Садово-парково мистецтво малоросійських дворянських маєтків.

Садово-паркове мистецтво панського маєтку. Визначний російський дослідник Д. Лихачов слушно зауважував, що «сад — це спроба створення ідеального світу взаємодії людини з природою.Тому сад уявляється як в християнському світі, так і в мусульманському раєм на землі, Едемом» 1, причому саме «садове мистецтво завжди було своєрідним поєднанням різних мистецтв — власне садівництва, архітектури, живопису та поезії» 2. В усіх поміщицьких садибах одночасно з будівництвом нових палаців чи скромних будинків розбивались парки та фруктові сади. Дослідники зазна-чали, що «ліниві поміщики ніколи не лінувались, коли справа до-ходила до садів, і всі накази, які збереглися в «домових конторах», показують, як Румянцев, Розумовські… любили, пестили, берегли природу та піклувалися про свої сади» 3. Сад знаходився зазвичай позаду від панського будинку, окрім того головна дорога до цього будинку була обсаджена деревами: дубами, липами, кленами, ака-ціям, ясенями. Так, зокрема, «до найдавніших садиб належить, на-приклад, маєток Румянцева-Задунайського в Качанівці на Черні-гівщині. Його будували в кінці 70-х років XVIII століття. Тоді ж… в маєтку розбили великий парк… Центральну частину Качанів-ського парку, що прилягає до палацу, розбито в регулярному стилі з геометричною сіткою алей і стежок, з квітковим партером перед фасадом палацу. Планування ж тієї частини парку, що розкину-лася поза будівлями, виконано в пейзажному стилі зі звивистими дорогами й стежками, з галявинами й дванадцятьма ставками» 4.Всі плани в ландшафті маєтків були ретельно продумані, адже дуже часто вони складалися талановитими архітекторами з урахуванням природних особливостей, а також враховувалося світовідчуття замовника, його смаки та побажання. При оформ-ленні ансамблю панського маєтку особливе місце відводилося пейзажу, підкреслювалися достоїнства та виразність природ-ного ландшафту, рельєфу місцевості, зелених масивів, водойм: «поміщицькі садиби мали здебільшого парки, що відрізнялися вдало підібраними зеленими насадженнями, які створювали мальовничі пейзажі… Характерною особливістю садово-паркового будівництва другої половини XVIII століття є створення пейзажного парку, який прийшов на зміну регулярному парковому мистецтву… Пейзажні парки виникли в Англії й тому їх часто називають англійськими. Їм властиве розкриття краси природи з мальовничим рельєфом, великими озерами, з численними породами дерев і чагарників». Штучно створені земляні рови, канали, каскади, фонтани, копані ставки з геометрично окресленими берегами; зелені насадження — кущі та дерева, куртини, криті дороги («берсо»), амфі-театри, — все це перетворювало малоросійські маєтки у витвір са-дової архітектури. Окрім того, «в парках, що належать до класичної спадщини, місця відпочинку і усамітнення фіксували такими об’єктами, як павільйони, альтанки, гроти, оглядові майданчики, перголи, лавки». На думку творців регулярних садів, ці сади були продовженням парадних залів під відкритим небом, які прикрашалися мальовничими перспективами із зображенням вітряків або каскадів штучних ставків, островами, гротами. Деревам та кущам за допомогою стрижки надавали витончених та неочікуваних форм птахів, тварин, архітектурних споруд. Інші поміщики заводили щось на зразок ботанічного саду, саджаючи в своїх маєтках екзотичні для малоросійських земель дерева, куші та квіти.

Окрім того, як зазначають дослідники, «створення великих парків у маєтках магнатів і в містах викликало необхідність організувати розсадники й науково-дослідні станції, де можна було б вирощувати, аккліматизувати, а потім розповсюджувати… декоративні й промислові фруктові дерева. Для цього в 1812 році було закладено Нікітський ботанічний сад»

Окремого згадування заслуговує любов до античності, адже мармурова скульптура та фонтани вважались обов’язковими елементами поміщицького парку. Саме скульптурі відводилася важ-

