Українська мова - державна мова в україні. Державна мова та мова нац. Меншин.

Українська мова - державна мова в Україні. Державна мова та мова нац. меншин.

Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо.

Ст. 10 Конституції України встановила, що державною в Україні є українська мова.

У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в необхідному обсязі).

Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин._

України в той же час гарантує використання і розвиток мов усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Наприклад, вивчення іноземних мов входить в програму середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладів.

Мови національних меншин України — мови, поширені серед населення України, крім державної мови (української) тамов корінних народів України (кримськотатарська, кримчацька, караїмська).

В Україні живе понад 130 національних меншин — носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1 000 осіб), за переписом 2001 року, належать 43 мови, а саме: російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська,литовська, латиська, румунська (мова румунів і молдован), іспанська (мова іспанців і кубинців), німецька (мова німців таавстрійців), їдиш, таджицька, осетинська, ромська, албанська, грецька (румейські говірки грецької мови), вірменська,новоассирійська (арамейська), арабська, узбецька, казахська, азербайджанська, киргизька, туркменська, татарська(казанська), гагаузька, башкирська, чуваська, естонська, мордовська-ерзя, мордовська-мокша, марійська, комі, удмуртська,угорська, грузинська, аварська, даргинська, лезгинська, чеченська, корейська, в'єтнамська.

15 травня 2003 року Верховна Рада України ратифікувала Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.

 

***

2. Походження назви "Україна", "український". Основні етапи становлення та розвитку мови.

Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана» князеві.
Вперше назва з'являється в «Київському літописі» 1187 р. (періоду посилення феодальної роздробленості Київської Русі), де літописець розповідає про смерть переяславського князя («І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила»). З тих часів слово починає часто зустрічатись і в інших літописах, у формах «Київська Україна», «Чернігівська Україна», «Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна» тощо.
Інші дослідники виводять слово від значення «найвіддаленіша територія», «пограниччя», проте видається що така інтерпретація завдячує переважно тенденції Російської державної науки трактувати назву «Україна» як «окраїна Росії». Ця інтерпретація пов'язує виникнення слова зі значно пізнішим історичним періодом, і прямо суперечить наявним літописним свідченням XII ст., коли Росії ще не існувало, а Москва була лише невеличким селом на далекій північній окраїні Київської Русі, про існування якого навряд-чи хтось навіть знав на Київщині. Крім того, така інтерпретація суперечить вживаній літописній формі слова, оскільки та ж Київська Україна чи значна частина Переяславської України знаходились в самому центрі Київської Русі. До того ж, з лінгвістичної точки зору, перехід початкового «о-» («окраїна») в «у-» («україна») є сумнівним, бо не відповідає фонологічним законам ані української, ані російської мов.
Отже — «Україна» — означає буквально — «земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти», коротше — «наша власна земля». Аналогом є німецьке слово Inland (букв. Вкраїна), яке означає внутрішня, своя зе рмля.
З середини XVI ст. це слово з'являється і в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 ця земля названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 p. звернений «к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській». З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні «країни або держави, заселеної українцями». Назва «Україна» зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. Це вживання назви цілком відповідало поширенню її в народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI—XVIII ст. Назва широко використовується простим людом, незважаючи на офіційне використання в державних документах того часу інших назв (Мала Русь, Малоросія), запроваджуваних російським і польським урядами, і навіть всупереч прямим заборонам (XIX ст. в Росії).

 

***

Особливості наукового стилю української мови.

Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється на стилі. Слово “ стиль ” походить від латинського stilus (“паличка для письма”) і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, менеджменті тощо.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

Кожний мовний стиль має:

1) сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);

2) призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і т.п.);

3) форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);

4) характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.).

Досконале знання специфіки кожного стилю - запорука успіху в будь-якій сфері спілкування, зокрема й у професійній сфері.

Науковий стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.

