Основні характеристики та різновиди комунікації



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні характеристики та різновиди комунікації



Характеристики:

а) вербальність. – це звичне, традиційне використання мови;

в) невербальність – використання міміки, жестів, поз, типів одягу, зачісок, інтонацій, тембру голосу. Часто невербальна комунікація видає, чи людина говорить правду, чи лукавить, і це, якщо володіти системою невербальних засобів, можна використовувати для прочитання «коду» людської поведінки.

 

Різновиди комунікації.

За специфікою повідомлення інформації:

а) усний – передбачає реагування учасників, передає нюанси та відтінки розмови;

б) письмовий – те, що вимагають державні установи (заяви, розпорядження...), листування, привітання тощо;

в) друкований (його відділяє від письмового Й. Вахек (Празька лінгвістична школа)) – різновид масової комунікації, спілкування з багатьма.

 

За формою комунікацію поділяють на:

а) формальну – офіційні ситуації, контрольовані учасниками, наприклад, телерадіоефір, інтерв’ю, навчальний процес;

б) неформальну, в якій відсутні заздалегідь підготовлені тексти, вона має невимушений характер розмови.

 

Класифікація комунікації за кількістю співрозмовників (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.8-9):

а) внутрішня к. – розмова з собою, наодинці;

б) міжлюдська к. – розмова між двома людьми, діалог.

в) к. в малих групах – 3–5 осіб (полілог).

г) публічна к. – 20–30 осіб і більше. Вона має свій функціональний розподіл: активний промовець і пасивна аудиторія;

ґ) організаційна к. (100 і більше осіб) – спілкування між представниками однієї організації, пов’язане багатьма комунікаційними ситуаціями, в яких формується мікроклімат фірми, заводу, навчального закладу, міністерства тощо. Тут з’являється ієрархічна к.: від вищих до нижчих. Може виникнути розбіжність між формальним (призначеним нагорі) та неформальним (реальним) лідерами.

д) масова к. – 1000 і більше учасників, тобто газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет, кінофільми, книжки тощо.

Цей поділ доречний для однієї мови і однієї культури, тому навіть англійська між латиноамериканцем та європейцем не гарантує конфортності, неконфліктності своєї поведінки, адже у них – різна культура, різна відстань. Тому, крім мононаціональної, доречно виділити ще такі різновиди комунікації, як міжкультурна і міжнародна.

 

Моделі комунікації

Комунікація – це складний процес з багатьма моделями порозуміння. Дж.Фіске (Fiske J. Introduction to communication studies. – London, 1990) поділяє всі теорії (моделі) на два класи:

1. К. – це передача повідомлень. Важливий не аналіз, а факт, точність його передачі від джерела до одержувача. При цьому роль адресата (того, хто отримує інформацію, або того, кому скеровано повідомлення) мінімізована або – досить пасивна, залежна від адресанта (того, хто скеровує сигнал, повідомляє, адресує інформацію)

2. К. – це виробництво та обмін значеннями. Тут адресат має першочергове значення. Повідомлення не стільки передається адресантом, скільки породжується (генетично відтворюється) адресатом.

Основні моделі комунікації.

 

Модель Р. Й. Якобсона.

Виокремлює шість найважливіших чинників комунікації (Якобсон Р. Лингвистика и поєтика // Структурализм: „за” и „против”. – М., 1975):

Контекст

Повідомлення

Адресант --------------- Адресат

Контакт

Код

Усі 6 чинників к. спрацьовують в ідеальній ситуації. Реальна к. може виносити на перше місце один з них, інших залишаючи в затінку. Звідси Р.Й. Якобсон виводить шість можливих функцій к.

1. Емотивна ф. (при спиранні на адресанта) – це всі варіанти вираження свого „Я”. Наприклад: К.Станіславський запропонував акторові вимовити „Сьогодні ввечері” 40 інтонаціями, які глядачі мали дешифрувати залежно від інтонації: запрошення, заперечення, погроза...

2. Референтна (денотативна) – підкреслення контексту. Йдеться про той об’єкт, про який ми говоримо.

3. Конативна (при спиранні на адресата) – наказ, клична форма.

4. Поетична (при спиранні на повідомлення) – спершу форма, а потім – зміст.

5. Металінгвістична (при спиранні на код) – це вихід за межі бесіди знайомими словами, розширення словника новими словами.

6. Фатична (при спиранні на контакт) – функція підтримання контакту, певна ритуальність: важливо не те, що саме ти говориш, а те, щоб контакт не було втрачено. Актуальна ця функція під час розмов про погоду, за святковим столом. Головне тут – не нова інформація, а наявність контакту.

