Кобзарство як соціально-культурне явище: козацькі думи в контексті європейської епічної традиції.

Кобзарство як соціально-культурне явище: козацькі думи в контексті європейської епічної традиції.

Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.

Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконанні. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції – конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т. інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодикламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу.

Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая – умілого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об’єднували кобзарів і лірників.

ХХ століття внесло свої корективи, і думи як жанр змінили своє значення. Вони являють і науковий інтерес, і є складовою культурою досягнення нації. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. У неї з’явились нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. Та не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них мудрість і душа народу. Для нас їх зберегли кобзарі. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо виділяємо окремо кобзарів, то вживаємо термін «традиційне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандурне мистецтво, то термін – бандурництво чи сучасні бандуристи.

Ду́ма — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIII століть.

Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Думи не мають звичної для пісень, балад, коломийок та інших ліричних жанрів сталої строфи. Вірш думи астрофічний через змінність порядку римування, а також нерівноскладовий, з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи. Рядки в думах виділяються за ознакою закінчення думки і групуються в уступи, періоди, тиради, які є своєрідними строфами дум. Рядки не мають визначеної сталої кількості складів (від 5 — 6 до 19 — 20 і більше складів у рядку), у свою чергу уступи не мають сталої кількості рядків (від 2 — 3 до 9 — 12). Імпровізацію дум полегшує вільне, нестале римування. Переважає дієслівне римування, яким поєднуються 2 — 3 рядки, а часом і більше — до 10 рядків підряд зі співзвучним кінцем.

Барокова архітектура і образотворче мистецтво.

У другій половині XVII-XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві України домінуючим був мистецький стиль бароко. Його поширення в українських землях пояснюється особливостями української ментальності, появою нової еліти, тріумфальними перемогами початкового етапу Визвольної війни. Під впливом здобутків давньоруської духовності, народних традицій цей європейський стиль трансформувався в козацьке бароко, для якого характерні більша зваженість та поміркованість.Поява і розвиток бароко на українському грунті — це спроба української культури повномасштабно скористатись надбаннями західної цивілізації після виходу України з-під впливу візантійських канонів. Одночасно це була спроба вписати українські землі у рамки європейського історичного процесу.Бароко — стиль у мистецтві кінця XVI-XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Світоглядні принципи стилю в Україні були розроблені К.Кониським, Ф.Прокоповичем, С.Яворським та ін.
На Правобережній Україні бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Гетьманщині та Слобожанщині поширення здобуло козацьке бароко. Перлинами цього стилю стали Андріївська (архітектор Растреллі) і Покровська церкви у Києві, дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії (архітектор Иоганн Шедель), Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря у Полтаві.Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є запорізький собор у Новомосковську (Самарі), збудований народним майстром Якимом Погребняком.Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін.Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувались магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувалися й прикрашалися міста.Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю у декоративності, спокійністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним — у скульптурі і в живописі.Певні зміни приніс бароковий стиль і в живопис. Незважаючи на те, що основна увага митців навіть наприкінці XVII ст. звернута до релігійних сюжетів, все ж йшло творче переосмислення традиційної тематики під впливом гуманістичних ідей; застосовувались нові навики — світлотіньове моделювання, просторова перспектива; під впливом фламандської школи композиції стали більш динамічними, зображення реалістичними. Найвідомішими художниками цього періоду в українських землях були І.Руткович, Й.Кондзелевич, В.Петранович. Розвитку набув і світський живопис. Провідними портретистами були Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський.Помітного розвитку набуло барокове граверство, якому властива складна символіка, геральдичні знаки, алегорії, пишність та декоративність.Водночас із професійним в Україні розвивалося й народне малярство. Зразками цього живописного жанру були ікони народних майстрів, а також народні картини, наприклад, "Козак Мамай", які стали символом народного прагнення до волі

Виховання селянських дітей

Гра у житті дитині

Ігри розвивали фізичне здоров'я та загартовували характер. Беручи участь у них, діти тренували силу, вправність та швидкість, і навіть кмітливість, кмітливість і швидкість реакції. Орієнтація перемогти змушувала маленької людини вчитися долати труднощі й біль, бути терплячим, вчитися витримці.

