружбою, а тим більше в спілкуванні, яке стосується держави, мотиви, які визначають поведінку людей, мають бути іншими. Покласти в основу держави лише майнову вигоду гро­мадян означало б, вважав Аристотель, замінити державне спілку­вання лише господарським.

Погляди з економічних питань Аристотель виклав у працях: «Нікомахова етика» і «Політика», де описується проект ідеальної держави, яка могла б примирити між собою різні класи — земле­робів, скотарів, ремісників, торговців, найманих робітників і ра­бів. Вільні громадяни повинні виконувати функції управління, нагляду і контролю, а раби мають займатися тяжкою працею. Аристотель виділяє два шляхи накопичення багатства: «економі­ку» і «хрематистику». Перший тип господарювання дає все необ­хідне для досягнення членами сім'ї вищої мети — блаженства. Придбання, здійснювані «економікою», здійснюються відповідно до законів природи. «Хрематистика», на відміну від «економіки», базується на необмеженій наживі, безмежному придбанні й нако­пиченні. Таким чином, Аристотель одним із перших описав окремі риси економічного явища, яке в сучасних умовах дістало назву «тіньової економіки».

Характерною особливістю давньогрецького суспільства було негативне ставлення до особистих податків, оскільки громадяни вважали, що такі податки несуть тавро рабства і тому є приниз­ливими. Ставлення до податків на майно було терпимішим. Ось чому основним джерелом надходжень до державної казни були податки з іноземців, куртизанок, вільновідпущеників, данина со­юзників, доходи від експлуатації природних ресурсів — морів, рудників. Незважаючи на відсутність системності, механізм збо­ру надходжень у Стародавній Греції був досить розгалужений і забезпечував основні потреби держави.

За особливостями економічного розвитку Стародавній Рим багато в чому був подібний до Стародавньої Греції. У фінансо­вому господарстві доходи держави були також безсистемними, спостерігалось незадоволення вільних громадян необхідністю сплачувати додаткові податки, і державна казна і основному за рахунок інших народів.

У ранній період існування Римської держави примусові прямі та непрямі збори з громадян, які мали випадковий та нетривалий характер. У міру зростання все вагомішу роль почали відігравати доходи від завоювань. Громадяни Риму податками практично не обкладались. Підкорені народи обкладались різноманітними зборами і частина землі у них відбиралась і роздавалась у платне користування римським громадянам. Побори і хабарі римських чиновників часто викликали народні повстання.

Зі встановленням у Римі імперії становище провінцій поліпшується, зловживання відкупників зменшуються, для надходжень у казну починають вводитися старі податки; права громадян Риму та підданих вирівнюються.

Імператор Август Октавіан (63 р. до н.е. — 14 ратор з 27 р. до н.е.) концентрує у своїх руках усі важелі фінансового управління, що сприяє більш стабільному характеру надходжень до казни.

Каракалла Септимій Бассіан (186—217 pp. Імператор у 211—217 pp. н.е.) відновив податки з громадян та митні збори,заходи щодо конфіскації майна, запровадив 1 % акциз на внутрішнє споживання, на спадок.

При Діоклетіані Валерії (243—313 або 316 рр у 284—305 pp. н.е.) впроваджуються поземельний та промисловий податки.

Константин (близько 285—337 pp. н.е., імператор у 306-337рр.) з метою покриття витрат адміністративного управління та військових потреб значно збільшив кількість нових податків і натуральних повинностей.

Внутрішню основу господарювання в Давньому Римі складали сільськогосподарські виробники, ремісники та торговці. У сільському господарстві переважало селянське землекористування, на землях якого вироблялася більша частина сільськогосподарської продукції. Селянські наділи або безосередньо закріплялись у власність громадян, або орендувались у держави чи окремих землевласників. Продукція призначалася здебільшого для внутрішнього споживання або на обмін із сусідами і на ринок практично не надходила.

На рабовласницьких господарствах-віллах використовувалась переважно праця рабів і, крім того, залучались вільнонаймані працівники з числа розорених селян. Більша частина продукції надходила на ринок. Продуктивність праці раба була на 40 % меншою ніж у вільного землевласника, але в той час широко застосовувалась кооперація. Урожайність на віллах була досить високою. На окре­мих віллах вирощували екзотичні квіти і фрукти, розводили павичів і куріпок і мали дохід до тисячі відсотків на рік.

