Особливий жанр народної картини «Козак-Мамай».

Народна картина «Козак Мамай». Як вже зазначалося, серед парадних портретів, мініатюр в родинних зібраннях збагатілої козацької верхівки зустрічалися й народні картини на різні сюжети, писані невідомими малярами. Типовою серед цих народних картин було зображення козака, яке отримала в українському народі назву «Козак Мамай». Козак Мамай — традиційна назва української народної картини, відомої в численних варіантах («Козак — бандурист», «Козак — душа правдивая» тощо). Це також традиційний в українському мистецтві сюжет, іконографія якого 162 163сягає XVI ст. Твори, що зображують козака-бандуриста Мамая у характерній «східній» позі, є прикметним явищем українського національного мистецтва. Подібного сюжету не знає мистецтво жодного із сусідніх з українцями слов’янських народів — росіян, білорусів, поляків. Водночас дослідник української культури Данило Щербаківський майже сто років назад (в своїх мистецтвознавчих роботах 1920-х років) слушно зауважував, що «іконографічні родичі нашого козака-бандуриста не на Заході, а на Сході. Спокійна лінива постать козака-бандуриста з підібраними під себе «по-турецьки» ногами з надто спокійним загальним настроєм якось мимоволі наводить думки на Схід і примушує там шукати паралелей. Паралелей таких можна привести чимало, особливо з арабського, перського, турецького мистецтва… І ось на протязі сотні літ наші маляри малюють нам козака не героєм, не в злій січі з ляхом або татарином, не верхи на коні, з шаблею, а в надто спокійній, навіть сонливій позі, з бандурою і люлькою за чаркою горілки; а кінь, прив’язаний до списа, тільки даремно басує та б’є копитом об землю». Тому дослідник і висував припущення, що ця композиція виникла під впливом подібної східної композиції: подібні до «Козака Мамая» зображення зустрічалися на перських порцелянових тарілках, скляному посуді, на картинах, мініатюрах, килимах XIII–XV століть.Ця позичена композиція чомусь припала до душі українських малярам-самоукам, саме цей образ замріяного козака потім відтворювався на народних картинах, шафах, дверцятах, скринях тисячами зразків. Тому то, як зауважує П. Білецький, «в помешканнях рядових козаків звичайно висіли портрети Богдана Хмельницького і картини із зображенням козака. Козак грає на бандурі, сидячи під дубом, на гілках якого висить його зброя, біля нього кінь — його вірний товариш. Такий узагальнений образ козацтва став улюбленим принаймні з початку XVIII ст. Він був своєрідним живописним пам’ятником перемогам, здобутим ціною життя тисяч козаків, полеглих у боротьбі за кращу долю народу. Що народні картини були «пам’ятниками невідомому козакові», свідчить звичайна у їх композиції деталь — спис з прапорцем, встромлений у землю. Пояснення їй знаходимо у думах, які описують ритуал похорону козака: «…могилу висипали і прапором у головах єй устромили да премудрому лицарю славу учинили». Прощання старого козака з життям, у свою чергу, уявлялося в образі останньої пісні під акомпанемент «бандури подорожньої»: «Сидить козак на могилі, на кобзі грає-виграває, жалібно співає: «Гей, кобзо моя, дружино моя, бандуро моя мальована! Де ж мені тебе діти…».У XVII–ХІХ ст. ці картини мали надзвичайне поширення серед усіх верств українського суспільства, причому їх можна було зустріти і в простих селянських хатах, і в багатих будинках козацької старшини, а потім і в розкішних дворянських садибах малоросійського дворянства. Саме там «можна… було надибати і старовинні козацькі портрети, а найчастіше — нові картини з зображенням козаків-бандуристів, композиції яких ускладнилися під впливом вистав народного лялькового театру — вертепу та інших фольклорних джерел. Основну постать козака почали оточувати дрібними, додатковими фігурками інших козаків, дівчат, про яких мріє козак, корчмарів тощо… Під картинами звичайно вміщували підписи, текстуально близькі монологові запорожця з вертепної вистави. Була в них похвальба, що ховала журбу, іронічні зауваження героя на власну адресу, подеколи й масні дотепи. Козак згадував про свої колишні молодечі подвиги, жалів, що знесилів і, як умре в степу, ніхто за ним не заплаче». Були ці народні картини і в родових маєтках нащадків козацької старшини — Г. Галагана в Сокиринцях, В. Тарновсько-го в Качанівці, М. Скоропадського, причому у кожній збірці було по кілька картин, а для останнього «мамаї», поруч із портретами давніх гетьманів (серед яких був і Мазепа), виступали символами «славного рідного минулого» України. На сьогоднішній день відомо близько ста подібних творів XVIII — першої половини XIX ст.