Роль танців і дворянській і селянській культурах.

Роль танцювальної культури у вихованні дворян. Щоб впевнено грати свою роль — триматися вільно та невимушено в світському товаристві, дворянину, як актору, потрібно було добре володіти своїм тілом. Як принагідно зазначають дослідники, «вміння танцювати вважалось цінним достоїнством та могло принести успіх не лише на паркеті, але й на поприщі службової кар’єри» 1. В цьому відношенні особливе значення мали уроки танців. Танцям навчали всіх без винятку дворянських дітей, це був один з обов’язкових елементів виховання, оскільки бал в житті дворянина — це не вечір танців, а своєрідна суспільна подія, форма соціальної організації дворянського стану. Саме тому «танці були важливим структурним елементом дворянського побуту. Їх роль істотно відрізнялася від функції танців в народному побуті того часу, так і від сучасної» 2. Танці були організуючим моментом бального ритуалу, визначаючи і стиль спілкування, і манеру розмови.Складні танці того часу — полонези, котильони, вальси, мазурки, польки, кадрилі, — вимагали доброї хореографічної підготовки. Французький письменник Т. Готьє так описує дворянський бал, на якому йому довелося побувати в Санкт-Петербурзі: «в Росії бали при дворі відкриваються полонезом. Це не танець, а щось подібне до процесії, яка має свій яскраво виражений особливий колорит. Присутні тісняться по боках, щоб звільнити середину бального залу, де утворюється алея з двох рядів танцюючих. Коли всі займають свої місця, оркестр грає музику в величному та повільному ритмі, і процесія починається… Процесія просувається, і до неї приєднуються нові пари: якийсь пан відділяється від ряду глядачів, подає руку дамі, яка стоїть навпроти, і нова пара пускається в путь, уповільнюючи чи пришвидшуючи кроки, в ногу з тими, хто йде попереду. Мабуть, не так-то просто йти, ледве доторкуючись один до одного кінчиками пальців, під вогнем тисячі очей, які з такою легкістю стають іронічними: тут видно як на долоні найменшу незграбність в рухах, найлегшу невпевненість в ногах, найневловиміше непопадання в такт. Військова виправка рятує багатьох, але яка трудність для дам! Однак більшість чудово виходить з положення, і про багатьох з них можна сказати: «Et vera incessu patuit dea» [Слова римського поета Вергілія «Богиню видно по ході»]… Пройти з благородством, витонченістю та простотою, коли з усіх боків на вас дивляться! Навіть великим актрисам це не вдавалося!».Першим викладання танців в якості обов’язкового предмету в державних навчальних закладах ввів цар-реформатор Петро I, тим самим підкресливши державне значення такого нововведення. Танцями займалися в Рішельєвсьмому або Ніжинському ліцеї та пансіонах, в військових закладах (кадетських корпусах в Полтаві, Києві) і в інститутах шляхетних дівчат (в Харкові, Києві, Одесі). Поряд з верховою їздою, фехтуванням та гімнастикою танці зараховувалися до «благодатних тілесних вправ», які у поєднані з музикою сприяють гармонічному розвитку особистості, адже вміння красиво танцювати впливало на розвиток художнього смаку та музичності, на виховання благородства в манерах та поведінці дитини. Окрім того, «в світському середовищі було прийнято пов’язувати зовнішній вигляд людини з його моральними якостями. С. Глинка, згадуючи про свого вчителя танців, писав, що «ремесло своє він вважав справою не тільки серйозною, але навіть високоморальною. Ноден [вчитель танців — Авт.] говорив, що разом з виправкою тіла виправляється й душа»». Систематичні заняття танцями були корисними і для фізичного розвитку дітей, адже на цих заняттях покращувалася постава, пряма спина була немов зримим символом благородства, адже важко уявити кривобокого офіцера або згорблену чи аристократку. Бали були настільки важливою частиною дворянського життя, що весь інший час дозвілля дворянських дітей був підготовкою до нього. Для осягнення «танцовальної науки» аристократія змушена була активно знайомитися з різними видами мистецтва: музикою, щоб краще відчувати