Латифундії почали виникати в І ст. до н.е. в результаті заво­йовницьких війн, які вів Рим зі своїми сусідами, а також у ре­зультаті розорення селян. Земля в латифундіях здебільшого зда­валась в оренду, тому вкладення капіталів у латифундії було досить вигідним. Вкладення капіталів у землю було вигідним ще й тому, що тривалий час у Римській імперії податки на землю не сплачувались, через що значна частина аристократів, торговців намагалася вкласти капітали саме в землю. На думку французь­кого дослідника Ж. Каллю, земля у Давньому Римі приносила дохід, який коливався від 3 до 13 %, гроші давали дохід близько 6 %, а доходи від морської торгівлі у виняткових випадках дося­гали 30 %. Беручи до уваги, що вкладення капіталу в земельну власність було дуже поширеним, можна стверджувати, що нор­мальний дохід становив 6 %, а амплітуда процентних ставок була близькою до сучасної — 4—12 %.

У Римській імперії було сформовано біметалеву грошову сис­тему. Золоті монети карбувалися при імператорському дворі в Римі, а срібні — у великих торговельних центрах. Співвідношен­ня вартості золота і срібла в період пізньої Республіки колива­лось від 1: 12 до 1: 9. З виникненням грошової системи почали відбуватися й інфляційні явища. Наприклад, у період з 27 р. до н.е. до 6 р. н.е. інфляція становила близько 4 % на рік, що при­звело до подорожчання хліба в 2,5 раза.

Починаючи з середини II ст. н.е. до початку III ст. н.е. зрос­тання цін набуло некерованого характеру. Ціни на основні сіль­ськогосподарські продукти зросли більш ніж у 100 разів, а хліб подорожчав у 200 разів. З метою стабілізації грошового ринку Діоклетіан (284—304 pp. н.е.) видав едикт про фіксовані ціни, де перелічувалися практично всі продукти харчування, сировина та ремісничі вироби. Обмежувався і рівень заробітної плати. Забез­печена у такий спосіб стабілізація тривала лише п'ять років, піс­ля чого потім почалося різке зростання цін.

 

ТЕМА 2

ТЕМА З

Тема 2. Бюджетний механізм

Розкриває закономірності функціонування бюджетного механізму, на рівні головних підсистем: підсистемою управління бюджетним процесом та бюджетними відносинами, а також підсистемами формування, розподілу, використання, аналізу та контролю за ви­користанням бюджетних ресурсів.

Тема 3. Бюджетна політика

Охарактеризовано зміст, роль та основні функції бюджетної політики як складової фінансової політики держави, показано мінімально та максимально допустимі межі ефективності бюджетного регулюван­ня, що визначаються українським законодавством, визначено сут­ність та види соціально-економічного моніторингу.

ТЕМА 1

БЮДЖЕТ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ

Програмна анотація. Походження, еволюція та сучасне розумін­ня терміна «бюджет». Головні ознаки, економічна сутність та фун­кції бюджету. Бюджет як основна ланка державних фінансів. Роль і місце бюджету в ринковій і командно-адміністративній моделях економіки. Відмінності рівня централізації національного доходу в бюджеті в різних моделях ринкової економіки.

І^І Рекомендована література

1. Андрущенко В. Л. Фінансова думка заходу в XX столітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика дер­жавних фінансів). —Львів: Каменяр, 2000. — 302 с

2. Андрущенко В. Камералістика: витоки фіскально-адмініст­ративної науки // Вісник податкової служби України. — 2003. — Квітень—травень. — С 46—53.

3. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансової науки: Пер. з нім. / Передмова і наук. ред. В. М. Федосова. — К.: Либідь, 2000. — 654 с.

4. Бюджетний менеджмент: Підручник / В. Федосов, В. Опарін, Л. Сафонова та ін.; За заг. ред. В. Федосова. — К: КНЕУ 2004. — 864 с.

5. Василик О. Д., Павлюк К. В. Бюджетна система України: Підручник. — К.: Центр навч. л-ри, 2004. — 544 с

6. Всемирная история экономической мысли. — Т. 11. — М.: Мысль, 1988.

