Догматичний (формально-логічний) метод у юридичній теорії і практиці.

Психологічний та ін.

Всі методи в дослідженні предмета теорії держави і права застосовуються в сукупності.

 

 

4.Тео́рія держа́ви і пра́ва (ТДП) або загальнотеоретична юриспруденція - фундаментальна галузь юриспруденції і навчальна дисципліна, що вивчає державу і право.

ТДП — це загальнотеоретична юридична наука, що включає систему методологічних юридичних знань про державно-правову дійсність, які відображаються у свідомості людини і досліджуються в процесі виникнення, розвитку, функціонування, призначення та розгляду державно-правових явищ.

Наукове дослідження в теорії держави і права ведеться не по окремо взятій країні і не за якусь одну історичну епоху, а з орієнтацією на найбільш розвинені зараз форми прав і державності.

Т.Д.П. – система наукових знань про об»єктивні властивості держави і права(їх внутрішню структуру і логіку розвитку); про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.

Юриспруденція- це система знань про об'єктивні закономірності (необхідності) і випадковості виникнення, розвитку і функціонування права і держави в їхній структурній розмаїтості, їхнє місце і роль у суспільному житті.

Юриспруденція - спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство - галузь знань про суспільство взагалі, то юриспруденція - галузь знань про право і державу. Історично як самостійна галузь суспільствознавства юриспруденція виникла в Стародавньому Римі: наприкінці IV - початку III ст. до н.е. з'явився термін "юриспруденція", а до початку I століття до н.е. відбулося її оформлення як системи володіння навичками професійно-юридичної майстерності. Наприкінці середніх віків юриспруденція розвивається вже в якості зведеної наукової дисципліни.

Таким чином під юриспруденцією розуміють декілька взаємопов'язаних понять:

 

· Науку про державу та право, що вивчають результати правового регулювання і висувають правові ідеї про можливості внесення прогресивних змін у механізм і способи регулювання суспільства.

· Сукупність знань про державу, управління, право, наявність яких дає підставу для професійного заняття юридичною діяльністю.

· Практичне застосування юридичних знань, діяльність юристів.

· Систему підготовки фахівців-юристів у юридичних навчальних закладах.

Юриспруд. як систему юридичних наук можна представити через структуру — внутрішній поділ на основні групи (види) наук, що знаходяться у взаємному зв'язку:

1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія держави і права — загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);

2) галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне право, комерційне право та ін.)

і міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, організація правосуддя);

3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, судова психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними. Для вирішення правових питань вони використовують положення і висновки як юридичних, так і неюридич-них наук (фізики, хімії, загальної теорії статистики, медицини та ін.);

4) науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право, конституційне право інших країн та ін.

Юридична наука в сучасній Україні ґрунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової державності

№ 5Конфліктне призначення права. Примирювальна теорія походження права.

Призначення права проявляється в наступному:

1) виступає як засіб, інструмент, регулятор суспільних відносин;

2) встановлює межі (сферу) свободи особистості та громадянських об’єднань;

3) виступає засобом примирення, узгодження (компромісу) загальносоціальних,

групових та індивідуальних інтересів;воно є основним елементом механізму закріплення, забезпечення та захисту прав і свобод людини.

Існує багато різних теорій походження права:

теологічна теорія

теорія природного права (пр.виникає як закон доброчес­ності, як право справед-ливого розуму)

історична школа (право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманого тільки певному народові в найбільш ранній період його історії)

психологічна теорія (пов'язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної):потреба у впоко­ренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей)

марксистська теорія (винекнення права пов'язувався з класовою боротьбою)

теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала поход­ження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила 'з того, що в розв'язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про прими­рення спочатку в усній, символічній формі укладалися з допомо­гою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори че­рез повторення ситуацій однорідного характеру поступово пере­росли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.

