Лекція 1. Комунікація як об’єкт дослідження

Лекція 1. Комунікація як об’єкт дослідження

 

Основні характеристики та різновиди комунікації

Характеристики:

а) вербальність. – це звичне, традиційне використання мови;

в) невербальність – використання міміки, жестів, поз, типів одягу, зачісок, інтонацій, тембру голосу. Часто невербальна комунікація видає, чи людина говорить правду, чи лукавить, і це, якщо володіти системою невербальних засобів, можна використовувати для прочитання «коду» людської поведінки.

 

Різновиди комунікації.

За специфікою повідомлення інформації:

а) усний – передбачає реагування учасників, передає нюанси та відтінки розмови;

б) письмовий – те, що вимагають державні установи (заяви, розпорядження...), листування, привітання тощо;

в) друкований (його відділяє від письмового Й. Вахек (Празька лінгвістична школа)) – різновид масової комунікації, спілкування з багатьма.

 

За формою комунікацію поділяють на:

а) формальну – офіційні ситуації, контрольовані учасниками, наприклад, телерадіоефір, інтерв’ю, навчальний процес;

б) неформальну, в якій відсутні заздалегідь підготовлені тексти, вона має невимушений характер розмови.

 

Класифікація комунікації за кількістю співрозмовників (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.8-9):

а) внутрішня к. – розмова з собою, наодинці;

б) міжлюдська к. – розмова між двома людьми, діалог.

в) к. в малих групах – 3–5 осіб (полілог).

г) публічна к. – 20–30 осіб і більше. Вона має свій функціональний розподіл: активний промовець і пасивна аудиторія;

ґ) організаційна к. (100 і більше осіб) – спілкування між представниками однієї організації, пов’язане багатьма комунікаційними ситуаціями, в яких формується мікроклімат фірми, заводу, навчального закладу, міністерства тощо. Тут з’являється ієрархічна к.: від вищих до нижчих. Може виникнути розбіжність між формальним (призначеним нагорі) та неформальним (реальним) лідерами.

д) масова к. – 1000 і більше учасників, тобто газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет, кінофільми, книжки тощо.

Цей поділ доречний для однієї мови і однієї культури, тому навіть англійська між латиноамериканцем та європейцем не гарантує конфортності, неконфліктності своєї поведінки, адже у них – різна культура, різна відстань. Тому, крім мононаціональної, доречно виділити ще такі різновиди комунікації, як міжкультурна і міжнародна.

 

Моделі комунікації

Комунікація – це складний процес з багатьма моделями порозуміння. Дж.Фіске (Fiske J. Introduction to communication studies. – London, 1990) поділяє всі теорії (моделі) на два класи:

1. К. – це передача повідомлень. Важливий не аналіз, а факт, точність його передачі від джерела до одержувача. При цьому роль адресата (того, хто отримує інформацію, або того, кому скеровано повідомлення) мінімізована або – досить пасивна, залежна від адресанта (того, хто скеровує сигнал, повідомляє, адресує інформацію)

2. К. – це виробництво та обмін значеннями. Тут адресат має першочергове значення. Повідомлення не стільки передається адресантом, скільки породжується (генетично відтворюється) адресатом.

Основні моделі комунікації.

 

Модель Р. Й. Якобсона.

Виокремлює шість найважливіших чинників комунікації (Якобсон Р. Лингвистика и поєтика // Структурализм: „за” и „против”. – М., 1975):

Контекст

Повідомлення

Адресант --------------- Адресат

Контакт

Код

Усі 6 чинників к. спрацьовують в ідеальній ситуації. Реальна к. може виносити на перше місце один з них, інших залишаючи в затінку. Звідси Р.Й. Якобсон виводить шість можливих функцій к.

1. Емотивна ф. (при спиранні на адресанта) – це всі варіанти вираження свого „Я”. Наприклад: К.Станіславський запропонував акторові вимовити „Сьогодні ввечері” 40 інтонаціями, які глядачі мали дешифрувати залежно від інтонації: запрошення, заперечення, погроза...

2. Референтна (денотативна) – підкреслення контексту. Йдеться про той об’єкт, про який ми говоримо.

3. Конативна (при спиранні на адресата) – наказ, клична форма.

4. Поетична (при спиранні на повідомлення) – спершу форма, а потім – зміст.

