Держава та об'єднання громадян

Взаємини держави та об'єднань громадян регулюються законом, і в першу чергу, нормами конституції. При цьому зберігається внутрішня самостійність громадських органі­зацій, їхня відносна незалежність у вирішенні актуальних питань на основі взаємного визнання політичного плюра­лізму, принципів самоврядування та самодіяльності. Дер-

 

жава не втручається в діяльність офіційно зареєстрованих об'єднань, якщо вони не порушують законів.

Відносини держави з об'єднаннями громадян включають кілька аспектів:

1) держава встановлює правові основи створення і фун­
кціонування об'єднань громадян. Наприклад, законодавча
інституціоналізація політичної партії включає: визначення
поняття політичної партії; умови і порядок створення та
припинення діяльності політичних партій; вимоги до ідео­
логії, програмних положень, організаційної будови і по­
рядку діяльності; взаємини з публічною владою, перш за
все участь у виборах і діяльності представницьких органів
держави та місцевого самоврядування;

2) об'єднання громадян має бути легалізоване (визнане
державою) шляхом реєстрації або повідомлення про засну­
вання. В Україні політичні партії і міжнародні громадські
організації реєструються Міністерством юстиції України,
все інші (за вибором засновників) легалізуються шляхом
повідомлення Міністерством юстиції або місцевими орга­
нами виконавчої влади;

3) держава залишає за собою право контролю над пев­
ними сферами діяльності об'єднань громадян. Зокрема,
здійснюється фінансовий контроль, контроль за дотриман­
ням ними вимог законодавства;

4) держава має право притягати до юридичної відпо­
відальності і в примусовому порядку припинити діяль­
ність об'єднання громадян у разі порушення ним законо­
давчих норм;

5) держава гаранту є захист законних прав та інтересів
^; об'єднань громадян, зокрема — в судовому порядку.

Законодавством України передбачені дві організаційні форми об'єднань громадян: політична партія та громадська організація.

Політична партія — це добровільне об'єднання грома-дян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка ставить головною метою отри­мання, утримання та здійснення влади (самостійно або в коаліції з іншими) за допомогою просування своїх представ­ників на ключові пости в державі, спираючись на підтрим­ку суспільства.

Громадська організація — це добровільне формування осіб, що об'єдналися для задоволення своїх неполітичних

законних інтересів (соціальних, економічних, творчих, вікових, культурних, національних, спортивних тощо).

Специфічними різновидами об'єднань громадян є релі­гійні організації та професійні спілки, створення і діяль­ність яких окремо регулюються законом. У зарубіжних Країнах існують такі види об'єднань громадян як громад­ські рухи та громадські ініціативи.

Держава, надаючи громадянам право на об'єднання, створює необхідні умови для їх успішної діяльності. Об'єд­нання громадян користуються широкими політичними свободами: слова, друку, зборів, мітингів, походів і демон­страцій. Внутрішні ж відносини між членами об'єднань громадян регулюються корпоративними нормами.

6_;5. Держава і місцеве самоврядування

Місцеве самоврядування — це самостійна і під свою відповідальність діяльність населення з вирішення питань місцевого значення. Воно є самостійною недержавною фор­мою народовладдя на місцях, інакше кажучи, це влада місцевої територіальної Громади. Органи місцевого само­врядування автономні, тобто не підпорядковані ні одне одному» ні державі.

Існує два осйОйййх теоретичних і практичних підходи до взаємин державної влади і місцевого самоврядування.

Державна теорія і практика місцевого самоврядуван­ня виходять із того, що місцеве самоврядування породжене державою і нерозривно з ним пов'язане. Зокрема, виборні глави органів місцевого самоврядування затверджуються державою і діють Як представники державної влади. Крім того, органи місцевого самоврядування можуть наділятися окремими повноваженнями державних органів із переда­чею їм при цьому необхідних ресурсів для їх здійснення.

Громадська теорія і практика місцевого самовряду­вання базується на незалежності органів місцевого само­врядування від держави. Виборні органи місцевого само­врядування є самостійними щодо центральної влади і утворюють систему місцевого самоврядування (муніципаль­ну систему). Місцеве самоврядування включає як виборні органи, так і адміністративні служби, що перебувають у їхньому віданні. Ці служби називаються комунальною

(муніципальною) адміністрацією й утримуються за рахунок коштів місцевого бюджету.