Найважливіші особливості наукового стилю:

1) логічність викладу;

2) насиченість термінами, абстрактною лексикою;

3) недвозначність викладу;

4) використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;

5) документування тверджень (наявність цитат, посилань);

6) монологічний виклад.

Науковий стиль має такі різновиди:

1. Суто науковий (розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних робіт, рефератів і т.д.), який поділяється на науково-технічний і науково-гуманітарний;

2. Науково-популярний (використовується для зрозумілого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних часописах, книгах);

3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних посібників).

Фахівець повинен досконало володіти всіма стилями літературної мови, які використовуються в професійному спілкуванні.

 

***

Оформлення списку літератури. Правила цитування.

Список включає цитовану, згадувану та вивчену автором літературу.

Зміст списку визначається автором роботи. Особлива увага приділяється відображенню літератури останніх 3-5 років, як показник інформованості автора про сучасний стан досліджуваної теми.

При оформленні бібліографічного списку доцільно його назвати «Список використаної літератури».

Список відображає всі види документів незалежно від форми (способу) їх представлення та носія (друковані матеріали, географічні карти, електронні носії, інформація віддаленого доступу тощо).

5. При складанні списку літератури можливі різні способи розстановки бібліографічних описів джерел:

алфавітна;

хронологічна;

систематична;

Два автори

1. Матяш І. Б. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині: історія, спогади, арх. док. / І. Матяш, Ю. Мушка. — К.: Києво-Могилян. акад., 2005. — 397, [1] с. — (Бібліотека наукового щорічника "Україна дипломатична"; вип. 1).

Без автора

1. Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря / [авт. тексту В. Клос]. — К.: Грані-Т, 2007. — 119 с. — (Грані світу).

Словники

1. Географія: словник-довідник / [авт.-уклад. Ципін В. Л.]. — Х.: Халімон, 2006. — 175,

***

Рубрикація текстів.

Рубрикація — це поділ тексту на логічні складові частини, які графічно відокремлюються одна від одної. Для цього використовують також заголовки,систему нуме­рації, колір чи фактуру паперу та ін., що в кінцевому рахунку виражає зовнішню будову (композицію) всього документа і вказує на його складність.

Ступінь складності й форма поділу безпосередньо залежить від обсягу, змісту, складу, тематики і призначення документа.

Найпростішим видом рубрикації є поділ на абзаци. Класич­ний абзац має три частини:

— зачин (формулює тему абзацу — зміст);

— фраза (містить основну інформацію абзацу);

— коментар (підсумок усього абзацного змісту).

Інформація, вміщена в межах одного абзацу, повинна вира­жати закінчену думку. Типовий абзац має бути із 4—5 речень. Хоча ОДС не виключає наявність й одного речення. Та яким би не був обсяг абзацу, він має являти собою внутрішньо замкнене смислове ціле.

Нумерація рубрик тексту існує для чіткого зазначення і вказу­вання на взаємозалежність певних розділів,частин, пунктів та їх підпорядкування, а також підкреслює необхідність самостійно­го розгляду кожного з нумерованих елементів. Розрізняють ком­біновану (традиційну) й нову системи нумерації.

Комбінована (традиційна) базується на використовуванні символів, слів, літер, арабських і римських цифр та доповнює абзацне членування тексту (нумерування пунктів, правил, тез), яке залежить від змісту, обсягу й форми документа.

Більші за розміром порівняно з абзацом рубрики можуть мати і словесні назви – розділ, параграф (позначається зна-ком) та ін., які теж нумеруються.

Останнім часом у науково-технічних текстах і в службових документах уводиться цифрова система нумерації. Для неї характерні такі правила:

1) кожна складова частина тексту, що відповідає поняттю розділу, параграфа, пункту (крім абзацу), одержує свій номер (номери позначаються тільки арабськими цифрами, після кожної цифри ставиться крапка);

2) номер кожної складової частини включає всі номери відповідних складових частин вищих ступенів поділу.

