Ризик-менеджмент і страхування

 

(Система управління ризиками, її виникнення та практичне застосування)

Протягом багатьох років суспільно-господарська практика вироби­ла цілий ряд методів і форм ефективної протидії ризикам та ліквідації їх негативних наслідків. Водночас відчувалася потреба системною підходу до вибору форм протидії ризикам як детермінанти їх оптимізації. Логічна послідовність у здійсненні ефективніших форм антиризикової діяльності була запропонована багатьма спеціалістами ще на початку XX ст. Визначені ними форми обмеження та ліквідації ризи­ків зводилися до таких дій:

1. Запобігання появі випадкових подій, які формують ризикові си­туації в суспільному житті.

2. Подолання (репресія) випадкових подій, появі яких усе ж не вдалося запобігти.

3. Задоволення потреб, які виникли внаслідок дії ризику (компен­сація втрат, збитків).

Наведений троїстий поділ антиризикової діяльності був повсюдно визнаний фахівцями за такий, якому властиві ознаки системності та комплексності. Згодом зазначені методи антиризикової боротьби були трансформовані у специфічні функції страхування.

Розвиток економічної, страхової науки засвідчив, що антиризикова діяльність має грунтуватися на залученні значно ширшого кола інст­рументів управління. Їх склад та послідовність застосування визнача­ються багатьма чинниками, які впливають на господарський процес чи стан суспільного буття.

Найповніша сукупність послідовних заходів антиризикової діяль­ності, застосування яких має комплексний, системний характер, у су­часній економічній теорії та практиці визначається терміном англомов­ного походження — “Ризик~менеджмент”,, тобто уп­равління ризиками у його найширшому розумінні. Як система ризик-менеджмент утворюється з ряду послідовних етапів, які, у свою чергу, складаються з низки різноманітних заходів організаційно-фінансового характеру. Зазначені етапи набувають такого змісту:

1. Аналіз ризику.

2. Контроль за ризиком.

3. Фінансування ризику.

Аналіз ризику є комплексним етапом, протягом якого передбача­ється послідовна кваліфікація та квантифікація ризику, а саме:

• діагностика, або ідентифікація, ризиків (кваліфікація);

• оцінювання ризиків кількісними методами (квантифікація);

• визначення послідовності наступних дій на підставі загальної оцінки ризику в даній конкретній ситуації.

Початковим кроком на етапі аналізу ризику є вивчення ситуації з погляду можливості та причин його появи в суб'єкта господарювання — носія ризику. На появу ризиків впливають різні причини, які умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні. Зовнішні причини, як пра­вило, виводяться з умов довкілля, розташування господарського суб'єкта на певній території, стану попереджувальної інфраструктури. Суб'єкт не має значного впливу на зовнішні причини. Внутрішні при­чини — це стан та вид належного суб'єктові майна, характер техноло­гії виробництва чи іншої діяльності, а також стан власних засобів без­пеки (попередження ризиків). Досить важливою внутрішньою причи­ною е ступінь усвідомлення суб'єктом господарювання чи іншим носі­єм потенційного ризику остаточних можливих наслідків появи ризику. Суб'єктивне ставлення до ризику може бути двояким: негативним або позитивним. Негативне ставлення до ризику означає його повне або ж часткове ігнорування. Така позиція суб'єкта у страховій теорії харак­теризується поняттям аверсії ризику і досить часто саме вона є причи­ною останнього.

Засобами якісного аналізумають бути виявлені негативні наслідки ризику в усіх сферах діяльності господарського суб'єкта. Так, ризик пожежі може виявити свої наслідки у сфері технологічного процесу, виробничо-господарської діяльності, фінансово-економічний та в соці­альній. Проте відбувається це в певній послідовності. Розглянута комплексна діагностика ризиків дає змогу простежити не лише їх розвиток та сфери поширення, а й негативні наслідки куму­ляції таких ризиків, тобто взаємного їх впливу і нагромадження. З ме­тою виконання цього значного за обсягом завдання слід залучати най­різноманітніші джерела інформації та використовувати найдоскона­ліші методи кваліфікаційного аналізу ризиків. Найважливіші з цих ме­тодів такі:

• аналіз спостережень за виробничою діяльністю;

• аналіз свідчень працівників;

• документальний аналіз господарської діяльності;

• аналіз організації об'єкта дослідження;

• аналіз окремих контрольних перевірок.

Слідом за Ідентифікацією ризику і визначенням сфери його поши­рення постає потреба кількісно оцінити ризик. Здійснюючи операцію з квантифікації ризику, необхідно брати до уваги два взаємозв'язані аспекти:

• максимальну величину збитку, який може виникнути при даному ризикові;

• імовірність настання події, яка може призвести до максимального збитку.

Кількісне оцінювання ризиків здійснюється з допомогою актуарних розрахунків, виконання яких потребує достатньої статистичної та математичної бази. Кількісна оцінкаризиків відбиває ступінь їх еко­номічної загрози.

Підсумки аналізу якісних та кількісних характеристик ризиків є підставою для визначення стратегії антиризикової діяльності в май­бутньому, тобто подальших дій, які зводяться до встановлення конт­ролю над ризиками або фінансування потреб, що виникли внаслідок прояву ризиків.

Черговий етап процесу менеджменту — контроль над ризиками, який має на меті повне або часткове їх усунення.

