Поняття і структура правосвідомості. Правовий менталітет.

 

Свідомість людини -форма відображення навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках і пропозиціях щодо функціону­вання певних явищ і процесів. Однією з найваж­ливіших складових частин свідомості є правова свідомість люди­ни. Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Правосвідомість — це сукупність суб'єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та пра­вових установок, за посередництвом, яких відображається пра­вова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики. Для правової свідомості характерні такі риси. Носіями правосвідомості є різні суб'єкти права: особис­тість, громадські об'єднання, політичні партії, державні органи і їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспіль­ство в цілому. Об'єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів.

Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвит­ку праворозуміння.

Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей.

Правова психологія — це сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Напр., відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю тощо.

Правова ідеологія — це сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які' в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність.

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий характер, складається стихійно, переважно на основі повсякден­ного побутового досвіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності і зв'язки, а отже, представити ці знання у вигляді певної догми. Вона складається на основі нау­кових досліджень, вивчення юридичної літератури, в тому числі підручників.

У процесі правового регулювання правова свідомість виконує ряд основних функцій, до яких передусім належать пізнавальна, оціночна і регулятивна.

Менталіте́т — (від лат. mental - розум, розумовий) своєрідний стан і спрямованість індивідуальної та групової свідомості, набір вже складених на підсвідомому рівні, норм, принципів, архетипів, життєвих орієнтацій, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь. Правовий менталітет — така, що історично склалась спецефічна, найбільш типова і стійка для певної соціальної чи національно-єтнічної спільноти, система світоглядних уявлень, оцінок та реагувань на обєкти державно-правової дійсності.

Між правосвідомістю, правовим світоглядом, правовим мисленням та правовим менталітетом існує органічна єдність. Правовий менталітет дає основу для формування та виявлення правосвідомості, правовогосвітогляду, правового мислення, в той час як останні є засобами для його внутрішнього життя та функціонування.

Структурні елементи моделі правового менталітету (правові уявлення, правові стереотипи, ціннісно-правові орієнтації, правові установки). Вони розміщуються на 2 рівнях: осмисленому (свідомому) та неосмисленому (безсвідомому).При цьому на неосмисленому рівні елементи відрізняються стійкістю, а на осмисленому їм характерна мінливість. Виділяють такі типи правових менталітетів: цивілізаційний тип (за існуючими правовими системами) [як підвиди – слов’янский, англосаксонский, романо-германский, мусульманский, індуський тощо]. Можлива класифікація на «публично-правовий менталіт» та «індивідуально-правовий менталитет».

 

№32 Правосуб'єктність: правоздатність, дієздатність, деліктоздатність.

Правосуб'єктність - це передбачена нормами права здатність бути учасником правовідносин.

В основі визначення природи правосуб'єктності фізичної особи лежать два критерії:

- віковий (настанням певного віку); психологічний (з розвитком психіки людини).
До складу правосуб'єктності входять правоздатність, діє­здатність, деліктоздатність.

Правоздатність- передбачена нормами права здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права та юридичні обов'яз­ки. Правоздатність передбачає право на право, це здатність мати права, але її недостатньо для того, щоб ці права реалізову­вати. Правоздатність виникає з моменту народження і припи­няється моментом смерті фізичної особи.

Дієздатність - передбачена нормами права здатність суб'єк­та самостійно, власними діями використовувати суб'єктивні юридичні права, виконувати обов'язки та нести юридичну відповідальність. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віко­вого, психологічного та інших критеріїв.

Повна дієздатність у фізичних осіб настає з моменту пов­ноліття (18 років). У ЦП встановлена градація різних ступенів дієздатності за­лежно від віку суб'єкта.Неповна (відносна) дієздатність - 14-18 років.Часткова дієздатність - до 14 років.

Існують випадки обмеження дієздатності (примусового обме­ження в адміністративному або судовому порядку фізичної можли­вості користуватися суб'єктивними правами):

- у разі обмеження прав та свобод людини і громадянина законом держави у тому обсязі, в якому це необхідно для захисту основ конституційного ладу, здоров'я, прав та законних інтересівінших осіб, забезпечення оборони та безпеки держави;

— у разі обмеження прав і свобод людини та громадянина за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або нарко­тичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлюється для осіб, визнаних недієздатними рішенням суду внаслідок душевної хвороби або сла­боумства.

