Повноваження, обов’язки, права державного виконавця

 

До основних повноважень державного виконавця Закон України «Про виконавче провадження» відносить – здійснення необхідних заходів щодо своєчасного і повного та неупередженого виконання рішення, у спосіб і порядок, визначеними у виконавчому документі. Своєчасність і повнота виконання рішення – це принцип діяльності органів і посадових осіб ДВС, від сумлінного дотримання якого залежить сенс існування самої служби. Цей принцип виконання рішення має чіткі правові критерії, що визначенні виконавчим документом. У той же час, неупередженість як принцип здійснення своїх обов’язків – це моральна категорія, що не має чітких правових критеріїв. Проте важливість цього критерію аж ніяк не менша, ураховуючи ті обставини, які породжують упередженість.

Саме тому Закон передбачає можливість і необхідність самовідводу в установленому порядку у разі, коли державний виконавець є близьким родичем сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні. Наявність перерахованих підстав для самовідводу піддається контролю, а от інші підстави: заінтересованість у результаті виконання рішення чи інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця.

Державний виконавець має виконувати певне коло загальних обов’язків, єдиних для всіх державних службовців України:

а) дотримуватися Конституції України та інших актів законодавства України;

б) забезпечувати ефективну роботу та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

в) не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина;

г) безпосередньо виконувати покладені на них службові обов’язки, своєчасно і точно виконувати рішення державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

д) зберігати державну таємницю, інформацію про громадян, що стала відома державному виконавцю під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

є) постійно вдосконалювати організацію своєї роботи та підвищувати професійну кваліфікацію;

ж) сумлінно виконувати свої службові обов’язки, виявляти ініціативу та творчість у роботі.

Під час здійснення конкретного провадження на державного виконавця покладається обов’язок:

– надання сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливості ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження;

– розгляду заяв та клопотань сторін та інших учасників виконавчого провадження;

– роз’яснення сторонам їх прав та обов’язків, яке може здійснюватись як в усній, так і у письмовій формі.

Із метою реалізації службової компетенції, покладеної на державного виконавця, останній має досить широке коло прав, зокрема:

– одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію, у тому числі й ту, що міститься на електронних носіях та в електронних базах даних, причому надання державному виконавцеві всіма державними та недержавними підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами цих інформаційних даних має бути безкоштовним;

– проводити перевірку виконання рішень юридичними особами всіх форм власності, а також громадянами, які провадять підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, що є боржниками за виконавчими документами. При цьому державний виконавець вправі здійснювати перевірку саме фінансово-господарської діяльності боржника, з метою з’ясування наявності у останнього достатніх для сплачення боргу майнових активів, виявлення грошових коштів, дебіторської заборгованості та уточнення шляхів спрямування боржником власних фінансових потоків. Оскільки державний виконавець може не володіти достатнім обсягом знань для проведення подібних перевірок, для їх здійснення доцільніше залучати відповідних спеціалістів (працівників податкової служби, пенсійного фонду, аудиторських структур тощо);

– здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників. Реалізуючи це право, державний ви­конавець фактично провадить лише перевірку діяльності бухгалтерії підприємства-боржника, на яку державним виконавцем покладено обов’язок утримувати частину заробітку боржника на підставі виконавчого документа;

– при виконанні судових рішень безперешкодно входити на земельні ділянки, вчиняти у приміщеннях боржників огляд, за необхідності примусово відкривати приміщення в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати ці приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там знаходиться та на яке за законом можливо накласти стягнення;

– безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку, та опечатувати;

– накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;

– накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;

– використовувати за згодою власника приміщення, в тому числі, що є в комунальній власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна. Слід звернути увагу на те, що подібне використання приміщень та транспорту є безкоштовним і провадиться лише за умови згоди власника майна. Оплатне використання майна державний виконавець вправі провадити лише на договірній підставі;

– звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз’ясненням рішення з заявою про видачу дубліката виконавчого документа, порушувати клопотання про встановлення чи зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення. Не зважаючи на досить широке тлумачення цієї норми варто уточнити, що згідно з існуючою нині процедурою виконавчого провадження, роз’яснення рішення, зміна способу і порядку виконання рішення, розстрочка та відстрочка можуть бути здійсненні лише за судовим рішенням і лише судом;

– звертатися до суду з поданням про розшук майна боржника, яке слід передати за виконавчим документом;

– викликати посадових осіб із приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а у разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутрішніх справ;

– залучати до проведення виконавчих дій понятих, працівників органів внутрішніх справ, інших осіб у встановленому порядку, а також експертів, спеціалістів, для вирішення питань, що можуть виникнути у виконавчому провадженні та потребують спеціальних знань, в тому числі для оцінки майна;