Комбінації домінування однієї з названих функцій над іншими утворюють або вишукану поезію, або військовий наказ, або „погодні” теревені.

 

Модель Ю. М. Лотмана

Ю.М. Лотман – послідовник формальної школи 30-х рр. ХХ ст. (Лотман Ю.М. Культура как коллективный интеллект и проблемы искусственного разума. – М., 1977; Лотман Ю.М. Тезисы к семиотике русской культуры // Ю.М.Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. – М., 1994; Лотман Ю.М. Культура и взрыв. – М., 1992; Лотман Ю.М. Структура художественного текста. – М., 1970).

Ю.М. Лотман критикує модель Якобсона за те, що вона не дозволяє під час передачі повідомлення утворюватися будь-чому новому. Тези Ю.М. Лотмана:

- культура породжує нові повідомлення за допомогою нових мов;

- культура зорієнтована щонайменше на дві мови, наприклад, зображальну та словесну;

- комунікація – це переклад із мови мого „Я” на мову твого „Ти”, тобто коди учасників не тотожні, а лише перехрещуються;

- жодна „монологічна” структура не може виробити принципово нового повідомлення, бо не є мислячою, якою може бути лише діалогічна (двомовна) структура як мінімум;

- пам’ять культури є механізмом активного моделювання нового, що повернуте у минуле.

Тому модель комунікації Ю.М.Лотмана умовно можна зобразити так:

 

Мова 1 Мова 3

Адресант Текст Адресат

Мова 2 Мова 4

 

Лотман виводить категорію авторитетності, важливу насамперед для російської культури: „Центр уваги переноситься з того, „що” сказано, на те, „ким” це сказано, а також від кого цей останній отримав повноваження на подібне висловлювання” (Тезисы...).

Критикує схему Р.Й. Якобсона за заміну поняття „Мова” поняттям „Код”.

Код не має історії, тому адресанта та адресата можна уявити як носіїв ідентичних кодів, але позбавлених пам’яті.

Ю. М. Лотман вважає, що мова – це код плюс його історія.

Діалог цікавий насамперед тим, що дає можливість передати те, що не перехрещується в кодах, що не перекладається при перекладі. Переклад створює нові повідомлення. Наприклад, у випадку перекладу з мови прози на мову кіно чи театру.

 

 

Модель К. Шеннона-В. Вівера

 

В. Вівер – один із засновників математичної теорії інформатики. Тому його модель доволі давня, ще з 1949 р. (Weawer W. The mathematics of communication // Communication and Culture. – N.Y., 1966):

Отриманий сигнал

Джерело інформації Передавач Сигнал Канал Одержувач Місце призначення

Джерело шуму

 

К. Шеннон додав до моделі Вівера один елемент, що породжує ефект відволікання, шкоди: „Джерело шуму”. На його думку, мова приблизно наполовину прогнозована, тому цей елемент ніби не помічають. Але насправді через неуважність, шум ми недочуваємо, перепитуємо.

 

Модель Т. Ньюкома

Т.Ньюком запропонував її 1953 р. складові – три взаємопов’язані точкові об’єкти: адресант (або комунікатор), адресат, об’єкт, про який ідеться. Комунікаційна модель спирається на збалансуванні трьох точок-складових у вигляді рівнобедреного трикутника (у піку – об’єкт, у нижніх точках – комунікатор та адресат). Ньюком заклав у модель аспект „позитив-негатив” (+ і -), і значно її ускладнив (Newcomb T.M. An approach to the study of communicative acts // Communication and Culture. – N.Y., 1966; Проблемы речевого воздействия на аудиторию в зарубежной социально-психологической литературе. – Л., 1973).

 

О О О

           
 
     
 

 


+ + - - + -

 

 

+ + +

К А К А К А

Змін вимагають незбалансовані варіанти

 

О О О

           
 
     
 

 


+ + + - - -

 

 

- - -

К А К А К А

 

Якщо всі точки взаємопов’язані, то виникає залежність. Врахування тільки симпатій чи антипатій уже дає нам 6 варіантів. Наприклад, коли комунікатор та адресат ставляться один до одного позитивно, то позитивно вони ставляться і до об’єкта. Аналогічно (тільки з протилежним значенням) буде і за умови негативного ставлення. Комунікація будується на вирівнюванні усіх незбалансованих варіантів.

 

Знакологія

Знак – це об’єднання в одній одиниці елементів змісту та форми.