Під час ігор діти осягали норми поведінки й уявлення про світ, місце людини у ньому. У ігровому просторі діти вперше опановували трудовими навичками, у своїй дитина освоював ту роль, який займе у сім'ї і громаді.

Ігри дорослих із немовлятами до однорічного віку, які називалисьпестушками,потешками, були прості, але у водночас добре враховували все фізичні і психологічні особливості розвитку. Усі вони проводилися під співом коротеньких пісеньок і включали у собіподкидивание, підкидання, хитання дитини руці,приплясивание, притопування.

У її розпорядженні малятколибельного віку були і іграшки, які робив їм батько чи старшого брата. Це був, зазвичай, різноманітних брязкальця, Вони давалися дітям до рук, вішалися на шию чи прив'язувалися до колиски,сидюхе, ходункові.

У сюжетахдевчоночьих ігор позначилися народні уявлення про роль жінки у суспільстві та сім'ї, за якими головне призначення жінки - продовження роду, піклування про домочадців і господарстві. У грі дівчинки насамперед освоювали все жіноче заняття: займалися облаштуванням свого "вдома", готували їжу, пряли, шили одяг, прали, саджали город тощо. У цих іграх яскраво виявлялися характерні кожної місцевості особливості господарського й домашнього побуту.

Ігри хлопчиків були на чоловічої стиль поведінки й сприяли розвитку поглядів на чоловічої честі і гідність. Таким ігор були властиві агресія і азарт, створення угруповань і протиборство їх, командні і індивідуальні змагання, спрямованість перемогти, виявлення найкращих і переможених. Передбачалося, що чоловік має мати і зниження фізичної силою, допитливий розум та непорушністю духу. Тому гри хлопчиків більшою мірою, ніж гри дівчаток, були спрямовані в розвитку цих якостей.

Любов до землі

Виховання підлітка у російській селі полягала у передачі йому трудових знань і навиків, а й у прилученні його до того що духовному світу, у якому жили дорослі люди. Підліток мав засвоїти засадничі поняття і релігійні цінності людського життя, своєрідний кодекс правил російського людини, християнина. Дитині непомітно, але систематично прищеплювали думку, що він має любити свій край предків - ">отчину", шанобливо й дбайливо ставитися до батьків, давнім і немічним людям, маленьких дітей, у коханні й суворості виховувати своїх майбутніх "чад", милосердною до нещасним і скривдженим, пам'ятати про честь.

Любов до вітчизни, російські селяни намагалися прищепити дітей із найбільш раннього віку. Вони прагнули зробити все здобуття права діти любили рідний дім, рідне село з її луками, полями, лісами, сусідні сіла і села, пов'язані друг з одним родинними узами, і навіть всі ті села, міста, де розселився "російське християнське плем'я". Батьки, родичі, сусіди знали просту істину, яку згодом засвоював й немовля: "дурна та птах, якої своє гніздо нелюбе", "своя земля й у прикрощі мила".

Підліток виховувався у коханні доотчине через поради батьків: почитай землю, що дає людині можливість жити: ">Мать-сира - земля всіх годує, всіх напуває, всіх вдягає, всіх своїм теплом пригріває"; бережно коли б до світу: "Природу зайве каліч, а треба берегти", "Природа - царю воєвода"; люби людей, що із тобою поруч: "Добра братство сильніше багатства"; серйозно коли б до потреби у своїх земель: " Російський ні з мечем, ні з калачем не жартує", "Колі у поля став, так бий наповал".

Відчуття любові до батьківщини - ">Святорусской землі", "Матеріроссейской землі", "МатіРоссее" спадало про дітей також через розповіді дорослих сільських людей, своєрідних хранителів історичній пам'яті народу, котрі знали билини, історичні пісні, легенди, перекази; з розповідей солдатів, повних вражень про битвах, учасниками яких вони були; через мандрівних ченців, та його розповіді подвиги святих мучеників, що загинули під ім'я порятунку православній Русі. Всі ці люди зберігали у своїй пам'яті безліч подій, відомостей, що з героїчними часом і подвигами російського народу. Водночас осмислювали знання як дарунок, отриманий предків, своєрідне заповіт, і вважали за свій обов'язок передати отримана ним спадщину наступним поколінням людей.