При будь-якій із названих моделей система місцевого самоврядування є більш демократичною у порівнянні з державним управлінням на місцях. Вона дозволяє повніше враховувати проблеми розвитку території, інтереси різних груп населення, ефективніше управляти освітою, підтри­манням порядку, утриманням доріг тощо. До того ж дер­жавний бюджет звільняється від витрат на утримання місцевої адміністрації.

Предмет відання органів місцевого самоврядування складає: комунальне господарство та впорядкування тери­торії; охорона природи та культурної спадщини; місцева інфраструктура (транспорт, дороги тощо); соціальна та культурна сфера. Коло повноважень органів місцевого само­врядування включає: створення комунальних підприємств різного профілю і керівництво їхньою роботою; надання допомоги малозабезпеченим; будівництво соціального жит­ла, муніципальних шкіл, лікарень, дитячих садів; встанов­лення правил поведінки у громадських місцях, видання розпоряджень щодо пожежної охорони, санітарного нагля­ду; створення місцевих поліцейських сил, на які поклада­ється несення патрульної та охоронної служби. У ряді фі­нансових повноважень найважливішим є ухвалення місце­вого бюджету, який складається з власних доходів (податки і збори з населення) та дотацій із державного бюджету.

 

4. Регулятивна	Г. Формування політичної свідомості, залучення членів суспільства до політичної участі та діяльності
5. Дистрибутивна	Д. Об'єднання громадян та їх колекти­вів навколо загальних соціально-політичних цілей, узгодження різно­манітних інтересів держави і соціаль­них спільнот
6. Ідеологічна	Е. Визначення цілей та завдань суспільства, виробленні програми його життєдіяльності

4. Складіть таблицю «Типологія політичних систем».

 

Критерій типології	Види політичних систем

5. Визначте місце держави в політичній системі суспіль­
ства.

6. Охарактеризуйте місце і роль політичних партій і
громадських організацій у політичній системі.

7. Визначте відмінності між політичними партіями та
громадськими організаціями.

8. Охарактеризуйте основні теорії місцевого самовряду­
вання.

 

Питання, завдання та тести для самоконтролю

1. Дайте визначення політичної системи суспільства.

2. Складіть схему «Структура політичної системи».

3. Знайдіть відповідність між стовпцями таблиці «Фун­
кції політичної системи суспільства».

 

1. Цілепокладальна	А. Мобілізація людських, матеріаль­них і духовних ресурсів для досягнен­ня поставленої мети
2. Організаторська	Б. Встановлення норм, на основі яких функціонує політична система та окремі її суб'єкти
3. Інтеграційна	В. Розподіл матеріальних і духовних цінностей у суспільстві

Додаткова література

Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравни­тельная политология сегодня: Мировой обзор / Под ред. М.В.Ильина, А.Ю.Мельвиля. — М., 2002. — 537 с.

Байтин М. И. О понятии государства // Правоведение. — 2002. — № 3 (242). — С. 4-16.

Гаджиев К.С. Политология. — М: Логос, 2006. — 488 с.

Дмитриев Ю.А. Соотношение понятий политической и государственной власти в условиях формирования граж­данского общества// Гос. и право. — 1994. — №7. — С. 28-34.

Комаров С.А., Ростовщиков И.В. Личность; Права и свободы; Политическая система. — СПб: Изд-во Юридичес­кого института, 2002. — 336 с.

М

Кудрявцев Ю.А. Политические режимы: критерии клас­сификации и основные виды //Правоведение. — 2002. — № 1 (240). — С. 195-205.

Манов Г.Н. Государство и политическая организация общества. — М.: Наука, 1974. — 275 с.

Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов высш.учеб.заведений. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Аспект Пресс, 1998. — С. 182-199.

Ребкало В.А., Шкляр Л.Є. Політичні інститути у про­цесі реформування системи влади: Навчально-методичний посібник. — К.: Міленіум, 2003. — 172 с

на

Розділ 7