7. Іванов В. М. Бюджетна система: Конспект лекцій. — К.: МАУП, 1999.— 80 с.

8. Иноземцев В. Л. Очерки истории экономической общест­венной формации. — М.: Таурус-Альфа: Век, 1996. — 400 с.

9. Конституція України. — К.: Феміна, 1996. — 64 с.

10. Лортикян Э. Л. История экономических реформ: Миро­вой опыт второй половины XIX—XX вв. — Харьков: Консум, 1999.— 288 с.

11. Опарін В. М., Малько В. /., Кондратюк С. Я. Бюджетна система. — К.: КНЕУ, 2000. — 208 с.

12. Пасічник Ю. В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання-прес, 2003. — 523 с. •

13. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов: Пер. с англ. — М.: Соцэкгиз, 1962.

За понад 200-літній період фінансова наука запропонувала чимало теорій стосовно бюджету і державних фінансів. На ранніх етапах фінансова наука вбачала своє завдання в обгрунтуванні пропозицій правителя для розумного ведення державного госпо­дарства. Ці пропозиції базувалися на загальнолюдських ціннос­тях і відображали найраціональнішу, на їхній погляд, бюджетну політику держави.

У XVII—XVIII століттях найяскравішими представниками фінансової думки щодо бюджету і державних фінансів були ка-мералісти — представники адміністративних і господарських знань. Німецькі вчені Д. Зоненфельд і Д. Бехер у своїх працях намагалися переконати правлячі еліти тодішніх державних утво­рень у доцільності керуватися під час мобілізації коштів не суб'єктивними намірами й потребами, а ідеєю збереження потен­ціалу довгострокового економічного зростання. У дослідженнях камералістів є досить ґрунтовні висновки, актуальні й сьогодні. Відстоюючи ідею помірного оподаткування, вони стверджували,

що зниження податкових ставок, а також надання пільг у пер(іе-ктиві може привести до зростання податкової бази і надходж нь до бюджетів. Аналогічно у сфері бюджетних видатків камера іс-ти обґрунтовували ідею стимулювальної функції витрат, які у ю-вгостроковій перспективі мають сприяти зростанню доходів і ер-жави.

Погляди камералістів стосовно бюджету, податків, ви- эат держави тощо суттєво вплинули на представників класичної то-літичної економії. А. Сміт, а пізніше Д. Рікардо, вбачали га ан-тію економічного розвитку й поліпшення життя народу в дет ок-ратизації бюджетного процесу. Положення А. Сміта і Д. Ріке що щодо доходів держави й використання бюджетних коштів, с їли фінансовою класикою, яка повністю може бути реалізована і ль-ки в умовах демократії.

На початку XX ст. з'явилися перші наукові визначення 5ю-джету. Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона ст ер-джує, що бюджет, з погляду держави, є загальним фінансовш за­коном, на якому будується розпис доходів і видатків держави

Саме в цей час зароджується ідея, що стала панівною у др тій половині XX ст., згідно з якою за допомогою бюджету деря іва, поряд із розв'язанням класичних адміністративних, політичі їх і оборонних завдань, повинна виконувати соціальну функцію;ус-пільного добробуту, забезпечувати населенню матеріальний до­статок, комфортне та безпечне існування.

Ідея суспільного блага набула вирішального значення в ті орії бюджету та фінансів загалом. Представники цієї теорії називг оть бюджет публічною або фіскальною економікою, продуктиві ість якої вимірюється обсягом і якістю суспільних благ.

У наукових працях європейських авторів державні фінан;и, і передусім бюджет, постають складною сферою, яка перебувг: на перехресті економіки й політики та є невід'ємною складової су­спільно-економічної системи.

Сьогодні під бюджетом розуміють фонд фінансових ресу юів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади т шо-го рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених Конституцією.

Державний бюджет — це сукупність законодавчо регла іен-тованих відносин між державою і юридичними та фізич йми особами з приводу розподілу й перерозподілу ВВП, а за пе тих умов — /' національного багатства з метою формування і t ико-ристання централізованого фонду грошових коштів, признак гно-го для забезпечення виконання державою її функцій.

Бюджет як самостійна економічна категорія є формою існу­вання реальних, об'єктивно обумовлених розподільчих відносин, які виконують специфічне призначення — задоволення потреб як суспільства в цілому, так і його адміністративно-територіальних структур у фінансових ресурсах.

