Українські живописці дворянської культури: Левицький і Боровиковський

Два великих портретиста кінця XVIII — початку XIX століття — Дмитро Григорович Левицький та Володимир Лукич Боровиковський — народилися на українських землях. Старший за віком Дмитро Левицький походив з Києва, трохи молодший Володимир Боровиковський був родом з Миргорода. Обидва похо-дили з мистецького середовища (батько Левицького — видатний гравер українського бароко, у Боровиковського вся сім’я займа-

лася іконописом), але їм судилася чудова мистецька доля — стати найзнаковішими портретистами своєї епохи.

«Вільний малоросіянин» Дмитро Левицький (1735 – 1822).

Дмитро Григорович Левицький — найзначніший майстер з славної плеяди художників XVIII ст. Живописець рідкісного обдарування, чий пензель відобразив в портретах епоху XVIII ст., його творчість являється кульмінаційною точкою розвитку російського портрета цього періоду. Художник немов підбив підсумок тому, що було зроблено за попередній період, і заклав основи нових досягнень в царині російського реалістичного портрету.

Біографія Дмитра Григоровича Левицького вивчена поки що недостатньо, архіви зберегли до наших днів мало свідчень про його життя та діяльність (як, зокрема, і про багатьох інших тогочасних художників). Однак відомо, що народився він у травні 1735 року в Україні та дитинство своє провів у Києві. Дмитро, як і його батько, отримали освіту в славетній Києво-Могилянській

академії. Батько майбутнього художника Григорій Левицький походив із старовинного українського роду на Полтавщині, всі його предки були священиками і мали прізвище Нос. Самого батька висвятили в сан священика, але свою парафію він віддав в оренду іншому священику.

В молоді роки Григорій Левицький залишив українські землі, мандрував іншими краями: за сімейними переказами, він проживав «в німецьких землях», за іншими — тринадцять років провів в Польщі, де досконало засвоїв граверство та став найзначнішим українським графіком українського бароко. З-за кордону в Малоросію він повернувся не тільки зрілим майстром, але й з новим прізвищем — Левицький, поселився він у Києві, де й народився

Дмитро Левицький.

Провчившись декілька років в столиці Російської імперії, Левицький плідно займається живописом. Влітку 1762 року на російський престол сходить Катерина II. В Москві, де вінчались на царство всі російські монархи, було встановлено чотири Тріумфальні ворота, прикрашених живописом. Левицький входить як підмайстер в «живописну команду», яка займалась прикрашенням цих Тріумфальних воріт, де він проходить велику школу художньої майстерності з декоративного оформлення архітектурних споруд. Відомо також, що після закінчення цих робіт «вільний малоросіянин» Дмитро Левицький починає виступати як самостійний живописець.

А вже через п’ять років, в 1767 році, разом з іншим іконописцем В. Васильєвським, Левицький виступає як іконописець, він створює два іконостаси та 73 образи для Катерининської та Кіроіоанівської церков в Москві та досягає дуже високої оплати своєї роботи.

Наступний період життя Левицького (до його смерті в 1822 році, коли художнику виповнилося вже вісімдесят сім років) буде пов’язаний з Петербургом. Це був благодатний період розквіту російського мистецтва, адже в Петербурзі відбувалося будівництво грандіозних палаців, до імперії дуже вдало запрошувалися іноземні художники, які передавали найновіші взірці західноєвропейської художньої школи. Робота над великими офіційними замовленнями вводить Левицького в коло професійних художників того часу.

За все своє мистецьке життя Дмитро Григорович написав багато портретів. Серед них портрети царської фамілії: Катерини II («Портрет Катерини II — Законодавиці в храмі богині Правосуддя», 1783 р.), серію портретів великих князівен, онучок імператриці, портрет майбутнього імператора Олександра I. Левицький писав портрети історичних діячів («Портрет Дені Дідро», 1773 р.),

портрети багатих вельмож («Портрет П. Демідова», 1773 р.; «Портрет А. Кокорінова», 1769 р.), портрети дворянок, які навчалися в Смольному інституті шляхетних дівчат («Портрет К. Нелідової», 1773 р.; «Портрет К. Хованської та К. Хрущової», 1773 р.).

Вершиною творчості Левицького — і всього російського портрета XVIII ст. — стала серія портретів вихованок Смольного інституту шляхетних дівчат, написана протягом трьох років — з 1773 по 1776 рік (зараз ця серія «Смолянок» знаходяться в Державному Російському музеї). Як принагідно зазначають дослідники, «Левицький створює такі шедеври, як серія портретів вихованок Смольного інституту, навчального закладу, відкритого в 1764 році з ініціативи Катерини II і своїй основі пов’язаного з ідеями Просвітництва.

