Масова комунікація як соціальний інститут.

Масову комунікацію визначають як "специфічний суспільний інститут, що історично склався і розвивається та який реалізує шляхом швидкої передачі інформації за допомогою спеціальної техніки завдання формування світогляду і громадської думки великої, різнорідної, анонімної аудиторії і спонукає її до діяльності відповідно до настанов комунікатора".

Ще: "масова комунікація — це соціально обумовлений процес впливу інформації (пропагованого) за допомогою каналів пропаганди та інших технічних засобів на особистість, різні групи населення, суспільство у цілому, процес, який враховує соціальну, демографічну структуру аудиторії, її інтереси, запити, психологічне сприйняття, і спрямований на формування наукового світогляду, гармонійний розвиток людини"

Термін "масова комунікація" вживається як у вітчизняній, так і в закордонній літературі неоднозначно. Їм позначають як мінімум три явища: 1) процес передачі та поширення інформації на масову аудиторію, 2) власне інформацію, 3) засоби масової комунікації. Проблема неоднозначності цих визначень усвідомлюється вже достатньо давно. Ще у 1967 році на зустрічі соціологів, що досліджували проблеми масової комунікації, у м. Кяеріку була зроблена спроба прийняти спільне рішення — розуміти під масовою комунікацією соціальний процес поділу інформації у суспільстві засобами преси, радіо, телебачення тощо. Для позначення змісту комунікації було запропоновано користуватися терміном "соціальна інформація", а інститути розповсюдження комунікації "засобами масової інформації".

Засоби масової комунікації (інструментами спілкування) виступають преса, радіо, телебачення — інститути, за допомогою яких здійснюється комунікація.

Розглядаючи соціологічну модель масової комунікації, можна погодитися з тим, що основними елементами цієї моделі є: 1) соціальні суб'єкти, які взаємодіють в інформаційному процесі, 2) специфічні соціальні інститути цих суб'єктів, які опосередковують цю взаємодію, 3) сама масова інформація як сукупність знань, цінностей і норм. Остання виступає, з одного боку, предметом виробництва і поширення, з іншого — сприйняття і споживання. У цьому значенні масова комунікація — це "діяльність соціального суб'єкта з виробництва і поширення соціальної інформації, спрямована на формування напряму думок і дій соціального суб'єкта" [12]. Ця діяльність здійснюється за допомогою засобів комунікації.

ЗМК виступає в двоєдиної ролі: як інститут, що бере участь у процесі формування цілей розвитку суспільства, і як механізм їх актуалізації.

ЗМК і держава.

Наукова рефлексія щодо діяльності СМК пройшла етап дослідження її як чисто професійної сфери творчості по продукуванню інформації, зримою частини суті ЗМК на функціональному зрізі.

Не менш важливий аналіз СУЯ як соціального інституту, в діяльності якого стикаються інтереси різних соціальних суб'єктів, відкриваючи можливості для реалізації функцій більш глибинного характеру.

Реальна діяльність СМК існує сьогодні в режимі усвідомлення своїх прав різними соціальними суб'єктами. Спектр цих суб'єктів та настійність їх вимог для преси - процес, що складається історично, залежний, як ми пам'ятаємо, від безлічі параметрів соціального розвитку.

Розглянемо, які полюса напруги виникають тоді, коли на свободу слова в СМК претендують інші учасники соціальної дійсності, і хто ці соціальні суб'єкти.

Уявімо їх у такій послідовності:

1) держава;

2) політичні партії та рухи, громадську думку;

3) представники бізнесу, ПР-структури;

4) суспільство, зацікавлене в соціальній рекламі, Аудиторія, персоналії, окремі особистості.

Сучасне суспільний розвиток, охарактеризоване поняттям модернізації, має відмінні риси, серед яких як фундаментальних виділяються прогрес у сфері технологій; плюралізм, раціональність, тяжіння національних політичних державних утворень до міжнародних зв'язків на рівні економіки, політики і культури; демократія.

Стрімко мінливий світ пред'являє суб'єктам, що беруть участь в процесі модернізації (будь то окрема особистість, держава або об'єднання держав), головна вимога: усвідомити цінність і значимість нововведень, різноманітності соціокультурних зразків. Процеси модернізації не могли б відбутися, якби в якості бере участь в них суб'єкта не виступали маси людей, які відтворюють всю палітру соціальних угруповань, починаючи з етносу і закінчуючи окремою особистістю.

Враховуючи парадигму концепції громадянського суспільства, яка застосовується при аналізі сучасного функціонування демократії, владні структури як уособлення держави протиставляються всій решті частині соціуму, - масам.

Держава заважає вільному волевиявленню особистості, перешкоджає реалізації її можливостей - з цього переконання почалося протиставлення держави та індивіда. Отже, влада повинна уособлювати собою конституційні системи управління, сформовані за згодою самих вільних і рівних індивідів, вираженого в певних способах дії.