Головними ознаками бюджету є: історичність, плановість, юридичний характер, терміновість.

Економічна сутність бюджету полягає в розподілі й перероз­поділі валового внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення і територіями з метою підвищення ефектив­ності економіки та добробуту громадян. За його допомогою дер­жава надає суспільству блага й послуги, які істотно впливають на рівень добробуту та якість життя. До таких благ належать оборо­на країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, за­хист довкілля, освіта, охорона здоров'я, наука, культура тощо.

Сутність бюджету реалізується через його основні функції — розподільну і контрольну. Через розподільну функцію держава зосереджує у своїх руках усі джерела бюджетних надходжень, щоб потім використати їх з найбільшою ефективністю. Жодна з інших ланок фінансів не здійснює такого багатопрофільного пе­рерозподілу як по вертикалі, так і по горизонталі економіки. Це перерозподіл між міністерствами, відомствами, напрямами між блоками галузей, територіальний розподіл.

Широка сфера дії розподільної функції обумовлюється участю в бюджетних відносинах практично всіх членів суспільства. Ос­новою бюджетного розподілу є чистий дохід, який утворюється в суспільстві.

Сутність контрольної функції полягає в тому, що суспільство в особі специфічних державних або недержавних структур конт­ролює й вирівнює бюджетний розподіл. Виконання контрольної функції сприяє оптимальному рухові бюджетних ресурсів як у частині їх збирання, так і розподілу.

Функціонування бюджету здійснюється у взаємодії двох його особливих форм — доходів і видатків, кожна з яких має специфі­чне суспільне призначення. За рахунок доходів формується фі­нансова база діяльності держави, а за рахунок видатків забезпе­чуються економічні та соціальні потреби всіх членів суспільства.

Бюджет є основною ланкою державних фінансів, що вира­жають сукупність економічних відносин у грошовій формі з при­воду розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту з метою фінансового забезпечення реалізації функцій держави і важливою складовою фінансової системи в цілому.

Суб'єктами фінансових відносин виступають юридичні й фізич­ні особи та держава, а об'єктом — валовий внутрішній продукт (ВВП). Об'єктом фінансових відносин за певних умов може бути й національне багатство, виражене у вартості накопичених у сус­пільстві матеріальних благ та природних ресурсів.

Розвиток економічних відносин неможливий без втручання держави в процеси розподілу й перерозподілу новоствореної вар­тості в суспільстві. З розвитком цивілізації бюджет стає ефектив­ним інструментом здійснення економічної політики держави в рі­зних політико-адміністративних системах. У ньому сконцентро­вані інтереси держави, підприємців, населення, між якими то­читься постійна боротьба за задоволення власних потреб.

Права підприємців та робітників і службовців ґрунтуються на правах власності відповідно на засоби виробництва та на робочу силу. Вони є суб'єктами фінансових відносин як безпосередні виробники, зусиллями яких створюється ВВП. У процесі розпо­дільних відносин підприємці отримують прибуток, а робітники і службовці — заробітну плату. Результати такого розподілу хара­ктеризують відносини і права власності. Кожний отримує згідно з тим, що він заробив і що йому належить.

Пропорції між прибутком і заробітною платою регулюються як ринковими відносинами, так і в законодавчому порядку. Рин­ковий механізм є саморегульованою системою, що ґрунтується на балансі інтересів і суперечностей. З одного боку, кожний із суб'єктів ринку прагне отримати якомога більший прибуток, а з іншого, існують певні обмеження, що стримують ці прагнення. Підприємці обмежені в зростанні прибутку за рахунок зменшен­ня заробітної плати, адже реалізація виробленої продукції забез­печується за умов високої платоспроможності населення, що ви­значається рівнем його доходів. Робітники і службовці не можуть домагатись підвищення заробітної плати за рахунок зменшення прибутку, бо це підриває фінансову базу підприємств, а відтак, і перспективи зростання заробітної плати.

Правове регулювання пропорцій між заробітною платою і прибутком забезпечується законодавчими актами у сфері оплати праці та регламентування прибутку. У ряді країн установлено мі­німальний рівень оплати праці. Рівень прибутку регулюється економічними методами, зокрема податковими.