Шляхетні дівчата, які закінчили інститут, повинні були згодом стати «відрадою сімейств своїх», пом’якшуючи в суспільстві жорстокість звичаїв»1. «Смолянки» виховувались так, щоб перш за все зайняти положення придворних дам, тому вони, окрім загальноосвітніх дисциплін, удосконалювали свої художні здібності та засвоювали «правила гарного виховання, світського поводження та ввічливості».

«Відставний поручик» Володимир Лукич Боровиковський

(1757 – 1825). Коли йде мова про російський живопис останніх десятиліть XVIII ст., ім’я Володимира Лукича Боровиковського незмінно називають поряд з іменами його сучасників та чудових художників Федора Степановича Рокотова та Дмитра Григоровича Левицького. Тому дослідники й зазначають, що «три видатних майстра другої половини XVIII століття — Федір Степанович Рокотов, Дмитро Григорович Левицький та Володимир Лукич Боровиковський — представляють вершину російського портретного мистецтва тієї епохи… Зараз, коли вже минуло майже двісті років з дня смерті Володимира Лукича, ні в кого немає сумнівів щодо величезної художньої цінності його живописного спадку».

Боровиковський народився в 1757 році в невеличкому на той час полковому містечку Миргород на Полтавщині. Майже всі члени родини служили в полку. Батько його — значковий товариш Лука Боровик (який однаково писався Боровиком і Боровиковським, а також як Лука або Лук’ян) належав до козачої старшини.

Дитинство та юність художника прийшлися на час гетьманства Кирила Розумовського (1750–1764 роки) та наступну епоху, коли старий козацький устрій поступово переливався в російське дворянство та чиновництво, коли здійснювалося остаточне закріпачення малоросійських селян (в 1783 році), часи введення в Малоросії «Табелі про ранги» та злиття малоросійського суспільства з великоросійським на службовому поприщі.

Молодість Володимира пройшла в рідному Миргороді, де він прожив (за виключенням короткострокової військової служби, де він дослужився до поручика) до тридцяти років, розписуючи церкви Полтавщини. Сім’я іконописців Боровиковських до того ж не була багатою. Окрім хати, Боровикам належали п’ятнадцять десятин землі біля Миргорода та невеличкий клапоть землі в Хорольському повіті. Майбутній художник не одружувався, займаючись написанням ікон на замовлення, розписуючи церкви та монастирі. Ймовірно, що художник так і прожив би тихим та працелюбним життям миргородського «богомаза», залишивши по собі згадку як про доброго та вмілого маляра, якби не випадок, який вивів його в число найвідоміших художників столичного Петербурга.

На відміну від свого земляка Дмитра Левицького, Боровиковський не був улюбленцем Академії мистецтв, яка поступово підвищувала його, як здається, лише під впливом його слави та популярності, яка посилювалася в художньому середовищі. Завзятість, з яким Академія довгий час відмовляла Боровиковському у вищих нагородах, пояснюється особливістю її статуту, який діяв аж до 1830 року. За цим статутом портретний живопис вважався другорядним, порівняно з батальним та історичним живописом, і тому ані Левицький, ані Боровиковський не могли отримати звання професора.

Остаточне визнання прийшло до Володимира Боровиковського тільки після виконання портретів осіб царської фамілії —в 1795 році він створив портрет імператриці Катерини II на прогулянці в Царськосільському парку. Цей портрет виходив за межі традиції парадного зображення монархів, адже в ньому не було ані величної пози, ані атрибутів влади: Боровиковський намалював вже немолоду імператрицю, яка в теплому салопі, з тростиною

у супроводі левретки (маленької собачки) прогулюється Царськосільським парком. Боровиковський показав царицю Російської імперії «казанською поміщицею» (як іноді вона сама себе називала). Вже після отримання звання академіка Академії мистецтв, у 1800 році В. Боровиковський написав парадний портрет сина Катерини II імператора Павла I в коронаційному одязі.

Серед багаточисельних портретів, зроблених митцем, є й портрет його учителя Дмитра Левицького. Дослідники зауважують, що «найбільш значним серед чоловічих портретів є незакінчений портрет художника, великого портретиста Д. Г. Левицького (Російський музей). Портрет не закінчений та, вочевидь, тому не підписаний та не датований. Однак декотрі ознаки дозволяються датувати портрет 1802–1803 роком. Обличчя Левицького незвичайно значне. Це обличчя художника, який зміг пізнати життя. Темні, надзвичайно живі очі являються центром портрету. Їхній погляд прискіпливий, це погляд художника, який вивчає, невеликий, нервовий, надзвичайно тонко промальований рот, величезний, прекрасної форми лоб... Живопис портрету показує, який надзвичайно тонким живописцем був Боровиковський, який знав, що тут першим його суддею буде його вчитель».