лива роль в прикрашенні садів та парків, серед зелені якої були розставлені статуї античних богів та героїв та алегоричні скульптури. Особливе місце скульптура займала в оформленні різних водних джерел, перш за все фонтанів. Тому «естетика парків… включала в себе не тільки зовнішню красу елементів, але й навіювання піднесених думок та почуттів. Для цього в парковій композиції використовувались «благородні» руїни, «античні» скульптури, мавзолеї, пам’ятники, траурні урни». Варто зауважити, що садова скульптура в алеях регулярногосаду розташовувалась у певному порядку, з урахуванням її сюжету,тематики, міфологічної чи алегоричної символіки. Частіше усього це були статуї античних язичницьких богів, античних героїв,олімпійських богів, філософів, поетів, правителів та полководців Давньої Греції та Риму (скульптури Юлія Цезаря, Геракла, Сократа і т.д.), або алегоричні зображення чотирьох пір року або чотирьох періодів доби. Ось, наприклад, як радить один «садовий словник» кінця XVIII — початку XIX ст.: «Статуї більшою частиною представляють або язичницьких богів, чи знаменитих в давнину людей, або алегоричні зображення; тому і ставити їх потрібно в належні місця. Водяні божества, як, наприклад, Наяди, Ріки та Тритони, належать до фонтанів, водоймищ та ставків. Лісні божества, як, наприклад, Сілвани, Фауни, Дріади, Гаматріади, ставити треба в гаях та в гущавині парків. Жертви, Баханалії та граючих малюків зображувати на вазах та п’єдесталах високою роботою, та ставити в плодових садах, та навколо квітників. В лісах та гаях потрібно ставити Сілвана, Феронію, Актеона, Ехо, Філомеду та Ітіса. Ставляться вони також і в кінці доріг та алей, щоб через те прикрашати краєвид. Юпітер, Марс та Белонна повинні стояти на великій відкритій рівнині на п’єдесталах, стовпах чи якихось інших, зроблених за правилами архітектури, підніжжях. В таких же місцях ставити Мінерву, Парков, Телла, Пріапа, Піфію та Весту. Нептун же, який їде в колісниці, повинен займати середину якогось великого ставка або водоймища. Навколо нього повинні бути Наяди, Тритони та інші морські та водні служителі. Аполлона з Музами не худо поставити в нішах; а Мінерву з усіма вільними художествами —

в середині невеличких чотирикутних майданчиків. Флора, Хроріса, Венера Дафна та Рунціна належать до квітників та партерів».Своєрідною культурною специфікою аристократичних маєтків цього періоду було звернення до європейських та східних архітектурних прототипів та використання їх у невластивому для них середовищі: садові будиночки регулярних садів стилістично інтерпретували чужу архітектуру. Так, наприклад, в парку будувався голландський будиночок, поряд розбивався голландський садок з тюльпанами, вітряк, біля будиночка паслась корова (так звана «молочна ферма»). В інших садках створювався образ італійської

вілли епохи Ренесансу з гротом та амфітеатром, або будувався так званий «венеціанський міст». В дев’ятнадцятому столітті з приходом романтизму (з 1830-х років) в парках особливо модними ста-

ють будівлі у вигляді імітації середньовічних споруд з напіврозваленими фортецями, кріпосними баштами (це західноєвропейський готичний стиль). В деяких парках будували високі штучні розва-

лини на два поверхи, які були схожими на старий феодальний замок, або навіть будиночки у китайському стилі. Так, зокрема, в маєтку Розумовських Почеп Чернігівської губернії сучасник фон Гун у своєму творі «Поверхові нотатки по дорозі з Москви в Малоросію» описував навіть китайський дім, який знаходився в парку: «не можна не згадати про чудовий Китайський дім, збудований в саду, який приголомшує особливою вірністю та точністю, як це роблять китайці. Тут привертають увагу кожні двері, самі сходи, кожне оздоблення, навіть замки, меблі, одним словом… все як ззовні, так і з середини. В одній з кімнат всі стіни обкладені лакованими з зо-

лотом дошками, які зображують життя Конфуція». Оранжереї, фонтани, мармурові скульптури, теплиці з тропічними рослинами, вольєри з екзотичними птахами, звіринці, квітники, фруктові сади, галявини для ігор, «кухонні» та «аптекарські» городи — все це складало цілісний образ поміщицького парку. Саме тому поміщицький сад «повинен був дивувати відвідувача якимись рідкісними, екзотичними рослинами, птахами, тваринами… Тому при садах… влаштовувались величезні оранжереї, парники, вольєри, звіринці… всі ці приміщення були головною гордістю їх господарів. До них приводили гостей, їх показували, ними «пригощали». Вони піднімали престиж власників, свідчили про їх знання та інтереси, про їхній смак, а тому на них витрачались величезні кошти і при них утримували величезну масу садівників та садових робітників». В вольєрах співали дивовижні екзотичні птахи, в оранжереях розквітали тропічні рослини та

визрівали тропічні фрукти. Ці парки зазвичай плавно переходили та зливались с оточуючим природним ландшафтом, з мальовничими українськими селами, церквами, полями, лісами.