У історичних піснях, запропоновані підростаючого покоління, захист батьківщини у дні лих розглядали як головним завданням чоловіків. Через історичні пісні, билини до підлітків доводилася й думку про неможливість зречення від російських звичаїв, оскільки відрікаючись від правил, запропонованих російськими людьми предками, відрікаєшся і південь від своєїотчини, стаєш чужаком.

Шанування старших

Російські селяни, прищеплюючи дітям любов доотчине, виховуючи їх у героїчні подвиги предків, намагалися також показати їм, що любов до батьківщини повинна починатися з любові до батьків і прояву шанування людей із віку. Селяни вважали шанування батька і материна родини головною чеснотою людини.

Зрештою дітей намагалися вкласти думка, що батьки, люблячі своїх дітей як себе, котрі розуміють життя, мають моральне "вчити, карати, на добрі справинаставливать", а діти зобов'язані переймати і використовувати усі їх життєві знання і набутий дякувати за "вчення батьківське". Бажання жити за власному розуміння, відмова "свого батькапокоритися і материна родинипоклонитися", розглядалися народної педагогікою, як вчинки, манливі у себе нещастя.

Батьки переконували підростаючому дитині словами і свої прикладом, що людина зобов'язана турбуватися про постарілих батьків, виявляти до них,ослабшим важкого роботи, і немічним, увага фахівців і повагу. Проте, вимагаючи від підлітка, любові, слухняності й турботи стосовно батькам, народна педагогіка пропонувала і батькам виявляти такі самі почуття до своїх маленькою і нічого дорослим дітям. Щоправда, підкреслювалося, що любов батьків підрослим і дорослі дітям має бути розумною. Цю виставу російського народу про ставлення батьків своїх дітей яскраво виражено в повчанні філософаХVII в. Сімеона Полоцького: ">Вредоносна надмірна любов батьків дітям. Як вино - в міру вживане веселить іздоровит, до межі випите розуму позбавляє і хвороба викликає, і любов батьків дітям. Якщо з гідності - корисна і народженим і народженим. Якщо вище заходи - шкода творить і і іншим. Одних в розбещенняпопущает, інших смуток і хвороба від розбещення першихсодевает".

По селянської етики, вимоги якої повинні були засвоїти підлітки, поваги був достойний як батьки, а взагалі все старші віком люди. У цьому підлітки нічого не винні були вирішувати собі питання, гідний чи недостойний той чи інший старий їх турботи, поваги і. На думку селян, старші вимагають себе поваги хоча б тому, що вони прожили довгу, важке життя і багато зробила людей землі. Велику роль вихованні в дітей віком цього відчуття грали казки і бувальщинирелигиозно-поучительного характеру. У казці "Іван, селянський син", наприклад, герой,нагрубивший стару бабу, терпить невдачі, а після принесеного їм вибачення отримує від неї корисну пораду. Вечорами в теплих хатах, бабусі та дідусі розповідали своїм онукам реальні історії у тому, як повагу, який вчинила старому людині, приносило дитині удачу.

Відчуття шанування старшим входила участь у плоть і кров дітей також із прикладів із цивілізованого життя власної сім'ї та всієї сільської громади. У сімейному застілля людей похилого віку надавалося чільне місце, дорослі члени сім'ї уважні старому,отработавшему свого часу дідові, запитували в нього рад. При сімейному розділі, коли одружений син мав намір жити своїм будинком і господарством, вирішальне слово було понад старим батьком. На сільській сходці - зборах дорослих чоловіків села передусім старих у тій чи того питання було найчастіше, вирішальним.

Виховання доброту милосердя

У російській селянській сім'ї дітей намагалися навчити милосердя, про жаль і співчуттю до людей, потерпілим лихо, нещасним, убогим та злиденним. Усе життя сім'ї давала дітям приклади що така поведінки. Сільський звичай зобов'язував селян брати участь у свій дімпостучавшегося через двері втомленого подорожнього, обігріти його, нагодувати і втішити, якщо у суму. Жебраків і убогих приймали у домі з тією ж доброзичливістю, як і інших подорожніх. Прийнято було, що подати милостиню, пошкодувати і допомогти хворому та надати моральну підтримку найубогішому - справа необхідне та богоугодну. Допомога, пояснювалося дітям, треба надавати взагалі всім у ній нужденним: людям, постраждалим від пожежі чи стихійного лиха, що загубили годувальника, багатодітним сім'я, які у нужді.