Таким чином, номери найбільших частин тексту (перший ступінь поділу) складаються з однієї цифри. На другому сту-пені поділу складові частини одержують номери з двох цифр, на третьому – із трьох і т. д. Використання такої системи ну-мерації дозволяє уникати слів частина, розділ, параграф тощо.

 

***

СКОРОЧЕННЯ СЛІВ

Дотримуючись вимоги лаконічного, максимально стислого письма, під час укладання ділових паперів на позначення понять чи значень широко користуються системою скорочень, яка розроблена й рекомендована Держстандартом України (ДСТУ 3582 - 97), що чинний від 1998 року.

Види скорочень

Розглянемо такі види скорочень, як загальновживані, спеціальні й локальні.

До загальновживаних, які використовуються в більшості видів літератури, належать скорочення:

а) після переліків;

б) перед іменами та прізвищами;

в) перед географічними назвами;

г) при цифрах;

д) при посиланнях.

До спеціальних належать скорочення в бібліографічних описах. Подані українською мовою, вони повинні відповідати останньому Держстандартові України, а подані російською, англійською та ін. європейськими мовами – стандартам ГОСТ 7.12-93 та ГОСТ 7. 11-78.

Основні правила скорочення

1. Скороченню підлягають різні частини мови. Одне й те саме скорочення застосовується для всіх граматичних форм одного й того самого слова, незалежно від роду, числа, відмінка й часу.

2. Неприпустиме одне скорочення для двох різних за значенням слів без додаткового пояснення.

3. У скороченому слові слід залишати не менше ніж дві букви, незалежно від прийому, який використовується. Під час відсікання крапка ставиться, а під час стягування – ні.

4. Скорочення слова до однієї початкової літери припускається тільки для загальноприйнятих скорочень: к. (карта), м. (місто), с. (сторінка) та ін.

5. Іменники та інші частини мови, крім прикметників і дієприкметників, скорочують лише за наявності їх у переліку особливих випадків скорочень слів. Під час скорочення іменників ураховуються відмінкові закінчення однини і множини: д-р (доктор), д-ри (доктори); м-во (міністерство), м-ва (міністерства) та ін.

7. Прикметники, що закінчуються на: графічний, -логічний, -номічний, -навчий скорочують відсіканням частини слова: - афічний, -огічний, -омічний, -авчий: географічний - геогр., соціологічний - соціол. і под.

8. Прикметники, що утворені від власних імен, скорочуються відсіканням частини -ський: шевченківський - шевченків., франківський - франків. і под.

9. У прикметників, утворених від географічних назв і назв народів (як в етнографічному, так і в адміністративному значенні), зберігають найповнішу для розуміння форму скорочення: грузинський народ – грузин. народ, Луганська облась – Луган. обл. і под.

Якщо назви району й області збігаються, то вони скорочуються ідентично: Запорізька область - Зап. обл., Запорізький район - Зап р-н і под.

10. Якщо відсіченій частині слова передує літера й або голосний, то слід зберігати наступниц за ним приголосний: калійний – калійн., червоний – червон. і под.

11. Якщо скороченню підлягає тільки одна літера, то слово не скорочують: вищий – вищ., але вища – не скорочують, учений – учен., але вчена – не скорочують і под.

12. Якщо відсіченій частині слова передує апостроф, то слід зберігати наступний за ним голосний і приголосний: торф'яний – торф'ян., слов'янський – слов'ян і под.

13. Якщо відсіченій частині передує літера ь, то скорочувати слід на приголосний, що стоїть перед ним: грецький – грец., гуцульський – гуцул. і под.

14. Якщо відсіченій частини передує подвоєний приголосний, то скорочене слово зберігає один із приголосних: законний – закон., іменний – імен. і под.

15. Якщо слово може скорочуватися відсіканням різної кількості літер, то відсікають максимальну, слідкуючи лише за тим, щоб не затемнювалося безпосереднє значення скорочуваного слова: експериментальний – експерим., а не експериментал., експеримент; графічний – графіч, комічний – коміч. і под.