Як слушно зазначають дослідники, «сади та парки були найтіснішим чином пов’язаними не тільки з ідеями та суспільними смаками, але також з побутом їх господарів, з устроєм життя су-

часників. Сади закладалися для роздумів, для поетичного мріяння, для вчених занять, в Середні віки — для молитов та благочестивих бесід, в Новий час — для прийому гостей, їх вузького кола

чи широкого, для свят, інколи для офіційних прийомів» 3. Життя в маєтку поділялася на святкове та звичайне. Свята в маєтку були частиною світського ритуалу, формою спілкування з друзями та

сусідами-поміщиками, відпочинком та розвагою дворян. Неодмінними атрибутами поміщицького життя в маєтку були прогулянки на природі, театральні вистави, ігри та бали, на котрі приїздили багаточисельні сусіди та знайомі. Під час прийомів та свят сади ілюмінували, в маєтках гримів салют, спалахували феєрверки, грали оркестри кріпосних музикантів, співали хором кріпосні співаки. Велике місце займали прогулянки садом та по алеях парку, ігри на його галявинах, гойдання та спеціально влаштованих гойдалках та каруселях, катання на човнах по штучному ставку, стрільба з луків та рушниць по мішеням, зимою — катання з покритих льодом гірок. Також «обов’язковим була гра на музичних інструментах в садах, танці та ігри. Небагаточисельні господарі та їх гості повинні були мати можливість зривати з дерев та кущів

плоди, прикрашати себе зірваними квітами, знаходити в садах молитовне чи філософське усамітнення».

12. (13.)Принципи виховання дворянської та селянської культур .

