Підстави і порядок відкриття виконавчого провадження

 

Відкриття виконавчого провадження – це початкова стадія процедури примусового виконання рішення суду або іншого органу (посадової особи), на якій державний виконавець, керуючись нормами Закону України «Про виконавче провадження», повинен пересвідчитись у наявності підстав для відкриття виконавчого провадження та за наслідками цієї перевірки у триденний строк прийняти рішення про відкриття провадження або відмову в відкритті виконавчого провадження. Раніше існував також інститут відкладення відкриття виконавчого провадження, однак в процедурі реформування виконавчого провадження, із 28.08.2003 р. цей інститут скасовано через недоцільність існування останнього.

Відкриття виконавчого провадження – це, також, юридичний факт, що тягне за собою настання адміністративно-правових відносин (відповідних прав та обов’язків) як між сторонами виконавчого провадження, так і між сторонами і посадовими особами органів державної виконавчої служби.

До моменту відкриття виконавчого провадження жодна виконавча дія із примусового виконання рішення не може бути здійснена, що гарантує сторонам виконавчого провадження відправлення процедури виконавчого провадження лише у межах передбаченого Законом процесу.

Виконавчий документ, що потрапляє до канцелярії органу ДВС, повинен бути переданий діловодом начальнику цього органу не пізніше наступного дня після його отримання канцелярією, і в той же день має бути переданий начальником відповідного органу ДВС підлеглому державному виконавцю.

Державний виконавець зобов’язаний прийняти виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред’явлення виконавчого документа і цей документ відповідає вимогам, що передбачені Законом та пред’явлений до виконання до відділу ДВС за належним місцем виконання рішення (за територіальною приналежністю та підвідомчістю).

Державний виконавець у 3-денний строк із дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У разі, якщо рішення суду допущене до негайного виконання, державний виконавець має відкрити провадження за таким документом не пізніше наступного дня після отримання виконавчого документу (до речі, інших особливостей процедури примусового виконання рішення суду, допущеного до негайного виконання – строки виконання, черговість задоволення вимог стягувачів, порядок звернення стягнення на майно – Закон України «Про виконавче провадження» не передбачає).

У постанові встановлюється строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а рішень про примусове виселення боржника – п’ятнадцяти днів, причому державний виконавець попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням із нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних із провадженням виконавчих дій, передбачених Законом. Визначаючи строк для добровільного виконання рішення, державний виконавець має виходити із загальних засад цивільного законодавства – справедливості та розумності, оскільки строк у один-два дні, встановлений для добровільного виконання рішення, фактично унеможливить його добровільне виконання і певним чином порушить права боржника. Про правильність такої позиції свідчить і судова практика, згідно якої судами неодноразово визнавалися неправомірними дії державного виконавця щодо встановлення строку для добровільного виконання рішення протягом одного-двох днів, через нереальність виконання рішення у такий напрочуд скорочений термін. Тому, із урахуванням строків поштового обігу, строк для добровільного виконання рішення суду повинен встановлюватися не менше 3-4 днів.

Виконавчий документ, виданий на підставі рішення, яким надана відстрочка виконання, приймається державним виконавцем до виконання лише після закінчення терміну відстрочки в межах строку, встановленого для пред’явлення цього виконавчого документа. Одразу слід завважити, що строк відстрочки не входить до загального строку пред’явлення виконавчого документу до виконання, тому строк пред’явлення виконавчого документу має розпочинатися з моменту закінчення відстрочки виконання.

У разі відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, забезпечення позовних вимог строк для добровільного виконання не встановлюється, оскільки це суперечитиме характеру та логіці рішення.

Копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня надсилається стягувачу, боржнику та органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ.

Державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за:

1) заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення;

2) заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;

3) в інших передбачених законом випадках; однак, на сьогодні законом не передбачено жодного іншого випадку відкриття виконавчого провадження, причому ця правова прогалина створює проблеми в прийнятті до примусового виконання судових рішень про стягнення державного мита, стягнень на користь держави та деяких інших категорій рішень.