16. У складних іменниках, що пишуться через дефіс, відсікають кожну складову частину або одну з них: обліково-видавничий аркуш – обл.-вид. арк.

17. У словосполученнях скорочують кожне слово: видавничий відділ – вид. від. В окремих усталених словосполученнях слова скорочують тільки в складі даного словосполучення: без року – б. р., без ціни – б. ц., і так далі – і т. д.

18. У географічних назвах, що пишуться через дефіс, відсікають другу складову частину, якщо вона має закінчення - ський: місто Кам'янець-Подільський – м. Кам'янець-Поділ. Географічні назви, що є складними іменниками та пишуться через дефіс, не підлягають скороченню: Івано-Франківськ, Михайло-Олександрівка.

19. У складних прикметниках, що пишуться через дефіс, відсікають кожну складову частину або одну з них відповідно до загальних правил скорочення: греко-католицький – греко-католиц., фізико-математичний – фіз.-мат. і под.

20. У складних прикметниках, що пишуться разом, відсікають другу частину слова відповідно до загальних правил скорочення: лісогосподарський – лісогосп. і под.

21. Однокорінні прикметники та дієприкметники, що відрізняються лише префіксами, скорочуються однаково: карпатський – карпат., закарпатський – закарпат., прикарпатський – прикарпат. і под.

22. У складених словах, що пишкуься разом, скорочують або першу, або останню частину слова чи залишають перші літери слів, які утворюють складне слово: відеофонограма – відеофоногр., діафільм – дф. і под.

23. Якщо слово є єдиним членом речення (у відомостях, що відносяться до назви), його не відсікають: Лікарські рослини: Словник-довідник, а не Лікарські рослини: Слов.-довід.; але Лікарські рослини: Словник-довідник лікаря – Лікарські рослини: Слов.-довід. лікаря.

Організаційні документи

Організаційні документи - закріплюють конкретні функції, права та обов'язки органів управління, окремих посадових осіб, регламентують організаційні, трудові та інші відносини з конкретного питання.

До найбільш поширених організаційних документів належать положення, статути, інструкції, правила, штатні розписи тощо. Разом із розпорядчими, довідковими та інформаційними документами вони складають документацію із питань загальної діяльності.

Положення – це правовий акт, що визначає основні правила організації та діяльності державних органів, їх структурних підрозділів, а також підпорядкованих установ, організацій, підприємств.

Положення є:

- Типові положення розробляються вищими органами для системи, як правило, підпорядкованих їм установ, організацій.

- Індивідуальні положення розробляються кожною організацією, установою на основі типових. Такі положення підписуються керівниками організацій і затверджуються розпорядчим документом вищої організації.

Реквізити положення: герб; назва відомства; назва організації; гриф затвердження; назва виду документа; дата (дата затвердження); індекс; місце видання; заголовок; текст; підпис; позначки про погодження.

Важливе значення для ефективної діяльності установи, організації має розробка положень про структурні підрозділи.

 

Статути - це юридичні акти, якими оформляється створення конкретного підприємства, установи, товариства, фірми, визначається їх структура, функції, правове становище.

Статути є типові та індивідуальні. Типові розробляються вищими органами для однотипних підприємств (типовий статут для вищих навчальних закладів). Індивідуальні статути складаються окремою юридичною особою на основі типового.

Статути оформляються на папері формату А4 друкарським способом.

Реквізити статуту:

- назва підприємства, установи, товариства;

- гриф затвердження;

- позначка про реєстрацію;

- назва виду документа;

- місце складання (видання), рік; (зазначені реквізити оформляються, як правило, на окремому аркуші - титульній сторінці, причому нерідко назва підприємства, установи, товариства зазначається після назви виду документа);

- текст;

- підпис;

- позначки про погодження.

.

