Український театр XVIII ст..: розвиток шкільного театру та вертепу.

Складовою мистецької культури України було театральне

життя, до того ж український театр XVII–XVIII ст. називають ще

театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського

театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного

й релігійного театру. Як принагідно зазначають дослідники, «рух

вченої і народної культур був взаємоспрямованим: від вченої —

до народної і від народної — до вченої. Так, у народній культу-

рі опинився вертеп, джерелом якого були містерії, а в бароковій

культурі явно проступали риси народного мистецтва» 1.

Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у шко-

лах. Шкільний театр зародився у навчальних закладах — Києво-

Могилянській академії, Чернігівському, Харківському та 118 119

Переяславському колегіумах, що мали значні інтелектуальні

й мистецькі надбання, та в братських школах. Це ж зазначають

й дослідники, стверджуючи, що «осередком культури та знаряд-

дям опору католицької експансії стали шкільні театри. П’єси для

них писали церковнослов’янською мовою викладачі риторики

й піїтики з православного духовенства (І. Волкович, Ф. Проко-

пович, Ф. Трофимович, Л. Горка, Д. Туптало, М. Довгалевський,

C. Ляскоронський), звертаючись до сюжетів, пов’язаних з церков-

ною літератури. Але з часом все ширше використовувалися світ-

ські мотиви, а окремі з них набувають соціального звучання» 1. Як

принагідно зазначають дослідники, «на XVII ст. припадає утвер-

дження в українській літературі драматичних жанрів, розвиток

яких нерозривно пов’язаний із життям тодішніх шкіл. Драматич-

ні твори писалися з освітньою і виховною метою. Авторами, як

правило, були викладачі поетики, виконавцями — учні, глядача-

ми — всі члени шкільної корпорації, а також гості з числа пред-

ставників місцевої влади, батьків, меценатів, поважаних городян

та ін. У шкільних поетиках викладали основи теорії драматичних

жанрів. Вистави влаштовувались і поза школами, «на чистому по-

вітрі», під час рекреацій, а також ярмарків, перед ширшою і різно-

манітнішою аудиторією» 2.

Цей шкільний театр, як зазначалося, мав виховний харак-

тер, окрім того він успадкував жанрову систему європейського

середньовічного театру. Ця жанрова система виникла із церков-

ної служби католицької церкви, тому в її основі лежали біблій-

ні сюжети з життя Ісуса Христа. На основі цього європейський

середньовічний театр мав три види вистав: містерії, мораліте та

міраклі. В містерії (misterium — з латинської «таємниця») розпо-

відалося про народження та воскресіння Ісуса Христа, мораліте

(moralite — з латинської «моральний») мали здебільшого вихов-

1 Бароко // Мистецтво України: Енциклопедія. Т. 1. — К.: Укр. енциклопедія

ім. М. Бажана, 1995. — С. 159.

2 Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література

XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. —

К.: Наукова думка, 1987. — С. 19–20.

не значення, в міраклях (miracle — з латинської «диво», «чудеса»)

мова йшла про дива, які творили християнські святі та великому-

ченики. Традиції європейського театру прижилися і в освітніх за-

кладах тогочасних українських земель, адже «давній український

театр є продуктом шкільної освіти й тісно пов’язаний з театром

європейським. Духовна драма перейшла на Україну із Західної

Європи через польське посередництво і почала культивуватися

у стінах Києво-Могилянської академії. Тут вона стала не тільки

знаряддям релігійної просвіти, але і засобом розвитку оратор-

ських і літературних здібностей учнів, необхідним компонентом

шкільної освіти. Українські тлумачі шкільної драми багато в чому

ґрунтували свої виклади на досвіді ренесансних і барокових за-

хідноєвропейських і польських теоретиків словесного мистецтва

XV–XVII ст. — Я. Понтана, А. Доната, Ю.-Ц. Скалігера, М. К. Сар-

бєвського. Разом з тим, як зазначають дослідники, український

шкільний театр «на відміну від західноєвропейської шкільної

драми, котра у кращих своїх зразках наближалася до драматургії

Ренесансу і класицизму, значною мірою зберіг прийоми, властиві

середньовічній драматургії, зокрема — містеріям і мораліте із їх

алегоричністю та умовністю» 1.

