Класифікація юридичної практики

На сучасному етапі до змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід додати:

попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягнення до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення правовиховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності.

За суб'єктами юридичну практику поділяють на:

судову;прокурорську;законодавчу;слідчу та інші.

За змістом інтелектуальної діяльності юридична практика класифікується:

· пізнавально-пошукова практика

· реконструктивна юридична практика

· організаційна,

· реєстраційна,

· комунікативна практика

· оперативно-процесуальна практика

· слідча практика

 

Не виділяючи судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах континентального права, відзначимо, що в них (у тому числі в Україні) є тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що ґрунтується, наприклад, на аналогії закону або на загальних принципах права, може сприйматися судами після проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий Цивільний кодекс (Загальна частина), що включає норму про обов'язок судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності, справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні розпорядження.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також вбачаються своєрідні «законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти.

Тобто в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не має офіційного законодавчого визнання.

 

 

Питання 48.

Розсуд\у\прав\поняття\і\види\“Поняття правозастосувального розсуду” обгрунтовується теза про те, що поняття про такий розсуд є центральною категорією правозастосувального процесу у ситуаціях застосування відносно-визначених правових норм, існування прогалин у законодавстві та колізій правових норм. Адже тоді саме від нього залежитиме зміст встановленого правозастосувальним органом піднормативного правила для конкретного випадку.
Обгрунтовується, що правозастосувальний розсуд – це передбачене юридичними нормами повноваження правозастосувального суб’єкта обирати один з декількох дозволених ними варіантів рішення щодо встановлення застосовуваної норми, з’ясування (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, яке реалізується у певній процесуальній формі з огляду на зміст цієї норми та конкретні обставини справи й інші юридично значимі факти з метою забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності державно-правового\регулювання.
Правозастосувальний розсуд є своєрідним інструментом “пов’язання” якості законодавства з ефективністю правозастосування. Тому навіть при не цілком задовільній якості законодавства суб’єкт правозастосування, користуючись делегованим йому розсудом, може до певної міри (у рамках законності) „виправити” недоліки відповідного нормативного-правового акту у конкретній ситуації правозастосування.
Вияляються та характеризуються такі ознаки розсуду при правозастосуванні, як-от: його правовий характер; варіативність; лімітованість; притаманність розсуду конкретній групі (виду) правозастосувальних суб’єктів; процесуальна форма його реалізації; обґрунтованість здійснюваного вибору; визначеність сфери існування розсуду; спрямованість розсуду на забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності правового регулювання.
У підрозділі 1.4. “Обсяг правозастосувального розсуду” обґрунтовується положення про те, що обсяг розсуду включає у себе всі дозволені законом варіанти правозастосувального рішення, з-поміж яких здійснюється вибір. Цей обсяг чітко визначений межами розсуду. Мінімальний обсяг правозастосувального розсуду передбачає не менше двох можливих варіантів рішення; максимальну ж кількість таких варіантів (максимальний обсяг) визначити у багатьох випадках надто складно. Пропонується дефініція обсягу правозастосувального розсуду, відповідно до якої такий обсяг – це кількість можливих альтернативних варіантів, з-поміж яких правозастосувальний суб’єкт уповноважений здійснювати вибір свого рішення.
У підрозділі 1.5. “Класифікація правозастосувального розсуду” правозастосувальний розсуд розподіляється за різними критеріями на певні види. Зокрема, залежно від суб’єкта, якому він делегується, виділяють розсуди судових, адміністративних, прокурорських, слідчих органів тощо. Залежно від сфери правозастосувальної діяльності, в якій реалізується розсуд, його можна розмежувати на судовий, конституційно-судовий, адміністративний тощо. Залежно від суб’єктного складу носіїв, розсуд буває індивідуальним (рішення приймається одноособово) та колективним (суб’єктом прийняття рішення є кілька компетентних посадовців). Залежно від місця суб’єкта у правовій системі можливим є виділити остаточний розсуд (наприклад, розсуд Верховного Суду України) і розсуд, який може бути переглянуто (розсуд всіх інших судових органів, розсуд будь-яких адміністративних органів тощо). На підставі такого критерію як належність правової норми до матеріальної чи до процесуальної галузі права, можна виділити відповідно розсуд матеріальний і процесуальний. За критерієм кількості можливих варіантів рішення, серед яких суб’єкт правозастосування здійснює свій вибір, можна виділити вузький (лише два можливих варіанти) і широкий (більше ніж два варіанти) розсуд. Залежно від галузі права, норми якої підлягають застосуванню, правозастосувальний розсуд можна класифікувати на розсуд у галузях цивільного, кримінального, адміністративного права тощо.
У підрозділі 1.6. “Реалізація правозастосувального розсуду” пропонується визначення та характе

 

 

Питання 49.