 

 

№ 6.Первісна і похідна держава, олігархічна теорія винекнення держави

Первісна держава виникла в зв’язку з необхідністю високої організації суспільства, що характеризується примусом і класовим характеромсуть виникнення: на основі первісно-общин.ладу умови виникнення: економічні (надлишковий продукт, поділ праці, перехід до виробничої економіки, поява приватної власності); соціальні (поділ на класи, руйнування общини, формування патріархальної сім’ї);організаційні (завоювання чужих територій, якими треба було керувати, потреба в організації будівництва великих об’єктів: каналів, доріг, пірамід…)

Похідна держава виникає: на підставі відновлення втраченої державності (вихід з імперії, федерації: СРСР, Югославія); відокремлення народів у зв’язку з необхідністю формування власної державності Олігархічна теорія: утворення держави за рахунок сформованої олігархії

№ 7. Співвідношення держави і права. Правова та етатиствська держава.

Сьогодні існує плюралізм думок щодо поглядів на взаємозвязок держави і права. Сформовані дві основні протилежні теоретичні позиції по цій проблемі. «Етатично-тоталітарна концепція виходить з того, що держава вище і важливіше права, що вона створює право і використовує його як інструмент своєї політики. Ліберальна концепція базується на природно-правовій теорії, відповідно до якої право вище і важливіше держави.

Роль держави в забезпеченні права:

1) держава забезпечує саме буття, існування права:

а) завдяки державі формується право;

б) держава надає праву юридичні форми через юридичний прецедент, нормативний акт, правовий звичай;

в) держава визначає юридичну потребу в регулюванні тих чи інших суспільних відносин;

г) санкціонує уже сформовані норми (звичаї, релігійні норми) надаючи їм загальнообов’язкового характеру (мусульманське право);

д) держава сприяє розвитку права (вдосконалює види і типи правового регулювання, юридичну техніку, систематизує законодавство);

е) забезпечує реалізацію права (через свої органи, контроль тощо);

є) держава забезпечує охорону права та пануючих правових відносин як ненасильницькими методами (переконання, стимулювання) так і шляхом примусу;

ж) держава здійснює дієву ідеологічну підтримку права (пропаганда законності, правомірної поведінки).

2. В діяльності держави:

а) право закріплює основи конституційного ладу: форму правління держави, державний устрій, засоби здійснення державного режиму;

б) право оформлює, закріплює структуру державних органів, їх повноваження, характер зв’язків, компетенцію;

в) право є засобом здійснення держ.політики, воно вводить її у законні межі, рамки;

г) право визначає межі втручання держ. особисте життя та життя гром. с-ва;

д) право встановлює (закріплює) правові та інші методи державного керівництва, контролю, форми та межі державного примусу.

Таким чином, право «пов’язує» державу, обмежує її діяльність в інтересах особистості і громадянського суспільства, завдяки чому в державах соціально-демократичної орієнтації реалізовується принцип верховенства права (вчення про правову державу).

Правова держава – це держава, в якій панують закони, що ґрунтуються на заг.-людських цінностях і гарантують реальну можливість кожній людині ефективно здійснювати і захищати свої права і свободи. Основні ознаки правової держави:

1) Це держава, в якій панує правовий закон як міра свободи, рівності і справедливості в суспільстві;

2) В такій державі закони виражають волю переважної більшості або всього населення країни;

3) Взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових осіб;

4) Врегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозволеного (підходу) типу правового регулювання за принципом «особі дозволено чинити все, що не заборонено законом»;

5) Високий рівень правосвідомості та правової культури політичної еліти, громадян та державних службовців, їх високий професіоналізм;

6) Високодосконала та ефективна судова система законодавства;

7) Досконала всебічно розвинена системи законодавства;

8) Вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації (юридична захищеність особи), шляхом створення досконалого механізму захисту та забезпечення прав і свобод;

9) Всебічна і повна реалізація принципу поділу влад шляхом створення високоефективної системи стримань і противаг;

10) Пріоритетність прав людини по відношенню до державних та інших інтересів; побудова державного і суспільного ладу на принципах верховенства права, законності і демократії.

Етатистська держава - сильна держава, яка претендує на роль основної політичної цінності, проголошує пріоритетність своїх інтересів, позиціонує себе вище громадянського суспільства й активно впливає на економічну і політичну сфери соціального буття.
Форма теоретичної етатистської держави повинна передбачати наявність могутньої аристократичної влади, яка наділена широким обсягом повноважень і не має супротиву на місцях.