>Воспитательное слово підтримувалося та кримінальною справою: люди допомагали погорільцям, ділилися із нею останнім шматком хліба, намагалися їх втішити, дати притулок. Сім'я, коли всі робочі члени раптово занедужали, могла прогнозувати допомогу односельців, що надходили топити піч, готувати їжу, доглядати за скотиною.Вдовам і сиротам люди допомагали виорати й засіяти землю, провести жнива.

Прагнучи тому, щоб життя дитині була благополучної, щоб вона перебувала у порозумінні із собою, ближніми і далекими людьми, селяни прагнули показати своїх дітей необхідність виявляти до людей доброту: "Добро творити - себе веселити", намагатися не тримати на людей злість, бо "Злим людина - як вугілля: а то й пече, то чорнить", відмовитися від помсти за образи. Особливо старалися уберегти дитини від мстивості. Вони пропонували вирішити образу, одразу ж тривалий термін, відразу ж дома, словом чи кулаком, чи вибачити, кривдникові його "нерозумна поведінка".Затаить ж образу довгі роки і помститися, що він, можливо, вже й забув про моральному рівні, який завдав людині, вважалося великим гріхом.

Особливо цінувалося у російському народі вміння прощати образи. У російських людей був вироблено ритуал прощення і визначено спеціальний день, коли всі мали прощати одна одній зримі й неявно заподіяні кривди. Це сталосяпрощеное воскресіння - останнього днямасленици, перед Великим посадою. Батьки просили вибачення в дітей, діти в батьків, сусіди друг в одного. Вони кланялися в ноги чи ставали навколішки, цілувалися і слова "Вибач мені", відповідали "Бог тебе вибачить, мене пробач". Прощення, за звичаєм, треба було просити, вирушаючи у далеку дорогу, щоб люди "не поминали баскому", під час відправлення до церкви сповідь: "Вибачте мені, де вона згрішила перед Вами". Прощення завжди просили перед смертю, яку осмислювали як перехід у інший світ. Доумиравшему людині по черзі приходили всі мої родичі, сусіди з проханням не переносити образу ними у іншій світ, прийняти їх прощення, оскільки з думкою про непрощенной образі важко жити білому світлі.Умиравший, й у своє чергу звертався всімостававшимся землі людей із проханням не таїти нею образу постаратися вибачити усі його гріхи землі, щоб він міг з легкої душею залишити той інший світ.

Шана і гідність

Росіяни люди, радячи своїх дітей бути добрими, милосердними, прощати гріхи ближнім своїм, вчили в водночас зберігати ніколи й в усьому відчуття власної гідності, "зберігати честь змолоду". Поняття честі у селян завжди пов'язували з свідомістю чесного виконання своєї боргу - у праці і у виконанні узятих він зобов'язань, включало у собі правдивість і виключало здатність наносити несправедливі образи.

Дослідники народного побуту завжди відзначали цю рису сільських людей: "Усі селяни, оберігаючи свою честь, намагаються трудитися, ніж бути потрактованим ледарем і мотикою /марнотратом/. Кожен намагається же не бути брехуном і кривдником, і навіть не нажити слави, що не селянин, а

пройдисвіт ісамознайка", " всякий порядна селянин намагається тримати дане їм слово: змінити його вважає нечесним", "всякий селянин, оберігає свою честь, намагається же не бути будь-коли лишезамешенним в якесь злочин, а й навіть запідозреним у ньому. Вона ніколи погодиться і плутні, і обман, хоча б це і допущено торгувати".

Поняття честі, яке намагалися прищепити своїх дітей батьки, включало також і чоловіків вміння вирішити незаслужене паплюження, не дати підстави для образ, для дівчат - чистоту, тоді - відсутність зрад. Дівчаткам з ранніх роківвнушалась думка про необхідність "берегти свою честь", тобто. уникати дошлюбних зв'язків, будувати свою поведінку в такий спосіб, щоб заслужити схвалення односельців, а заміжжі зберігати подружню вірність. Втрата невинності до шлюбу вважалася великим гріхом, а народження позашлюбного дитини усіма розглядалося як крайня межа ганьби і безчестя.