– накладати стягнення у вигляді штрафу на посадових осіб у випадках, передбачених законом. Штраф, який накладається державним виконавцем, не є адміністративним штрафом у тому сенсі, що закладений Кодексом України про адміністративні порушення, натомість цей штраф – ще санкція за невиконання законних вимог державного виконавця чи невиконання рішення суду. Тому оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу здійснюється не у порядку, передбаченому КУпАП, а у порядку ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження», розділу 31 ЦПК України та ст. 1212 ГПК України;

– застосовувати під час проведення виконавчих дій відеозапис, фото- і кінозйомки. Наразі реалізація державним виконавцем цього права не повинна порушувати етичні та моральні норми, та поширення державним виконавцем в засобах масової інформації відеозаписів та фотографій з матеріалами, що зображують процес проведення виконавчих дій. Не мають порушуватися права сторін та учасників виконавчого провадження на конфіденційність, оскільки поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди створює склад злочину, передбаченого ст. 182 КК України.

Взагалі, використання матеріалів відеозаписів та фотозйомок має здійснюватися державним виконавцем лише для цілей виконавчого провадження. До того ж, із набуттям 1 січня 2004 р. чинності ст. 277 Цивільного Кодексу України, на території України фактично введено приховану цензуру, оскільки будь-яка негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною. Запровадження у життя та застосування у судовій практиці цієї норми ЦК України, якою встановлено презумпцію недостовірності негативної інформації може потягнути за собою у майбутньому непередбачувані наслідки, оскільки судова оцінка негативної інформації (яка, до речі, виходячи з соціополітичного становища у державі, складає понад 75 % всієї інформації, яка розповсюджується ЗМІ) як недостовірної без огляду на джерела та вірогідність цих відомостей, лише за одним критерієм негативності, – істотно звужує сенс та значення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

– вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників – юридичних осіб відомості та пояснення щодо фактів невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи інших порушень вимог законодавства про виконавче провадження. Разом із тим, при витребуванні письмових та усних пояснень державний виконавець має роз’яснювати порушникам норми статті 63 Конституції України, згідно яких особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Ненадання державному виконавцю відомостей або пояснень за наявності підстав, передбачених ст. 63 Конституції України, не створює склад правопорушення, передбаченого ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження» (невиконання законних вимог державного виконавця»;

– з метою профілактичного впливу повідомляти органи державної влади, громадські об’єднання, трудові колективи і громадськість за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження;

– у разі необхідності для проведення чи організації виконавчих дій залучати на платній (договірній) основі, у тому числі за рахунок авансового внеску стягувача, суб’єктів господарювання, які у встановленому законом порядку одержали ліцензії на:

1) будівельну діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджувальних конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж);

2) надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг із перевезення пасажирів та їх багажу на таксі);

3) операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

4) надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг із охорони громадян;

5) проведення землевпорядних та землеоціночних робіт.

– здійснювати інші повноваження, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» та іншими законами.

Вимоги державного виконавця, які висуваються останнім в процедурі примусового виконання рішень, є обов’язковими для всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою адміністративну й кримінальну відповідальність згідно із законом.

Дії державного виконавця з примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені наступними особами:

− боржником;

− стягувачем;

− особами, які беруть участь у виконавчому провадженні (спеціалісти, експерти тощо);

− особами, які залучаються до виконавчих дій у встановленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку (працівники міліції, поняті, органи опіки та піклування тощо).

Нерідко у науковій літературі можна зустріти думку стосовно того, що не всі дії державного виконавця повинні оскаржуватись сторонами виконавчого провадження, зокрема, якщо державний виконавець за нормами Закону України «Про виконавче провадження» повинен здійснити якісь дії, не даючи правової оцінки підставі здійснення виконавчої дії (відкриття виконавчого провадження, зупинення провадження через підстави для обов’язкового зупинення тощо), то немає юридичних підстав для оскарження таких дій, оскільки в ці виконавчі дії державний виконавець не вкладає власну волю та правосвідомість. Із такою позицією не можна погодитись, оскільки на практиці державні виконавці нерідко помилково приймають до виконання документи, які не є виконавчими (рішення третейських судів, відповіді на визнані претензії тощо), зупиняють виконавче провадження на підставах, помилково визначених як обов’язкові до виконання тощо. Тому однією із найважливіших гарантій законності у виконавчому провадженні є саме можливість оскарження будь-яких виконавчих дій чи бездіяльності державного виконавця.