Психологічно належність до дворянства визначалась поведінкою, перш за все — несенням служби суспільству (військової, державної, дипломатич-ної), освітою, управлінням кріпосними селянами, а також знанням етикету та «світського поводження». Невміння поводити себе в певній, притаманній тільки дворянам, манері, могло призвести не тільки до вигнання з дворянського середовища, але і навіть до розриву сімейних стосунків. Тому дослідники принагідно зазна-чають, що «дворянин служив царю, як васали служили своєму сюзерену, але в той же час він працював над загальною з государем справою. Центром дворянського виховання була сім’я. Одна з головних цінностей в житті як вищих, так і нижчих станів — сім’я та сімейні традиції. Авторитет сім’ї в тодішньому суспільстві був надзвичайно високим, і людина, яка не бажала в зрілому віці заводити сім’ю, викликала підозру. Тільки дві причини могли виправдати таке рішення — хвороба та бажання піти в монастир. Сім’я була місцем, де зберігався та передавався з покоління в покоління життєвий досвід, основи християнської моралі, саме в сім’ї проходило виховання та навчання дітей. Так, в дворянському маєтку зберігали портрети дідів та прадідів, їхню зброю, розповіді та перекази про них, їхні речі — улюблене крісло дідуся, улюблену чашку бабусі.Життєвий шлях дворян, як правило, починався в панському маєтку. З одного боку, вихованням дворянської дитини займалися дуже багато людей — фактично всі, хто проживав в поміщицькому маєтку, могли активно вмішуватися в процес виховання дітей.По-перше, в панському маєтку проживала дворянська сім’я, яка була зазвичай великою і включала близьких та далеких кревних родичів: батьки та діти, бабусі та дідусі, незаміжні тітки або неодружені дядьки, двоюрідні брати та сестри, бідні родичі та приживали (тобто самотні люди, яких утримувала дворянська сім’я): «нерідко бідні родичі — приживали — десятиліттями проживали в маєтках та міських будинках більш благополучних родичів. Причому спорідненість їх могла бути надзвичайно далекою, практично примарною. У великих дворянських сім’ях «нахлібники» допомагали виховувати дітей, доглядати за старими. В сім’ях самотніх поміщиків вони скрашували їм одноманітне сільське життя». По-друге, в маєтку могли достатньо довго проживати знайомі та друзі поміщики. Також в дворянських сім’ях могли проживати компаньйонки та сироти, взяті на виховання. Компаньйонками зазвичай були жінки, яких наймали для проживання разом з старими дворянками; вони виконували різні дрібні доручення, складали партію під час різних ігор (зазвичай різноманітні ігри в карти), в їхні обов’язки входило читання вголос, нагляд за левретками (домашніми собачками). По-третє, до кола людей, які проживали в дворянській сім’ї, входили няньки, бонни, гувернери та вихователі, в багатих сім’ях їх кількість могла бути значною. Саме тому дослідники дворянської культури й слушно зазначають, що «дворянська сім’я була значно ширше сім’ї в звичному розумінні цього слова. Вона представляла собою сім’ю-рід, членів якої пов’язували не тільки кровні узи, але і моральні зобов’язання, станові традиції». З іншого боку, дворянська дитина повинна була підкорятися єдиним та достатньо жорстоким правилам поведінки, яким, усвідомлюючи це чи ні, вчили його всі потроху. Результатом такого впливу було немов всотування оточуючої атмосфери, перейняття молодим дворянином всіх дворянських цінностей — честі, служіння, хоробрості, чесності, благородства поведінки та знання вишуканого етикету.Варто зауважити патріархальний характер відносин в дворянських сім’ях. Так, наприклад, безумовним в сім’ї був авторитет батька, і його слово було вирішальним в вирішенні якихось проблем. Останнє слово в питанні кар’єри і навіть шлюбу залишалося за батьком, і навіть в більш зрілому віці дворянин повинен був підкорятися батьку. В дворянських сім’ях діти не бували при батьках постійно, окрім того, діти не могли спілкуватися з батьками на рівних, також вважалося недоречною демонстрація почуттів (як позитивних, так і негативних) на публіці. Діти не сміли прийти до батьків, коли їм заманеться, а приходили привітатися вранці, до обіду, до чаю та до вечері, або коли батьки їх покличуть. Діти не сміли звертатися до батьків на «ти», тільки на «ви». Нікому і в голову не могла прийти думка не послухатися батьків чи не виконати їх прохання, окрім того діти не сміли при батьках сісти без дозволу, відповідали завжди стоячи. Першими вихователями та прикладом того, яким повинен бути дворянин, були його батьки, перш за все мати. Обов’язками батька полягали в улаштування шлюбів своїх дітей та кар’єри синів (дворянські дівчата кар’єрою, певна річ, не займались). Піклування про дитину в дворянській сім’ї починалася задовго до її народження. Змалку дворянкам як вдома, так і в спеціальних навчальних закладах (жіночих пансіонах, інститутах шляхетних дівчат) прививалась думка про те, що народження та виховання дітей являється основною ціллю її життя та найпершим обов’язком. Тому заради народження дитини жінки відгороджувалися від «вищого світу»: дворянка, яка чекала на дитину, переставала їздити з візитами, вона відвідувала тільки своїх найближчих родичів. Заради дотримання правил пристойності, вона не показувалася ані в театрі, ані на танцювальних вечорах, світських раутах та банкетах. Вагітну жінку відправляли з міста в сільський маєток, подалі від міської суєти, де вона могла побути на відносній самоті сільського маєтку, на деякий час забувши про світське життя. Саме там майбутня мати присвячувала свій час прогулянкам парком, читанню, заняттями музикою або рукоділлям. Перед пологами дворянку часто провідував лікар, народжували дворянки в підготовленій кімнаті, в якій були гаряча вода, чисті речі та досвідчені покоївки-служниці.В багатих дворянських сім’ях зразу після народження дитина переходила до кріпосної годувальниці-няньки: «годувальницю для немовляти в панський будинок підбирали з селянок, у яких пологи випадали приблизно на той же час, що й у барині. Молочна мати разом з своєю дитиною проживала в маєтку, її добре годували та чисто вдягали… Знаходячись на особливому положенні в поміщицькій сім’ї, годувальниця часто отримувала подарунки, стаючи довіреною особою та радницею хазяйки, а закінчивши годування панича, отримувала істотні пільги. Зазвичай кого-небудь з її синів звільняли від рекрутчини, а одній з доньок надавали звільнення від кріпаччини».