До середини XVIII ст. на Україні з’явилося понад 30 діалогів

і шкільних драм. Авторами їх були здебільшого викладачі Києво-

Могилянської академії, в обов’язки яких входило не лише читати

програмні курси поетики, а й писати п’єси та ставити на сцені ака-

демії вистави» 2. Так, саме в жанровій системі європейського релі-

гійного театру (міракль, мораліте, містерія) створювалися та ста-

вилися п’єси українського шкільного театру, тому «перші зразки

літератури з бароковими тенденціями можуть бути чітко поділені

на вказані групи, прикладом чого можуть бути вистави, здійснені

в Києво-Могилянській академії в кінці XVII — на початку XVIII ст.:

«Діяння на страсті Христові» (1698) — містерія, «Олексій, чоловік

Божий» (1673) — міракль, «Свобода від вікової вожделенної натури

людської» (1701) — мораліте» 1.

Окрім того, важливо зауважити зв’язок цього шкільного теа-

тру з православним церковним обрядом, з найважливішими цер-

ковними святами (Різдво, Великдень), коли в Києво-Могилянській

академії та різних колегіумах ставилися ці п’єси. Таким чином,

шкільний театр «ніби вторував службам, безпосередньо залежав

від церковного календаря і не був вільним у виборі жанрів, ри-

туально повторював їх на свята… Пов’язаний з обрядом, театр

поряд із іншими мав властиві обряду риси. Як і обряд, він не ви-

бирав ні місця, ні часу дії. Вони були зафіксовані традицією, хоч

і запозиченою. Шкільні вистави не повторювались час від часу,

а з рухом церковного року описували свій власний круг: різдвяна

драма — великодня — мораліте на масляну. Цей круг переривав-

ся дидактичними п’єсами з нагоди кінця навчального року. По-

дібно до обряду театр мав визначене місце виконання. Він не ви-

їжджав на гастролі, як світські трупи, не переносив постановок.

Його актори не грали в різних приміщеннях. Він мав спеціальний

локус — школу. Як обряд, цей театр був мистецтвом стабільним.

Він не залежав від смаків публіки. На її вимогу не можна було

повторювати п’єсу, «дописувати» сюжети, змінювати сценічний

простір. Містеріальний театр майже не сприймав нових віянь» 2.

Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різд-

вяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте,

а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими

виставами були драми «Олексій, чоловік Божий» невідомого ав-

тора, трагедокомедія «Владимир» 3 Феофана Прокоповича, при-

свячена «ясновельможному його царської пресвітлого величества

війська Запорізького гетьмана Іоанна Мазепи».

У ті часи в межах вивчення обов’язкових предметів — поети-

ки й риторики — учнів навчали складати декламації, віршовані

панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різ-

ні теми суспільного і шкільного життя. Слід зауважити, що «що

драматургія першої половини XVII ст. виростала з поезії, однак

не можна заперечити, що на релігійні п’єси бароко вплинули тра-

диції народного лялькового театру — вертепу, а також деклама-

ційні композиції панегіричного чи святкового змісту, приурочені

до певної події (церковного свята, народження чи смерті видат-

ного діяча та інше)» 1. В українському шкільному театрі поряд із

п’єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писа-

лися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були

пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найроз-

повсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що

робив предметом зображення будь-яке релігійне свято («Похвала

на пресвітлий день Воскресіння Христове» Кирила Транквіліона-

Ставровецького). Часто вони приурочувалися до релігійних свят,

днів пам’яті святих або відомих духовних осіб, військових пе-

ремог, приїзду до навчального закладу високоповажних гостей

тощо. Під час церемоній декламації зазвичай виголошували гур-

том в урочистому напівнаспівному тоні. Інколи частиною такого

театралізованого дійства були діалоги, що складалися із запитань

і відповідей. Діалоги з елементами театралізації практикувалися

також під час філософських диспутів та «орацій». У такій спосіб

учні набували ораторської майстерності.

Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не

лише сценічним рухом, а й музикою. В ті часи найкращим осеред-

ком професійної музичної культури на українських землях була

Києво-Могилянська академія, де процвітала інструментальна та

вокальна музика, а також церковна. Знання нотної грамоти, гра

на музичних інструментах та співання в хорі були обов’язковими

для всіх студентів цього навчального закладу. Тому дослідники

й зазначають, що «музична творчість Академії виходила за її межі.