5. Металінгвістична (при спиранні на код) – це вихід за межі бесіди знайомими словами, розширення словника новими словами.

6. Фатична (при спиранні на контакт) – функція підтримання контакту, певна ритуальність: важливо не те, що саме ти говориш, а те, щоб контакт не було втрачено. Актуальна ця функція під час розмов про погоду, за святковим столом. Головне тут – не нова інформація, а наявність контакту.

Комбінації домінування однієї з названих функцій над іншими утворюють або вишукану поезію, або військовий наказ, або „погодні” теревені.

 

Модель Ю. М. Лотмана

Ю.М. Лотман – послідовник формальної школи 30-х рр. ХХ ст. (Лотман Ю.М. Культура как коллективный интеллект и проблемы искусственного разума. – М., 1977; Лотман Ю.М. Тезисы к семиотике русской культуры // Ю.М.Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. – М., 1994; Лотман Ю.М. Культура и взрыв. – М., 1992; Лотман Ю.М. Структура художественного текста. – М., 1970).

Ю.М. Лотман критикує модель Якобсона за те, що вона не дозволяє під час передачі повідомлення утворюватися будь-чому новому. Тези Ю.М. Лотмана:

- культура породжує нові повідомлення за допомогою нових мов;

- культура зорієнтована щонайменше на дві мови, наприклад, зображальну та словесну;

- комунікація – це переклад із мови мого „Я” на мову твого „Ти”, тобто коди учасників не тотожні, а лише перехрещуються;

- жодна „монологічна” структура не може виробити принципово нового повідомлення, бо не є мислячою, якою може бути лише діалогічна (двомовна) структура як мінімум;

- пам’ять культури є механізмом активного моделювання нового, що повернуте у минуле.

Тому модель комунікації Ю.М.Лотмана умовно можна зобразити так:

 

Мова 1 Мова 3

Адресант Текст Адресат

Мова 2 Мова 4

 

Лотман виводить категорію авторитетності, важливу насамперед для російської культури: „Центр уваги переноситься з того, „що” сказано, на те, „ким” це сказано, а також від кого цей останній отримав повноваження на подібне висловлювання” (Тезисы...).

Критикує схему Р.Й. Якобсона за заміну поняття „Мова” поняттям „Код”.

Код не має історії, тому адресанта та адресата можна уявити як носіїв ідентичних кодів, але позбавлених пам’яті.

Ю. М. Лотман вважає, що мова – це код плюс його історія.

Діалог цікавий насамперед тим, що дає можливість передати те, що не перехрещується в кодах, що не перекладається при перекладі. Переклад створює нові повідомлення. Наприклад, у випадку перекладу з мови прози на мову кіно чи театру.

 

 

Модель К. Шеннона-В. Вівера

 

В. Вівер – один із засновників математичної теорії інформатики. Тому його модель доволі давня, ще з 1949 р. (Weawer W. The mathematics of communication // Communication and Culture. – N.Y., 1966):

Отриманий сигнал

Джерело інформації Передавач Сигнал Канал Одержувач Місце призначення

Джерело шуму

 

К. Шеннон додав до моделі Вівера один елемент, що породжує ефект відволікання, шкоди: „Джерело шуму”. На його думку, мова приблизно наполовину прогнозована, тому цей елемент ніби не помічають. Але насправді через неуважність, шум ми недочуваємо, перепитуємо.

 

Модель Т. Ньюкома

Т.Ньюком запропонував її 1953 р. складові – три взаємопов’язані точкові об’єкти: адресант (або комунікатор), адресат, об’єкт, про який ідеться. Комунікаційна модель спирається на збалансуванні трьох точок-складових у вигляді рівнобедреного трикутника (у піку – об’єкт, у нижніх точках – комунікатор та адресат). Ньюком заклав у модель аспект „ позитив-негатив ” (+ і -), і значно її ускладнив (Newcomb T.M. An approach to the study of communicative acts // Communication and Culture. – N.Y., 1966; Проблемы речевого воздействия на аудиторию в зарубежной социально-психологической литературе. – Л., 1973).