Хлопчик до семи років виховувався виключно жінками, відповідальність за виховання лежала цілком на матері, яка передовіряла її няні, залишаючи за собою загальний нагляд. Але оскільки дворянське виховання — це певний стиль життя, в якому багато етикетних та моральних заборон та приписів, то бажання матері бачити свого сина правильно вихованим було несумісним з ніжностями до нього, з вираженням відкритої прив’язаності матері до сина. Гарна дворянська мати була скоріше суворою, аніж ніжною, оскільки ніжність матері не викликала схвалення оточуючих. І тільки у няні прив’язаність до дитини нічим не обмежувалась, і діти відповідали їй тим же.За тогочасними уявленнями, дитина старше 7 років — це маленький дорослий без специфічних характеристик, тому після семи років стандартом поведінки для дитини ставала поведінка та етикет дорослих. Вважалось, що з семи років у дитини з’являється розум (при цьому розум вважався природженою якістю), тому вона вже була готова до навчання, до сприйняття моральних норм. Розум культивувався в дитині не як самоціль, а як засіб для виховання дорослого з потрібним типом поведінки. Все дворянське виховання орієнтувалось на майбутнє служіння дворян на благо Вітчизни, відповідної служби (військової або статської) у хлопчиків, та добре виконання обов’язків дружини і матері у дівчат. Тому у хлопчиків виховувалися вміння наказувати та підкорятися, а дівчатам прищеплювати вміння жертвувати собою в якості дружини та матері.Виховання розуму та моральності поведінки вважалось можливим лише при постійному нагляду за дитиною з боку вихователя (дядьки, гувернера, бонни), тому з 5–7 років до дитини приставляли домашніх учителів та гувернерів. Дворяни, як багаті, так і середнього достатку, досить трепетно відносилися до освіти своїх дітей і намагалися дати першокласну для свого часу та статків освіту. Як вже зазначалося, батько безпосередньо не займався вихованням синів та дочок, але витрачав величезні гроші на їх освіту, навчання, а головне — на їх виховання, наймаючи різних гувернерів, вчителів музики та танців, наставників та вихователів. Також батько контролював цей складний процес виховання, оскільки саме він відповідав за вибір кар’єри для свого сина.В XVIII–XIX ст. в «нормативному» дворянському вихованні та освіті орієнтиром служили іноземні мови та гарні європейські манери, тому кращим вихователем вважався вчитель, переважно іноземець. Як зазначають дослідники, «серед французів, які займалися навчанням дворянських дітей, було немало аристократів та високоосвічених людей, які втратили свої статки. В пошуках спокійного та ситого життя, а частіш усього бажаючи на старості мати пристановище, вони їхали в російську провінцію, де доживали потім свої роки в поміщицьких маєтках». Обов’язками іноземних вихователів були не тільки навчання певним предметам, але, перш за все, виховання манер та стереотипів дворянської поведінки. Вчитель повсюди супроводжував вихованця, він мав право забороняти певні види поведінки, які суперечили дворянським нормам, намагаючись привити стиль поведінки, етикет, прийнятий в Європі. Гувернери-іноземці (французи, німці, англійці) в процесі свого щоденного спілкування навчали своїх вихованців вільному володінню європейськими мовами, що дуже високо цінувалося в дворянському середовищі. Як зазначають дослідники, «основну увагу в освіті дворянських дітей приділялося іноземним мовам… оволодіння чужою мовою відкривало двері домів царедворців, світських салонів, обіцяло високі чини… Спілкування з домашнім вихователем іноземного походження надавало можливість дворянським дітям не тільки швидко осягнути граматику, але й засвоїти вільно мову» 1.Варто зауважити, що в дворянському середовищі суворо дотримувалися принципів роздільного виховання: стать вчителя або гувернантки відповідала статі дитини — хлопчиків виховували гувернери, дівчаток — гувернантки. При цьому важливо зауважити суттєву деталь: дворянин-вдівець міг виховувати сина, але доньку віддавав на виховання якійсь своїй родичці (сестрі, тітці). Коли дворянській дівчині було вже 7 років, у неї з’являлася гувернантка, яка несла відповідальність і за освіту, і за моральну поведінку дівчини, але емоційний зв’язок з вихованкою встановлювався рідко, на відміну від няні, яку дитина ніжно любила. В 7 років хлопчик переходив в чоловічу сферу, з відносної свободи няні до достатньо, як на наш сучасний погляд, жорстоких вимог гувернерів. З цього моменту вищим авторитетом ставала не мати, а батько. Важливо зауважити, що в дворянських сім’ях могло одночасно бути декілька вчителів та гувернанток. Так, зокрема, в своїх мемуарах Ольга Воронцова, яка походила з багатої дворянської родини, так згадувала свій щорічний переїзд на літній відпочинок з Москви в маєток Івня, який знаходився в Курській губернії: «ця подорож більш нагадувала міграцію чи переселення, оскільки окрім батьків та нас, дітей — чотирьох сестер та брата — в дорогу відправлялися три гувернантки, вчителька російської мови, пани Монтон і Джессі, два вихователя (росіянин та швейцарець) для мого брата…». Як видно з цих мемуарів, дворянські діти займалися різними видами навчання навіть влітку, оскільки на п’ятеро дітей (чотири сестри та брат) приходилося аж вісім наставників. Звична річ, навіть влітку на відпочинку дворянські діти були під постійним наглядом наставників і наставниць. Можна припустити, що в цьому багатому маєтку влітку з дітьми займалися іноземними мовами, російською граматикою (для цього їхала вчителька російської мови), скоріш за все музикою та малюванням. Окрім того, влітку дворянські діти займалися навіть вирощуванням квітів чи овочів, що підтверджується й свідченнями мемуарної літератури, зокрема Ольга Воронцова згадувала свої літні заняття так: «у кожної з сестер був свій сад-город, в якому ми вирощували овочі та квіти. Найбільшою гордістю для кожної вважалося подати нашій мамі до сніданку редис чи квіти, які ми виростили власними руками» 2.В дворянських, як і в купецьких, міщанських та селянських сім’ях, а також в школах переважало суворе відношення до дітей, великою честю користувалися фізичні покарання. Подібне відношення до дітей в період їх виховання та навчання виправдовувалося тим, що дитяча натура за своєю сутністю є злою, і тому необхідна посилена боротьба з закладеними в душі дитини зачатками пороків.