Створенні тут численні пісні й канти — багатоголосні, переважно

на три або чотири голоси, міські пісні чи романси на тексти, на-

писані здебільшого викладачами чи студентами разом з мелодією,

були надзвичайно популярними в народі, як і партесні концерти

для хору чи для хору з оркестром. Носіями їх були студенти, які

під час літніх канікул йшли додому в різні куточки України, або

відправлялися на епетиції — збирати кошти» 1. Часто в шкільних

п’єсах обігравався такий бароковий мотив, як «світ — театр», що

акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплиннос-

ті життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувались прийоми пе-

редавання високого через низьке, використовувались переходи

з царини духовного в царину земного та плотського, що було ха-

рактерним для бароко. Твори низького бароко виникли в серед-

овищі учнів тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-

Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів —

містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п’єса по-

вчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто

синтезували їх засобами народного мистецтва. Таким чином серед

школярів з’являлися твори бурлескно-травестійного віршування:

різдвяні й великодні гумористичні орації і травестії, а також ба-

рокові пародії на жанри духовної та церковної літератури (духо-

вні вірші та пісні, синаксари, ірмоси, тропарі, кондаки) на судові

акти, думи, обрядовий фольклор; застільні («пияцькі», «корчем-

ні») пісні, зразки сороміцької любовної лірики, декламації, інтер-

медії та вертепна драма. Авторами «віршів-травестій були студен-

ти, що мандрували по селах, пропонуючи громадам свої послуги.

На різдвяні і великодні свята люди щедро винагороджували їх за

мистецтво складати вірші, в яких поети не лише прославляли ці

свята, а й говорили про свої біди, мрії і побажання» 1. Наведемо

приклад «низового бароко» — написаного у «бакалярській» тра-

диції «Нищенський вірш» з його грубуватим гумором, присвяче-

ного світлому святу Великодня:

Христос воскрес, щаслива година!

Благословенная ковбаса і солонина! А порося до сокола би ся

рівняло,

Бо коли би крила мало, то би попід небеса літало!

Так-єм того дізнав,

Гди-м печеню, і ковбасу, і порося добре затинав.

І так мя тая ковбаса розібрала,

Аж мя матуся водою одливала

І мовить: «Синку, іще борщику ізварю!»

А по хребту добре києм, по ребру!

Вчора-м бил пішов тільки під одно окно співати,

А отой чоловік почав на мене з собаками гукати:

«А улю, люлю, ловіть катюжого сина!

Коби піймати, добра у нього чуприна!»

А я, неборак, широко ногами ступаю,

А іншим нищим неборакам голос подаю:

«Утікайте подалеку тої хати,

Бо той чоловік псами і києм хоче нас забігати!»

Я кричу, а он мя києм став зогрівати,

Мусил-ем, панове, на дорозі лягти одпочивати.

Ґвалт, ґвалт, люди добрі, рятуйте,

Або мя старою солониною шмаруйте!

Прошу вас, панове, до доктора мя дайте,

Ачей би-м до здоров’я прийшов, каші з молоком присилайте!

Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Хрис-

та, а герої (їх могло і не бути) з’являлися на сцені незалежно від дії.

Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що

поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не

лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Як правило, до шкільних драм XVII–XVIII ст. додавались

інтермедії 1 та інтерлюдії — це «невеличкі комічні сценки, що

гралися в перервах між діями серйозних шкільних драм і пови-

нні були розважати глядачів. До кожної з шкільних драм дода-

валося по кілька інтермедій як «междувброшенные забавные

игралища» (Митрофан Довгалевський), що мали часто побутово-

етнографічний характер... в яких змальовано галерею народ-

них типів, відтворено комічні побутові ситуації. В інтермедіях

діє козак-запорожець, солдат-москаль, працьовитий селянин-

хлібороб. У них з добродушним гумором показано примхливих

дідів і бабів, ледацюватого цигана і, з іншого боку, гостро осмі-

яно ненажерливого ксьондза, шинкаря і орендаря, жорстокого

й пихатого шляхтича-самодура» 2. У ряді випадків зміст інтерме-

дії був пов’язаний з темами, що розвивалися в основних п’єсах,

але здебільшого вони були сюжетно незалежними. Писалися ін-

термедії та інтерлюдії, очевидно, студентами та випускниками

Києво-Могилянської академії, які добре знали тогочасне народне

життя (адже більша частина студентів походила з козаків, селян

та міщан), також вони вміли літературно опрацьовувати народ-

ні анекдоти, знали сюжети української народної поетичної твор-

чості. Тому ці невеличкі за обсягом твори, дія у яких розвивалася

швидко та напружено, з розрахунком на максимальний коміч-

ний ефект, користувались особливою популярністю серед народу.