 

О О О

 

+ + - - + -

 

 

+ + +

К А К А К А

Змін вимагають незбалансовані варіанти

 

О О О

 

+ + + - - -

 

 

- - -

К А К А К А

 

Якщо всі точки взаємопов’язані, то виникає залежність. Врахування тільки симпатій чи антипатій уже дає нам 6 варіантів. Наприклад, коли комунікатор та адресат ставляться один до одного позитивно, то позитивно вони ставляться і до об’єкта. Аналогічно (тільки з протилежним значенням) буде і за умови негативного ставлення. Комунікація будується на вирівнюванні усіх незбалансованих варіантів.

 

Знакологія

Знак – це об’єднання в одній одиниці елементів змісту та форми.

Слово дошка, за формою, має п’ять літер, два склади, але, у своєму змісті воно концентрує складну інформацію про конкретний об’єкт (велика, дубова, березова, квадратна, нерівна, обрізана, гладка...). Знак дозволяє передати інформаційно насичене повідомлення з допомогою інформаційно ненасиченої форми. Передаючи форму, водночас передаємо і зміст. Знак – це енергетична, інформаційна перемога людства, один із кодів інтелекту.

Системне вивчення знака у ХХ ст. (знакологія) у різних країнах дало свої результати.

Ф. де Соссюр, швейцарський мовознавець, що першим привернув увагу до знакової сутності мови, запропонувавши нову науку – семіотику – науку про знакові системи. До них належить і мовознавство як наука про мовні знаки. Він виділив дві головні риси знака:

1) зв’язок між формою та змістом у знака має умовний характер;

2) форма знака будується лінійно, тобто ми маємо вимовити слово за іншим словом, або звук після іншого звуку, а не одночасно.

Підкреслюючи природний характер зв’язку між формою та змістом, Ф. де Соссюр казав про те, що знак неможливо розірвати, як неможливо відділити лицьовий бік паперу від його зворотного боку.

Чарльз Пірс, американський логік, вважав, що семіотика – інша назва логіки, а не мовознавства. Ч. Пірс першим увів у теорію знака людський чинник – інтерпретант (тлумач). Для масової комунікації, зокрема журналістики, це вкрай важливо, оскільки доречно вести мову не лише про об’єкт (неживий предмет, текст), а й про суб’єкт (автора, творця тексту).

Інтерпретаційний підхід пізніше розвинув співвітчизник Пірса Ч. Морріс. Пірс запропонував розглядати знакові відношення у вигляді трикутника з вершинами „ Знак ”, „ Об’єкт ”, „ Інтерпретант ”. Пірс поділяє знаки на три різновиди:

- ікони, певна схожість з об’єктом (малюнок, фото),

- індекси, фактична суміжність знака і об’єкта (дим над лісом як знак вогнища, дірка у стелі як знак пострілу...),

- символи, немає ніякого зв’язку між знаком та об’єктом (українською – „стіл”, англійською – „table”).

Як і Соссюр, Пірс відзначає умовність зв’язку між формою та змістом.

Р.Якобсон відзначає умовність чіткого поділу знаків на три типи, адже кожен окремий знак має характеристики відразу кількох типів. Наприклад, знак-ікона має символізацію. У живописі Давнього Єгипту фараона зображали великим, а всіх інших – малими. Злодія і добру людину зображали теж по-різному (анфас-профіль). Знак-індекс теж можна символізувати: в деяких африканських племен вказати на людину пальцем вважається прокльоном.

Кінознакосеміотика – різновид художньої комунікації, розглядає знаки та коди як несталі, невідомі заздалегідь, а такі, що створюються у процесі перегляду фільму. Знак художньої комунікації до прочитання для нас невідомий, та й після прочитання не завжди помічений, зрозумілий, адекватно інтерпретований. І це закономірно, адже сприйняття художніх текстів – процес творчий, з боку глядача, так само, як він творчий для автора, хоч прочитання переважно не збігається.

 

4. Дефініції терміна комунікація. З-поза сотні відомих визначень, зупинимося на таких:

1. К. – «процес взаємопов’язаних елементів, що працюють разом, аби досягти необхідного результату або мети” (Л.Баркер. Barker L.L. Communication. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984. – P.5). Це визначення відображає не тільки характер процесу – динаміку, що не має кінця. Тут не вистачає специфіки комунікації як творчого процесу, бо, з одного боку, визначення надто широке (телевізор, телефон, наприклад, теж можна назвати взаємопов’язаними елементами, що працюють разом для досягнення певного результату), з іншого ж, маємо близькість (паралельність) з маніпулятивно-пропагандистськими технологіями в політиці, рекламі тощо. Можна подумати, що йдеться про політичні технології на виборах, про іміджелогію.