Виконавчими документами, як єдиною законною підставою для відкриття виконавчого провадження, є:

1) виконавчі листи, що видаються судами на підставі:

рішень, вироків, ухвал, постанов судів загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих);

рішень іноземних судів і арбітражів, якщо вони визнані й допущені на території України у встановленому законом порядку;

рішень третейського суду;

2) ухвали, постанови судів у випадках, передбачених законом, тобто, для визнання такого судового документу виконавчим слід пересвідчитися, чи передбачено нормативним актом, що має силу закону (Закон України, Декрет Кабінету Міністрів України), визнання судового документу як виконавчого та чи підлягає він виконанню органами ДВС. Як приклад можна навести ст. 53 Закону України «Про авторське та суміжні права», згідно якої ухвала суду про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби за участю заявника (тобто, така ухвала є виконавчим документом);

3) накази господарських судів, у тому числі й ті, що видаються на підставі рішення третейського суду;

4) судові накази;

5) ухвали, постанови господарських судів у випадках, передбачених законом;

6) виконавчі написи нотаріусів;

7) посвідчення комісій щодо трудових спорів;

8) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

9) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

10) рішення Європейського суду з прав людини;

11) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

12) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу.

До цього часу багато суперечок точиться навколо останньої норми, згідно якої виконавчими документами є рішення інших державних органів, якщо за законом вони виконуються органами ДВС. Зокрема, нормами ст. 8 Господарського процесуального Кодексу України передбачено, що коли у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то через 20 днів після її отримання така відповідь є підставою для примусового стягнення заборгованості державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Із огляду на вищевикладене, можна зробити висновок, що органи ДВС на підставі норм статей 3, 181 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 8 ГПК України повинні відкривати виконавче провадження лише за тими відповідями на визнану претензію, боржниками за якими є органи державної влади, котрі ці відповіді і видали.

Втім нерідко у наукових колах можна почути думку, що таке ставлення до примусового виконання відповідей на визнані претензії є порушенням прав стягувачів, які не в змозі звернутися до суду за захистом права, визнаного боржником, оскільки у цьому випадку відсутній предмет спору (боржник письмово визнав зобов’язання). Така позиція не є достатньо обґрунтованою через нижче викладене. Рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09.07.2002 р. (за справою № 1-2/2002) визнано, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Таким чином, відмова державного виконавця у відкритті виконавчого провадження за відповіддю на визнану претензію (як наслідком досудового врегулювання спору) жодним чином не позбавляє права стягувача (позивача) звернутися за захистом свого порушеного права до суду, тим більше, що невиконання у добровільному порядку своїх визнаних зобов’язань вже свідчить про небажання боржника виконувати ці зобов’язання, що є підставою для звернення до суду.

До виконавчого документу закон пред’являє певні обов’язкові вимоги, тому при прийнятті до примусового виконання виконавчого документу, державний виконавець обов’язково має пересвідчитися, чи містяться у виконавчому документі необхідні реквізити. Зокрема, у виконавчому документі в будь-якому разі повинні бути зазначені:

1) назва документа (виконавчий лист, виконавчий напис, постанова, ухвала, наказ тощо), дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ (якщо рішення і виконавчий документ не співпадають у одному документі);

3) найменування стягувача і боржника, їх місцезнаходження, ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності, а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою. Копії виконавчих документів можуть бути надані до виконання лише у тому разі, якщо вони завірені оригінальним підписом посадової особи, що видала оригінал виконавчого документу, та скріплений відповідною печаткою. Нотаріально чи іншим чином завірені копії виконавчих документів не можуть бути підставою для відкриття виконавчого провадження.

Крім того, державний виконавець має з особливою увагою ставитися до того, якою саме печаткою завірений виконавчий документ. На практиці нерідко трапляються випадки, коли документ завіряється печатками на кшталт «Для пакетів», «Загальний відділ», «Канцелярія» тощо. Такий виконавчий документ не має юридичної сили та не може бути підставою для відкриття виконавчого провадження.

Законом можуть бути встановлені також інші додаткові вимоги до виконавчих документів. Наприклад, статтею 117 ГПК України встановлено обов’язкове зазначення у наказах господарського суду ще і номерів рахунків у банках, що належать стягувачеві та боржникові.

Звертає на себе увагу той факт, що за переважною більшістю судових рішень виконавчий документ видається стягувачеві для самостійного вирішення питання стосовно звернення до примусового виконання. Суддя лише контролює, відповідно до закону, своєчасність звернення до органів ДВС. Натомість рішення органів державної влади щодо застосування адміністративних санкцій звертаються до примусового виконання самими органами, що їх видали.

Наказ господарського суду може бути пред’явленим до примусового виконання протягом трьох років.

Слід звернути увагу, що з 28.08.2003 р. утворилася конкуренція норм п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», що встановлює трирічний строк для пред’явлення до примусового виконання судових документів (у т.ч. й наказів господарського суду), та ст. 118 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, відповідно до якої виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох місяців із дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання.