Виховання селянських дітей

Гра у житті дитині

Ігри розвивали фізичне здоров'я та загартовували характер. Беручи участь у них, діти тренували силу, вправність та швидкість, і навіть кмітливість, кмітливість і швидкість реакції. Орієнтація перемогти змушувала маленької людини вчитися долати труднощі й біль, бути терплячим, вчитися витримці.

Під час ігор діти осягали норми поведінки й уявлення про світ, місце людини у ньому. У ігровому просторі діти вперше опановували трудовими навичками, у своїй дитина освоював ту роль, який займе у сім'ї і громаді.

Ігри дорослих із немовлятами до однорічного віку, які називалисьпестушками,потешками, були прості, але у водночас добре враховували все фізичні і психологічні особливості розвитку. Усі вони проводилися під співом коротеньких пісеньок і включали у собіподкидивание, підкидання, хитання дитини руці,приплясивание, притопування.

У її розпорядженні малятколибельного віку були і іграшки, які робив їм батько чи старшого брата. Це був, зазвичай, різноманітних брязкальця, Вони давалися дітям до рук, вішалися на шию чи прив'язувалися до колиски,сидюхе, ходункові.

У сюжетахдевчоночьих ігор позначилися народні уявлення про роль жінки у суспільстві та сім'ї, за якими головне призначення жінки - продовження роду, піклування про домочадців і господарстві. У грі дівчинки насамперед освоювали все жіноче заняття: займалися облаштуванням свого "вдома", готували їжу, пряли, шили одяг, прали, саджали город тощо. У цих іграх яскраво виявлялися характерні кожної місцевості особливості господарського й домашнього побуту.

Ігри хлопчиків були на чоловічої стиль поведінки й сприяли розвитку поглядів на чоловічої честі і гідність. Таким ігор були властиві агресія і азарт, створення угруповань і протиборство їх, командні і індивідуальні змагання, спрямованість перемогти, виявлення найкращих і переможених. Передбачалося, що чоловік має мати і зниження фізичної силою, допитливий розум та непорушністю духу. Тому гри хлопчиків більшою мірою, ніж гри дівчаток, були спрямовані в розвитку цих якостей.

Любов до землі

Виховання підлітка у російській селі полягала у передачі йому трудових знань і навиків, а й у прилученні його до того що духовному світу, у якому жили дорослі люди. Підліток мав засвоїти засадничі поняття і релігійні цінності людського життя, своєрідний кодекс правил російського людини, християнина. Дитині непомітно, але систематично прищеплювали думку, що він має любити свій край предків - ">отчину", шанобливо й дбайливо ставитися до батьків, давнім і немічним людям, маленьких дітей, у коханні й суворості виховувати своїх майбутніх "чад", милосердною до нещасним і скривдженим, пам'ятати про честь.

Любов до вітчизни, російські селяни намагалися прищепити дітей із найбільш раннього віку. Вони прагнули зробити все здобуття права діти любили рідний дім, рідне село з її луками, полями, лісами, сусідні сіла і села, пов'язані друг з одним родинними узами, і навіть всі ті села, міста, де розселився "російське християнське плем'я". Батьки, родичі, сусіди знали просту істину, яку згодом засвоював й немовля: "дурна та птах, якої своє гніздо нелюбе", "своя земля й у прикрощі мила".

Підліток виховувався у коханні доотчине через поради батьків: почитай землю, що дає людині можливість жити: ">Мать-сира - земля всіх годує, всіх напуває, всіх вдягає, всіх своїм теплом пригріває"; бережно коли б до світу: "Природу зайве каліч, а треба берегти", "Природа - царю воєвода"; люби людей, що із тобою поруч: "Добра братство сильніше багатства"; серйозно коли б до потреби у своїх земель: " Російський ні з мечем, ні з калачем не жартує", "Колі у поля став, так бий наповал".