Роль держави в розподілі ВВП полягає у виконанні нею суспі­льних функцій, за що вона отримує плату у вигляді податків та інших форм доходів. Держава може брати участь у розподілі ВВП і як один із суб'єктів його створення — власник засобів ви-

робництва в межах державного сектору. В цьому разі на неї по­ширюється право на одержання доходу від підприємницької дія­льності.

Участь держави в розподілі ВВП залежить від моделі фінан­сових відносин у суспільстві, яка визначається роллю і місцем у ній бюджету.

За послідовністю розподілу ВВП розрізняють моделі ринко­вої та адміністративної економіки.

Сутність моделі ринкової економіки, що пройшла великий іс­торичний шлях розвитку і домінує у більшості країн світу, проста і логічна. Переважна частина вартості створеного ВВП розподіля­ється між учасниками його створення — власниками засобів виро­бництва, котрі отримують прибуток, і робітниками та службовця­ми, яким виплачується заробітна плата. Держава отримує доходи і формує бюджет переважно у процесі перерозподілу національного доходу. До державних підприємств, як правило, застосовуються ті самі податкові методи централізації доходів, оскільки вони функ­ціонують у ринковому середовищі й організовують свою фінансо­ву діяльність на загальноприйнятих засадах.

За ринкової моделі через рівень доходів, що є основним кри­терієм діяльності, досить точно відображається внесок кожного суб'єкта у створення ВВП, а отже, достовірно визначається й рі­вень оподаткування суб'єктів. Держава може змінювати рівень оподаткування тільки гласно й відкрито. Практично вона нічого не створює, а тільки перерозподіляє створене. Навіть у межах державного сектору держава виступає більшою мірою організа­тором виробництва, ніж підприємцем.

Сутність моделі адміністративної економіки полягає в централізації в бюджеті переважної частини національного дохо­ду. Держава як монопольний власник засобів виробництва із са­мого початку виключає цю частину із розподільних відносин. Через нормування оплати праці й планове ціноутворення держава встановлює пропорції між заробітною платою і грошовими на­громадженнями, які включають прибуток підприємств — децен­тралізований чистий дохід — і податок з обороту — централізо­ваний чистий дохід. На відміну від ринкової економіки, де у складі ВВП переважає частка заробітної плати, в адміністратив­ній економіці основною є частка грошових нагромаджень.

Основна відмінність між командно-адміністративною і ринко­вою моделями полягає у відображенні фінансових реалій у суспі­льстві. Ринкова економіка дає змогу реально оцінити результати діяльності своїх суб'єктів за допомогою показників їхніх доходів.

Адміністративна економіка створює результати діяльності своїх суб'єктів, оскільки доходи юридичних і фізичних осіб фактично є. тільки часткою, залишеною їм державою. У командно-адмі­ністративній моделі практично відсутні стимули до праці та раці­онального господарювання, що у кінцевому підсумку веде до її руйнування.

Слід зазначити, що вищенаведені схеми тієї чи іншої моделі є узагальненими. Так, у моделі ринкової економіки є елементи пе­рвинного вилучення доходів, насамперед через систему непря­мих податків. У моделі адміністративної економіки також є еле­менти перерозподілу, проте не всієї суми доходів, а тільки їх залишку після первинного вилучення.

Головна відмінність між моделями полягає в різних, прямо про­тилежних пропорціях первинного розподілу і перерозподілу на ко­ристь держави доходів юридичних і фізичних осіб. Проблема поля­гає не в тому, скільки забирає держава, а коли і як вона це робить і, як це впливає на систему економічних інтересів у суспільстві.

Рівень централізації національного доходу в бюджеті може змінюватися лише за моделі ринкової економіки. У фінансових моделях окремих країн у рамках планової економіки такі відмін­ності не були суттєвими, а стосувалися лише історичного аспекту.

За рівнем централізації національного продукту виділяють три моделі: американська, західноєвропейська та скандинавська, відмінності між якими полягають у рівні фінансового забезпе­чення держави, що, у свою чергу, визначається характером вико­нання державою її функцій.