2. «Комунікацію важко визначити наперед. Існують лише загальні характеристики, яким може відповідати комунікація в конкретній реалізації» (Дж.Хаймс. Hymes D. Toward ethnographies communication: the analysis of communicative events // Language and Social Context. – Harmondsworth, 1972. – P.26). Це визначення фактично перекреслює класифікацію за кількістю співрозмовників, простіше кажучи: не передбачає масової комунікації як такої.

3. «Комунікація має місце, коли люди надають значення поведінці, пов’язаній з повідомленнями» (К. Мортенсен. Mortensen C.D. Communication: the study of human interaction. – N.Y., 1972. – P.14). Тут теж є вада – не звертати увагу на технічне, машинне, транспортне комунікування.

4. «Загально передбачуваний, постійний і завжди чинний процес розподілу значень за сприяння символічної взаємодії» (Дж.Маєрс і М.Маєрс. Myers G.E., Myers M.T. The dynamics of human communication: a laboratory approach. – N.Y., 1980. – P.11).

Список визначень можна продовжити, але маємо взяти до уваги те, що визначення мають переважно ті значення, які відповідають конкретній моделі комунікації.

Г. Г. Почепцов робить спробу підсумувати: К. як «процес прискорення обміну інформацією. Чому саме прискорення? Тому що кожен у комунікації зацікавлений у тому, щоб швидше дійти істини, відкинути ті можливі брехливі перекручення, що їх уводить комунікатор» (Почепцов Г. Теорія комунікації. – К., 1999. – С.19).

Прагнення «дійти до істини» ставимо під сумнів, надто ж у контексті виборчих технологій, «ліплення» політиків гідних і негідників. Що ж стосується наступних аспектів, то тут Г. Г. Почепцов має рацію: ЗМІ максимально прискорюють процес інформування.

Дж.Гербнер пов’язує комунікацію із суттю і роллю повідомлень у суспільстві (Цит. за: Sharp N.W. Challenges to communication research in the age og information // Communications Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988). Цей підхід для нас прийнятніший, бо для нього важливішим є не визначення, а реальне або можливе комунікативне поле. Отже, Гербнер виділяє такі взаємопов’язані компоненти комунікативних досліджень:

1) коди і модуси: як декодується повідомлення, як його структурувати в різних формах – вербальній, невербальній, жестовій;

2) обмін, що відбувається під час і після отримання повідомлення, які характеристики ми приписуємо повідомленням, які ролі виконуємо (соціальні, індивідуальні, асоціальні) під час інтерпретування та використання повідомлення;

3) системи та інституції: необхідно приділити увагу великим системам, наприклад, ЗМІ, комунікативним компонентам в інших організаціях;

Дж.Гербнер виокремив також три головні етапи у розвитку комунікації:

1) доіндустріальний. Охоплював усю спільноту, бо всі знали всіх, «обличчя до обличчя»;

2) друкований. Створений першою індустріальною революцією. З винайденням друкарського верстату змінено пріоритети щодо комунікації, з’являється масова комунікація;

3) телевізійний. Результат другої індустріальної революції. Відбувається трансформація масової комунікації у бік ритуалізації – люди дивляться телевізор за розкладом, а не за програмою. Тобто йдеться про вторинність вибору, розвитку смаку, ідей, стосунків.

Сьогодні доречно запропонований Гербнером поділ на етапи доповнити четвертим:

Глобалізаційним, або постіндустріальним. Як варіант назви – інформаційним. Інформація долає кордони, стає присутньою скрізь, комунікація не знає меж і обмежень. Відбувається перенасичення комунікацією за рахунок падіння її якості. Соціальні завдання ЗМІ редукуються на асоціальні, ритуальні, результативно-мотиваційна модель домінує над інформативною та продуктивно-модифікаційною. Послання адресанта-комунікатора все частіше не доходять до адресата: а) через комунікаційно-інформаційне перенасичення останнього: б) через фільтрацію адресатом комунікаційного потоку і виділення з її потоку бруду (але це – за умови наявності відповідного імунітету, який необхідно прищеплювати та розвивати-вдосконалювати), в) через використання комунікатором будь-яких засобів, серед них – і маніпулятивно-пропагандивних технологій, орієнтованих не на контакт, а насамперед на результат – досягнення своїх завдань, на реалізацію політичних, економічних, рекламних цілей. Тому комунікатор нині у предивній ролі – не рівного з рівним, не партнера і друга, а такого собі голкіпера, якому доводиться відбивати все, що спрямоване в його бік (якщо позиція активна, наявний резистенс), або ж навіть боксерської груші, якій судилося приймати все на себе (якщо позиція пасивна, а опір наближений до нуля). Друга позиція адресата наближена до манекена. Тобто глобалізація комунікації, попри її «все проникність», може залишатись «річчю у собі», призначеною для функціонування у внутрішньому середовищі, канали її поширення вкрай неефективні. Як приклад, засилля повідомлень про війни та терор, які не те що не викликають у світової громадськості адекватної реакції, а дуже часто не викликають жодної реакції взагалі (Афганістан, Ірак, Югославія, Грузія тощо).