Інструкція - це нормативний документ, у якому викладаються правила, що регулюють спеціальні аспекти діяльності і стосунків підприємств, установ, організацій, службових осіб. Наприклад, "Інструкція з діловодства", "Інструкція про порядок ведення трудових книжок" тощо.

Текст інструкції може розбиватися на розділи й пункти і повинен мати вказівний характер. З цією метою вживаються формулювання: "необхідно", "слід", "повинен" та ін.

Усі інструкції можна умовно поділити на дві групи:

- інструкції, що регулюють порядок здійснення певного процесу кількома виконавцями;

- посадові інструкції.

Реквізити інструкції: назва виду документа (Інструкція); дата, індекс, місце складання чи видання; гриф затвердження; заголовок до тексту (нерідкойого розташовують разом із назвою виду документа); текст; підпис; позначки про погодження.

Особливу групу інструкцій становлять посадові інструкції. Вони є нормативними документами, які визначають функції, права та обов'язки працівника.

 

ПРАВИЛА

Правила — це службові документи, які визначають настанови або вимоги, що регламентують певний порядок дій, поведінки.

За формою та змістом правила схожі на інструкції, іноді вони бувають їх складовою.

Реквізити правил:

1. Гриф затвердження.

2. Вид документа (правила).

3. Заголовок (короткий зміст призначення правил).

4. Дата та номер.

5. Текст (може складатися з пунктів).

6. Підпис особи, що відповідає за складання правил. Правила обов'язкові для виконання.

***

Розпорядження

Розпорядження – це акт управління посадової особи, державного органу, організації, установи, підприємства, що виданий у межах їхньої компетенції і має обов’язкову юридичну силу щодо громадян (працівників) та підлеглих організацій, яким адресовано розпорядження.

Оформляють розпорядження на загальних чи спеціальних бланках формату А4.

Розпорядження складають, як правило, підзаконні акти двох типів:

— загального характеру — тривалої дії (видають­ся Президентом, Кабінетом Міністрів та іншими
органами виконавчої влади для виконання указів Президента, законів і рішень Верховної Ради);

— окремого характеру — стосуються конкретного вузь­кого питання (видаються, як правило, в установах та на підприємствах їх керівниками та заступника­ми для вирішення оперативних завдань).Розпорядження видають Кабінет Міністрів України, місцеві ради, представники Президента України на місцях, а також керівники колегіальних органів державного управління, адміністрація підприємства та закладу в межах наданих законом прав для вирішення оперативних питань.Як правило, цей документ має обмежений термін дії і стосується вузького кола організацій, посадових осіб і громадян.

Реквізити розпоряджень в основному повторюють реквізити ухвал:

1) Герб України;

2) назва органу управління, що видає розпорядження;

3) назва виду документа (розпорядження);

4) заголовок;

5) дата або дата й номер;

6) місце видання;

7) текст;

8) підпис відповідальної особи.

Розпорядження і наказ мають багато спільного. У правовому розумінні ці розпорядчі документи рівнозначні. Тому іноді розпорядження видають нарівні з наказом. У цьому разі в тексті слово "НАКАЗУЮ" замінюють словами: "ЗОБОВ'ЯЗУЮ, ПРОПОНУЮ, ДОРУЧАЮ, ВИМАГАЮ". Ці два правових акти відрізняються ще й тим, що накази пишуть із загальних, всеохоплюючих питань, а розпорядження - з конкретних.

РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

Р О З П О Р Я Д Ж Е ННЯ

“_____”______________20_ року № _______

Про надання відпустки

Волокітіну А. Д.

Відповідно до статті 6 „Про відпустки” та статті 35 Закону України „Про державнуслужбу”:

Надати Волокітіну Анатолію Дмитровичу, спеціалісту ІІ категорії загального відділу апарату райдержадміністрації, щорічну відпустку за період роботи з 02.01.20_ до 01.01.20_ року тривалістю 30 календарних днів з 22 липня по 20 серпня 20_ року, з виплатою допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Підстава: заява Волокітіна А. Д. від 10.07.20_ р.