Відчуття любові до батьківщини - ">Святорусской землі", "Матеріроссейской землі", "МатіРоссее" спадало про дітей також через розповіді дорослих сільських людей, своєрідних хранителів історичній пам'яті народу, котрі знали билини, історичні пісні, легенди, перекази; з розповідей солдатів, повних вражень про битвах, учасниками яких вони були; через мандрівних ченців, та його розповіді подвиги святих мучеників, що загинули під ім'я порятунку православній Русі. Всі ці люди зберігали у своїй пам'яті безліч подій, відомостей, що з героїчними часом і подвигами російського народу. Водночас осмислювали знання як дарунок, отриманий предків, своєрідне заповіт, і вважали за свій обов'язок передати отримана ним спадщину наступним поколінням людей.

У історичних піснях, запропоновані підростаючого покоління, захист батьківщини у дні лих розглядали як головним завданням чоловіків. Через історичні пісні, билини до підлітків доводилася й думку про неможливість зречення від російських звичаїв, оскільки відрікаючись від правил, запропонованих російськими людьми предками, відрікаєшся і південь від своєїотчини, стаєш чужаком.

Шанування старших

Російські селяни, прищеплюючи дітям любов доотчине, виховуючи їх у героїчні подвиги предків, намагалися також показати їм, що любов до батьківщини повинна починатися з любові до батьків і прояву шанування людей із віку. Селяни вважали шанування батька і материна родини головною чеснотою людини.

Зрештою дітей намагалися вкласти думка, що батьки, люблячі своїх дітей як себе, котрі розуміють життя, мають моральне "вчити, карати, на добрі справинаставливать", а діти зобов'язані переймати і використовувати усі їх життєві знання і набутий дякувати за "вчення батьківське". Бажання жити за власному розуміння, відмова "свого батькапокоритися і материна родинипоклонитися", розглядалися народної педагогікою, як вчинки, манливі у себе нещастя.

Батьки переконували підростаючому дитині словами і свої прикладом, що людина зобов'язана турбуватися про постарілих батьків, виявляти до них,ослабшим важкого роботи, і немічним, увага фахівців і повагу. Проте, вимагаючи від підлітка, любові, слухняності й турботи стосовно батькам, народна педагогіка пропонувала і батькам виявляти такі самі почуття до своїх маленькою і нічого дорослим дітям. Щоправда, підкреслювалося, що любов батьків підрослим і дорослі дітям має бути розумною. Цю виставу російського народу про ставлення батьків своїх дітей яскраво виражено в повчанні філософаХVII в. Сімеона Полоцького: ">Вредоносна надмірна любов батьків дітям. Як вино - в міру вживане веселить іздоровит, до межі випите розуму позбавляє і хвороба викликає, і любов батьків дітям. Якщо з гідності - корисна і народженим і народженим. Якщо вище заходи - шкода творить і і іншим. Одних в розбещенняпопущает, інших смуток і хвороба від розбещення першихсодевает".

По селянської етики, вимоги якої повинні були засвоїти підлітки, поваги був достойний як батьки, а взагалі все старші віком люди. У цьому підлітки нічого не винні були вирішувати собі питання, гідний чи недостойний той чи інший старий їх турботи, поваги і. На думку селян, старші вимагають себе поваги хоча б тому, що вони прожили довгу, важке життя і багато зробила людей землі. Велику роль вихованні в дітей віком цього відчуття грали казки і бувальщинирелигиозно-поучительного характеру. У казці "Іван, селянський син", наприклад, герой,нагрубивший стару бабу, терпить невдачі, а після принесеного їм вибачення отримує від неї корисну пораду. Вечорами в теплих хатах, бабусі та дідусі розповідали своїм онукам реальні історії у тому, як повагу, який вчинила старому людині, приносило дитині удачу.

Відчуття шанування старшим входила участь у плоть і кров дітей також із прикладів із цивілізованого життя власної сім'ї та всієї сільської громади. У сімейному застілля людей похилого віку надавалося чільне місце, дорослі члени сім'ї уважні старому,отработавшему свого часу дідові, запитували в нього рад. При сімейному розділі, коли одружений син мав намір жити своїм будинком і господарством, вирішальне слово було понад старим батьком. На сільській сходці - зборах дорослих чоловіків села передусім старих у тій чи того питання було найчастіше, вирішальним.