Саме інтермедії започаткували український театр, тому «значен-

ня інтермедій в історії української драматургії перевершило зна-

чення шкільних драм. Поетику і образи інтермедій використано

в українській драматургії XIX ст. («Москаль-чарівник» І. Котля-

ревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чумаки» І. Карпенко-

Карого)» 1.

Український театр XVII–XVIII ст. слідував бароковим те-

атральним традиціям. Філософсько-естетичне обґрунтування

принципів шкільної драми — трагедії, комедії, трагікомедії —

здійснив реформатор українського барокового театру Феофан

Прокопович, автор підручника «Пиїтика». Таким чином, україн-

ський театр козацько-гетьманської доби, що синтезував поетич-

не слово, акторську гру, декоративний живопис, музику і танець,

став яскравим утіленням стилю бароко, а українські діячі, зокре-

ма вихованці Києво-Могилянської академії, сприяли поширенню

вітчизняних мистецьких традицій за межами батьківщини. Мо-

дель шкільного театру Київської академії, до речі, була запозичена

Слов’яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою

православною школою у Сербії. Окрім того, тогочасний шкільний

театр був центром перетину міжслов’янських зв’язків, оскільки

«на собі він випробував вплив польської культури, під її впли-

вом формувався. Багато сюжетів польського театру переселили-

ся на українську сцену, від польських майстрів було успадковано

мистецтво прямої побудови драматичного сюжету, алфавіт емб-

лем і алегорій. Сам же український театр зіграв вирішальну роль

у становленні московського шкільного театру» 2.

Український шкільний театр можна вважати зародком профе-

сійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув

строгості та героїки класицизму, а залишався ефектним бароко-

вим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні.

З 1750-х років на українських землях з’являються театральні колек-

тиви професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний

театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії

та комічні опери російською, італійською та французькою мовами.

З цього ж приблизно часу в Україні з’являється російський і поль-

ський класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали

в Єлизаветграді (теперішній Кіровоград), Кременчуці, Харкові, а

в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Таким

чином, як принагідно зазначають дослідники, «барокова драма-

тургія вже назавжди залишилась перлиною українського красного

письменства, об’ємно відтворивши те, як були реалізовані у за-

гальноєвропейському мистецькому дусі національні особливості

українського естетичного світогляду, які і дозволили йому стати

настільки неповторним явищем духовної культури» 1.

Народний театр вертеп. Зберегли український театр, роз-

винули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні ви-

стави, що з’явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєд-

нали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народ-

нопоетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були

сцени з народного життя зі співами й танцями. Вертепні вистави 2

з’явилися на Україні в першій половині XVII століття, кінець їх-

нього побутування припадає десь на середину XIX століття. По-

чатком вертепу слід вважати різдвяну драму маріонеток, котра

перейшла в XVII столітті з Західної Європи в Польщу. Саме в цей

же час вертеп з’являється і на Правобережній Україні, яка входила

до складу Речі Посполитої.

Український вертеп виник, як і інші подібні різдвяні п’єси,

в церковно-шкільному середовищі і незабаром став надбанням

школярів, які розвозили його по дворах і одержували за вистави

грішми чи натурою. Першими складачами та виконавцями вер-

тепних драм були студенти, дяки, учні церковно-приходських

дячківських шкіл, письменні прихожани. Мандрівні бурсаки

розносили вертеп по містах і містечках, знайомлячи з ним на-

родні маси. Отже, середовищем, в якому народилася, виросла та

розповсюдилася вертепна драма, можна вважати українське сту-

дентство, головним чином київських «спудеїв» (студентів Києво-

Могилянської Академії, духовних училищ тощо).