Американська модель ґрунтується на максимальному рівні самозабезпечення і самофінансування, характеризується незнач­ним рівнем бюджетної централізації національного продукту; (25—ЗО %). Забезпечення виконання державою функції оборони обумовлене воєнною доктриною, яка спирається на провідну роль США у світі, а отже, на воєнні цілі витрачаються величезні, кошти. Для виконання економічної та соціальної функцій кошти централізуються за принципом мінімальності. Соціальні програ-, ми спрямовані на забезпечення лише тих нечисельних верств на­селення, які не можуть обходитися без державної фінансової до­помоги. Американська модель забезпечує максимальне фінансове стимулювання. З одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого — вимагає цього. Кожен суб'єкт економічних відносин спирається тільки на власні сили. Жорстка і водночас високоефе­ктивна американська фінансова модель ґрунтується, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції.

Протилежністю американській є скандинавська модель, з роз­галуженою державною соціальною сферою, що потребує високо­го (до 60 %) рівня централізації ВВП у бюджеті. Вона забезпечує належний рівень державних соціальних послуг для всього насе­лення, одночасно з існуванням конкуренції у приватному секторі. Ця модель характеризується як високим рівнем доходів населен­ня, так і високим рівнем їх оподаткування. Вона не така жорстка, як американська, створює клімат упевненості й соціальної врів­новаженості. Створення такої моделі можливе лише за умов іс­нування належної культури і свідомості народу, відповідного ставлення до праці, поваги до державного сектору. Без існування відповідних передумов модель, заснована на подібному рівні централізації і відповідній побудові соціальної сфери, не може бути ефективною і веде до розвалу економіки.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті — 35—45 %. Такою ж помі­ркованою вона є й у сферах оподаткування та надання державою соціальних послуг, передусім у галузі освіти. Загальна середня та вища освіта в умовах західноєвропейської моделі є досить досту­пними, що забезпечується відповідною державною політикою, адже у сучасному світі тільки освічена нація має широкі перспек­тиви економічного та соціального розвитку. Відзначаючи перева­ги західноєвропейської моделі, слід пам'ятати, що побудова такої моделі можлива в умовах багатої країни.

Вибір моделі фінансових відносин і побудови бюджету дер­жави залежить від багатьох чинників. Різноманітність моделей визначається конкретними історичними традиціями, природними умовами, багатством країни, завданнями, що стосуються соціаль­ної та економічної сфер, а також психологією тієї чи іншої нації.

Як система розподільних відносин, що характеризує рух вар­тості від одного суб'єкта до іншого, бюджет держави виражає певні фінансові протиріччя у суспільстві. Це об'єктивне явище, притаманне й фінансам у цілому, адже об'єкт фінансових відно­син один — ВВП, а суб'єктів — троє: юридичні, фізичні особи і держава. Вирішення цих протиріч можливе шляхом досягнення оптимальних пропорцій розподілу ВВП через бюджет. Проблема полягає у відсутності наукового обґрунтування таких пропорцій. •

Кожна країна використовує опосередковані показники, які дають змогу оцінити її фінансову модель і збалансувати супереч-⁵ ності. Основним критерієм ефективності є економічна і соціальна' стабільність. Відсутність соціального напруження в суспільстві свідчить про ефективність економіки, задоволеність переважної?

більшості суспільства існуючими пропорціями розподілу. Крите­рії оцінювання відображаються й у досить точних економічних показниках, які є основними для оцінювання стану економіки кожної країни — в обсязі ВВП (ВНП) на душу населення і тем­пах економічного зростання.

Обсяг національного продукту на душу населення характери­зує ступінь розвитку країни, життєвий рівень її громадян. Чим бі­льшим є даний показник, тим більше матеріальних благ одержує кожен суб'єкт, тим повніше задоволені його потреби. Існує тіс­ний взаємозв'язок між показником національного продукту на душу населення і фінансовою моделлю держави. З одного боку, чим більший ВВП за обсягом, тим легше задовольнити потреби всіх суб'єктів, реалізувати певну модель фінансових відносин. З / іншого боку, правильно обрана модель формує ту систему розпо-/ дільних відносин, яка стимулює зростання ВВП як у загальному обсязі, так і в розрахунку на одного члена суспільства. Правиль­но обрана фінансова модель має створювати стимули до продуі&-тивної діяльності. Якщо цього немає, то немає ні передумов для зростання ВВП, ні перспектив розвитку суспільства і створення відповідного обсягу національного багатства.