Виховання доброту милосердя

У російській селянській сім'ї дітей намагалися навчити милосердя, про жаль і співчуттю до людей, потерпілим лихо, нещасним, убогим та злиденним. Усе життя сім'ї давала дітям приклади що така поведінки. Сільський звичай зобов'язував селян брати участь у свій дімпостучавшегося через двері втомленого подорожнього, обігріти його, нагодувати і втішити, якщо у суму. Жебраків і убогих приймали у домі з тією ж доброзичливістю, як і інших подорожніх. Прийнято було, що подати милостиню, пошкодувати і допомогти хворому та надати моральну підтримку найубогішому - справа необхідне та богоугодну. Допомога, пояснювалося дітям, треба надавати взагалі всім у ній нужденним: людям, постраждалим від пожежі чи стихійного лиха, що загубили годувальника, багатодітним сім'я, які у нужді.

>Воспитательное слово підтримувалося та кримінальною справою: люди допомагали погорільцям, ділилися із нею останнім шматком хліба, намагалися їх втішити, дати притулок. Сім'я, коли всі робочі члени раптово занедужали, могла прогнозувати допомогу односельців, що надходили топити піч, готувати їжу, доглядати за скотиною.Вдовам і сиротам люди допомагали виорати й засіяти землю, провести жнива.

Прагнучи тому, щоб життя дитині була благополучної, щоб вона перебувала у порозумінні із собою, ближніми і далекими людьми, селяни прагнули показати своїх дітей необхідність виявляти до людей доброту: "Добро творити - себе веселити", намагатися не тримати на людей злість, бо "Злим людина - як вугілля: а то й пече, то чорнить", відмовитися від помсти за образи. Особливо старалися уберегти дитини від мстивості. Вони пропонували вирішити образу, одразу ж тривалий термін, відразу ж дома, словом чи кулаком, чи вибачити, кривдникові його "нерозумна поведінка".Затаить ж образу довгі роки і помститися, що він, можливо, вже й забув про моральному рівні, який завдав людині, вважалося великим гріхом.

Особливо цінувалося у російському народі вміння прощати образи. У російських людей був вироблено ритуал прощення і визначено спеціальний день, коли всі мали прощати одна одній зримі й неявно заподіяні кривди. Це сталосяпрощеное воскресіння - останнього днямасленици, перед Великим посадою. Батьки просили вибачення в дітей, діти в батьків, сусіди друг в одного. Вони кланялися в ноги чи ставали навколішки, цілувалися і слова "Вибач мені", відповідали "Бог тебе вибачить, мене пробач". Прощення, за звичаєм, треба було просити, вирушаючи у далеку дорогу, щоб люди "не поминали баскому", під час відправлення до церкви сповідь: "Вибачте мені, де вона згрішила перед Вами". Прощення завжди просили перед смертю, яку осмислювали як перехід у інший світ. Доумиравшему людині по черзі приходили всі мої родичі, сусіди з проханням не переносити образу ними у іншій світ, прийняти їх прощення, оскільки з думкою про непрощенной образі важко жити білому світлі.Умиравший, й у своє чергу звертався всімостававшимся землі людей із проханням не таїти нею образу постаратися вибачити усі його гріхи землі, щоб він міг з легкої душею залишити той інший світ.

Шана і гідність

Росіяни люди, радячи своїх дітей бути добрими, милосердними, прощати гріхи ближнім своїм, вчили в водночас зберігати ніколи й в усьому відчуття власної гідності, "зберігати честь змолоду". Поняття честі у селян завжди пов'язували з свідомістю чесного виконання своєї боргу - у праці і у виконанні узятих він зобов'язань, включало у собі правдивість і виключало здатність наносити несправедливі образи.

Дослідники народного побуту завжди відзначали цю рису сільських людей: "Усі селяни, оберігаючи свою честь, намагаються трудитися, ніж бути потрактованим ледарем і мотикою /марнотратом/. Кожен намагається же не бути брехуном і кривдником, і навіть не нажити слави, що не селянин, а

пройдисвіт ісамознайка", " всякий порядна селянин намагається тримати дане їм слово: змінити його вважає нечесним", "всякий селянин, оберігає свою честь, намагається же не бути будь-коли лишезамешенним в якесь злочин, а й навіть запідозреним у ньому. Вона ніколи погодиться і плутні, і обман, хоча б це і допущено торгувати".

Поняття честі, яке намагалися прищепити своїх дітей батьки, включало також і чоловіків вміння вирішити незаслужене паплюження, не дати підстави для образ, для дівчат - чистоту, тоді - відсутність зрад. Дівчаткам з ранніх роківвнушалась думка про необхідність "берегти свою честь", тобто. уникати дошлюбних зв'язків, будувати свою поведінку в такий спосіб, щоб заслужити схвалення односельців, а заміжжі зберігати подружню вірність. Втрата невинності до шлюбу вважалася велики