Деліктоздатність - здатність нести відповідальність за правопорушення.

Деліктоздатною визнається тільки осудна фізична особа, що означає наявність двох факторів:

а) здатність оцінювати свої дії в момент скоєння правопорушення;

б) здатність керувати своїми діями.

Таким чином, повноцінним суб’єктом правовідносин фізична особа є тільки тоді, коли вона володіє повною правосуб’єктністю (правоздатна, дієздатна та деліктоздатна).

Правосуб'єктність юр. осіб має певні особливості. Виникає з моменту реєстрації в органах юстиції. Правоздатність та дієздатність юр. особи виникає одночасно і припиняєть­ся з моменту ліквідації юр. особи. У випадку реорганізації юр. особи правосуб'єктність передається новій юридичній особі у порядку правонаступництва.

Юр. особа – організація, яка володіє відокремленим майном, характеризується організаційною єдністю, несе самостійну майнову відповідальність і виступає в цивільному обігу від свого імені.

№33 Правосвідомість і правова культура особистості.

Правосвідомість — одна з форм суспільної свідомості. Кожна особа володіє правосвідомістю незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Ставлення особи до права може бути як позитивним (людина розуміє значення та необхідність права), так і негативним (людина вважає, що право не потрібне). Як явище духовного життя, право належить до сфери суспільної й індивідуальної свідомості. Норми права, нормативні акти, правозастосовчі рішення й інші юридичні явища можуть розглядатися як своєрідні відображення культури, для визначення яких використовують спеціальне поняття, що відбиває особливий вимір правової реальності — правосвідомість.

Право — це об’єктивна реальність, а суб’єктивне ставлення до нього людей є правосвідомістю. Правосвідомість — це внутрішній особистий регулятор юридично значимої поведінки. Правосвідомість є невіддільною від права, адже право є регулятором поведінки індивідів, які наділені волею та свідомістю.

Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у формі юридичних знань, оцінок, правових установок, ціннісних орієнтацій, які визначають поведінку людей в юридично значимих ситуаціях.

Правосвідомість діє і на стадії правотворчості, і на стадії реалізації права. Однаковою мірою правосвідомість присутня в усіх елементах механізму правового регулювання — в нормах права, правовідносинах, актах реалізації права тощо. Правосвідомість найбільш повно і різнобічно відбиває ідеальну, духовну сутність права як елемента культури. Від рівня правосвідомості залежить, якою буде поведінка людини в суспільстві — правомірною або неправомірною.

Структура правосвідомості: Правова ідеологія (охоплює спектр правотворчості та правозастосування, містить ідеї, концепції, оцінку, перспектив розвитку права, цілі та завдання прийняття тих чи інших правових актів, основні правові принципи);Правова психологія (сукупність почуттів, емоцій, що виражають ставлення індивіда, певної групи, суспільства в цілому до права, правових явищ).

ПК-якісний стан правової орг.с-ва,реальн.функціювання його прав.с-ми, що відображає рівень розвитку соціал.відносин в сфері правового регулювання.

ПК передбачає не тільки всебічну правову обізнаність, знання змісту правових приписів, але й позитивне ставлення до них та усвідомлене їх виконання. Незнання законів, зневажливе ставлення до них свідчать про відсутність правової культури. Та не кожного, хто знає і розуміє юридичні норми можна вважати правокультурною людиною. Такою є лише та людина, у якої знання права поєднується з дотриманням та виконанням його приписві.

ПК може бути в цілому низькою у недостатньо грамотної в правовому відношенні особи, яка водночас позитивно оцінює необхідність встановлення правопорядку. У тому разі, коли у свідомості індивіда усталилися антиправні установки, його поведінка на практиці їх відображає – маємо значуща поведдінка).

 

 

№ 34. Правосвідомість і правова культура особи.