Голова райдержадміністрації П. І. Б.

 

***

Наказ

Наказ — розпорядчий документ, що видається керівником установи, організації, підприємства на правах єдиноначальності та в межах його компетенції і стосується організаційних або кадрових питань.

Накази охоплюють широке коло питань із виробничої і на­вчальної діяльності: організація праці (навчання); добір і роз­становка кадрів; трудова (навчальна) дисципліна; заохочення до праці (навчання) тощо.

За призначенням усі накази поділяються на накази щодо особового складу (кадрові) та накази із загальних питань (орга­нізаційні, із питань основної діяльності).

У наказах щодо особового складу оформляють призначен­ня, переміщення, звільнення, відрядження, відпустки, нагороди та стягнення працівників. Ці накази укладаються на підставі доповідних записок керівників структурних підрозділів, заяв громадян, протоколів колегіальних органів тощо.

Серед організаційних наказів розрізняють:

- ініціативні, які видаються для оперативного впливу на процеси, що виникають усередині організації (керівні);

- на виконання розпоряджень керівних (вищих) органів (виконавчі).

Реквізити:

1. Назва міністерства, якому підпорядковується організація.

2. Повна назва організації, установи.

3. Назва документа.

4. Індекс (до номера через дефіс додають літери (ВК відділ кадрів), номер наказу (посередині).

5. Дата укладання (ліворуч).

6. Назва населеного пункту, де розташоване підприємство, установа (праворуч).

7. Заголовок «про...».

8. Текст:

Констатуюча частина містить такі складові: вступ (причина видання наказу); доведення (основні факти); висновок (мета видання наказу). Якщо підставою для видання наказу є розпорядчий документ вищого органу (установи), то в констатуючій частині вказується назва, номер, дата й заголовок до тексту розпорядчого документа, а та­кож передається зміст певного розділу статті доку­мента вищого органу (установи).

Розпорядча частина починається словом «Наказую» і складається з пунктів, що поділяються на такі скла­дові: дія, термін виконання та відповідальність за ви­конання. Кожний пункт наказу нумерується арабсь­кими цифрами. Текст викладу розпорядчої частини повинен мати нака­зову форму. Зокрема, кожний пункт починається з дієслова в інфінітивній формі («Призначити», «Здійснити», «Звільнити» та ін.).

Як виконавець указується назва організації, підрозділу, службова особа із зазначенням у давальному відмінку посади, прізви­ща та ініціалів. Якщо в одному пункті перелічуються де­кілька осіб, то їхні прізвища вказуються за абеткою.

В останньому пункті розпорядчої частини зазначають службових осіб, на яких покладено контроль за виконан­ням наказу (відповідно до службової ієрархії).

9. Наприкінці кожного пункту зазначається підстава для його укладання (службова записка, рапорт, заява тощо).

10. Посада першого керівника установи (ліворуч), його підпис, ініціали та прізвище (праворуч).

11. Візи (якщо є) «Проект наказу внесено...», «Проект на­казу погоджено,..».

Проект наказу погоджується:

- із заступником керівника установи (підприємства);

- з куратором питань, які зазначені в документі;

- з керівником структурного підрозділу, якого стосується пункт наказу;

- з юристом організації, який засвідчує узгодження наказу із чинними правовими актами та розпорядженнями ке­рівних установ.

Накази щодо особового складу залежно від їх змісту укладаються за певними вимогами:

1. У наказах про призначення, зарахування на роботу вказу­ють:

- на яку посаду;

- до якого структурного підрозділу (відділу);

- вид прийняття (переведенням, відповідно до контрак­ту, на постійну, тимчасову роботу або за суміс­ництвом);

- особливі умови (із прийняттям матеріальної відпові­дальності', зі скороченим робочим днем та ін.);

- умови платні (відповідно до штатного розк;

2. У наказах про переведення на іншу роботу:

- з якої посади на яку;

- вид, термін (постійно, тимчасово); мотивування (реорганізація, скорочення, ліквідув підрозділу, дільниці, філії та ін.).