Школярів, які ходили з вертепом, у народі називали мандро-

ваними дяками (див. докладніше відповідний розділ підручника),

спудеями, бурсаками, бакалярами, пиворізами, миркачами, комеді-

антами. Як відомо, спеціальних коштів на утримання студентів

Київська академія не мала. І тому київські школярі та студенти

змушені були самі знаходити собі засоби для щоденного існуван-

ня, для одягу та книжок. Одним із таких засобів були вистави вер-

тепу. Побутувало навіть слово «вертепство», тобто «промисел від

вистав вертепу», який давав можливість мати їжу та деякі гроші

на прожиття. Вертепна драма на Україні спочатку виконувалася

учнями шкіл, а за ними і благочестивими людьми з мирян. Збли-

ження з народом виявилося в цьому випадку ще кориснішим за

своїми наслідками. Як зазначають дослідники, «до різдвяних свят

студенти, особливо бурсаки, готували спеціальні вірші-орації,

«звізду», вертеп тощо. Вони ходили гуртом, охоче зливалися з місь-

кою та сільською «не школярською» молоддю, за що отримували

подаяння грішми, хлібом, калачами, ковбасами, іншою стравою;

іноді їх пригощали горілкою» 1.

Вертеп — це «старовинний український пересувний театр

(відомий з XVII ст.), де ставили релігійні і світські (переважно

жартівливі та іронічні) п’єси; світська частина вистави поклала

початок українській комедії XIX ст.» 2. Також дослідники зазна-

чають, що «вертепна вистава розігрувалася у гарно оздобленому

з дерева або картону двоповерховому будиночку (скриньці, ко-

робці) розміром 1,5 на 1,5 на 0,5 або менше. Ляльки виготовля-

ли з дерева, їх розмальовували і одягали відповідно до статі, віку,

професії, національної та соціальної належності персонажа. Під-

лога вертепного короба була вистелена хутром, щоб не було ви-

дно щілин, по яких виконавець водив ляльок, тримаючи їх за дріт.

Схований за задньою стінкою короба, вертепник говорив за дійо-

вих осіб різними голосами, помічники за сценою грали на музич-

них інструментах, виконували дуети, хори тощо. Дотепні, обдаро-

вані вертепники були своєрідними творцями й пропагандистами

народного мистецтва» 1. Вистави показували на ярмарках, міських

площах, по хатах селян і міщан.

Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релі-

гійну і світську (трагічну і комічну): перша — це властиво різд-

вяна драма, друга частина — це механічно прив’язана до неї

сатирично-побутова інтермедія. Тому ці частини розділялися —

на верхньому поверсі йшли п’єси на біблійні сюжети, на ниж-

ньому — світські або народно-побутові. Події вертепної драми

відділялися одна від одної співами — найчастіше виконувались

молитви, канти, псалми. Як зазначають дослідники, «складалась

вистава також з двох частин. У першій на верхньому поверсі

скриньки розігрувалася традиційна різдвяна драма: у 13–17 ко-

ротеньких явах розгортався євангельський сюжет про народжен-

ня Ісуса Христа, про поклоніння йому пастухів і царів — волхвів,

про Іродів наказ вирізати віфлеємських немовлят, за що смерть

стинала йому косою голову. Вертепна вистава мала яскраво вира-

жений український колорит. Пастухи були в сіряках, із сопілка-

ми, по-народному віталися тощо» 2. За злодійство Ірод поплатив-

ся життям; Смерть відрубає йому голову, а чорти волочать його

труп в пекло. Після загибелі Ірода — з піснями, танцями, віталь-

ними віршами з’являються на сцені один за одним всі персонажі

театральної інтермедії.

Друга частина вертепу, що виконувалася на нижньому повер-

з попередньою дією, і мала суто світський характер, адже «друга

(«народна») змінюється залежно від місцевих умов, історичного

періоду, здібностей самого вертепника» 1. Найпопулярнішими се-

ред цих персонажів були: Запорожець, Москаль (він же Солдат),

Циган, Дід, Баба, Дяк, Шинкар (він же Жид), жебрак Савочка. До

того ж варто зауважити, що число задіяних ляльок у вертепній

драмі доходило до 40. Різноманітний склад цих персонажів по-

своєму відтворював структуру тогочасного українського суспіль-

ства, його звичаї, симпатії та антипатії. Як зазначають дослідни-

ки, «це була справжня мелодрама із життя українського народу.