Правова культура особи — це обумовлені правовою культурою суспільства ступінь і характер прогресивно-правового розвитку особи, які забезпечують її правомірну діяльність.

Правова культура особи включає:

1) знання законодавства (інтелектуальний зріз). Поінформованість була і залишається важливим каналом формування юридичне зрілої особи;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і підзаконних актів (емоційно-психологічний зріз);

3) уміння користуватися правовим інструментарієм — законами та іншими актами — у практичній діяльності (поведінковий зріз).

Правова культура особи характеризує рівень правової соціалізації члена суспільства, ступінь засвоєння і використання ним правових начал державного і соціального життя. Правова культура особи означає не тільки знання і розуміння права, а й правові судження щодо нього як про соціальну цінність, і головне — активну роботу з його здійснення, зі зміцнення законності і правопорядку. Іншими словами, правова культура особи - це її позитивна правова свідомість у дії. Вона включає перетворення особою своїх здібностей і соціальних якостей на підставі правового досвіду.

Змістом правової культури особи є:

1) правосвідомість і правове мислення. Правове мислення має стати елементом культури кожної людини;

2) правомірна поведінка;

3) результати правомірної поведінки і правового мислення. Показником правової культури особи є правова активність особи як вища форма правомірної поведінки, що припускає:

1) наявність високого рівня правосвідомості; готовність до ініціативної правомірної діяльності в правовій сфері на основі шанобливого ставлення до права, переконаності в необхідності і справедливості правових норм, їх добровільного здійснення, досконалого знання права (внутрішній аспект);

2) цілеспрямовану, ініціативну, позитивну соціальне корисну діяльність особи, що перевершує звичайні вимоги до можливої і належної поведінки, спрямовану на розвиток демократії, зміцнення законності і правопорядку (зовнішній аспект).

Правова активність — одна із змістовних характеристик особи. На відміну від держав з тоталітарним режимом, де бажаною є людина конформістської поведінки, а від активної намагаються позбутися, у державах з демократичним режимом потрібна особа активна, зацікавлена в реалізації правових норм і принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Форми прояву правової активності різноманітні: сумлінна службова діяльність, предметне обговорення законопроектів, участь у передвиборній боротьбі як довірена особа кандидата в депутати та ін. Правомірна активність особи досягається через схвалення і стимулювання суспільне корисних дій і припинення шкідливих. Правова активність може бути як епізодичною (дії громадянина по затриманню підозрюваного у вчиненні злочину), так і постійною (виконання функцій народного засідателя).

Правова культура особи (загальна і спеціальна — професійна) сприяє виробленню стилю правомірної поведінки, який формується залежно від:

• ступеня засвоєння і вияву цінностей правової культури суспільства;

• специфіки професійної діяльності;

• індивідуальної неповторності творчості кожної особи.

Культурний стиль правомірної поведінки характеризується, сталістю додержання правових принципів у правомірній поведінці, специфікою вирішення життєвих проблем, яка виражається в особливостях вибору варіанта правомірної поведінки в межах, визначених правовими нормами.

 

№ 35Поняття і класифікація принципів права

Принципи права - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії.

Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які прямо закріплені у нормах права та являють собою внутрішній зміст цих норм.

Усі принципи права можна поділити на:

Загально соціальні,спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовні та ін.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права: • Загальні — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права.

Загальні принципи права:

1. Принцип свободи

2. Принцип справедливості Принцип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.

4. Принцип гуманізму,

5. Принцип демократизму

6. Принцип законності

• Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.

Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві).

• Міжгалузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації — у підприємницькому та банківському праві).

Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демократичної та гуманістичної традицій.

Сьогодні принципи права є актуальними насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини. Принципи права слугують загальними орієнтирами у правотворчості та правозастосуванні.

 

№ 36 Правові презумпції, правові аксіоми та правові фікції.

Презумпція — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (наприклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знання закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.