1. У наказах про надання відпустки вказують:

а) вид відпустки:

б) загальна кількість робочих днів;

в) дата (з якого числа, місяця, року до якого числа, року включно);

г) період, за який надається відпустка

4. У наказах про звільнення зазначають:

- дату звільнення;

- мотивування із зазначенням відповідної статті КЗпП чи інших законів.

Начальник чи інспектор відділу кадрів або посадова зобов'язані ознайомити зі змістом наказу осіб, прізвища фігурували в документі, а ті повинні розписатися зазначивши дату ознайомлення.

Наказ набуває чинності з моменту його підписання керівни­ком.

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет їм. В. Каразіна

Наказ ОС 94-ВК

17.10.2002 м. Харків

про зміни у штатному розкладі

1. ЗАРАХУВАТИ:

1.1 Біленко Ларису Глібівпу на посаду викладача історії України з 17.10.2002 з окладом відповідно до штатно­го розкладу.

Підстава — заява Біленко Л. Г.

1.2 Кардаша Григорія Юрійовича на посаду старій, лаборан­та каф. соціології за сумісництвом з 18.10.2002 з окла­дом відповідно до штатного розкладу.

Підстава — заява Кардаша Г. Ю.

2. ПЕРЕВЕСТИ:

Вєтрову Ганну Іллівну, вахтера гурт. № 3, на посаду гардеробниці навч. корпусу з 19.10.2002 до 30.03.2002 у зв'язку з капітальним ремонтом гуртожитку. Підстава: доповідна записка коменданта гурт. № 3 Фе-сенко С. О. й заява Вєтрової Г. І.

3. НАДАТИ:

3.1 Беремесенкові Антону Олександровичі/, водієві ванта-жівки ГАЗ-53, тарифну відпустку з 20.10 до 21.11.2002 (на 24 робочі дні) за період роботи.

Підстава графік відпусток і заява Беремесенка А. О.

3.2 Завалій Валерії Корніївні, доц. каф. української мови, декретну відпустку з 19.10.2002.

Підстава — заява Завалій В. К.

4. ЗВІЛЬНИТИ:

Комар Олександру Михайлівну, проф. каф. історії Ук­раїни, у зв'язку із закінченням терміну дії контракту з 11.10.2002. Підстава контракт від 26.08.99 та заява Комар О. М.

Ректор (підпис) Г. Б. Лобан

 

***

Автобіографія

В автобіографіях обов'язково зазначаються:

· Назва документа.

· Прізвище, ім'я, по батькові.

· Дата народження.

· Місце народження (місто, село, селище, район, область, країна).

· Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких доводилось вчитися).

· Відомості про трудову діяльність (стисло, в хронологічній послідовності назви місць роботи й посад).

· Відомості про громадську роботу (всі її види).

· Стислі відомості про склад сім'ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти).

· Дата написання й підпис автора.

Заголовок («Автобіографія») пишуть посередині рядка, трохи нижче за верхнє поле. Кожне нове повідомлення починають з абзацу. Дата написання ставиться ліворуч під текстом, підпис автора — праворуч.

автобіографією називається життєопис певної особи, складаний ним самим у вигляді документу, який становить складову особової справи.

 

""Я, Лукинюк Олександр Валентинович, народився 2 червня 1996 року, в с. Кам'янка Глибоцького району Чернівецької області, 2002 р. пішов до першого класу Кам'янської середньої школи № 1.

Після закінчення школи 2013 р. вступив на перший курс юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, де навчаюсь й на даний момент.

Батько - Лукинюк Валентин Іванович, 1968 року народження, пенсіонер МВС України, проживає за адресою: 60427, с. Кам'янка Глибоцького району Чернівецької області, вул. Набережна, буд. 115Б.

Мати - Лукинюк Валентина Іванівна, 1974 року народження, приватний підприємець, проживає за тією ж адресою.