 

Тлумачення права виступає як один з видів пізнання, тобто складного процесу розумової діяльності, в результаті якої відбувається перехід від незнання до знання, відтворюється дійсна, істинна картина об’єктивного світу.

Більшість вчених також визначають тлумачення права як необхідний елемент правореалізаційного процесу, складну і багатогранну діяльність різних суб’єктів, направлену, на пізнання і роз’яснення правових норм, правозастосовних актів, договорів.

Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення і роз’яснення дійсного змісту норм права, державної волі, яка в них виражена.

· Усвідомлення – це внутрішній розумовий процес, що має виключно суб’єктивний характер і не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора.

· Роз’яснення – це зовнішній вираз висновків, до яких дійшов інтерпретатор в результаті усвідомлення норми права, щодо сенсу і змісту державної волі, яка в ній міститься.

Тлумачення норм права – це діяльність суб’єктів щодо усвідомлення і роз’яснення дійсного змісту правових норм з метою забезпечення обґрунтованої і повної реалізації їх приписів.

Термін «герменевтика» також позначає мистецтво тлумачення, роз'яснення, аналізу тексту. Можна розглядати тлумачення права як посередника між загальною та абстрактною нормою і різноманіттям конкретних життєвих ситуацій, до яких повинні застосовуватися ці норми.

Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів. У юридичній науці і прак­тиці використовуються різні способи тлумачення норм права.

Граматичний спосіб тлумачення норм права

Систематичний спосіб тлумачення правих приписів

Логічний спосіб тлумачення правових приписів

Історичний спосіб тлумачення правових приписів

 

№ 10. ЮРИДИЧНА АНТРОПОЛОГІЇ.

Антропологія- н аука про походж.та еволюц.людини. Антропологічний підхід до дослідження людини, культури й суспільства може бути розглянутий з різних точок зору: з погляду основних напрямків антропологічного знання — філософської, соціокультурної антропології, або просто з точки зору людського виміру явищ, що досліджуються Традиційна проблематика юридичної антропології розглядається в аспекті вивчення антропології сучасного позитивного права, а також людини в системі національного права. Міжнародно-правовий вимір правового буття людини є прикладом конкретизації завдань антропології права стосовно до міжнародного права прав людини.

Юридична антропологія відіграє істотну роль у науковому плані як засіб розвитку юриспруденції, будь-то загальної теорії соціології або галузевих юридичних дисциплін. Також вона займає значне місце у системі юридичної освіти. У науково-прикладному плані вона необхідна для законодавця при проведенні антропологічної експертизи законопроектів і всього законодавства. У менших масштабах використовує юридико-антропологічні дані судова практика. Антропологія права відіграє значну роль при вирішенні проблем міжнародно-правового захисту людини і суспільства в цілому.
Юридична антропологія є продуктом діяльності людини, оскільки надає можливість вивчити певні суспільні процеси і впливати на них, а також використовувати її потенціал у формуванні правової реальності. Розрізняється максимальна і мінімальна антропологія.Перша робить акцент на спроможності людини до змін і реформаторства. Друга - на необхідності людині залишатися самим собою. Максимальна антропологія намагається з'ясувати, що є оптимальною формою буття людини, але, як правило, виявляється байдужою до права і прав людини. Мінімальна антропологія відмовляється від навчання про цільове призначення людини. Те, яким повинна бути людина, залежить від рішення самої людини.

 

№ 11. Право в системі соціального регулювання. Нормативне, ненормативне та індивідуальне регулювання

Соціальне регулювання — це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів вплив суспільства на поведінку суб'єктів з метою упорядкування відносин та забезпечення соціального компромісу. У юридичній літературі існують різні підходи до проблеми соціального регулювання.Соціальне регулювання характеризується наступними ознаками:

— Воно здійснюється в межах суспільства.

— Регулює поведінку соціальних суб'єктів.

— Має загальний характер.

— Поширюється на всіх суб'єктів.

— Здійснюється за допомогою спеціальних засобів.

— Гарантується суспільством.

— Забезпечує функціонування суспільства як певним чином організованої системи.

Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділен­ням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних спо­собів правового регулювання належать, дозво­ли, зобов'язання та заборони.