Модель мінімального ефекту

 

Формулює нові підходи:

1. Результати пропаганди у Другій світовій війні. Пропаганда проти фашистської армії стала результативною лише тоді, коли ця пропаганда перестала орієнтуватись на солдата як окрему одиницю і почала акцентувати на його групових характеристиках.

2. Нові теорії суспільства. Аудиторія, складовою якої була людина-атом (притаманна „підшкірній” моделі), відходить. На її місці з’являється нова аудиторія, сформована соціальними молекулами (людина соціалізована, людина-соціум). Людина тепер усе частіше належить до соціальних угруповань, релігійних конфесій тощо, тому ці соціальні характеристики людини сприяють комунікації, роблять її успішнішою.

3. Вибіркове сприйняття. Цей підхід встановив і підтвердив те, що людина в комунікації відбирає, „фільтрує” лише те, що вона (людина) хотіла б бачити або сприймати. Аудиторія стає не просто „впертішою”, вона – загартованіша, адаптованіша, більш підготовлена, їі притаманний певний імунітет. Тому ця людина (аудиторія) не воліє сприймати щось чуже-інородне, не притаманне їй, навіть те, що суперечить її уяві.

 

Модель мінімального ефекту демонструє характерні, еволюційні зміни. На відміну від „підшкірної” моделі, коли масова комунікація домінувала і навіть паразитувала над людиною (аудиторією), тепер людина безпосередньо впливає на масову комунікацію, узалежнює її від себе, соціалізує, використовує на свою користь. Головними характеристиками людини стають її соціальні координати, а не індивідуальні характеристики, які домінували досі.

У випадку з країнами, що розвиваються, а також молодими країнами, які прискорено долають свій нелегкий шлях, загальна теорія, притаманна розвинутим західним суспільствам, на жаль, все ще символічна (добре те, що бодай є розуміння загальних процесів). Для нас не виняток – домінування індивідуальних характеристик з усіма похідними. Тому, за певними характеристиками, ми все ще перебуваємо (або максимально наближені) на першому етапі розвитку теорії комунікації – простіше кажучи, у 30-ті роки ХХ ст.

 

Наприкінці ХХ ст. нові погляди на комунікацію вже не відповідали системі, зафіксованій у моделі мінімального ефекту. З’ясувалось, що комунікаційний ефект усе результативніший, не такий мінімальний. Тому йдеться про конструктивну модель (запропонована теж В.Гемсоном), яка відповідає новим викликам теорії. Ось її складові:

1. Формування завдяки масовій комунікації оцінки важливості різних аспектів політичного/громадського життя (передвиборча діяльність, поведінка президента, прем’єра, спікера).