У цьому випадку, для вирішення питання строку пред’явлення наказу господарського суду до виконання доцільніше керуватися загальними правилами теорії права:

1) при конкуренції норм права застосуванню підлягає норма, що набула чинності пізніше (за часом) – тобто має застосовуватися норма ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», що набула чинності 28.08.2003 р., а не норма ст. 118 ГПК України, яка внесена у ГПК України Законом України від 21.06.2001 р. у № 2539-III;

2) при конкуренції норм права застосуванню підлягає норма, що носить спеціальний характер. Норма ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому провадженні має спеціальний характер відносно загальних положень норм ст. 118 ГПК України. На спеціальний характер ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» вказують й положення ст. 115 ГПК України, згідно з якою рішення, ухвали та постанови господарського суду, що набрали законної сили, виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Строки пред’явлення наказу господарського суду до виконання – наступний день після набрання рішенням законної сили.

За загальним правилом, у разі, якщо дата закінчення або початку процесуального строку припадає на вихідний (святковий) день, то датою закінчення (початку) процесуального строку є наступний робочий день.

Строки пред’явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо.

Переривання строку давності. Строки пред’явлення виконавчого документа до виконання можуть бути перервані наступними чинниками:

1) пред’явленням виконавчого документа до виконання;

2) частковим виконанням рішення боржником, у тому числі й поза межами процедури примусового виконання рішення;

3) надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення.

Після переривання строку пред’явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється і строк починає обліковуватися з початку. Час, що минув до переривання строку при обчисленні нового строку не зараховується.

У разі повернення державним виконавцем виконавчого документа стягувачу у зв’язку з неможливістю повного або часткового виконання рішення, строк пред’явлення виконавчого документа до виконання після перерви встановлюється з дня повернення виконавчого документа стягувачу.

У разі пропущення стягувачем строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання строк може бути поновлено судом. Стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутись із заявою про поновлення пропущеного строку до суду, який видав відповідний документ, або до суду за місцем виконання рішення суду. Суд розглядає таку заяву у 10-денний строк, якщо інше не встановлено законом. Слід зауважити, що поновлення строку пред’явлення до примусового виконання можливе лише за судовими рішеннями, а за іншими виконавчими документами пропущені строки поновленню не підлягають.

За заявою стягувача, із метою забезпечення виконання рішення про майнові стягнення, державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження вправі накласти арешт на майно боржника (крім коштів) та оголосити заборону на його відчуження. Накладення постановою про відкриття виконавчого провадження арешту на грошові кошти боржника суперечитиме сенсу процедури примусового виконання рішення, оскільки боржник буде позбавлений провадити видаткові операції за власними банківськими рахунками.

Про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони його відчуження має бути обов’язково зазначено у резолютивній частині постанови про відкриття виконавчого провадження. Одночасно із винесенням такої постанови державний виконавець може провести опис і арешт майна боржника в порядку, визначеному Законом, зі складанням процесуальних документів встановленої форми.

Відмова у відкритті виконавчого провадження. Перевіривши виконавчий документ та підстави для пред’явлення останнього до примусового виконання, державний виконавець надає їм правову оцінку і відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності обставин, закріплених у законі, а саме:

а) пропуску встановленого строку пред’явлення документів до виконання. При цьому державний виконавець має пересвідчитися у відсутності документів, які б підтверджували попереднє переривання строку пред’явлення (повернення документу без виконання, часткове погашення боргу тощо);

б) неподання виконавчого документа про виконання рішення, зазначеного у Законі (наприклад, коли державному виконавцеві надано копію виконавчого листа, завірену неналежним чином, подано на виконання рішення суду, за яким не видано виконавчий лист, пред’явлено несплачену в строк платіжну вимогу, акцептовану платником тощо);

в) якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили, крім випадків, коли воно у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання. За порядком, встановленим Цивільно-процесуальним Кодексом України та Господарським процесуальним кодексом України, виконавчі документи на підставі рішень судів видаються лише після набуття рішеннями чинності та закінченням строку для їх оскарження (окрім рішень, що допущені до негайного виконання). Натомість чинність рішення суду може бути перервана поновленням судом строку на апеляційне оскарження такого рішення та прийняттям до розгляду апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ. Тобто, при наявності до моменту відкриття виконавчого провадження в розпорядженні державного виконавця документів, підтверджуючих апеляційне оскарження рішення суду (ухвала про прийняття до розгляду апеляційної скарги), останній відмовляє в відкритті виконавчого провадження та повертає виконавчий документ заявникові. Втім якщо відомості про апеляційне оскарження рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, стали відомі державному виконавцеві після відкриття провадження, він має повернути виконавчий документ без виконання суду, що його видав, на підставі ст. 401 Закону України «Про виконавче провадження»;