характер танців та точно попадати «в каданс» (з французької «cadence» — такт, розмір, ритм), образотворчим мистецтвом, щоб уявляти собі, як виглядають благородні пози; фехтуванням (для хлопчиків), адже вважалось, що воно сприяє узгодженим рухам голови, тулуба, рук та ніг (що й було потрібно для складних танців тих часів). Тому в дворянських сім’ях з ранку до вечора не припинялося звучання клавікордів, клавесинів, мандолін, постійно давалися уроки співу, малювання, музики, танцювальні уроки. Обов’язкове навчання всіх без винятку дворянських дітей танцям починалося рано (з шести-восьми років), а вчителя були дуже вимогливими, а іноді і просто невблаганними. Дуже часто вчителями танцю — танцмейстерами — були іноземці (німці, французи, італійці), які називалися вчителями «танців, ввічливості та купліменту» (тобто «танців, ввічливості та компліменту»). Саме тому «вчитель танцювального мистецтва відігравав значну роль в житті вищого стану суспільства. Часто роль танцмейстера він поєднував з викладанням шляхетних манер та організацій світських свят», окрім танцювальної майстерності танцмейстер прищеплював своїм учням правила європейського світського поводження, або, як тоді казали — «політесу» (з французької «politesse» — ввічливість, чемність): як прийняти запрошення на танець, вишукано кланятися після його закінчення, подавати руку дамі.Як зазначають дослідники, «раннє навчання танцям було болісним та нагадувало жорстоке тренування спортсмена чи навчання рекрута запопадливим фельдфебелем». Методика навчання танцям була наступною: спочатку дітей примушували робити різного роду батмани, потом вчили різних танцювальних па (з французької «pas» означає крок, ходу) без стрибків, під різні розміри музики для різнохарактерних бальних танців. Поступово діти починали легше рухатися, набували свободу, координованість, виразність рухів. Ще в XVIII ст. всі бали починалися менуетом, який в XIX ст. замінився полонезом. Але старі танцювальні вчителі навіть в XIX ст. навчання дворянських дітей танцям починали з розучування менуету, оскільки цей старовинний танець виправляв фігуру, привчав вишукано кланятися, прямо ходити, граціозно простягати руку — одним словом, робив всі танцювальні рухи та манери вишуканими та бездоганними. Тому «тривале та наполегливе тренування надавало молодій людині не тільки вправності під час танців, але і впевненості рухів, свободу та невимушеність постави, що певним чином впливало і на психічний склад людини: в умовному світі світського спілкування він почував себе впевнено та вільно, як досвідчений актор на сцені» 2, оскільки вишуканість рухів, гарна постава, набуті на уроках танців, в світському суспільстві були ознакою гарного тону. Таким чином, багаторічні заняття танцями надавали дворянам спритності, впевненості, невимушеності рухів, а манерам дворянина величавості, грації, вишуканості. а головне — відпрацьованих до автоматизму танцювальних па, щоб на великосвітських балах, не зважаючи на природне хвилювання, граціозно танцювати складні з хореографічної точки зору бальні танці. Ті, хто добре танцював, впевнено відчував себе на будь-яких балах та танцювальних вечорах.Набуті в танцювальних залах навички закріпляли на особливих, дитячих балах, які дозволяли дворянським дітям засвоювати ази гарних манер та світського етикету. Якщо небагатолюдний бал влаштовувався у батьківському домі, діти 10–12-ти років не тільки були присутніми на ньому, але і танцювали разом із дорослими. «Перший» бал — це перший офіційний раут, так званий «світський дебют», в якому молодий дворянин 16–17 років вперше приймав участь на правах дорослого. І знаменитий «перший бал» в житті дворянської дівчини, на якому вона вперше була присутня в якості потенційної нареченою, власне кажучи, першим балом і не був. Оскільки до 16–17-ти років, коли дворянку починали «вивозити» в світ, вона вже прекрасно вміла не тільки танцювати, але й мала достатній досвід світського поводження на багаточисельних дитячих балах та танцювальних вечорах.