Система законодавства в країнах розвинених демократій складалася впродовж століть. Тож іще у 1859 р. відомий теоретик свободи преси Дж.Мілль у своєму трактаті “Про свободу” досліджував “властивості і межі тієї влади, яка може бути справедливо визнана суспільством над індивідом” [10, с. 288]. І на переконання дослідника, ніхто, у тому числі й сам народ, не має права обмежувати свободу висловлювання думок. Закріплене в законодавствах більшості європейських держав право доступу громадян до інформації є одним з основних прав людини.

Визначальними для започаткування європейських стандартів права доступу до інформації стали положення ст. 19 Загальної декларації прав людини (1948) та ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950), в яких уперше на міжнародному рівні було використано термін “інформація”.

Своєрідну доктрину свободи слова, а відтак – засобів масової інформації закріплено в резолюції “Журналістські свободи і права людини”, прийнятій у рамках 4-ї Європейської конференції міністрів з питань політики у сфері засобів масової інформації (Прага, 7-8 грудня 1994 р.). Принципово важливими рішеннями Ради Європи щодо свободи масової інформації, гарантій права доступу до інформаційних ресурсів та відповідальності засобів масової комунікації перед суспільством можна вважати рекомендації Комітету міністрів “Про заходи щодо забезпечення прозорості засобів масової інформації” (1997) та “Про заходи щодо стимулювання плюралізму в засобах масової інформації” (1998).

Водночас регулювання і контроль діяльності засобів масової комунікації здійснюється через систему національного законодавства та шляхом розробки і втілення спеціальних урядових програм сприяння ЗМК.

Тому варто розглядати інформаційну сферу суспільства як самостійний феномен, розвиток якого підвладний, з одного боку, своїм закономірностям, з другого – державному регулюванню діяльності ЗМК через інформаційне законодавство.

73. Роль ЗМК у політиці (четверта влада).

ЗМК виступає в двоєдиній ролі: як інститут, що бере участь у процесі формування цілей розвитку суспільства, і як механізм їх актуалізації. ЗМК є однією із складових частин демократичного світобачення, а роль, яку вони відіграють в процесі становлення демократичних перетворень, є набагато важливішою, ніж це може здатися на перший погляд. Свідченням впливу мас-медіа на суспільство, можуть бути численні мовні штампи, якими протягом минулих десятиріч вони характеризувалися: “четверта влада”, “ланцюговий пес демократії”, “великий арбітр”, “очі та вуха суспільства” тощо. Спроба проаналізувати вказані характеристики лише підкреслює їх справедливість: за умов демократії особливого значення набуває швидкість, ефективність та якість здійснень повноважень представниками державного апарату. Коли відсутній контроль над їх діяльністю, у цілому ряді випадків виникає небезпека зловживання владними повноваженнями. Тому у демократичному суспільстві мас-медіа є “ланцюговим псом”, “великим арбітром”, який виконує функцію нагляду за діяльністю органів державної влади, попереджує розгул корупції та виродження демократії. Щодо визначення засобів масової інформації як “четвертої влади” в суспільно-політичному житті, то з ним погоджуються далеко не всі науковці. Наприклад, О. Гриценко обґрунтовує думку про те, що оскільки журналістика, на відміну від владних структур, не керує суспільством, не видає законів, підзаконних актів та інших нормативних документів і не вирішує судових справ, то вживання терміну “четверта влада” відриває журналістів від справжнього покликання - ролі посередників між суспільством в цілому, громадськими організаціями та окремими громадянами і державою, політичними та владними структурами. Тому вживання згаданої метафори лише дезінтегрує журналістів [3]. Водночас для більшості громадян ЗМК є найважливішим джерелом інформації про діяльність органів державної влади, події та процеси, що відбуваються у державі та у світі. Виходячи з цього, О. Гриценко підкреслює, що будь-яка інформація, незалежно від того, якої сфери вона стосується, спрямована не тільки на інформування аудиторії, але й на формування ціннісних орієнтацій особи і суспільства - отже, ЗМІ виступають одночасно і продуктом громадської думки, і силою, що її формує. Саме в цьому полягає специфіка діяльності мас-медіа.

Таким чином, в ідеалі ЗМК повинні відігравати роль комунікативного засобу суспільства та бути зв'язуючою ланкою між громадянським суспільством та державою. Держава - це публічна влада, сфера загальних інтересів, громадянське-суспільство - це сфера індивідуальних свобод і приватних інтересів, а між ними - засоби масової інформації, роль яких у розбудові демократії є визначальною. За умови, що ЗМК виражають думку інститутів демократії, політичних партій, груп тиску і через вільну пресу підносять громадянське суспільство над державою - говоримо про розвинену демократичну державу. Якщо ж ЗМК сліпо виконують волю владних структур і підкорюють громадянське суспільство (справедливіше було б говорити про суспільство громадян) державі - то це тоталітарний режим. Отже, ЗМК є тією величиною, що може або заперечувати можливість становлення тоталітарного режиму, або сприяти його творенню.