В початкових явах іще відчувався зв’язок із першою частиною, бо

тут йшлось про Різдво Христа, а дід і баба та солдат і «красавиця»

Дар’я Іванівна розвеселялися тільки тому, що не стало Ірода. Далі

розгортались дійства з народним віршуванням, піснями, уривка-

ми з народних творів. Основна маса персонажів розмовляла укра-

їнською народною мовою, солдати — переважно російською, мова

циган була пересипана «циганськими» словами тощо» 2.

Основна маса персонажів були вдягнені в народний одяг,

вони розмовляли соковитою народною мовою, змагалися в до-

тепах, співали, танцювали, тут звучали народні пісні, приказки,

прислів’я, фразеологізми. Все це створювало повчальне і веселе

видовище, типізоване за законами поетики народної творчості.

Окрім того, «дотепна динамічна дія, комічні ситуації, колоритні

образи створювали веселе народне видовище. У вертепі яскраво

проявилися народні симпатії та антипатії. Висміювався бундюч-

ний шляхтич, здирник-шинкар, уніатський піп, а переможцем ви-

ходив козак-сіромаха. На вертепну драму великий вплив справи-

ли фольклорні твори — в ній широко використовувалися народні

пісні, прислів’я і приказки, замовляння, народне образне слово» 3.

.Вертепна драма була улюбленим народним видовищем на

Україні, і український вертеп — це явище безперечно самобутнє,

національне. Але в той же час варто вказати на факт спорідненос-

ті з російським народним театром «петрушкою», білоруським те-

атром «батлейкою» (від назви міста Віфлеєм — Бетлехем, де наро-

дився Ісус Христос), та польським народним театром «шопкою».

Побутування вертепу мало непересічні наслідки для розвитку те-

атру на українських землях. Світська частина вертепної драми (те,

що відбувалося в нижчій частині двоповерхового вертепу) — це

одне з джерел, з якого почалася реалістична українська комедія

XIX століття.

8. Феномен української традиції студентського мандрування: «мандровані дяки».

Надзвичайно цікавим явищем в історії українського шкіль-

ництва та освіти в XVII–XVIII ст. були так звані «мандрівні», або

«мандровані» дяки. Вони також називалися «школярами», «бака-

лярами» (бакалаврами), «спудеями» (тобто студентами, від латин-

ського слова studere — вчитися), «миркачами» (від першого слова

вітальної промови, з якою вони входили в дім — мир вам), і на-

віть «пиворізами» (вочевидь, від нахилу до певного типу напоїв).

Як зазначають дослідники, «в дослідженнях та художніх творах

їх здебільшого виводили як потішників, голодранців, бешкетни-

ків, затятих випивох, любителів пива і браги, авторів гумористич-

них бурлескно-травестійних творів, норовливих громил-дяків,

в’юнких канцеляристів» 1.

Цей феномен мандруючих студентів мав дещо запізненні па-

ралелі до побутування середньовічних західноєвропейських ваган-

тів. Ваганти (від латинського слова vagantis — блукаючий) — це

«мандрівні студенти» (vagantis scholares), які переходили з одного

західноєвропейського університету до іншого для навчання. Вони

з’явилися разом з заснуванням університетів в Італії, Франції, Ні-

меччині, тому розквіт цієї досить специфічної студентської куль-

тури вагантів з притаманною їм літературною діяльністю прий-

шовся на XIII–XVI ст. До українських земель ця традиція прийшла

з певним запізненням, і поширилася разом із заснуванням Києво-

Могилянської академії та низки інших навчальних закладів. Як за-

значав дослідник історії Слобідської України Дмитро Багалій, тра-

диція навчання, пов’язаного з мандрами, має свої глибоко вкоріне-

ні традиції як в Європі, так і на українських землях: «А мандрувати

треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як

і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобіч-

ній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб

його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра

до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, дру-

гий менше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу своєї науки.