Контроль над ризиками здійснюється різними способами:

• уникненням ризику;

• зменшенням (мінімізацією) ризику;

• обмеженням (локалізацією) ризику;

• розсіюванням (поділом) ризику.

Уникнення ризику є найефективнішим і водночас найважчим для виконання методом. Уникнення означає фактичне ухилення від ризикогенної, ризиконебезпечної діяльності або способу буття. Безумовно, про уникнення може йтися лише за наявності альтернативних вирі­шень, які є менш ризиковими.

У тій ситуації, коли можливості раціонального уникнення ризику вичерпуються, постає потреба використовувати інші способи антиризикового характеру. Один із таких способів полягає в попереджуваль­ній (превентивній) діяльності, спрямованій на зменшення ризику. Здій­снення ефективної попереджувальної діяльності потребує значних фінансових витрат на придбання різноманітних технічних засобів та проведення організаційно-технічних заходів, які могли б протистояти, виникненню ризиків.

У тій ситуації, коли попри всі попереджувальні зусилля ризик настане, вживають заходів, спрямованих на його обмеження (локалізацію)., Ці заходи здебільшого мають репресивний характер.

3 метою обмеження наслідків ризику його можна поділити. Поділ ризику як форма контролю полягає в тому, що господарські суб'єкти можуть обмінятися пакетами акцій, віддавши, таким чином, частину (масного ризику і взявши частину чужого. Такі операції відомі як операції з диверсифікації портфеля активів господарського суб'єкта. Усі наведені способи контролю над ризиками застосовуються одночасно. Але висувається вимога додержувати оптимального співвідошення між цими способами з погляду їх ефективності.

Головним етапом процесу менеджменту ризиків є покриття їх як ативних наслідків (збитків) фінансовими засобами. Фінансування ризиків здійснюється двома методами: самофінансуванням та переданням ризику іншому господарському об'єкту згідно з попередньою взаємною домовленістю. Самофінансування ризиків, відоме також як самофінансування, є формою безпосереднього самостійного покриття збитків власними коштами.

За наявності коштів у фондах та резервах вони можуть бути використані аж до повного задоволення потреби. Істотним недоліком фінансування ризиків є неможливість точного визначення потреби резервних коштах через недостатню статистичну та розрахункову базу. А створення фонду в обсязі, меншому за майбутню реальну потребу, призведе до неповного фінансування. Проте формування фондів та резервів у обсягах, більших за майбутні потреби в коштах, неминуче призведе до вилучення з господарського обігу значних фінансових ресурсів.

У тих випадках, коли збитки очікуються більшими за фінансові можливості господарського суб'єкта до самофінансування ризиків, по­стає потреба передати власну фінансову відповідальність за ними ін­шим суб'єктам, здатним до фінансування таких ризиків на певних умовах. Передання (трансфер) ризиків може здійснюватися в двох ос­новних формах:

• ризики передаються під фінансову гарантію іншого суб'єкта;

• ризики передаються професійним страховикам на підставі дого­вору страхування за відповідну плату.

Перша форма досить широко реалізується укладенням договорів поруки, згідно з якими на певних умовах ризик передасться одним суб'єктом іншому. Ця форма має обмежене застосування, оскільки ви­магає надзвичайно високої довіри у взаємних стосунках між суб'єк­тами. Крім того, вона побудована на елементах гри.

Найпоширенішою формою трансферу ризиків є переданий 'їх про­фесійним страховикам. Страховик, на відміну від поручителя, беручи на себе зобов'язання за ризиками, має змогу вирівняти їх перерозподі­лом між багатьма суб'єктами. Вирівнювання ризиків за допомогою страхового механізму має ту перевагу, що воно здійснюється не лише в часі, а й у просторі, тобто серед суб'єктів певного середовища, Проте вирівнювання можна застосувати лише щодо певної категорії ризиків. Це, як правило, чисті ризики, котрі відповідають розглянутим далі критеріям.

1. Критерій цілковитої випадковості. Це означає, що подія, яка є причиною збитків, має бути надзвичайною, а величина збитку — не-передбачуваною.

2. Критерій однозначності. Вимога однозначності полягає в тому, що попри випадковість події між нею та кінцевим результатом (збитками) має утримуватися явний причинно-наслідковий зв'язок. Отже, завжди потрібна впевненість у тому, що обсяг коштів на по­криття збитків при даній випадковій події відомий цілком точно.

3. Критерій оцінюваності у грошових одиницях. Оскільки стра­хування базується на формуванні фондів грошових коштів, то потреби, які виникають при обслуговуванні ризиків, повинні мати вартісну, грошову оцінку.

4. Критерій незалежності. Незалежність ризиків характеризується тим, що вони не повинні бути кимось спеціально викликаними, а та­кож ризики не повинні легко акумулюватися, зазнаючи при цьому впливу інших ризиків.

5. Критерій величини. Найбільш страхувальними як із погляду об­сягу збитків, так і ймовірності їх настання є середні ризики.

Отже, згідно із завданнями, які виконуються у процесі менедж­менту ризиками, такий менеджмент слід сприймати як процес вибору оптимальної, тобто економічно найбільш ефективної структури інст­рументів впливу на ризики та їх наслідки. Цей процес можна зобрази­ти схематично.