2. „Спіраль мовчання”. Масова комунікація формує нові норми, коли більшість (аудиторія) вважає, що помиляється, що думає неправильно, що краще помовчати, а меншість (автор-адресант-комунікатор) вважає, що не помиляється, оскільки не чує заперечення, контраргументів, і говорить ще більше, поводиться активніше й агресивніше. На кожному новому етапі голосніший голос меншості і тихіший – більшості. Специфіка спіралі в тому, що в підсумку настає повна мовчанка (з боку більшості). Цей маніпулятивний прийом активно використовують українські ЗМІ, особливо електронні, переважно в інформаційно-публіцистичних програмах, політичних шоу, де домінують одні й ті самі політики (незалежно від політичної орієнтації). Специфіка й небезпека (тобто непередбачувані наслідки) „спіралі мовчання” по-українськи у тому, що українські мас-медіа здійснюють „феноменальний” експеримент – паралельно розкручують дві „спіралі” (так звану помаранчеву і так звану біло-голубу). Про жодне об’єднання держави (хіба що на рівні накопичення особистих капіталів) насправді не йдеться – лакмусовий папірець – 14 жовтня, День українського козацтва і ставлення до власної історії, до УПА. Простіше кажучи – всі досі залишаються при своїх інтересах і думках – і носії прозахідної орієнтації, і носії євразійської орієнтації (від новітніх телеідолів-політиків, вибраних, владоможців, які є меншістю, до аудиторій, себто мовчазних більшостей, кредитодавців довір’я і роботодавців для „кольорових” меншостей). Ці аудиторії (виборці) переконані, що їхні політики відповідають саме їхнім запитам, тому й мовчать. За всією науковою казуїстикою приховане найголовніше – розкол суспільства не пригальмувався, не припинився, а продовжується. З допомогою масової комунікації і її інструментарія – мас-медіа.

3. Ефект культивації. Особливо стосується художніх фільмів, кримінальних хронік тощо. Мас-медійний/кінопродукт створює іміджі, що базуються насамперед на принципах зростання рейтингів, а не доцільності, своєчасності, правдивості. Цікаве видовищно, але таке, що не обов’язково відповідає дійсності, не поширене у дійсності, спонукає до викривленого уявлення про ситуацію, продукує невідповідні оцінки. Наприклад, фільм про „подвиги” маньяка іноді може викликати масовий психоз, численні фобії і прогресування наступних психічних розладів та захворювань, особливо в неповнолітніх та старших людей. Можлива й інша реакція, хоч вона менш поширена: змодифікована дійсність, теледійсність (фільм, хроніка) породжує власних і нових „героїв”, яких „тягне” на нові або копіювання старих „подвигів”[4].

Конструктивна модель, попри те, що все ще формується, відповідає новим викликам теорії і більш адекватно відображає комунікативну реальність. Тут потрібно наголосити на таких нових аспектах аналізу комунікації:

1. Поведінку людини формує не стільки або не стільки політична комунікація, скільки її сталі (ті, які в людини вже є) політичні уподобання.

2. Конструктивісти (представники конструктивної моделі, ті, що її поділяють) займаються процесами, пов’язаними з мисленням щодо соціальних і/або політичних питань.

3. У дослідженнях громадської думки відкриті відповіді конкретної людини, інтерв’ю (розмова) з нею, замінюють заздалегідь сформовані елементи відповіді, очікувані, прогнозані чи змодифіковані.

Чи розвинутий цей аспект конструктивної моделі в Україні? Переважно – ні. Адже навіть знакові, європейські (за визначенням автора) телешоу („ Свобода слова ” Савіка Шустера, ICTV) ним нехтують. Про інших – годі й казати. Показовий приклад: ефір від 13.10.06, під час якого аудиторії (глядачам, представникам регіонів України, присутнім у студії) запропоновано дати відповідь на провокативне і закрите запитання: „ Розвал СРСР – це добро чи зло? ” Маніпулятивна технологія, застосована так званим нейтральним модератором, дала цілком прогнозовану, очікувану, але не об’єктивну відповідь, яку поглибила розкол: понад 40 % „України” відповіли, що розпад СРСР – зло. Результат, отриманий не з допомогою кваліфікованого соціологічного опитування, і навіть не у процесі сумлінного журналістського опитування, стає предметом спекуляцій, перекручень і загострення протиріч у студії протягом трьох годин і в Україні та Росії (за посередництва Д.Рогозіна та інших гостей, російських політиків-імперіалістів) на довгі роки. А можна було, якщо вчинити навіть не професійніше, а просто чесніше і моральніше, якщо хотіти з’ясувати суть, не драматизуючи ситуацію і не розпалюючи пристрастей, сформулювати запитання по-іншому, наприклад: „ Поява на карті світу нових незалежних держав на початку 90-х рр. – це погано, чи добре?” Результат був би зовсім інший, не було б уже понад 40 відсотків тих, які б сказали, що поява незалежної України/Росії – погано. Чому? Бо тут людям довелося б замислитись і відповісти на запитання самостійно, не на рівні емоцій, ностальгії, певних рефлексів, що викликає одна лиша назва колишньої супердержави (СРСР).