Види презумпцій такі:

1. За фактом правового закріплення: фактичні (загальножиттєві) (в законі не виражені та юридичного значення не мають) і законні (у законі виражені і мають юридичне значення). Законні презумпції бувають двох видів: неспростовні (не потребують доведення, тому що не підлягають сумніву) та спростовні (можуть бути спростовані в результаті встановлення іншого щодо певних фактів).

2. За субординацією в правовому регулюванні: матеріально-правові та процесуально-правові.

Преюдиції — це нормативні приписи, зміст яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, Цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Правові аксіоми — це такі ідеї, положен­ня, які сприймаються без доведення. Наприклад, неможливо бути суддею у вирішенні власної справи, люди народжуються вільними і рівними у власних правах.

Частіше за все під фікцією в праві розуміють такий прийом мислення, який допускається чи прямо прописаний правовою нормою і який полягає у визнанні відомого неіснуючого факта існуючим, чи, навпаки,існуючою обставиною неіснуючій.

Юридична фікція ще з часів римського права повністю ввійшла в правову традицію як юридично-технічний прийом. Широко вона застосовується і в нашому законодавстві. Цей метод був відомий ще давньоримським юристам,

які його і напрацювали. Наприклад, днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.

 

37. Юридична концепція прав людини. Правовий статус особистості

Права людини – певні можливості людини, котрі необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, обєктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку с-ва і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Зміст і обсяг можливостей людини залежать від можливостей усього суспільства, рівня його економічного розвитку.

Правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантова­них державою прав, свобод та обов'язків особи, відповідно до яких індивід як суб'єкт права координує свою поведінку в суспільстві.

Для позначення людини закон використовує такі терміни, як «особистість», «громадянин», «особа», «людина». У соці­альному плані вони позначають членів суспільства і можуть бути використані як синоніми. У політичному плані, відповідно до конституції, особистість виступає як громадянин, особа без гро­мадянства, іноземець, біженець тощо. Усі ці суб'єкти права ма­ють різний правовий статус, від якого залежить їх правове становище.

Правовий статус людини і громадянина обумовлений особли­востями соціального статусу, котрий існує у певний період розвит­ку суспільства і держави.

Розрізняють:

Загальний - статус особи як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Він є за­гальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; харак­теризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є базовим для всіх; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, пок­ладання обов'язків і несення відповідальності. Це правовий ста­тус усіх індивідів.

Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за певним юридично значущим критерієм (рід діяльності, вік тощо). Ця особа наділена відповідно до законів і інших нормативних актів спеціальними, додатковими правами й обов'язками або, навпаки, має менший обсяг прав та обов'язків порівняно з носіями загального статусу. Це правовий статус групи індивідів.

Індивідуальний — статус особи як індивідуума, який представ­ляє собою персоніфіковані права й обов'язки в їх конкретних, природних і набутих особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо). Це правовий статус окремого індивіда.

Ці три види статусів особистості на практиці є нероздільними. Правовий статус фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального й індивідуального статусів, спів­відношення яких варіюється залежно від конкретних ситу­ацій.

Широке розуміння категорії правового статусу виходить за межі прав та обов'язків особи. Правовий статус — це загальні, основопо­ложні начала, за допомогою яких у конституції визначаються ос­новні права, свободи і обов'язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користу­ватися і розпоряджатися економічними, політичними, культур­ними та іншими соціальними цінностями, благами; користувати­ся свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів. Більш спрощено правовий статус особи можна охарактеризувати як юридичне закріплення положення людини і громадянина у суспільстві.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи, які складають його зміст і структуру: громадянство; загальна пра­воздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми (статусні норми).

 

№38 Три покоління прав людини. Індивідуальні та колективні права. Проблема четвертого покоління прав людини.

 

Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

За часом виникнення виділяють три «покоління прав людини».
Під першим поколінням прав людини розуміють традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані у процесі буржуазних революцій, а потім конкретизувалися в практиці та законодавстві демократичних держав. До них належать: право на життя, свободу, безпеку особи, право на свободу думки, совісті, право на рівність перед законом тощо.
Друге покоління прав людини (позитивні права) сформувалися в ході боротьби людей за поліпшення економічного становища, підвищення культурного рівня. До них належать: право на працю і вільний вибір роботи, соціальне забезпечення і відпочинок, захист материнства та дитинства та ін.
Третє покоління почало формуватися після завершення Другої світової війни. Це - право на розвиток, мир, здоров'я, безпечне довкілля, спільну спадщину людства та ін.