Державні виконавці є державними службовцями. Тому до їх компетенції відносяться й права, єдині для всіх державних службовців України, зокрема:

1) користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

2) брати участь у розгляді питань і прийнятті у межах своїх повноважень рішень, тобто державний виконавець вправі брати участь у комісіях, нарадах, семінарах тощо з питань примусового виконання рішень, що, у свою чергу, має підвищити якість роботи державного виконавця та координувати дії декількох державних чи недержавних органів, що спрямовані на досягнення мети та виконання завдань, покладених на державного виконавця Законом;

3) одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції. Це право є запорукою правильного та своєчасного виконання рішень, тим більше, що державний виконавець у встановленому законом порядку вправі вимагати також і надання інформації, доступ до якої обмежений, а також інформації, яка складає банківську або державну таємницю;

4) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

5) вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця. Слід підкреслити, що кожен державний службовець з метою підвищення якості власної роботи та оптимізації діяльності органу, в якому він працює, вправі знайомитися із Правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями та ін., тобто із документами, які деталізують організацію роботи окремого органу державної влади та визначають специфіку дільниці роботи кожного зі службовців;

6) на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, досвіду та стажу роботи;

7) безперешкодно ознайомлюватись із матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення. Особова справа кожного державного службовця є єдиним джерелом отримання відомостей про службове просування та кар’єру останнього, причому кожен зі службовців вправі контролювати правильність та повноту відомостей, які заносяться до особової справи, та у разі необхідності, оскаржувати правильність змісту;

8) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії. Критеріями, які мають свідчити про наявність у державного службовця відповідного досвіду та кваліфікації, є вислуга років, проходження підвищення кваліфікації, отримання відповідної освіти та наукового ступеня, написання наукових робіт та ін. У разі наявності в державного службовця відповідних підстав, він має право вимагати підвищення рангу, просування по службі (на конкурсній або іншій основі) тощо. Незгода державного службовця з притягненням до дисциплінарної відповідальності, із висновками атестаційної або кваліфікаційної комісії можуть бути предметом судового розгляду за наявності відповідного звернення службовця;

9) вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри.

Авторами цього посібника неодноразово відзначалося, що робота державного виконавця завжди пов’язана з конфліктом, оскільки наявність рішення суду, що підтверджує чиєсь право на відновлення порушеного права, лише підкреслює небажання протилежною стороною виконувати зазначене рішення. Тому нерідко державні виконавці стають об’єктом необґрунтованих звинувачень та провокацій з боку несумлінних сторін виконавчого провадження. Службове розслідування зазвичай провадиться керівником органу, в якому працює службовець, або спеціально створеною комісією, у строк, що не перевищує двох місяців, відповідно до «Порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців», затвердженого постановою КМУ від 13.06.2000 р. № 950;

10) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

11) на соціальний і правовий захист відповідно до статусу службовця;

12) захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах та у судовому порядку.

Високий статус державного виконавця, як представника правоохоронного органу, має підкреслювати й те, що державний виконавець під час виконання службових обов’язків носить формений одяг, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Крім того, державним виконавцям та іншим працівникам органів ДВС видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується Міністром юстиції України.

Згідно із Законом України «Про виконавче провадження» та ст. 19 ч. 2 Конституції України працівник органу державної виконавчої служби зобов’язаний сумлінно виконувати службові обов’язки, не допускати в своїй діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України, а також діяти лише на підставі Конституції України та Законів України.

Разом із тим, відносно державних виконавців існують обмеження, пов’язані із проходженням служби, зокрема, державний виконавець під час проходження служби не має права здійснювати будь-яку іншу оплачувану роботу, за винятком наукової, викладацької та творчої діяльності в неробочий час.

Боротьба із корупційним проявами у діяльності державних органів проявляється у забороні державним службовцям при проходженні служби вчиняти наступні дії:

1) незаконне одержання у зв’язку з виконанням функцій держави матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

2) одержання кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна із використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством;

3) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності чи в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

4) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працюють, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

5) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції із управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

6) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, навмисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію;

7) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб із метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

8) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого контролює державний виконавець;

9) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Втім варто підкреслити, що обов’язковою ознакою, за якою будь-яка неправомірна чи неетична поведінка осіб, уповноважених на виконання функцій держави, визнається корупційною, є корисливий або інший особистий їх інтерес або інтерес третіх осіб. Тому при з’ясуванні суб’єктивної сторони будь-якого з передбачених Законом України «Про боротьбу з корупцією» корупційних правопорушень, суду належить установлювати наявність інтересу, яким керувався правопорушник.

Державні виконавці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу, в якому вони працюють.