Слово дошка, за формою, має п’ять літер, два склади, але, у своєму змісті воно концентрує складну інформацію про конкретний об’єкт (велика, дубова, березова, квадратна, нерівна, обрізана, гладка...). Знак дозволяє передати інформаційно насичене повідомлення з допомогою інформаційно ненасиченої форми. Передаючи форму, водночас передаємо і зміст. Знак – це енергетична, інформаційна перемога людства, один із кодів інтелекту.

Системне вивчення знака у ХХ ст. (знакологія) у різних країнах дало свої результати.

Ф. де Соссюр, швейцарський мовознавець, що першим привернув увагу до знакової сутності мови, запропонувавши нову науку – семіотику – науку про знакові системи. До них належить і мовознавство як наука про мовні знаки. Він виділив дві головні риси знака:

1) зв’язок між формою та змістом у знака має умовний характер;

2) форма знака будується лінійно, тобто ми маємо вимовити слово за іншим словом, або звук після іншого звуку, а не одночасно.

Підкреслюючи природний характер зв’язку між формою та змістом, Ф. де Соссюр казав про те, що знак неможливо розірвати, як неможливо відділити лицьовий бік паперу від його зворотного боку.

Чарльз Пірс, американський логік, вважав, що семіотика – інша назва логіки, а не мовознавства. Ч. Пірс першим увів у теорію знака людський чинникінтерпретант (тлумач). Для масової комунікації, зокрема журналістики, це вкрай важливо, оскільки доречно вести мову не лише про об’єкт (неживий предмет, текст), а й про суб’єкт (автора, творця тексту).

Інтерпретаційний підхід пізніше розвинув співвітчизник Пірса Ч. Морріс. Пірс запропонував розглядати знакові відношення у вигляді трикутника з вершинами „Знак”, „Об’єкт”, „Інтерпретант”. Пірс поділяє знаки на три різновиди:

- ікони, певна схожість з об’єктом (малюнок, фото),

- індекси, фактична суміжність знака і об’єкта (дим над лісом як знак вогнища, дірка у стелі як знак пострілу...),

- символи, немає ніякого зв’язку між знаком та об’єктом (українською – „стіл”, англійською – „table”).

Як і Соссюр, Пірс відзначає умовність зв’язку між формою та змістом.

Р.Якобсон відзначає умовність чіткого поділу знаків на три типи, адже кожен окремий знак має характеристики відразу кількох типів. Наприклад, знак-ікона має символізацію. У живописі Давнього Єгипту фараона зображали великим, а всіх інших – малими. Злодія і добру людину зображали теж по-різному (анфас-профіль). Знак-індекс теж можна символізувати: в деяких африканських племен вказати на людину пальцем вважається прокльоном.

Кінознакосеміотика – різновид художньої комунікації, розглядає знаки та коди як несталі, невідомі заздалегідь, а такі, що створюються у процесі перегляду фільму. Знак художньої комунікації до прочитання для нас невідомий, та й після прочитання не завжди помічений, зрозумілий, адекватно інтерпретований. І це закономірно, адже сприйняття художніх текстів – процес творчий, з боку глядача, так само, як він творчий для автора, хоч прочитання переважно не збігається.

 

4. Дефініції терміна комунікація.З-поза сотні відомих визначень, зупинимося на таких:

1. К. – «процес взаємопов’язаних елементів, що працюють разом, аби досягти необхідного результату або мети” (Л.Баркер. Barker L.L. Communication. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984. – P.5). Це визначення відображає не тільки характер процесу – динаміку, що не має кінця. Тут не вистачає специфіки комунікації як творчого процесу, бо, з одного боку, визначення надто широке (телевізор, телефон, наприклад, теж можна назвати взаємопов’язаними елементами, що працюють разом для досягнення певного результату), з іншого ж, маємо близькість (паралельність) з маніпулятивно-пропагандистськими технологіями в політиці, рекламі тощо. Можна подумати, що йдеться про політичні технології на виборах, про іміджелогію.

2. «Комунікацію важко визначити наперед. Існують лише загальні характеристики, яким може відповідати комунікація в конкретній реалізації» (Дж.Хаймс. Hymes D. Toward ethnographies communication: the analysis of communicative events // Language and Social Context. – Harmondsworth, 1972. – P.26). Це визначення фактично перекреслює класифікацію за кількістю співрозмовників, простіше кажучи: не передбачає масової комунікації як такої.

3. «Комунікація має місце, коли люди надають значення поведінці, пов’язаній з повідомленнями» (К. Мортенсен. Mortensen C.D. Communication: the study of human interaction. – N.Y., 1972. – P.14). Тут теж є вада – не звертати увагу на технічне, машинне, транспортне комунікування.