В кінці XVIII ст. особливо широко розповсюдилося мистецтво мініатюрного портрета — ці мініатюри замовлялися в пам’ять про близьких та дорогих людях, вони були невеликих розмірів — він розміру людської долоні до маленьких портретів, які носили в спеціальному золотому футлярі на грудях. Героїні його портретів не тільки дами вищого аристократичного кола, але

й прості російські селянки, яких він зображував в традиційному народному вбранні. Володимир Боровиковський створив велику кількість мініатюрних портретів, зазвичай написаних олійними фарбами. Серед них — парний портрет «Лизанька та Дашенька» (написаний в 1794 році), на якому В. Боровиковський зобразив двох молоденьких кріпосних покоївок М. Львова. Вже через рік він пише портрет «Торжковська селянка Христинья» (1795), на

якому теж зобразив кріпосну дівчину. Як зазначають дослідники, «селянка з Торжка Христинья була годувальницею доньки Львова.

Вдумливий та глибокий талант Боровиковського проявлявся в тому, що він не тільки задовольнявся писати портрети, він зображує людей таким чином, що глядачам стає зрозумілим їх духовний світ. Якщо Дмитро Левицький був природженим портретистом, то Боровиковський займався написанням портретів в силу умов та вимог часу. Сам він постійно виходить з сфери написання портретів, він пише релігійні картини, «алегорії», копіює або ма-

лює не замовників, а людей, які цікавлять його особисто, в силу тих чи інших зовнішніх даних, адже він любив малювати цікаві та самобутні обличчя.

В пізній період свого життя Боровиковський активно займався педагогічною діяльністю, організував у себе вдома щось на кшталт приватної школи. Художник мав п’ять учнів, які, як тоді було заведено, жили в його домі і немов ставали членами сім’ї, серед яких найбільш відомими були І. Бугаєвський-Благородний та Олексій Венеціанов. Венеціанов все своє життя зберігав теплу пам’ять про свого вчителя і перейняв від свого наставника по-

етичне сприйняття світу, який і відображав в своєму живописі. І. Бугаєвський-Благодарний намалював портрет Володимира Лукича, а О. Венеціанов, майбутній «батько побутового живопису», написав першу біографію свого улюбленого вчителя.

В кінці свого успішного та сповненого мистецьких трудів життя Володимир Лукич більше не писав світських портретів, а займався тим, з чого починав свій творчий шлях — він займався іконописом. Його останньою роботою був іконостас притвору Михаїла Архангела для церкви на Смоленському кладовищі в Петербурзі, де він написав вісім ікон в останній рік свого довгого творчого життя, під час передсмертної хвороби, і через смерть не встиг їх закінчити.

Боровиковський, який все своє життя присвятив мистецтву та прожив його самотньо, помер на шістдесят восьмому році життя, переживши лише на три роки свого учителя та земляка Дмитра Левицького. Сталося це в квітні 1825 року. Скромний, побожний та смиренний протягом свого життя, він заповідав поховати себе без «зайвих церемоній», тому поховали його на тому ж Смоленському кладовищі, де він розписував церковний іконостас. Його

улюблений учень Олексій Венеціанов писав в листі до свого друга: «Почтеннейший и великий муж Боровиковский кончил дни свои, перестал украшать Россию своими произведениями и терзать завистников... Я буду писать его биографию».

Багато десятиліть минуло, поки з’явився широкий суспільний інтерес до цього великого художника. Цьому сприяла виставка 1905 року, де було виставлено більш аніж сто портретів Боровиковського. Його живописні праці, розкидані по дворянським маєтках та приватним зібранням, тільки після 1917 року стали частиною музейних колекцій, і зараз з достатньою повнотою представляють творчий доробок цього видатного майстра. Саме тому дослідники слушно вважають, що «Боровиковський — один з найзначніших російських портретистів. Володіючи блискучою живописною технікою та бездоганною композиційною майстерністю, він належав до групи художників, чия творчість ознаменувала високий розквіт російського мистецтва»1. Зауважимо, що Боровиковського називати російським художником можна тільки з точки зору належності до певної держави, утім, не тільки за своїм походженням, але й за змістом своєї творчості він був яскравим представником українського світобачення, являв зразок втілення українського національного духу в формах європейського живопису.

Розвиток освіти

nПотреби господарського розвитку стимулювали прогрес науки, що відбилося на досягненнях вчених України. Набагато складнішою була ситуація в освітній сфері.

З одного боку, економіка вимагала її удосконалення, з іншого, уряди Росіїйської та Австро-Угорської імперій всіляко перешкоджали прогресу національної освіти.

nВ Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.

nПочаткові школи існували у вигляді так званих "дяківок". У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши "тривіальні" школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.

Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа.

nНа початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати "ланкастерський" метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.

Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання про рідну мову навчання.

Виникали училища професійної освіти: ремісничі, технічні, комерційні. А для підготовки офіцерських кадрів для армії створювалися корпуси з 7-річним терміном навчання. Освіта в них велася російською мовою і була платною.

Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак - Артемовський.

Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.

Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.