Трудове виховання

Навчання дітей селянської роботі проходило за визначеною, добре продуманої багатьма поколіннями людей системі. Дітей привчали до неї пізніше, ніж із семирічного віку, вважаючи, що "маленьке справа краще великого неробства" Привчання дітей до праці від цього віку, дуже раннього з погляду сучасних людей, диктувалося уявлення про тому, що коли дитину " зизмалолетства" не включати у сільську роботу, він надалі це не матиме ">усерствующей здібності" до селянському праці. Людина, на думку російських селян, може тільки тоді ми добре і з радістю виконувати тяжку працю орача, жниці, теслі, якщо звичка до праці увійшла у його плоть і кров з дитинства.

Процес трудовий підготовки дитини здійснювався зазвичай поетапно, у своїй враховувалися фізичні і психічне особливості і дітей різні періоди їх дорослішання. Російське прислів'я каже: " Бери завжди ношу собою, ніж кректати при ходьбі". Обсяг навантаження і виховні заходи, якими люди користувалися щодо залучення хлопців на роботу, визначалися з урахуванням кількості років прожитих дитиною. Селяни чудово розуміли, що має працювати у міру своїх рис і можливостей, І що їй потрібно давати, як вони говорили, "кожної труднощі по разу". Інакше, вважали вони, можна відбити в дитини бажання праці, виховати в нього ставлення на роботу як важкої повинності.

У російській селі роботу потрібно було розподіляти також залежно від статі дитини. Дівчаткам доручалася робота, яка б її до життя жінки, хлопчикам давалися знання й уміння необхідні чоловікові. У цьому навчання будувалося в такий спосіб, що вона знав достеменно свої обов'язки, і батькам було нагадувати про неї дитині.

Привчання дітей до праці йшло у російської селі легко та непомітно під керівництвом матері чи батька, бабусі чи дідусі, старших сестер чи братів.Воспитиваясь у атмосфері праці, хлопці самі виявляли інтерес на роботу, висловлювали бажання зайнятися за потрібне родині справою. Батьки зазвичай намагалися підтримати у дитини такий потяг, дати їй роботу, яким міг виконати добре, дозволити йому заробити своєю працею хоч й невеличкі, але гроші, принести в будинок. У водночас вони вважали за потрібне, щоб підліток "тішив свою гідність", тобто. отримував похвалу на власний працю, бачив, що його робота потрібна сім'ї.

Від самого дитинства дитини ненав'язливо привчали до виконання незначних домашніх робіт і доручень батьків. Найчастіше це були миття посуду, піднесення невеликих полін до печі, нагляд за курчатами, подача лика при плетиві постолів чи ниток при в'язанні. У деякихгуерниях трирічний хлопчик вже міг би допомагати матері чистити картопля, помсти підлогу, подавати їй якусь річ, відшукувати батьків пояс чи збирати розсипаний підлогою горох. Бувало, що з трьох років батьки брали хлопчиків на полі при возінню гною. Залучаючи дитину до спільну роботу, пропонуючи йому справу з силам, батьки підтримували у ньому радість від співпричетності до діла разом із дорослими, задоволення від виконуваного праці. Якщо мати гнала додому овець, воно давало помахати прутиком п'ятирічної дочки, пояснюючи, що вівці що від цього побіжать швидше.Пропаливая у городі гряди, вона доручала дочці викинути подалі бур'ян чи потримати вирвану морквину. Батько,ремонтирующий паркан, дозволявкрутившемуся біля нього синові, потримати рейку чи цвях. У багатодітній родині маленький ставав безпосереднім помічником старшим братам і сестер. Розподіл обов'язків може бути таким: поки старша сестра підмітала підлогу, молодша втирала пил.

Прагнучи скидатися у своїх постійно зайнятих працею батьків, бачачи з боку доброзичливе ставлення до спробам навчитися справі, слухаючи приємну похвалу на свою адресу, діти було неможливо собі уявити, які можна не працювати, не вміти прясти, шити, наколоти дров, прибитиоторвавшуюся дошку, не допомогти батькові чи матері. У дитячої середовищі вважалося ганьбою, коли про дванадцятилітньої дівчинці скажуть, що вона ">непряха", йдеться про хлопчика десятиріччя, - що він "тільки й може ганяти бабки".

