Проблеми виконання рішень судів про стягнення боргу

з державних установ та організацій

 

Конституцією України проголошено рівність суб’єктів права перед законом та забезпечення захисту прав усіх суб’єктів права власності та господарювання. Одним із основних юрисдикційних важелів такого захисту є захист майнових та особистих немайнових прав у судовому порядку. Однак питання здійснення примусового виконання рішень судів та інших органів, за якими боржниками є державні підприємства, установи та організації, ускладнено декількома істотними факторами.

По-перше, як вже зазначалося, чинним на сьогодні залишається Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», відповідно до якого заборонено застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Негативні правові наслідки цього документу вже обговорювалися вище.

По-друге, нині в чинному законодавстві України недостатньо унормовано питання відповідальності юридичних осіб, за якими майно закріплено на правах оперативного управління, зокрема, державних установ (організацій), що перебувають на державному бюджеті, та казенних підприємств.

Згідно з ч. 3 ст. 39 Закону України «Про власність», державна установа (організація) розраховується за власними зобов’язаннями тими коштами, що є в її розпорядженні. За недостатності у державної установи (організації) коштів, відповідальність за зобов’язаннями несе власник. Таким чином, у разі недостатності в державній установі належних коштів цивільну відповідальність має нести власник майна, із залученням його до участі у справі як співвідповідача (при судовому розгляді) або із заміною сторони у виконавчому провадженні.

Ст. 32 Закону України «Про власність» передбачено, що суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України. Наразі відповідальність інших державних органів, зокрема, уповноважених управляти державним майном, за зобов’язаннями державних підприємств і організацій, що мають статус юридичної особи, законом не передбачена, за винятком норм ст. 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», згідно з якою недостатність коштів суб’єкта господарювання (військової частини) компенсується перенесенням цивільно-правового зобов’язання на Міністерство оборони України. Нині правовий механізм відповідальності Міністерства оборони України законом також не визначений.

У чинному законодавстві України також простежується нерівність правового статусу різних видів державної власності – загальнодержавної та власності територіальних громад (комунальної власності). Зокрема, ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах із правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без безпосередньої згоди територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Таким чином, відчуження на власний розсуд комунального майна у власність інших юридичних чи фізичних осіб не виключає примусового його відчуження у разі звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника на підставі рішення суду, на відміну від права загальнодержавної власності, звернення стягнення на об’єкти якого обмежено Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».

Для державних установ (організацій) нині, як правило, відкрито реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України. Реєстраційний рахунок відкривається Державним казначейством України для обліку витрат Державного бюджету, причому сукупність усіх реєстраційних (бюджетних) рахунків складає єдиний казначейський рахунок.

Нерідко державні установи не мають розрахункових та інших рахунків в установах банків України. Тому суддя господарського суду при винесенні рішення відносно відповідача державної установи нерідко позбавлений можливості виконати вимогу ст. 117 ГПК України в частині, що зазначена в наказі господарського суду стосовно найменувань та номерів рахунків сторін у банках.

Стягнення боргу за наказом господарського суду з реєстраційних рахунків державних установ, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ, провадиться не органами Державної виконавчої служби, а самим Державним казначейством України, згідно з вимогами ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно зі ст. 32 Закону України «Про державний бюджет України на2003 рік» та ст. 47 Закону України «Про державний бюджет України на 2004 рік» виконання рішення, прийнятого державним органом, що відповідно до закону має право на його застосування, про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету (реєстраційні рахунки державних установ), здійснюється Державним казначейством України.

Рішення про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету, передаються до Державного казначейства України. Безспірне списання коштів із рахунку державного бюджету здійснюється виключно органами Державного казначейства України за черговістю надходження рішень за рахунок і в межах відповідних бюджетних асигнувань.

Тому не дивно, що питання процесуального порядку здійснення примусового виконання рішень судів про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або рішень судів про стягнення з бюджетних установ, все ще залишається спірним.

Відповідно до норм ч. 2 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження» виконання рішень означеної категорії здійснюється органами Державного казначейства України (як зазначалося вище), у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. На сьогодні Кабінетом Міністрів України означений порядок виконання не встановлено, що і є основною перешкодою нормативного характеру для виконання судових рішень цієї категорії.

Отже, у разі відсутності в Законі України «Про Державний бюджет України» окремих статей витрат на виконання рішення суду про стягнення з державної установи, таке судове рішення фактично не може бути виконане у межах існуючого правового кола, незважаючи на обов’язковість такого рішення, проголошеного ст. 124 Конституції України.