Один старожилий свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обу-

чали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець

і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «са-

могласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто на один голос

два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної сло-

боди в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителі-

дяки. Але ті теж не одразу і не все об’ясняли своїм учням, тримаю-

чися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе 132 133

школи і не сів би на твоє місце. Інші мандрували й тоді, коли вже

виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай,

навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив

собі пристановище у школі, котра була притулою для мандрівни-

ків: школа, казали тоді, усяким мандрівникам є вільне помешкання:

там проживав і дяк, там проживали і молодики — учні, котрі не

мали пристановища» 1.

Отже, «мандровані» або «мандрівні» дяки — це народні на-

зви спудеїв (студентів) Києво-Могилянської академії, колегіумів

(Переяславського, Чернігівського чи Харківського), вихованців

духовних шкіл, семінарій, а іноді й духовних осіб без посади, які

мандрували українськими землями в пошуках засобів до існу-

вання. Це ж зазначали й дослідники, що прикметним феноменом

пізнього бароко були «мандровані дяки», «самобутня верства ви-

хованців Києво-Могилянської академії та Чернігівської, Харків-

ської, Переяславської колегій, котрі часто виконували в парафіях

повноваження читців («дяків»), служили писарями, але воліли не

обтяжувати себе родиною, сталою оселею, використовуючи свят-

ковий час для скромного підробітку» 2.

Виникає питання, чому студентів називали «дяками»? Зде-

більшого «дяками студентів, які мандрували, називали за їхній

одяг, подібний до дяківського, та за те, що вони охоче виконували

тимчасові дяківські обов’язки» 3. В ці обов’язки входив церковний

спів та читання псалмів, «Апостола» під час церковної літургії, та-

кож і навчання дітей. Більша частина незаможних школярів муси-

ла дбати про свій прожиток, одяг та харчування, тому вони шука-

ли місця вчителя в школах чи посади домашнього вчителя, також

місце секретаря, дяка, писаря тощо. Зазвичай студенти, прослу-

хавши декілька навчальних курсів, в основному курси поетики та

риторики, на канікулах (вакаціях), мандрували Гетьманщиною та

Слобідською Україною, допомагаючи місцевим дякам у навчанні

дітей, співали в церковному хорі, або ж наймалися приватними

вчителями до заможних сімей. В своїй повісті «Близнюки» Т. Шев-

ченко зображує розповсюджену традицію наймання бурсака-

школяра для приватних домашніх уроків. Описуючи цього нуж-

денного семінариста, Т. Шевченко зауважує, що ще було «щось

довге в засмальцьованому халаті і в старій та короткій фризовій

шинелі… Це був ніхто інший, як сам світоч, чи, простіше кажучи,

вчитель, виритий з брудних семінарських аудиторій» 1. Але, незва-

жаючи на це, виявилося, що школяр мав непогані знання, ба на-

віть й педагогічний хист: «На другий день, тобто 2 жовтня, явився

Степан один на хутір і, прочитавши звичну молитву, прийнявся

за справу. І з тієї пори кожного Божого дня, яка б погода не сто-

яла, чи дощ, чи сніг, ні на що не зважаючи, крокував наш педагог

з хутора і на хутір, вранці та ввечері, не прискорюючи і не упо-

вільнюючи крок, як заведена машина. Навчання букварю, завдяки

кмітливості дітей, швидко просувалося вперед… До 1-го грудня,

тобто протягом двох місяців, був вивчений буквар до останньої

букви, навіть і «Иже хощет спастися»» 2.

Окрім педагогічної діяльності, ці мандруючі «спудеї» заробля-

ли на хліб писанням скарг, листів, малюванням (саме вони могли

створювати улюблені українським народом картини про козака

Мамая). Вони створювали вертепні вистави, канти, псалми, писали

панегірики і вірші-орації, співали по домах благочестивих міщан та

заможних селян духовні та світські пісні, ставили діалоги, комедії

і трагедії, складали гумористичні і бурлескні вірші, навіть грали на

музичних інструментах. На Великодні свята давали діалоги й дра-

ми. Взимку під час Різдвяних свят ходили зі звіздами та вертепом

по домах або ярмарках, де показували містерії (містерія — це віль-

ний переказ євангельських сюжетів) про народження Ісуса Хрис-

та. Також вони показували інтермедії з народного життя, героями

яких були козаки й ляхи, янголи й чорти, селяни й пани. Саме цей

момент описується Миколою Гоголем в його повісті «Вій»: «В уро-

чисті дні та свята семінаристи і бурсаки відправлялись по домах

з вертепами. Іноді розігрували комедії, і в такому випадку завжди

відзначався якийсь богослов, ростом трошки нижче київської дзві-

ниці, який представляв Іродіаду або Пентефрію, дружину єгипет-

ського царедворця. В нагороду отримували вони шматок полотна,

чи мішок проса, чи половину вареного гуся і тому подібне» 1.