Нормативне регулювання реалізується за допомогою норм права, об'єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного ре­гулювання притаманні такі ознаки:

поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на за­здалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду;

адресування персонально невизначеному колу суб'єктів;

встановлення нових загальних прав та обов'язків.

Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування від­носин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Індивідуальні правові рішення завжди формулюються лише «для даного випадку» і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій.

Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Найпоширенішими актами індивідуаль­ного правового регулювання є рішення та вироки судів за резуль­татами розгляду окремих юридичних справ і т. ін.

Ці види юрид. регулювання взаємно доповнюють один одного. Завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного регулю­вання (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального (мінливість, значний простір для проявів сва­вілля, суб'єктивізму).

Розрізняють також централізоване правове регулювання та децентралізоване правове регулювання поділяється на коор­динаційне і автономне

 

 

Питання 12. Першим і найголовнішим завданням теорії права є визначення самого поняття, дефініції права, тобто визначення, що таке право взагалі. Але це завдання, яке, на перший погляд, може видатися доволі простим, бо кожен думає, що він знає, що таке право, насправді, є однією з найважчих і найскладніших проблем. Ще римські юристи підкреслювали, що кожна дефініція в цивільному праві є небезпечна тому, що коротке визначення містить у собі замало, щоб противник не міг його заперечити. А відомий німецький філософ Іммануїл Кант писав, що “дійти до дефініції дуже приємно, але, разом з тим, і дуже важко. Юристи ось і досі шукають дефініції для свого поняття права.” Проте, він сам згодом в іншій своїй праці дав відому дефініцію права: “Право є сукупність норм, що встановлюють і визначають межі свободи особи”.

Розглядаючи право або, навіть, проаналізувавши, коли і в яких випадках ми вживаємо це слово, стає очевидною багатогранність та складність цього явища. Його творять різні причини, на нього перехресно впливають численні елементи та умови суспільного життя; у свою чергу, важко знайти аспект суспільного життя, на який би право не мало визначального або, принаймні, суттєвого впливу. Виходячи з позицій формальної логіки, визначення взагалі всякого поняття полягає у тому, щоб виявити родову ознаку явища та видові його різновиди. Родовою ознакою права у такому випадку будуть правові явища, оскільки вони виявляються у соціальних відносинах, тож можна визначити право, як соціальне явище. Це такі явища, які виникають й існують виключно серед людей і пов'язані з їхнім спілкуванням та боротьбою. У той же час, право тісно пов'язане з існуванням і функціонуванням правових установ й інститутів у державі, тому, з певного погляду, право — це сукупність норм, встановлених і забезпечуваних державою. Можливі й інші підходи при визначенні вихідної позиції при розумінні права.

Визначний український вчений-правознавець Богдан Кістяківський зводить всі можливі визначення до чотирьох основних понять, підходів до розуміння права:

1) державно-організаційне, або державно-наказове поняття права. Це поняття права можна спрощено виразити так: право є те, що держава наказує вважати правом. Або, більш повно, право є сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується державою.

Саме з цих позицій визначається право рядом сучасних вчених. Так, П.М.Рабінович дає таке визначення: “Право — це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загальносоціальних потреб і забезпечуються державою”.

Санкціонування, в даному випадку, — це надання звичаєвому правилу або моральній нормі рішенням держави загальнообов'язковості, забезпеченої примусовою силою держави.

Французький теоретик права П'єр Сандевуар дає таке визначення права: “Право — це сукупність норм і приписів, які видаються державними органами і санкціонуються ними за допомогою засобів матеріального примусу, яка регулює відносини між людьми та групами людей в даному політичному суспільстві і яка має на меті створення єдиного, загального соціального порядку в рамках цього суспільства”.

Таке поняття, хоч ним і послуговуються досить широко, не є повним, оскільки не охоплює звичаєвого права, церковного права та, значною мірою, міжнародного права. Хоча в аспекті законодавства такий підхід є виправданим, і, коли розглядаються законодавча діяльність держави, юридичні норми, правопорушення, юридична відповідальність і т.д., то саме таке розуміння права є для нас визначальним.

