Роль та місце української «діаспори» в історії української культури.

Невід'ємною складовою процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясін. У вірші "Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу.

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Маланюка займає оригінальна концепція "України-Скитії, степової Гелади". Є. Маланюк також автор оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости Святослав Гординський — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії мистецтв у Берліні та Академії Р. Жульєна в Парижі. Великий знавець української поетики й мови, він написав ряд поетичних збірок, що вирізняються своєю класичною формою, зробив один із найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, ПІ. Бодлера, Г. Апполінера, Б. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — зокрема, "Франсуа Війон. Життя і твори" (1971 р.), статті про Т. Шевченка-художника, про український іконопис тощо.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного. Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс". Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи "Звіролови" (1944 р., перевиданий під назвою "Тигролови") і "Сад ГетсиманськиЙ" (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленогоо народу в центрі Європи. Твори ґрунтуються на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Світового визнання набула творчість скульптора 0. Архипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З Його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 р.; "Постать", 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського, який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада) Л. Молодожанина, автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашингтоні (США) та Буенос-Айресі (Аргентина).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори — "Соняшник" (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — "Пшеничний лан" (1960 р.), "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький. Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. У1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 р.), "Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці "Українська музика" (1963 р.), "Про музику і музик" (1960 р.). Його син Роман, відомий піаніст та педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастролював в Україні. У його репертуарі — твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барського, Я. Степового та ін.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найбільших успіхів досягла українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на Батьківщині виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію та продовжити розбудову української культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український вільний університет. Його засновником був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів сягало 600. У 1932 р. на цій базі було створено Український технічно-господарський інститут заочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше — відомий економіст Б. Мартос.

У 20-х — 30-х рр. у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський — заснувала Українське історико-філологічне товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту був відомий український історик Д. Дорошенко, азі 932 р. і до Другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д.Чижевський та ін.

Після Другої світової війни велика частина українців подалася й до Канади, де умови для життя були придатнішими й уже діяла українська діаспора. З 1947 по 1955 рр. до Канади прибули 35 тис. українців, більшість з яких походила з Галичини й Буковини. Була й велика група зі Східної України.

Значно краще освічені, ніж попередники, нові емігранти здійснили могутній соціально-політичний вплив на українську громаду, заснувавши такі організації, як Ліга визволення України (1949) і рух скаутів "Пласт" (1948). Вони посилили й чинні організації національного спрямування.

Нині українська громада все активніше бере участь у громадсько-політичному житті Канади. В 1971 р. федеральний уряд запропонував політику багатокультурності на державному рівні, а згодом аналогічні закони прийняли провінційні уряди. Для українців відкрилися нові можливості. Зросло представництво етнічних українців у провідних інститутах канадського суспільства, активнішою стала їхня участь у всіх сферах життя.

Кількісне зменшення українських емігрантів у Великобританії та Франції в 50-х рр. пояснюється насамперед переселенням частини з них за океан. Більшість емігрантів українського походження у Франції, як і в інших країнах, народилася вже за рубежем і зазнала асиміляційних впливів.

Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Великобританії та Франції створили досить широку мережу громадських організацій та установ. До них належить Союз українців у Британії (СУБ), Об'єднання українців у Великобританії (ОУВ), Український центральний громадський комітет у Франції (УЦГКФ) та Центральне представництво українців у Франції (ЦПУФ). Крім того, в цих країнах діє низка жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітницьких організацій, які створили українські емігранти.

Активну громадську й культурну діяльність провадить, наприклад, жіночий гурток ім. Лесі Українки в Ковентрі, заснований ще у 1948 р. Працюють й інші гуртки. Вони приділяють особливу увагу проблемам вивчення молодшими поколіннями українців рідної мови, літератури та історії, що, безумовно; є одним із головних напрямів виховання етнічної самосвідомості й прищеплення культурних традицій народу. Навчально-виховні функції здійснюють суботні українські школи та дитсадки.

У Франції в українських суботніх школах вивчають не тільки українську, а й французьку мову. З 1952 р. українська мова офіційно затверджена для вивчення у Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій.

Важливим здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої 1873 р. у Львові дослідницької установи з тією ж назвою. З 1947 по 1961 рр. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарвель поблизу Парижа, де перебуває й тепер.

Ще в Мюнхені Товариство видало першу тритомну частину "Енциклопедії українознавства", а також 12 томів інших наукових праць. З 1954 р. по 1989 р. з'явилася десятитомна "Енциклопедія українознавства" (словникова частина). Нині триває клопітка робота над англомовним варіантом цього видання. Паралельно здійснюють ще один науковий проект — підготовку семитомної "Енциклопедії української діаспори".

Українські поселенці на своїй другій батьківщині створили свою національну культуру, науку, завдяки повсякденній праці їхні представники досягли висот у державних установах і громадських організаціях. Про українських емігрантів кажуть добрі слова державні та політичні діячі країн їх поселення.