4. «Загально передбачуваний, постійний і завжди чинний процес розподілу значень за сприяння символічної взаємодії» (Дж.Маєрс і М.Маєрс. Myers G.E., Myers M.T. The dynamics of human communication: a laboratory approach. – N.Y., 1980. – P.11).

Список визначень можна продовжити, але маємо взяти до уваги те, що визначення мають переважно ті значення, які відповідають конкретній моделі комунікації.

Г. Г. Почепцов робить спробу підсумувати: К. як «процес прискорення обміну інформацією. Чому саме прискорення? Тому що кожен у комунікації зацікавлений у тому, щоб швидше дійти істини, відкинути ті можливі брехливі перекручення, що їх уводить комунікатор» (Почепцов Г. Теорія комунікації. – К., 1999. – С.19).

Прагнення «дійти до істини» ставимо під сумнів, надто ж у контексті виборчих технологій, «ліплення» політиків гідних і негідників. Що ж стосується наступних аспектів, то тут Г. Г. Почепцов має рацію: ЗМІ максимально прискорюють процес інформування.

Дж.Гербнер пов’язує комунікацію із суттю і роллю повідомлень у суспільстві (Цит. за: Sharp N.W. Challenges to communication research in the age og information // Communications Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988). Цей підхід для нас прийнятніший, бо для нього важливішим є не визначення, а реальне або можливе комунікативне поле. Отже, Гербнер виділяє такі взаємопов’язані компоненти комунікативних досліджень:

1) коди і модуси: як декодується повідомлення , як його структурувати в різних формах – вербальній, невербальній, жестовій;

2) обмін, що відбувається під час і після отримання повідомлення, які характеристики ми приписуємо повідомленням, які ролі виконуємо (соціальні, індивідуальні, асоціальні) під час інтерпретування та використання повідомлення;

3) системи та інституції: необхідно приділити увагу великим системам, наприклад, ЗМІ, комунікативним компонентам в інших організаціях;

Дж.Гербнер виокремив також три головні етапи у розвитку комунікації:

1) доіндустріальний. Охоплював усю спільноту, бо всі знали всіх, «обличчя до обличчя»;

2) друкований. Створений першою індустріальною революцією. З винайденням друкарського верстату змінено пріоритети щодо комунікації, з’являється масова комунікація;

3) телевізійний. Результат другої індустріальної революції. Відбувається трансформація масової комунікації у бік ритуалізації – люди дивляться телевізор за розкладом, а не за програмою. Тобто йдеться про вторинність вибору, розвитку смаку, ідей, стосунків.

Сьогодні доречно запропонований Гербнером поділ на етапи доповнити четвертим:

Глобалізаційним, або постіндустріальним. Як варіант назви – інформаційним. Інформація долає кордони, стає присутньою скрізь, комунікація не знає меж і обмежень. Відбувається перенасичення комунікацією за рахунок падіння її якості. Соціальні завдання ЗМІ редукуються на асоціальні, ритуальні, результативно-мотиваційна модель домінує над інформативною та продуктивно-модифікаційною. Послання адресанта-комунікатора все частіше не доходять до адресата: а) через комунікаційно-інформаційне перенасичення останнього: б) через фільтрацію адресатом комунікаційного потоку і виділення з її потоку бруду (але це – за умови наявності відповідного імунітету, який необхідно прищеплювати та розвивати-вдосконалювати), в) через використання комунікатором будь-яких засобів, серед них – і маніпулятивно-пропагандивних технологій, орієнтованих не на контакт, а насамперед на результат – досягнення своїх завдань, на реалізацію політичних, економічних, рекламних цілей. Тому комунікатор нині у предивній ролі – не рівного з рівним, не партнера і друга, а такого собі голкіпера, якому доводиться відбивати все, що спрямоване в його бік (якщо позиція активна, наявний резистенс), або ж навіть боксерської груші, якій судилося приймати все на себе (якщо позиція пасивна, а опір наближений до нуля). Друга позиція адресата наближена до манекена. Тобто глобалізація комунікації, попри її «все проникність», може залишатись «річчю у собі», призначеною для функціонування у внутрішньому середовищі, канали її поширення вкрай неефективні. Як приклад, засилля повідомлень про війни та терор, які не те що не викликають у світової громадськості адекватної реакції, а дуже часто не викликають жодної реакції взагалі (Афганістан, Ірак, Югославія, Грузія тощо).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.222.124 (0.014 с.)