2) соціологічне поняття права, під яким розуміється саме те право, що здійснюється в житті: як писане, так і не писане. Тут можна дати таке визначення: право — це сукупність правових відносин, що здійснюються в житті і в процесі яких постають й утверджуються правові норми. Тобто, правові норми є тільки формою виразу правових відносин між членами суспільства; саме ж право — це правові відносини, а ці відносини є соціальними, оскільки відбуваються у суспільстві. Власне це поняття права охоплює як писане, так і неписане право, як національне право, так і міжнародне, взагалі право в усіх його формах, які існують у суспільстві. Недоліком цього підходу є те, що він охоплює тільки діюче на даний момент право, тобто те, яке фактично існує, залишаючи поза увагою перспективу розвитку як законодавства, так і права в цілому.

3) психологічне поняття права. Суть цього підходу полягає у тому, що реально існуюче право виявляється не у статтях законів або інших нормативних актів чи рішеннях компетентних державних органів, а у свідомості цілого суспільства і його окремих членів. Ряд вчених вважали, що право є явищем психологічним, як певна сукупність уявлень, почуттів, емоцій. Власне у зв'язку з правом у свідомості зароджується поняття обов'язку. Проте, це поняття права, яке фактично залишає поза увагою значну частину об’єктивного юридичного права, такого як, наприклад, законодавство про організацію вищих органів державної влади і управління, інших суспільних відносин, з якими людина безпосередньо не стикається. З другого боку, тут відсутня чітка межа між правом і етикою. Проте, з іншого боку, значення цього напрямку полягає у тому, що він підкреслює важливий, а подекуди визначальний, вплив психіки як окремого індивіда, так і спільностей у процесі правотворення та реалізації і здійснення права.

4) нормативне поняття права, суть якого полягає у тому, що право — це сукупність норм, які містять у собі ідею належного функціонування суспільства, тобто визначають, що і як повинно бути. Тобто, правові норми повинні визначати (нормувати) зовнішні стосунки людей між собою. Норма права, з цього погляду, є правилом належної поведінки людей у соціальному середовищі. Тобто, право встановлює форму шлюбу, визначає взаємовідносини між членами сім'ї, забезпечує право власності, визначає обов'язки індивіда перед державою, його право на допомогу з боку держави і т.д. Це поняття права підкреслює у праві зобов'язуючий елемент, тобто елемент нормативний, який залишався поза увагою у попередніх поняттях.

Прикладом такого визначення права є визначення Євг.Трубецького, який, слідом за Кантом, підкреслював, що “право — це сукупність норм, що, з одного боку, надають, а з другого боку, обмежують зовнішню свободу людей у їхніх взаємних стосунках”. Тобто, тут право поставлене на сторожі особистої свободи, або, іншими словами, прав людини, у чому вчений вбачав родову ознаку права, бо “там, де зовсім нема свободи, там взагалі не може бути і жодного права”, як нема права і там, де свобода індивіда не обмежена жодними правилами, де панує анархія і свавілля. З цим не можна не погодитися. Але тут в основу права покладено тільки одну з функцій права — охорону свободи. Проте, ця функція не є характерною для всього права. Скажімо, закон про державний бюджет не має нічого спільного зі свободою, а дає тільки суто фінансово-організаційні вказівки.

Наведені підходи і дефініції права ще раз наочно дають можливість пересвідчитися у складності та багатоаспектності цього соціального явища. На сьогоднішній день, коли для науки, у тому числі і юридичної, характерні методологічний і світоглядний плюралізми, необхідно усвідомлювати, що можливе існування кількох визначень права, які не заперечують, а взаємодоповнюють одне одного. Це, жодною мірою, не означає, що ці визначення характеризують різні явища. Право — єдине. Тут можна провести паралель з точними науками. Скажімо, поняття води інакше у фізиці, інакше у хімії, інакше в іншій науці. Проте, це не заперечує єдність самої води, просто різні науки вивчають її в різних аспектах. Те ж саме стосується і поняття права. Користуватися різними науковими поняттями необхідно з метою систематизації нескінченно великої кількості правових явищ.

 

№13 Правові системи. Національна, інтегративна та міжнародна правові системи.