Діяльність мандрівних дяків була невід’ємним атрибутом то-

дішнього громадського життя на українських землях, вони ставали

героями інтермедій, віршів-орацій, де змальовувалися як веселі та

відчайдушні молодики, здатні видурити в простодушних селян та

міщан трохи сала, хліба й горілки, невипадково часом їх називали

«пиворізами», «горілкопивцями». Так, в наступному вірші-орації

свято Різдва Христового в уяві голодного «бакаляра» асоціюється

з «гастрономічною» темою споживання ковбас, сала та сивухи:

Хочу вас, панове, чогось іспитати:

Що тепер за празник, чи ви можете знати?

Чи се той празник, що Христос родився,

Од чистой Діви Марії воплотився?

Кажеться він, бо почали їсти ковбаси і сало,

Чого у нас у школі зроду не бувало.

Мені сеї ночі ві сні приверзлося,

Що з небес у школу сало приплелося,

Ковбаси около як в’юни вертяться, –

Тії-то потрави і для нас годяться!

Коли мене щастя одарило,

Що стоїть край сала сивухи барило!

Впавши я в сумління, став далі соваться —

Не знаю, до чого наперед хвататься,

Чи до сала, чи до барила! 2

Самі ж «бакаляри» у жартівливо-пародійному тоні зображу-

вали у віршах своє студентське життя та пригоди під час мандрів.

Це принагідно зазначають й дослідники, що «мандровані дяки»

«засвоїли ази шкільної премудрості й шукали їм застосування, ви-

конуючи важливу роль у національній культурі, що формувалася.

У своїй творчості вони відтворювали, хай і в умовному вигляді,

тяготи шкільного життя, стосунки з вчителями й наукою. Школа,

її побут, мистецтво й наука «опускались» в улюблені на Україні

усні жанри, жебрацькі вірші, що їх декламували колишні школярі,

скаржачись на свої біди, голод і злидні. Ось школяр ламає зуби об

сухарі, п’є чотириденний квас; голодний, цілий день співає в церк-

ві. Наближається Пасха, а перед очима в нього не розп’яття, а паска

і ковбаса. Із сумом згадує він ситне життя на печі в хаті рідного

батька. Вірші подібного змісту залучались у стихію народного гу-

мору, породжуючи особливі шкільні цикли поезії. Ці твори — без-

цінний документ епохи, в них проглядає особистість автора або

його узагальнений образ, що є знаком культури нового типу» 1.

Звична річ, що найочікуванішим та найжаданішим періодом

школярів та студентів був час літніх вакацій (канікул), «коли мож-

на було на певний час позбавитися зубріння, різок, латині, задуш-

ливої бурси та вирватися на волю. Заможні студенти поспішали

до батьків, напівсироти допомагати матерям, бідні і круглі сироти

мріяли запастись бодай на певний час продуктами. Для них на-

ставав час великого мандрування по всій Україні, Білорусі, а то

й Росії» 2. З цих «трудових» вакацій «бакаляри», набувши дещицю

грошей, відгодовані та з новими чоботами, знову поверталися до

навчання. Цей факт українського життя знайшов своє відобра-

ження в творі Миколи Гоголя «Вій». Ось як, наприклад, він описує

початок «вакансій», тобто літніх канікул, коли починалися «тру-

дові студентські» будні «бакалярів» та «спудеїв»: «Найбільш уро-

чистою для семінарії подією були вакансії — час з червня місяця,

коли зазвичай бурса розпускалась по домівках. Тоді весь великий

шлях кипів граматиками, філософами і богословами…. Філосо-

фи та богослови вирушали на кондиції, тобто, брались учити або

підготовляти дітей людей заможних, і діставали за це нові чоботи

в рік, а іноді і на сюртук. Вся ця ватага су<