Правовий статус колективних суб’єктів. поняття компетенції
Під суб'єктами права як правило, розуміють учасників суспільних відносин, яких юридична норма наділяє правами і обов 'язками. Відповідно суб 'сктами адміністративного права є учасники відносин, котрих адміністративно-правові норми наділили правами і обов 'язками, здатністю вступати в адміністративно-правові відносини.
Всі суб'єкти адміністративного права, залежно від того, чию волю, та чиї інтереси вони виражають, від чийого імені виступають, поділяються на індивідуальні та колективні. До індивідуальних належать: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, посадові особи, державні службовці. Більш детальна класифікація дає підстави окремо сказати про суб'єкти спеціальних адміністративно-правових статусів (членів адміністративних колективів, суб'єктів адміністративної опіки, жителів територій з особливими режимами, суб'єктів дозвільної системи).
До колективних суб 'єктів належать: організації (підприємства, органи влади установи), трудові колективи, структурні підрозділи організацій, складні організації (залізниця).
Колективні суб'єкти -це організовані, обособлен! самоврядні групи, наділені правами вступати у відносини з іншими суб 'єкта-ми як єдине ціле. Адміністративна правоздатність і дієздатність цих суб'єктів наступає з моменту реєстрації і припиняється з їх ліквідацією.

 

 

№50. Правові аномалії: нігілізм, ідеалізм, догматизм.

Дефектна правосвідомость є антиподом високої пра­вової культури. Деформація правосвідомості проявляється у ви­кривленні уявлень про цінність права. Традиційно її зводять до правового нігілізму. Іншими проявами дефектної правосвідомості є: пра­вовий інфантилізм, правовий ідеалізм, правовий дилетантизм та «переродження» правосвідомості. Спільним для всіх видів де­формації є правова неосвіченість, низький рівень правосвідо­мості і політико-правової культури суб'єктів права.

Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким ста­ном правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб держав­ного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних мож­ливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси. Очікування від права результатів, які воно об'єктивно не здатне забезпечити, закономірно призводить з ча­сом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права. Правовий догматизам – некритичне сприйняття правових реалій, що веде до консерватизму. Був характерний для радянських часів.

Особливо небезпечною формою викривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, негативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин, через заперечення соціальної цінності права і до свідо­мого ігнорування вимог закону. Правовий нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики чинної системи права, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів, яка сприяє вияв­ленню існуючих недоліків і спрямована на удосконалення право­вої системи держави.

До основних рис сучасного правового нігілізму належать: гор­довито-зневажливе, поблажливо-скептичне сприйняття права; ма­сове поширення як серед населення в цілому, так і серед представ­ників державної влади; сполучення правового нігілізму з політичним та етичним нігілізмом, що створює деструк­тивну ситуацію в суспільстві і державі.

Проявів правового нігілізму: «війна законів», тобто видання суперечливих або таких, що виключають дію один одного, нормативно-правових актів, неузгодженість дій окремих гілок влади у проведенні право­вої політики;порушення прав і свобод людини і громадянина;неповага до правоохоронних органів, протидія їх законним вимогам тощо.

Правовий нігілізм як ідеологія-теорет. доводять,що право не має самостійної соціальної цінності і є похідним від держави явищем. Правовий нігілізм на практич­ному рівні втілюється в протиправну поведінку (діяльність) лю­дей та їх організацій або, як найбільш негативний прояв, в протиправну політику державної влади, яка втілюється в масовому порушенні прав і свобод громадян або навіть терорі стосовно окре­мих осіб, етнічних, релігійних, соціальних груп, політичних сил.

Розвитку нігілістичних поглядів та установок, особливо серед молоді, на сьогодні суттєво сприяє романтизація злочинного світу в кінематографі, в художній літературі та інших сферах мистець­кої діяльності. В Україні, яка стала на шлях просування до демократичної, правової державності, де діють принципи верховенства права і правового закону, боротьба з деформацією правової свідомості повинна розглядатися як пріоритетний напрямок діяльності ком­петентних державних органів і суспільства в цілому.

 

 

№51. Суб’єкти права. Юридичні особи як суб. права.

Суб’єкт права (правовідносин) – це певний учасник правовідносин, що володіє правосуб’єктністю (правоздатністю та дієздатністю), наділений суб’єктивними правами, юридичними обов’язками, повноваженнями та здатен нести юридичну відповідальність.

Види суб’єктів правовідносин:

1) фізичні особи (індивідуальні суб’єкти), до них відносяться:

а) громадяни б) іноземці;в) апатриди – особи, без громадянства, без будь-якого громадянства;г) біпатриди – особи з подвійним громадянством.

2 ) Юридичні особи – колективні суб’єкти, які організаційно, матеріально та юридично об’єднані в єдину структуру:

а) державні органи, організації: державні підприємства, організації;

б) органи місцевого самоврядування;

в) комерційні організації (приватні підприємства, акціонерні товариства, спільні підприємства тощо);

г) громадські об’єднання (громадські організації – партії, профспілки; органи громадської самодіяльності, громадські рухи);

д) релігійні організації (конфесії, секти тощо).

3 ) Держава та її структурні елементи:

а) безпосередньо держава, як цільне утворення; б) штати, землі, кантони, автономії тощо. в) адміністративно-територіальні одиниці (області, повіти, райони, графства, міста, селища тощо).

4) Соціальні спільноти (класи, нації, народні меншини, соціальні прошарки: інтелігенція, духовенство, фермери тощо).