Розвиток освіти

nПотреби господарського розвитку стимулювали прогрес науки, що відбилося на досягненнях вчених України. Набагато складнішою була ситуація в освітній сфері.

З одного боку, економіка вимагала її удосконалення, з іншого, уряди Росіїйської та Австро-Угорської імперій всіляко перешкоджали прогресу національної освіти.

nВ Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.

nПочаткові школи існували у вигляді так званих "дяківок". У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши "тривіальні" школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.

Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа.

nНа початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати "ланкастерський" метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.

Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання про рідну мову навчання.

Виникали училища професійної освіти: ремісничі, технічні, комерційні. А для підготовки офіцерських кадрів для армії створювалися корпуси з 7-річним терміном навчання. Освіта в них велася російською мовою і була платною.

Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак - Артемовський.

Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.

Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.

Феномен Шевченка в культурі

. Феномен Тараса Шевченка - ще одна надзвичайно важлива риса української душі. Шевченко не просто поет - це нація в мініатюрі, її душа, ідея. В українських оселях на найвиднішому місці висять оповиті рушниками портрети Тараса. Як ікони...

У духовній історії України, реалізації української ідеї феномен Тараса Шевченка - дуже важливий, переломний момент. З Тараса Шевченка, його "Кобзаря" почалося відродження народу. Шевченко - це нація, її адсорбент; "Кобзар" віддзеркалює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Кожна важлива риса душі українця коріниться у віршах і поемах Тараса. Він для українців - це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Це більше, це душа народу в самому прямому розумінні. І це не треба доводити українцям.

З Тараса почалося саме розуміння народу як "сім'ї єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і ненародженим..."! Ніхто краще не сказав про націю. І менталітет самого Тараса Шевченка - менталітет Батька нації. Українці втратили державність, багато в чому і мову (адже є велика частка правди у тому, що Україна говорить не своєю, а '"московською" чи, у кращому випадку, переполовиненою мовою). Але вони народили і бережуть свого Тараса - хранителя нації, її душі. Читаючи у Гегеля про те, що історичними можуть вважатися тільки ті народи, які мають свою державність, думаємо: ви, німці, державність маєте, але у вас немає такої національної святині, як Шевченко. Українці його мають, і в цьому запорука їхнього мовного, культурного, державного відродження.

Поверхові люди кажуть, що Шевченко був атеїстом. Але почитайте його поему "Марія". Чи можна більш проникливо сказати про Матір Божу, про Бога? Шевченко, повторимо, це народ в мініатюрі. Духовність, віра, самозречення - ось риси його душі. Візьмімо поему "Гайдамаки". Трагедія знищення і самознищення нації - її суть.

Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як "батько" в національній сім'ї. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну його причину: роз'єднаність, благодушність, безтурботність українців.

Кобзарство як соціально-культурне явище: козацькі думи в контексті європейської епічної традиції.

Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.

Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконанні. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції – конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т. інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодикламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу.

Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая – умілого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об’єднували кобзарів і лірників.

ХХ століття внесло свої корективи, і думи як жанр змінили своє значення. Вони являють і науковий інтерес, і є складовою культурою досягнення нації. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. У неї з’явились нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. Та не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них мудрість і душа народу. Для нас їх зберегли кобзарі. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо виділяємо окремо кобзарів, то вживаємо термін «традиційне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандурне мистецтво, то термін – бандурництво чи сучасні бандуристи.

Ду́ма — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIII століть.

Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Думи не мають звичної для пісень, балад, коломийок та інших ліричних жанрів сталої строфи. Вірш думи астрофічний через змінність порядку римування, а також нерівноскладовий, з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи. Рядки в думах виділяються за ознакою закінчення думки і групуються в уступи, періоди, тиради, які є своєрідними строфами дум. Рядки не мають визначеної сталої кількості складів (від 5 — 6 до 19 — 20 і більше складів у рядку), у свою чергу уступи не мають сталої кількості рядків (від 2 — 3 до 9 — 12). Імпровізацію дум полегшує вільне, нестале римування. Переважає дієслівне римування, яким поєднуються 2 — 3 рядки, а часом і більше — до 10 рядків підряд зі співзвучним кінцем.