Індивідуальні і колективні права тісно взаємозв'язані, хоча й різні за своєю природою. Основою їх взаємозв'язку є принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Право індивіда — це природне право, яке йому притаманне від народження. Воно є однією з головних цінностей людського буття і водночас мірилом усіх процесів, які відбуваються в суспільстві. Порушення природних прав людини деформує розвиток суспільства і дегуманізує саме це суспільство.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асоціацій) не є природним, оскільки вони формуються і кристалізуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу, їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визначаються цілями й інтересами колективних утворень. Реалізація колективних прав пов'язана з волевиявленням народу.

Початок XXI ст. відзначився науковими досягненнями у сфері медицини, техніки, комп´ютерних технологій, в яких реалізувалися потенціал і бажання людини. Завдяки цьому розширилися можливості людини, які надають їй альтернативу у виборі поведінки. Це пов´язано із започаткуванням нового покоління прав людини, що є логічним процесом постійного розвитку суб´єктивних прав особи.

Сьогодні в наукових колах вже обговорюються проблеми зародження четвертого покоління прав людини, що стосуються зміни статі, трансплантації органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатевих шлюбів, штучного запліднення, вільної від дитини сім´ї та незалежного від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами

Проблема правового закріплення означених можливостей особи ускладнюється ще й тим, що вперше за період існування людства можна констатувати їх суперечення нормам релігії та моралі. Тому сьогодні маємо визначити наукове підґрунтя четвертого покоління прав людини: прийняти зазначені можливості особи і визнати їх правомірною поведінкою; установити обмеження цих людських можливостей; установити за цією поведінкою статус юридично нейтральної; визнати наведені можливості особи зловживанням правами; частково визнати ці можливості, спираючись на принципи моралі, справедливості.

Формувати нове покоління прав людини необхідно в напрямі визнання високого статусу особи, що наділена найвищою цінністю — свободою.

 

 

№ 39. Субєктивні права та юридичні обовязки: поняття і структура.

Суб’єктивне право – це вид і міра дозволеної поведінки суб’єкта правовідносин, встановлена юридичними нормами для задоволення його інтересів і забезпечення державою.

Носія суб’єктивного права називають – уповноваженою особою (правоспроможною).

Ознаки суб’єктивного юридичного права:

· закріплена в нормі можливість певної поведінки;

· воно спрямоване на задоволення конкретних інтересів уповноваженої особи;

· суб’єктивне право реалізується у правовідносинах;

· порушення суб’єктивного права розцінюється як зловживання правом;

· воно передбачено державою (переконанням, примусом).

Суб’єктивне право має складу будову, яка складається (охоплює) три види правоспроможностей (можливостей), що належать носію суб’єктивного права:

а) правоспроможність (можливість) на власні позитивні дії;

б) правоспроможність (можливість) вимагати відповідної поведінки від правозобов’язаної особи (виконання ним своїх обовязків);

в) правоспроможність (можливість) звертатись за підтримкою та захистом до держави у випадку порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи (повернення боргу, поновлення на роботі, виплата зарплати, відшкодування збитків тощо).

Суб’єктивний юридичний обов’язок – це вид і міра належної поведінки (тої, що вимагається) суб’єкта правовідносин, встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правоспроможної особи і забезпечувана державою.

Носія суб’єктивного юридичного обов’язку називають правозобов’язаною особою.

Ознаки юридичного обов’язку:

· це вимога конкретної поведінки, передбачена нормою;

· покладається на правозобов’язану особу;

· реалізується у правовідносинах;

· спрямований на задоволення інтересів правоспроможної особи;

· забезпечується примусовою силою держави.

Структура юридичного обов’язку охоплює декілька необхідностей:

1) Необхідність здійснювати певні дії, передбачені нормою права (передати майно, зареєструвати приміщення, надати послуги тощо).

