Класифікація і особливості загальних властивостей композиційних матеріалів

Існують три типи конструкційних матеріалів: метали, кераміка, полімери. Основне призначення конструкційних матеріалів – нести механічне (статичне або динамічне) навантаження, відповідаючи певним вимогам щодо величини навантаження, тривалості його дії, миттєвого модуля пружності й повзності, тобто до величини початкової й кінцевої деформації (на початку й наприкінці терміну служби), матеріалоємності (масі) виробу, його теплостійкості, тріщиностійкості та ін.

Металеві конструкційні матеріали завжди в основі є сплавами, при цьому включення другого металу в сплаві (або часток керамічного чи іншого наповнювача) часто мають розміри, більші за 10−100 нм, що дозволяє відносити ці матеріали до композитів, тобто до типових гетерофазних систем з вираженою межею поділу.

Керамічні конструкційні матеріали – це технічні стекла (у тому числі зміцнені типи ситалів), саме кераміка (у тому числі пориста) або бетони. При цьому останні два типи є завжди гетерофазними, тобто композиційними. Технічні стекла також використовуються іноді матрицею для одержання композитів, коли різні порошки або мінеральні волокна служать дисперсною фазою.

Полімерні суміші й сплави, наповнені полімери, пінопласти практично завжди гетерофазні, тому є типовими композитами. До композитів належать переважна більшість сучасних полімерних конструкційних матеріалів.

Види полімерних композиційних матеріалів

Принципові недоліки ПКМ полягають у наступному:

1. Будь-яке включення з модулем, відмінним від модуля матриці, призводить до виникнення перенапружень на межі частка – матриця. Це справедливо у випадку як твердих, так і газоподібних часток. Якщо частка тверда (рис. 8.1, а), тобто модуль частки (фази) більше модуля матриці (Е_м < Е_ф), то вона деформується менше, ніж матриця, і найбільші напруження виникають на полюсах частки. Надлишкове напруження (перенапруження) дорівнює:

.

(8.1)

Рис. 8,1. Схема виникнення надлишкових напружень σх на границі розподілу між полімером і включеннями: а) – твердою часткою; б) – повітряним пухирцем

Це значить, що перенапруження навіть для сферичної частки в 1,5 рази більше за середнє σ₀, що діє в зразок. Для газоподібної частки найбільші σ_х виникають в екваторіальних точках (рис. 20, б), при цьому σ_х ≈ 3× σ₀. Наявність перенапружень на границі між часткою й матрицею може призвести до мікроруйнування й наступного розростання тріщини, що руйнує зразок.

2. Матеріали, з яких складаються матриця й частка, мають різні коефіцієнти лінійного теплового розширення α_м і α_ф. При формуванні виробу будь-яким методом переробки нагрівання чергується з охолодженням. Різниця в тепловому розширенні приводить до виникнення значних усадочних напружень. Якщо Е_м й Е_ф – модулі пружності, а ν_м й ν_ф – відповідно коефіцієнти Пуассона матриці й фази (частки), то при перепаді температур ∆Т тиск Р полімерної матриці на частку в результаті охолодження дорівнюватиме:

.

(8.2)

Тиск Р максимальний в приграничному шарі матриці й зменшується в міру віддалення від нього. При Р < 0 і при Р > 0 напруження відповідно стискальні й розтяжні. Таким чином, розходження між α_м й α_ф приводить до виникнення термоусадочних напружень, що послабляють матеріал.

3. Введення твердих часток наповнювача, що помітно не деформуються під навантаженням, призводить до зниження деформованості ПКМ із ростом вмісту наповнювача. Звідси випливає, що у випадку розтягання на однакову довжину полімеру і композита на його основі, в останньому випадку задана деформація, без участі твердого наповнювача, може забезпечуватись лише за рахунок деформації матриці. Тому вона деформуватиметься тим більше в порівнянні з індивідуальним полімером, чим вище ступінь наповнення φ_ф:

(8.3)

Якщо полімер ненаповнений, тобто φ_ф = 0, то ε_м = ε_ПКМ. Якщо композит містить 50 % об. часток наповнювача, тобто φ_ф = 0,5, тоді ε_м ≈ 2× ε_ПКМ, тобто, при розтягненні такого ПКМ удвічі матриця буде змушена деформуватися приблизно в 4 рази. Зрозуміло, що для багатьох пластмас це призведе до руйнування композита. Підвищена деформація матричного полімеру, разом з виникненням перенапружень на границі матриця – частка, може спричинити відшарування полімеру від частки, утворення пористості, тобто призвести до виникнення нових мікродефектів у композиті.

4. Введення менш міцного наповнювача (наприклад, еластомеру) у тверду пластмасу послабляє переріз, у якому діють напруження, і знижує опір руйнуванню. Найбільш типовим випадком є введення газоподібних часток, тобто формування піни, міцність якої в перерахунку на загальний переріз завжди нижче, ніж міцність монолітного матричного полімеру.

Введення наповнювача у дійсності поліпшує деякі властивості ПКМ. Тому повинні існувати фактори поліпшення властивостей, ефект яких більш виражений, ніж ефект вищезазначених негативно діючих факторів.

Фактори, що приводять до поліпшення властивостей ПКМ:

1. Відповідно до теорії крихкого руйнування (теорія Гриффіта) міцність визначається питомою енергією а новоутвореної поверхні руйнування:

,

(8.4)

де Е – модуль пружності матеріалу; l₀ – початкова довжина мікродефекту, з якого бере початок тріщина.