Такий стан справ спричинює, зокрема, те, що рішення судів про стягнення на користь суддів, військовослужбовців та колишніх працівників органів внутрішніх справ компенсації за невидане обмундирування та інших витрат на практиці залишаються невиконаними протягом декількох років через те, що (у цьому періоді) кошти на подібні виплати Державним бюджетом не передбачаються. Внаслідок цього декілька суддів та військовослужбовців Донецької області звернулися з позовом до Європейського суду з прав людини, відповідачем у якому виступає держава Україна, що підписала та ратифікувала відповідну міжнародну конвенцію як суб’єкт міжнародного права.

Хоча в українських юридичних колах побутує думка, що право на виконання судового рішення прямо не зазначено у Конвенції з прав та основних свобод людини і, відповідно, не підлягає захисту у євроінстанції, Євросуд уже доводив хибність цієї позиції. Він неодноразово наголошував, що своєчасне і повне виконання судового рішення, захищене параграфом 1 ст. 6 Конвенції, є невід’ємним елементом права на справедливий судовий розгляд упродовж розумного терміну. Тому європейські перспективи для таких скарг майже стовідсоткові. А для держав, які відмовляються виконувати рішення Євросуду, навіть із цілком доведеним виправданням - нестачею бюджетних коштів, шлях до Європи буде перекрито (як було свого часу з Грецією).

На думку суддівських кіл, виходом із цієї ситуації є звернення до суду з позовом до державної виконавчої служби, але вже про стягнення збитків, спричинених невиконанням цих рішень. Також може йти мова і про компенсацію державною виконавчою службою моральної шкоди за несвоєчасне виконання рішення суду.

Разом із тим, новою редакцією ст. 11 Закону України «Про державну виконавчу службу», що набула чинності з 28.08.2003 р., введено правову новелу стосовно джерел відшкодування збитків, спричинених державним виконавцем. Зокрема, шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Тобто цілком ймовірно, що особа, яка отримає рішення суду про відшкодування органами ДВС збитків, спричинених невиконанням судового рішення про стягнення боргу з іншої державної установи, лише піде іще одним «шляхом безнадійності».

Із огляду на вище викладене, можна зробити невтішний висновок, що проблема стягнення боргів із державних установ та організацій із боку компетентних органів влади поки що залишається не вирішеною.

11.6. Шляхи удосконалення процедури примусового виконання
рішень

 

Багатьма авторами (див. перелік літератури до теми), з метою удосконалення діяльності органів державної виконавчої служби, пропонуються численні зміни – реформування (укрупнення) органів юстиції та ДВС шляхом об’єднання декількох прилеглих територіальних структур, подальше розширення штату державних виконавців, надання органам юстиції статусу силових структур шляхом приєднання останніх до пенітенціарної системи, покращення матеріально-технічного забезпечення органів ДВС та ін.

Ці пропозиції є, так би мовити, заходами локального характеру, що не спричиняють принципової, докорінної зміни структури органів примусового виконання владних рішень. До того ж, подальше розширення штату ДВС навряд чи взагалі є доцільним, оскільки двократне розширення штату державних виконавців, проведене Кабінетом Міністрів України в 2003 р., та підвищення зарплатні службовцям, суттєво не підвищило рівень примусового виконання рішень. Це сталося через те, що досвідчені державні виконавці передали новим державним виконавцям безперспективні виконавчі провадження, натомість, залишивши собі лише перспективні, у тому числі провадження, за якими є можливість заробити винагороду. Нові недосвідчені державні виконавці, у свою чергу, ще не в змозі ефективно працювати та одночасно виконати всі виконавчі провадження, яких на кожного державного виконавця припадає нерідко до декількох тисяч на рік.

Сьогодні Україна намагається адаптувати національне законодавство до норм Євросоюзу, сподіваючись у майбутньому стати членом цієї структури. Однак чомусь у нашій країні ніхто серйозно не сприймає ідею створення інституту приватних судових виконавців, який ефективно працює як у багатьох країнах Євросоюзу, так і в колишніх країнах Радянського Союзу, наприклад, у країнах Балтії, які нещодавно ввійшли до Європейського союзу.

Однією з головних етичних причин знищення інституту державних виконавців є те, що в нашій країні на сьогодні держава фактично несе переважну більшість витрат, пов’язаних зі стягненням коштів на користь приватних осіб. Тому витрати на проведення виконавчих дій та утримання органів ДВС взагалі в Україні фактично сплачує кожен платник податків, без врахування того, чи взагалі він був колись боржником, та чи виконував цей платник податків пред’явлені до нього вимоги добровільно.

