Релігійна ситуація в Україні на сучасному етапі.

Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".

За даними Української асоціації релігієзнавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

На нашу думку, причинами, що сприяли підвищенню релігійності населення України, були:

• достатньо високий рівень демократичності духовного життя суспільства, що почав складатися із середини 80-х років XX ст.;

• вакуум у масовій свідомості, що виник після краху тоталітарного режиму;

• різкі зміни у соціальній структурі, поляризація суспільства, що спричинила потребу в милосерді і добродійності;

• релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях;

• активізація діяльності всіх релігійних організацій, їх підтримка з боку засобів масової інформації і т. ін.

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:

• Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85 % опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами, а половина невіруючих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння під час релігійних свят і матеріально підтримують церкву.

• Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина — по дві-три.

• Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. Отже, ці поняття набувають у них не стільки релігійного, скільки морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто вагається між вірою й безвір'ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів одночасно визнають переселення душ, що суперечить християнському віровченню. До речі, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % українців, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії "справжніх віруючих". Це переважно одинокі жінки похилого віку, які жили у сільській місцевості. Приблизно такі ж результати дало тривале міжнародне дослідження сучасної релігійності у Росії. У СПІА — навпаки. На середину 80-х років понад 90 % американців вважали себе віруючими, 60 % були членами релігійних організацій, 50 % регулярно відвідували богослужіння.

• Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків з лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. На 1 січня 2003 р. віруючими називали себе 80 % дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 релігійної громади, то у західних областях цей показник у 2—3 рази вищий.

• Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

• Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.

• Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об'єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів, то у протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад.

• Спостерігається розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють:

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (в миру Багана), пред-стоятель — митрополит Мефодій (у миру Кудряков);

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП), яку очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (у миру Денисенко);

3) Українська православна церква Московського Патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (в миру Сабоданом).

До 1989 р. православні християни країни були об'єднані в Українському екзархаті Руської православної церкви (РПЦ). 19 серпня 1989 р. Львівська православна парафія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Володимиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе належною до Української автокефальної православної церкви, б—6 червня 1990 року відбувся І Всеукраїнський собор УАПЦ, на якому була утворена українська патріархія під керівництвом 90-річного племінника С. Петлюри митрополита Мстислава (в миру Степана Скрипника). Він проживав у СПІА і очолював УАПЦ в Америці. Стався перший розкол у сучасному українському православ'ї. Далі події розвивались так. З жовтня 1990 р. Патріархат РПЦ надав автономію Українському екзархату, що означало його перетворення на самостійну і незалежну Українську православну церкву (УІЩ) з канонічним підпорядкуванням її Патріархату РПЦ, тобто підпорядкуванням з питань віровчення, догматики, культу, церковної організації. Предстоятелем УПЦ було обрано митрополита Філарета. Синод УПЦ став обирати і призначати на посади єпископів, розпоряджатися матеріальними коштами церкви. Розпочався процес формування 16-ї світової автокефалії — Української. Проте він був зведений нанівець черговим (другим) церковним розколом. Причиною розколу стали як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Його історія багато в чому повчальна.

У листопаді 1991 р. (після проголошення незалежності України) на соборі УПЦ митрополит Філарет висловився за незалежність Української церкви від РПЦ. Всі єпископи на чолі з ним поїхали до Москви просити відпускну грамоту. 1—3 квітня 1992 р. Синод РПЦ розглянув прохання українських єпископів і не задовольнив його. Більше того, Синод позбавив митрополита Філарета єпископської гідності. 27 травня 1992 р. архієрейський собор УПЦ у Харкові замість митрополита Філарета оголосив своїм предстоятелем митрополита Ростовського і Новочеркаського (РПЦ) Володимира (Сабодана). За митрополитом Володимиром пішов майже весь єпископат УПЦ. Однак митрополит Філарет цих рішень не визнав. Він заявив, що у такий важкий час не може залишити українську паству, а тому разом зі своїми прихильниками приєднався до УАПЦ. Офіційно УАПЦ було проголошено у січні 1919 р. декретом Директорії УНР. У січні 1930 р. рішенням II надзвичайного Помісного собору УАПЦ була ліквідована за сприяння її духовенства (так записано у документах собору) контрреволюції у роки громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції у Росії. Проте церква не зникла. її наступницею оголосила себе УАПЦ у СІЛА. & центр і сьогодні знаходиться у штаті Нью-Джерсі.

Після приєднання до УАПЦ прихильників митрополита Філарета розпочалася активна робота зі створення в Україні нової церкви. Цю роботу було проведено протягом короткого часу. 25 червня 1992 р. на Об'єднавчому соборі було оголошено про розпуск УПЦ й УАПЦ і утворення на їх базі єдиної релігійної організації— Української православної церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП). Передбачалось, що нову церкву очолить патріарх Мстислав, який не був присутнім на соборі. Заступником патріарха став митрополит Філарет (цю посаду було встановлено вперше за більш як тисячолітню історію православ'я).

Однак життя показало, що об'єднання церков із самого початку мало формальний характер і тому дуже швидко припинило своє існування. Зате з двох церков виникло три, а з одного патріархату — два. Патріарх Мстислав не визнав новоутворену церкву і призначив архієпископа Львівського і Галицького Петра (в миру Петруся) очолити ту частину віруючих УАПЦ, які не приєдналися до УПЦ-КП. УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) також продовжувала існувати. Кількість її парафій суттєво не змінилася, лише деякі з них перейшли до УПЦ-КП. Цю релігійну організацію стали називати Українською православною церквою Московського Патріархату (УІЩ-МП).

11 червня 1993 р. патріарх Мстислав помер і був похований у його резиденції в Саунт-Баунд-Брук у США. У вересні 1993 р. було обрано нового патріарха УАПЦ, яким став митрополит Димитрій (світське ім'я Володимир Ярема).

23—24 жовтня 1993 р. УПЦ-КП обрала свого патріарха — митрополита Володимира (в миру Романюка). Після його смерті у липні 1995 р. УПЦ-КП очолив митрополит Філарет, обраний на соборі цієї церкви патріархом Київським і всієї Русі-України.

У лютому 2000 р. в керівництві УАПЦ відбулися нові зміни. Помер патріарх УАПЦ Димитрій. Згідно з його заповітом наступного патріарха було вирішено не обирати, а просити митрополита Костянтина (в миру Баган), який очолює українські православні церкви в Америці, духовно опікувати УАПЦ. Згоду на це від митрополита Костянтина було отримано. Формально предстоятелем УАПЦ в Україні став митрополит Мефодій (у миру Кудряков). Проте у червні 2003 року стався третій розкол у сучасному українському православ'ї. Митрополит Мефодій оголосив себе митрополитом Київським і всієї України і вийшов з-під опіки митрополита Костянтина. В юрисдикції останнього залишилася Харківсько-Полтавська єпархія й окремі парафії по всій Україні.

Отже, сучасне українське православ'я розколоте. Його утворюють три церкви. Суттєвою особливістю відносин ніж ними є брак порозуміння. Це одна з визначальних рис вітчизняного православ'я у сфері внутрішніх і міжрелігійних відносин. Увесь час на різних його рівнях ведуться розмови про необхідність об'єднання всіх його гілок. Однак церкви висувають суперечливі вимоги, що цілком або частково виключають саму можливість їхнього об'єднання. Вони звинувачують одна одну у зраді Святому Письму, у політичних пристрастях, вилучають одна в одної храмові будівлі, релігійні цінності, фінансові надходження і навіть релігійні навчальні заклади.