Якщо руйнування неідеально крихке і у вершині росту тріщини встигає розвитися помітна деформація, то питома енергія утворення нової поверхні багаторазово зростає через наявність мікроорієнтаційних процесів (зміцнення полімеру у вершині тріщини, дисипація енергії у вигляді тепла). Якщо до того ж шлях поширення тріщини викривлений, то фактична площа руйнування набагато більша, ніж обумовлена геометрією поперечного перерізу зразка (за сучасними уявленнями говорять про фрактальний характер утворюваної поверхні). Вищезазначені обставини обумовлюють збільшення значень α і σ_р.

Рис. 8.2. Схема розповсюдження тріщини у середовищі з наповнювачем: а – велика міцність МФШ; б – мала міцність МФШ

Тріщина, зустрівшись із часткою твердого наповнювача, може або обігнути її, або зруйнувати. У першому випадку (рис. 8.2а) значно викривляється шлях тріщини, а в другому − (рис. 8,2б) тріщина проходить через частку з більш високою енергією поверхневого руйнування. В обох випадках різко зростає величина α, а, отже, і міцність.

2. Поширення тріщини може призупинитися або зовсім припинитися при зустрічі з міжфазним шаром (МФШ) полімеру на поверхні твердої частки. Поверхня активних наповнювачів, а саме технічного вуглецю, аеросилу, ультрадисперсного каоліну та ін. має високу адсорбційну здатність, тому фіксація на поверхні частки певної кіькості сегментів молекулярного клубка приводить до деформації клубка й орієнтації нефіксованих сегментів у напрямку від частки в об’єм полімеру. Виникає впорядкований, частково орієнтований граничний або міжфазний шар полімеру, де перенапруження у вершині тріщини релаксують, і її ріст припиняється. У другому випадку, коли взаємодія полімеру з поверхнею наповнювача слабка, МФШ ослаблений. При зустрічі тріщини з таким шаром перенапруження у вершині тріщини швидко релаксують, але у цьому випадку – за рахунок полегшеної деформації полімеру в МФШ або навіть за рахунок відшарування полімеру від поверхні частки. Цей ефект особливо виражений у пінопластах з некрихкого полімеру, де тріщина припиняє ріст при зустрічі з газовим пухирцем.

3. Наявність ослабленого МФШ забезпечує не тільки релаксацію перенапружень у вершині тріщини, але й релаксацію внутрішніх залишкових напружень, у тому числі й термоусадочних. Особливо це характерно для сумішей полімерів зі звичайним для них протяжним МФШ. Такий шар забезпечує менші напруження при формуванні ПКМ і повнішу їхню релаксацію при охолодженні виробу. Зниження залишкових напружень і збільшення міцності можуть бути досягнуті також незначним підвспінюванням матеріалу, особливо крихкого або високонаповненого.

4. Величина МФШ істотно залежить від інтенсивності взаємодії полімеру із твердою поверхнею. Особливістю МФШ у полімерах взагалі є їхня значна протяжність. Це особливо притаманно для кристалічних полімерів, де поверхня наповнювача може ініціювати кристалізацію при охолодженні розплаву, і тоді вся маса полімеру виявиться дрібнокристалічною у порівнянні з полімером без наповнювача. В аморфних полімерах сильна зміна надмолекулярної структури в зоні контакту із частинкою викликає (завдяки великій довжині макромолекул) певні зміни структури в більш віддалених шарах.

Відстань між частками залежить від їхньої кількості в одиниці об’єму. Остання тим більша, чим більша об’ємна частка наповнювача в полімері й менший розмір часток. Відстань між частками дорівнює їхньому діаметру вже при вмісті наповнювача 8 % об’ємних, якщо діаметр часток 10 мкм. Отже, протяжні МФШ можуть перекриватися вже при відносно малому вмісті наповнювача, тобто змінена структура МФШ стає характерної для всього об’єму.

Виникнення термічних напружень при охолодженні ПКМ також приводить до зміни надмолекулярної структури. Особливо це характерно для системи склоподібна матриця – частинки еластомеру, наприклад в ударотривких пластиках типу АБС, УПС. Обидві фази в УПС мають приблизно однаковий коефіцієнт теплової усадки при Т > Т_с (α_ПС = α_ЕЛ = 6,6·10⁻⁴ К⁻¹). При Т < Т_с α_ПС = 2·10⁻⁴ °С^-1, а α_ЭЛ = 6,6·10⁻⁴ К⁻¹. Тому при охолодженні в умовах Т < Т_с частки еластомеру стискаються швидше, ніж матриця ПС. Якщо є хімічні зв’язки між ПС та еластомером на межі поділу, що забезпечують міцний контакт фаз, то інтенсивне стискання часток еластомеру приводить до об’ємного розтягання (дилатації) прилягаючого шару ПС (матриці). У такому шарі замість звичайної тріщини, що виникає при ударі, утворюються мікротріщини. При цьому відбувається сильна дисипація енергії удару, що веде до росту ударної в’язкості.

5. Взаємний вплив контактуючих фаз на властивості кожної фази може мати місце внаслідок чисто поверхневого ефекту «заліковування» мікродефектів на поверхні наповнювача за рахунок змочування поверхні полімером. У результаті змочування твердої поверхні рідиною (полімером) знижуються перенапруження у вершинах мікротріщин у наповнювачі, внаслідок чого зростає реальне значення міцності наповнювача й ПКМ. Цей ефект має місце в армованих пластиках. Так, міцність армувальних скляних волокон і ниток у ПКМ виявляється в 1,5−2,2 рази вище, ніж у не покритих полімером.