Під право­вою системою, ми розуміємо усю сукупність правових явищ у державі, сукупність узгоджених юридичних засобів, за допо­могою яких чинна влада здійснює регулятивний та стабілізу­ючий вплив на суспільні відносини.

Під правовою системою розуміють також усю правову організацію суспільства.

Окрім права, правова система містить у собі багато інших компонентів, а саме: правотворчість, правосуддя, правозастосування, правовідносини, суб'єктивні пра­ва, правові організації, законність, правопорядок, правосві­домість.

СТАТУТНЕ ПРАВО

- 1) Сукупність норм, що містяться у статутах, які діють у країнах англо-сакс. системи права поряд із загальним правом. Термін «статутне право» виник у Великобританії в 16 ст. Вживається також в юрид. теорії та практиці деяких країн, де прийнято брит, конст. модель. С. п. — частина права, яка утворюється законодавчими органами на противагу звичаєвому праву і прецедентному праву та актам, які приймаються органами виконавчої влади. Характерною рисою С. п. Великобританії є його фрагментарність. Хоча роль С. п. є вагомою, воно не претендує на вироблення заг. принципів. У широкому розумінні — С. п. включає в себе найважливіші акти англ. права допарлам.

періоду, прийняті в різні роки та епохи (передусім Велику хартію вольностей 1215), акти делегованого законодавства, а також правові акти, які приймаються авт. установами, зокрема англіканською церквою. Єдиних критеріїв, на основі яких той чи ін. статут можна було б віднести до числа конституційних, не існує. Це зумовлено тим, що всі статути Великобританії мають рівну юрид. силу, підлягають єдиному порядку прийняття, зміни та скасування.

2) У США — писані конституції, кодекси та ін. законодавчі акти.

Літ.: Шаповал В. Н. Брит, конституция. К., 1991; Конст. (государственное) право зарубеж. стран, т. 3. Особенная часть: Страны Европы. М., 1997; Конст. право зарубеж. стран. М., 2000.

 

№ 15 Англосаксонська правова сім'я (система загального права)

Ця система як система загального права (common law) являє собою сукупність нац. правових систем, які мають загальні риси, що проявляються у єдності закономірностей і тенденцій на основі норми, сформульованої суддями у судовому прецеденті, який є основним джерелом (формою) права, у поділі права на загальне право і право справедливості, у превалюванні процесуального права над матеріальним.

Ця сім'я, що сформувалася багато віків тому в Англії, є найбільш розповсюджеою у світі. Від інших правових сімей вона відрізняється тим, що як основне джерело права в ній визнається судовий прецедент. Суди не тільки застосовують, а й створюють норми права. Суд у цілому і судді, зокрема, мають значну свободу. Загальне право досить часто називають «судовим правом». Ще однією особливістю є відсутність у англійській правовій сім'ї чітко вираженого (порівняно з континентальним правом) поділу на галузі права. Норми загального права спрямовані перш за все на вирішення проблем, а не на формулювання загального правила поведінки як орієнтира на майбутнє. Характерне також традиційне перебільшення ролі процесуального права порівняно з іншими галузями права.

Загальнообов'язковість прецеденту додає системі загального права тієї стабільності, яку в романо-германській (конти­нентальній) правовій сім'ї забезпечує закон.

Для цієї правової сім'ї характерний поділ права на загальне право та право справедливості.

Англійське право - ідеологічна база всієї правової сім'ї. Високу питому вагу має американське право.

У наш час в якості найважливіших джерел англійського права залишаються судові прецеденти. Поряд з тим, з кінця XIX ст. все більшого значення набувають парламентські статути — законодавчі акти, що приймаються британським парламентом.

Поряд з англійським правом у англосаксонській правовій сім'ї особливо виділяється також американське право — правова система США.

Особливий вплив на процес становлення і формування правової системи США справило англійське право. Проте на правові системи окремих штатів безумовно впливали іспанська, французька правові системи тощо. Зазнавши впливу англійського права, правова система США залишалася цілком самостійною у правовому відношенні, хоч за своєю структурою суттєво не відрізняється від права Англії. Вона також поділяється на загальне право і право справедливості, тут також формується судова практика у вигляді прецедентів. Джерелами права є судові прецеденти, закони, правові доктрини, розроблені окремими суддями і судовими корпораціями. Велике значення має інститут присяжних.