г) пред’явлення виконавчого документа до відділу державної виконавчої служби не за місцем або підвідомчістю виконання рішення. Нерідко стягувач пред’являє до примусового виконання виконавчі документи з порушенням правил територіальної та предметної підвідомчості, і державний виконавець повертає такі виконавчі документи стягувачеві (заявникові). Такий порядок закріплено законом, однак не можна не погодитись, що таким чином державні виконавці затягують виконання рішення, стосовно якого стягувач вже виразив волю на звернення до примусового виконання. Зрештою, більш ефективним та розумним було б самостійне спрямування органами ДВС за належністю виконавчого документу, отриманого від стягувача з порушенням правил предметної або територіальної підвідомчості;

д) якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, і про термін такої відстрочки зазначено у виконавчому документі чи іншому судовому рішенні;

є) у разі невідповідності виконавчого документа обов’язковим вимогам, передбаченим статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження», або іншим законом, який визначає інші додаткові обов’язкові вимоги до окремих видів виконавчих документів;

ж) наявності інших обставин, передбачених законом, які виключають здійснення виконавчого провадження. Наприклад, виключає можливість здійснення виконавчого провадження органами ДВС ч. 2 статті 9 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої виконання рішень про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ, здійснюється виключно органами Державного казначейства України.

Про відмову у відкритті виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, і не пізніше наступного дня надсилає її заявникові. Законом прямо не встановлено строку, протягом якого державний виконавець має прийняти рішення про відмову в відкритті виконавчого провадження, однак у цьому випадку цілком виправданим є застосування аналогії закону за правилами відкриття виконавчого провадження, тобто постанова про відмову в відкритті провадження має бути винесена державним виконавцем у триденний термін із моменту отримання документу, або не пізніше наступного дня після отримання, якщо рішення підлягає негайному виконанню.

У разі відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі невідповідності виконавчого документу вимогам Закону, державний виконавець має роз’яснити стягувачу право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, для приведення виконавчого документа у відповідність до вимог Закону. На практиці подеколи трапляються випадки безпосереднього звернення державного виконавця до суду для усунення недоліків, допущених у виконавчому документі, через те, що цей документ стосується стягнення на користь держави та був спрямований державному виконавцю самим судом. Таке ставлення до проблеми представництва інтересів держави-стягувача у виконавчому провадженні не є коректним, оскільки за наповнення Державного бюджету України відповідають відповідні фінансові органи, які й повинні представляти інтереси держави у виконавчому провадженні.

Постанова про відмову у відкритті виконавчого провадження може бути оскаржена заявником начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби або до відповідного суду в 10-денний строк із моменту її одержання.

Копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі – документи виконавчого провадження), які повинні бути доведені державним виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією, однак за умови авансування стягувачем витрат на проведення виконавчих дій. Останнє здійснюється у порядку, передбаченому Законом. Документи виконавчого провадження можуть надсилатися учасникам виконавчого провадження рекомендованими листами.

За письмовою заявою учасників виконавчого провадження документи виконавчого провадження можуть надсилатися адресатам також факсимільним зв’язком або електронною поштою. Документи виконавчого провадження, направлені факсимільним зв’язком або електронною поштою, вважаються врученими за наявності належного підтвердження їх одержання адресатами.

Державним виконавцем або іншою особою, уповноваженою державним виконавцем, документи виконавчого провадження можуть бути вручені особисто сторонам, іншим учасникам виконавчого провадження або їх представникам під розписку.

Належно оформлена відмова сторін виконавчого провадження від одержання документів виконавчого провадження не є перешкодою для проведення подальших виконавчих дій у встановленому Законом порядку. Подібна відмова сторін виконавчого провадження від одержання процесуальних документів має підтверджуватися відповідними документами поштових організацій (установ зв’язку, системними адміністраторами, які провадять обслуговування електронної пошти), або актами державного виконавця, до складання яких залучення понятих не є обов’язковим.

У разі, якщо резолютивна частина судового рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, державний виконавець, а також сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення чи змісту документа. Можливість роз’яснення резолютивних частин інших (несудових) рішень Законом не передбачена.

Суд, який видав виконавчий документ, зобов’язаний розглянути заяву державного виконавця (сторони виконавчого провадження) про роз’яс­нення рішення суду у 10-денний строк із дня її надходження і за необхідності дати відповідне роз’яснення рішення чи змісту виконавчого документа, не змінюючи їх змісту по суті. Про роз’яснення рішення чи змісту документа або відмову в цьому суд постановляє ухвалу.