Проживаю за адресою: 58005, м. Чернівці, вул. Небесної сотні, 2А, кв. 430.""

***

Резюме

Резюме – це документ, в якому коротко викладаються особисті, освітні та професійні відомості про особу.

Реквізити документа:

Ø Назва виду документа

Ø Текст, що містить таку інформацію:

· Домашня адреса, телефон, e-mail;

· Прізвище, ім’я, по-батькові;

· Мета написання документа;

· Особисті данні (дата народження; сімейний стан; національність);

· Відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися; ступінь володіння іноземними мовами(при потребі);

· Відомості про професійний досвід (яку посаду обіймає зараз, попередні посади, із зазначенням стажу роботи);

· Відомості про публікації (якщо потрібно);

· Інша інформація на вимогу роботодавця.

Ø Дата (при потребі)

Ø Підпис (при потребі)

Резюме повинно бути детальним, і, водночас, лаконічним. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу.

РЕЗЮМЕ (ЗРАЗОК) Кулик Вікторія Юріївна

Київ, вул. Космонавтів, буд. 15 Телефон: [phone] e-mail: [e-mail] Д.р. 22.09.1981р.

МЕТА заміщення вакантної посади головного бухгалтера.

ОСВІТА У 1976 році закінчила Луцьку середню школу № 38 1980 завершила навчання в Львівському технікумі автоматики і телемеханіки за спеціальністю “автоматичний електрозв’язок”. У 1991 році успішно закінчила навчання в Університеті Львівська Політехніка. У 1994 році закінчила курси за спеціальністю “бухгалтерський облік і аудит”. У 2003 році здобула другу вищу освіту в Львівському національному Університеті ім. Івана Франка на юридичному факультеті.

ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ У 1980-1994 рр., працювала інженером в науково-дослідному інституті. У 1994-1996 рр. – бухгалтер відділу освіти обласної адміністрації у м.Львові. У 1996-1997 рр. – провідний спеціаліст Фонду комунального майна м.Львова. У 1997- 2003рр. – головний бухгалтер ПП “Інтерлайн”.

ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ Беру активну участь у громадсько-політичному житті міста. Член Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка та громадської організації “Жінка для жінки”.

ОСОБИСТІ ЯКОСТІ Характер спокійний, урівноважений, але свої погляди відстоюю активно та аргументовано, доброзичлива, комунікабельна, вмію аналізувати та логічно мислити. Шкідливих звичок не маю.

ДОДАТКОВІ ВІДОМОСТІ Володію німецькою та російською мовами, вивчаю англійську мову. Рідна мова – українська. Практичний досвід роботи з комп’ютером. Є автором 2-х друкованих у фахових виданнях України наукових праць. Маю права водія та досвід керування автомобілем.

***

Заява

Заява - вид документа, за допомогою якого громадяни реалізують через державні, приватні або громадські організації надані їм права (на працю, відпочинок, матеріаль­не і соціальне забезпечення тощо) чи захищають свої інтереси. Розрізняють два основних види заяв:

особиста заява, яка містить прохання (звертання) до ке­рівної посадової особи, пишеться власноручно в одному примірнику;

службова заява, що укладається посадовою особою від власного імені або від організації, які він репрезентує, до посадової особи іншої органі­зації, структури тощо.

Остання може бути відтворена механічним способом у де­кількох екземплярах і мати відповідні реквізити (назву та адре­су організації, вихідний номер документа тощо).

За походженням заяви бувають:

1. Зовнішні:

а) особисті, у яких обов'язково зазначається повна домашня адреса чи дані документа (паспорта, військо­вого білета, посвідчення та ін.). Подаючи їх, слід уника­ти абревіатур та скорочень (окрім загальноприйнятих);

б) службові, у яких подається повна поштова та юридич­на адреса підприємства (фірми, установи) з усіма на­лежними реквізитами.

2. Внутрішні, де не є обов'язковими викладені вище вимоги.

Реквізити заяви:<