Серед інших особливостей правової системи США слід виділити і її федеральний характер. На території США фактично діє 51 система права. Серед інших особливостей необхідно вказати на більшу роль, що у ній відіграє законодавство порівняно з англійською правовою системою, більшу «кодифікованість», меншу роль судової практики.

У результаті багатовікового розвитку англійського прецедент­ного права склалися численні, часто суперечливі, але в цілому ду­же ефективні правила, що регламентують силу й обов'язковість судових рішень, способи їхнього тлумачення тощо.

Головною умовою дії системи прецедентів є наявність джерел інформації про прецеденти, тобто судових звітів (law reports).

Система загального права ставить судовий прецедент на один рівень із законом. Кількість судових прецедентів, що підлягають застосуванню на практиці, обчислюється в Англії сотнями тисяч (від 300 до 500 тис). Крім них, налічується не менше 3 тисяч за­конів. У США прецедент має трохи менше застосування в судах, ніж в Англії, однак і тут видається щорічно 350 томів судових рішень, що можуть бути використані як прецедент. Норми загального права мають індивідуальний казуїстичний характер, тобто поширюють свою дію лише на конкретні випадки.

Важливою ознакою загального права є автономія судової влади від інших гілок влади. У сьогоденні англосаксонська правова система значно змі­нюється, відбувається зближення її та романо-германського права.

 

 

№16 Релігійні правові системи. Джерела індуського і мусульманського права.

Релігійна правова сім'я поєднує чотири правові системи, а саме: системи мусульманського, індуського, іудейського й канонічного права.
Характерні риси релігійних правових систем

1. Нерозривний зв'язок з релігією:ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновуються на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються

2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави.

3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто індивідуально. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають.

4. Визнання соціальної цінності права.

5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.

Соціологія права

Соціологія і теорія держави і права. Соціологія — наука про суспільство в цілому та окремі його структури, соціальні групи, про соціальні процеси, закономірності індивідуальної та групової поведінки. Об'єктом соціологічного дослідження є всі соціальні явища, у тому числі державно-правові. Будучи засобом пізнання держави і права, соціологія завдяки цьому поглиблює свій власний предмет. Теорія держави і права використовує результати соціологічних експериментів для підвищення соціальної ефективності норм права, засобів удосконалення державного апарату, пізнання причин і умов правопорушень, вивчення рівнів правосвідомості, соціальної структури та ін. На стику цих наук утворилася соціологія права як наука про соціальні умови існування, розвитку і дії права.

 

Соціальна цінність права

Історія знала до правову і додержавну стадії суспільного життя. Право і держава, як вже зазначалося, виникли на певному етапі суспільного розвитку, коли без них люди вже не могли обійтися.

Лише вийшовши з природного, тваринного стану, людина створила „тривимірний простір”, в який вписується й її поведінка в суспільстві. Трьома мірилами, або нормами, її поведінки є: звичаї, мораль, право. При цьому саме право характеризує становище особистості в суспільстві, але саме воно потребує певного механізму здійснення і захисту – закону і держави.

Отже, людина – право – закон – держава є базовими поняттями правової науки та орієнтирами її пізнання.

Від самого початку їх виникнення держава і право стали нероздільними суспільними утвореннями та одночасно – основними засобами розв’язання численних суспільних суперечностей і конфліктів. Вони стали продуктами розвитку суспільства, показниками його переходу від стадії варварства до епохи цивілізації.

Поступово держава і права вдосконалювалися. У процесі свого розвитку вони перетворились у передових країнах світу із засобів обслуговування інтересів окремих індивідів (правителів, монархів) чи соціальних груп на засоби задоволення загальнолюдських потреб.

Сучасні держава і право у таких країнах, як США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Японія, Канада, Швеція та багато інших, у цілому відповідають інтересам усього суспільства і водночас – кожного з його членів. Недаремно на Заході сучасну державу часто називають державою загального добробуту.

Держава і, згодом, в цивілізованому суспільстві, - право почали сприйматись як позитивні явища, тобто стали соціальними цінностями. Завдяки чому?

Спробуємо відповісти на це запитання з точки зору зв’язку права та справедливості.