За ідеологією ж інституту приватних судових виконавців, всі витрати, пов’язані з примусовим виконанням, покладаються на стягувача, як на ініціатора виконавчого провадження. Чисельність приватних виконавців залежатиме лише від їх власної ініціативи та потреби населення у наданні послуг із примусового виконання рішень.

Інститут приватних судових виконавців, задля забезпечення його нормального та ефективного функціонування, має передбачати:

– здійснення приватним виконавцем службових обов’язків від власного імені, із покладенням на останнього відповідальності за порушення прав та законних інтересів сторін виконавчого провадження;

– цивільне страхування відшкодування приватним виконавцем збитків, заподіяних у процедурі примусового виконання рішень;

– отримання винагороди за здійснення виконання (зацікавленість у виконанні кожного виконавчого документа);

– незалежність приватних судових виконавців.

Життєздатність інституту приватних виконавців доводить і те, що у нашій країні у системі нотаріату ефективно працюють та мирно співіснують інститути державних нотаріусів та приватних нотаріусів, які дійсно забезпечують потреби населення та не створюють штучного дефіциту цього виду послуг. Можливо, ідея приватних судових виконавців в Україні ще слабко розроблена. Можливо, певна частка судових виконавців має залишатися державними (для проведення стягнень на користь держави тощо), однак це один із найперспективніших напрямків розвитку державної виконавчої служби в Україні.

 

Контрольні питання

 

1. Захист прав стягувача, боржника та інших осіб під час провадження виконавчих дій.

2. Оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби.

3. Процедура розгляду загальним судом скарги на дії державного виконавця.

4. Процедура розгляду господарським судом скарги на дії державного виконавця.

5. Розкрийте особливості судової практики із захисту несумлінних боржників.

6. Які проблеми виникають при виконанні рішень судів про стягнення боргу з державних установ та організацій?

7. Яким чином можна удосконалити процедуру примусового виконання рішень?

 

Література

 

1. Закон України «Про виконавче провадження» № 606-ХІV від 21.04.1998 р. // Відомості Верховної Ради, 1999. – № 24. – Ст. 207.

2. Лобанцев С. Виконання рішень – головний критерій дієвості влади / С. Лобанцев // Право України. – 2002. – № 12. – С. 90.

3. Лобанцев С. Проблеми виконання рішень судів про стягнення боргу з державних установ та організацій / С. Лобанцев // Бюлетень Міністерства юстиції України. – № 7. – 2003. – С. 22.

4. Лобанцев С. Проблеми, факти, аргументи / С.Лобанцев // Бюлетень Міністерства юстиції України. – № 2-3. – 2004.

5. Фіолевський Д.П., Державна виконавча служба України: навч. посіб. / За заг. ред. Д.П. Фіолевського, С.Ю. Лобанцев, Є.І.Мєзєнцев. – К.: Алерта, 2004. – 564 с.

6. Фурса С.Я. Виконавче провадження в Україні / С.Я. Фурса, С.В. Щербак // Атіка. – К., 2002.

ВИСНОВКИ

 

На сьогодні рівень правового регулювання у сфері виконавчого провадження не є досконалим. За роки свого існування Державна виконавча служба України пережила декілька досить суттєвих реформ, результатом яких стало набуття неоціненного досвіду в цій сфері. Поступово, насамперед завдяки практичній діяльності, починає формуватися усталена система правового регулювання в цій сфері.

Українська влада, затверджуючи конституційні норми, повинна дбати про авторитет держави і поважати довіру власних громадян. Виконання владних рішень є найважливішим показником ефективності влади та демократичності держави. На шляху вдосконалення правового регулювання у сфері виконавчого провадження, законодавцю слід використовувати практичні набуття у цій сфері за час незалежності.

Серед найгостріших проблем, що потребують негайного вирішення такі:

– недостатня кваліфікація державних виконавців, що обумовлена відсутністю спеціалізованих навчальних закладів для підготовки фахівців сфери виконавчого провадження;

– велика завантаженість державних виконавців та відсутність внутрішньої спеціалізації;

– неоднозначність та недосконалість окремих норм Закону України «Про виконавче провадження»;

– відсутність належного контролю за діяльністю державних виконавців у системі Державної виконавчої служби.

Вирішення нагальних проблем виконавчого провадження сприятиме зміцненню авторитету ДВС України. Це у свою чергу підвищить дієвість судової влади (насамперед це стосується господарської гілки судової системи), рішення якої приймаються іменем України. Саме реальне втілення у життя, своєчасне і точне виконання нормативних актів державної влади, а також рішень, що приймаються від імені держави на підставі цих актів – це та остаточна мета будь-якого нормотворення.