Козак Мамай — один із найпопулярніших в Україні образів козака-лицаря, якого називають архетиповим уособленням козацтва загалом, адже «цього козарлюгу ні куля, ні шабля не брали, бо він був заворожений, тобто — безсмертний. І в огні він не горів, і в воді не тонув, бо виходив із вогню мокрим, а з води — сухим. А ім’я його знане було по всій-усій Україні: Мамай. Саме цього козака на Запорожжі ніколи не було. Але були тисячі до нього подібних. Саме тому Мамай — не просто сам по собі Мамай, це — вся козацька Україна. Це — незвичайний характерник (так називали в наших краях добрих чародіїв), помічник і захисник усіх чесних людей». Перші відомі зразки Козака Мамая сягають ранньої доби козаччини, ім’я «Мамай» не пов’язане з певною особою, а є назвиськом козака взагалі. Оповіді про козака Мамая можна зустріти серед народних легенд, переказів, примовок. Та чи не найкраще його образ відтворе-ний у народному живописі: в оксамитному жупані, сап’янових чоботях та синіх шароварах; кругла поголена голова з хвацько закру-ченим за вухо «оселедцем», довгі вуса, чорні брови, карі очі, тонкий ніс, рум’яні щоки — перед нами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві. Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконницях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: «Я козак Мамай, мене не займай». Згадані малюнки, що дійшли до нашого часу, не тільки вдало прикрашали домівку, а й розповідали про сма-ки та світогляд хазяїв, оскільки «народна романтика, продовжуючи традицію, героїчне минуле і трагічне сучасне, трактуючи трагічне як спротив насильству через сміх, бурлеск, нехтування репресіями, піднімала в улюблених образах гасла часу. Таким залишався «Козак Мамай», волелюбний герой, який і в нових умовах зберігає усі свої традиційні атрибути, традиційну позу й зовнішній вигляд…».Композиція більшості картин побудована за однією схемою: козак сидить під деревом (найчастіше — дубом), по-східному («по-турецьки») підібгавши ноги, перебирає струни бандурі або палить люльку. Поруч його вірний товариш — кінь, довкола — речі, з якими козак нерозлучний — шабля, рушниця або пістоль, люлька, штоф і чарка, часом навіть герб (на одній картині є про це іронічно-глузливий напис: «Я єсть козак іменитий, маю собі герб знаменитий. Бач він висить на дубі прибитий...»). Наявність дерева у композиції свідчить про особливий часопростір зображення, адже це — світове дерево, яке за народним уявленням перебуває в центрі світу, тобто у священному просторі. Особлива роль світового дерева для людської свідомості визначається тим, що воно виступає ланкою між всесвітом (макрокосмосом) і людиною (мікрокосмосом) і є місце їхнього перетину; могутнє дерево, зображене на картині «Козак — Мамай», безсумнівно дуб, священне дерево індоєвропейців. Козак сидить замріяним під час перепочинку, проте сам кінь вказує на цілком протилежний характер подібних тверджень, адже його зображено високо прив’язаним до списа і в динамічній позі, готовим до швидкого руху. Це вказує не лише на постійну готовність козака чинити опір, але й на те, що кінь відіграє певну роль у діях свого власника. Вказують на це і інші елементи картини. Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з народним музичним інструментом. Бандура або кобза в його руках — духовно-чарівний інструмент, символ співочої душі народної. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов’язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.Часто подібні картини про козака Мамая супроводжували написами, сумними або веселими та дотепними, з добірним народним гумором: «А що ти на мене дивишся? Хіба не відгадаєш, відкіль родом і як звуть — нічичирк не знаєш. У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як попадеш на мого свата. Як хочеш назви, на все дозволяю, тільки крамарем не називай, бо за те полаю. Я ніколи не міряю по аршину, хіба кому із гвинтівки гостинця подарую у спину. Та правда. Случалось ярмаркувати і з ляхами кожухи на жупани міняти, та й горілочку добре куликати. Гай! Гай! Як я молодий бував, що то в мене за сила була, що, ляхів борючи і рука не мліла, а тепер здається, що і вона сильніша, ніж козак: з ляхами тільки день побитися, плечі і не болять».