2) Необхідність утримуватись від певних дій передбачених нормою (не полювати у заповіднику, не порушувати правил дорожнього руху, не порушувати громадського порядку тощо).

3) Необхідність нести юридичну відповідальність у випадку відмови від виконання юридичних обов’язків (заплатити пеню, штраф, позбавлення преміальних надбавок, догана, відшкодувати збитки).

І суб’єктивне право і юридичний обов’язок зумовлені одне одним, тісно взаємодіють, відповідають за змістом і характером одне одному.

Питання 40.

Захист прав,свобод та законних інтересів особи
«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків…» ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
Відповідно до частини 2 ст. 3 Конституції України головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, за свою діяльність держава відповідає перед людиною. Конституцією України закріплено право кожної особи на звернення до суду, якщо його права чи свободи порушено, або мають місце інші ущемлення чи перешкоди для реалізації прав та свобод особи. Адже судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав. Зазначена конституційна норма зобов'язує суди усіх рівнів приймати заяви до свого розгляду.
Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод. До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою.
В Україні, систему судів утворено згідно з положеннями ст.ст.6, 124, 125 Конституції із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. В системі судів загальної юрисдикції діють спеціалізовані суди до яких належать адміністративні та господарські суди.
Головним критерієм судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура, оскільки процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Адміністративні суди розглядають такі публічно-правові спори:
1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;
6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

 

 

41. Загально-соціальні та спеціальні функції права. Функції права і функції правосвідомості.

Соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціального нормативного регулювання відображується в його функціях - основних напрямах впливу права на суспільні від­носини. Розрізняють загально-соціальні та спеціально-юри­дичні функції права.

Загально-соціальні функції права — це напрями взає­модії права та інших соціальних явищ як єдності форми та змісту. Так, праву притаманні ідеологічна, економічна, політична функції і т. ін.

Спеціально-юридичні функції права - це напрями суто правового впливу на суспільні відносини. У цьому разі ви­діляють регулятивну й охоронну функції права.

Регулятивна функція як об'єкт свого впливу має нор­мальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право впорядковує шляхом: 1) закріплення сталих, розвинутих від­носин у нормативних актах, гарантуючи у такий спосіб їх недоторканність (статична функція); 2) заохочення, стиму­лювання розвитку тих суспільних відносин, що, відобража­ючи певні соціальні цінності, перебувають на етапі свого становлення (динамічна функція).

Охоронна функція спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціальне шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення пору­шених прав суб'єктів.

Основні функції правосвідомості — пізнавальна, оцінна і регулятивна. Всі інші функції практично охоплюються ними, зокрема інформативна, прогностична й ін.

Пізнавальної функції відповідає визначена сума юридичних знань, що є результатом інтелектуальної (розумової) діяльності і “правова підготовка, що виражаються в понятті”.

Оцінна функція викликає визначене емоційне відношення особистості до різних сторін і явищ правового життя на основі досвіду і правової практики.)

Регулятивна функція правосвідомості здійснюється за допомогою правових установок і ціннісно-правових орієнтації, що синтезують у собі всі інші джерела правової активності. Результат цієї регуляції — поведінкова реакція у виді правомірного чи протиправного поводження.

 

 

№42. Правове виховання і його форми. Правова інформованість.

Правове виховання населення - діяльність фіз.і юр. осіб, спрямована на фор­мування у людей високого рівня правової свідомості та пра­вової культури.

На сучасному етапі розвитку нашої держави основними завданнями правового виховання населення є забезпечення формування у нього:- правильного розуміння змісту основних правових понять;- знання основних положень КУ та ін­ших найважливіших НПА;- переконання у доцільності та необхідності неухильного додержання вимог законів, інших нормативно-правових ак­тів;- негативної реакції на кожне правопорушення, незалеж­но від того, хто його вчинив;- поваги до правоохоронних органів і готовності надава­ти їм допомогу в розкритті й попередженні правопорушень.

Правове виховання