Прагнучи змалювати козака, як представника широких мас, народні маляри уникали індивідуалізації його образу, цей козак повинен був уособлювати образ широких кіл козацтва (від старшини до найнижчого чину козацтва), навіть коли йшлося про певну історичну особу («А тепер, як нічого в мене немає, то ніхто мене не знає...», «Коли кому трапиться в степу побувати, той може моє ім’я угадати...»). Конкретизуючи зображення написами, народні живописці вкладали в уста козака слова, які повинні були розширити уявлення про нього як про мужнього та відважного бійця проти іноземних загарбників. В цих народних картинах козак виступає не лише як суворий месник, що шукає нагоди з татарином або ляхом «погуляти». Йому властивий і непідробний ліризм, і схильність до мрійливості; не випадково він зображувався не тільки з пістолями, шаблями та рушницями, але й з нерозлучною його супутницею — бандурою або кобзою. Окрім того, невід’ємною рисою характеру козака Мамая є схильність до гумору, він часом готовий поглузувати навіть сам із себе: «Козак — душа правдивая, сорочки не має. Коли не п’є, то воші б’є, а все ж не гуляє».На картинах іншого типу Козак Мамай виступає як герой різних сюжетних сцен у взаємодії з іншими персонажами: паном, корчмарем та ін. В колоритних образах козака-бандуриста знайшов мистецьке втілення ідеал народного героя: вродливого і дужого, безстрашного й винахідливого, байдужого до смерті, мудрого й веселого водночас:«Не завидую нікому — ні панам, ані царю.Богу своєму святому я за все благодарю!Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду,У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду» Завжди постає питання про авторів цих картин: «хто ж малював ці дивовижні картини, які, мов птахи, розліталися по всій Україні, не минаючи жодної світлиці? Їх було тисячі, цих безіменних художників. Вийшли вони і з козацтва, і з городян, і зі спудеїв знаменитої Києво-Могилянської академії, і з усіх усюд нашого краю. Кожен з них по-своєму уявляв Мамая, але кожен бачив його козаком-характерником з бандурою в руках і при вірному коневі. Бо ж інакше що то був би за козак?» 1. Скоріш за все, картини з ко-заком Мамаєм малювалися і мандрівними дяками, і сільськими чи містечковими «богомазами»-іконописцями, інколи — випускниками різних навчальних закладів, а подекуди — й завзятими любителями-дилетантами. Але ця народна картина — це поєднання українського словесного фольклору (хвацької козацької пісні чи дотепного вертепного вірша) з традиціями народного малярства.Образ козака Мамая трапляється часто в пізнішому мистецтві в творчості І. Рєпіна, Ю. Нарбута, М. Бутовича. Але образ козака Мамая не загубився протягом сторіч, він зображується професійними художниками і зараз. Так, наприклад, сучасний український митець П. Ганжа згадує це так: «А я наважився, з душевним трепетом, зробити кілька ескізів образу козака Мамая... В кожному разі це був мій, і тільки мій козак Мамай, той, що уславився на моїй святій дніпровій землі й про котрого народ каже: «Козак — душа правдивая». І, врешті, утвердився я, художник-професіонал, у необхідності створення саме народної картинки, яка має свої непохитні закони, закони як декоративності, так і своєрідного образного бачення та досить непростого технічного вирішення... Народна картинка в основному була поширена на Лівобережній Україні та Київщині. Високий авторитет їй створили звичайні сільські самоуки — маляри, котрих знали геть усі — від малечі до сивобородих, в кожному куточку землі. Бо ж вони малювали не щось там, а святі ікони, писали народну картинку на полотні олійними фарбами. І саме народна картинка із зображенням козака-бандуриста із Запорогу впродовж сторіч користувалася найбільшим попитом. Як правило, козак на тій картинці сидів, обнімаючи бандуру. Він був різного віку й різної зовнішності. Наприкінці XVIII сторіччя ви-кристалізувався своєрідний еталон, отой варіант народної картинки, який зберігався всю наступну сотню років. Це гармонійно врівноважена, із замкнутим внутрішнім рухом, постать козака, який сидить із підібганими під себе ногами. Козака молодого, чорнобрового, вродливого. З картини він дивиться спокійно, зухвало навіть, сидить велично. Весь у розквіті сил. Поголена голова, але довгий, закручений оселедець та тонкі розкішні вуса й широко відкриті очі кажуть без слів про незнищенність духу, про невмирущість його єства. А отже, і його народу. Зодягнений козак Мамай у багату одіж, взутий у сап’янові чоботи. В його рисах ніби не вгадується характер грізного воїна. Його зброя — бандура. Та все ж, коли виникне оте «треба!», він неодмінно стане на прю з ворогами, стане захисником! Народна картинка, як би і хто б її не сприймав, навіює спомини про відшуміле минуле, про втрачену і здобуту волю. Навколо козака чимало різних необхідних деталей, що свідчать про його романтичне життя, про відвагу та щедру й широку вдачу. Біля нього, неодмінно ж, — надійний друг — осідланий кінь, бойова зброя: шабля, рушниця, пістоль, порохівниця. Інколи лук. Й конче ж — довга, як і вуса, козацька люлька. А ще — карафа з горілкою, в’ялена риба. Над ним світиться «козацьке сонце» — місяць...».