Глядач, учасник подібних шоу, не винен, що він – заручник наперед продуманої психологічної та ідеологічної операції, спекулятивної маніпуляції з метою посіяти сумніви і сум’яття, загострити певні протиріччя і сконцентруватись не на об’єднанні, а на розколі. Глядач цей, правильніше сказати, навіть жертва цілеспрямованої і тривалої інформаційної війни, веденої спільномовними імперіалістами за пасивної/активної підтримки доморощених державних мужів-манкуртів, які навіть не спроможні осягнути своїми кволими мізками власне становище, становище епізодичного заручництва і постійної жертви...

Отже, загострюється розкол. Цей розкол можна спостерігати з боку (з боку ведучого, гостей, невидимих режисерів і суфлерів), начебто не втручаючись, начебто співчуваючи, учасникам конфлікту (навіть українським високопосадовцям! Що там якісь пенсіонери чи студенти!) від усього серця давати поради і виглядати святим та божим, другом і братом. І головне – „все чинно-справно”: під виглядом „свободи слова”, такого собі фантома, сюрреальності, адже до реальної свободи слова, як інструмента народовладдя, базованого на принципах моралі й етики, правди і чесності, який базується на соціальну відповідальність, нам ще дуже і дуже далеко. Хай політики й думають інакше. Вони мусять так думати, адже самі переважно інтелектуальні кастрати, що ніяк не можуть насити собою українські ефіри. А коли вони в ефірі – чи є привід, чи немає, коли вони говорять усе, що заманеться, не відповідаючи ні перед ким за сказане, то для них – це свобода слова. А для глядача/аудиторії – чергові акти насилля – над психікою, власною свободою, думкою тощо.

4. Масова комунікація – частина системи культури.

 

Концептуальні узагальнення зроблено на основі окремих прикладів і виходячи з конструктивної моделі комунікації, що спирається на аналіз публічних дискурсів у наборі ідей і символів у процесі конструювання значення.

Додаток 1

 

Соціальне середовище та ідеальна держава (за «Законами» Платона)

«Зовнішній бік нашого життя – театр. Усе відбувається за писаним сценарієм, а внутрішнє життя було достоту інше, тяжке й злочинне».

Із показів колишнього першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану І.Усманходжаєва, засудженого на 12 років суворого режиму.

Побудова соціалізму та комунізму мало звірялась з історичним досвідом та нагромадженими інтелектуальними потенціями. Лише в роки перебудови, в епоху гласності і демократизації суспільства, зініційовану діями останнього генсека і першого та останнього президента СРСР Михайла Горбачова, було виявлено, що подібна побудова суспільства, суспільства без тонких структур, давно описана. Наприклад, у працях давньогрецького філософа Платона. Зокрема, у «Законах».

«Закони» – це згусток якогось багатющого соціального досвіду. Де і ким його нагромаджено за бронзового віку (4 століття до н.е.)? «Закони» не видавали в жодній соціалістичній країні. Дореволюційні ж видання лежали у спецсховищах. А в Чехо-Словаччині 1969 р. одного з інтерпретаторів цього твору засудили.

Тут описана у буквальному розумінні слова абсолютистськи-поліцейська, залізно-тоталітарна держава з неймовірно суворим законодавством, із забороною будь-яких свобод, з уславленням побудованої на десять тисяч років суспільної системи, яка забезпечує загальне щастя. Не треба наново описувати сталінщину – читай «Закони» Платона – там все описано, зображена в деталях та система, яка з'являється за спроби побудувати безструктурне колективістське суспільство.

Ось про які “злочини та кари” йдеться у «Законах».

Нечестивці, що мають свою точку зору, у державі Платона підлягали перевихованню, ідеологічній обробці. «А коли нечестивець маскується й лицемірить, бажаючи набути пристойного вигляду, то для такого навіть замало одної чи двох смертей».

На тих, хто винний у спорудженні приватних святилищ або в магічних операціях без дозволу на те держави, чекала смертна кара.

Тих, з кого не було що визискувати за блюзнірство (рабів, люмпенів), карали дещо м'якше – били і виганяли з держави.

За проповіді «нечестивих» ідей та магію – тюремне ув'язнення до скону або «лікування» у психушці.

Діяльність і маєтність трудящих підлягали суворій державній реґламентації. Якщо, наприклад, вільновідпущеник нагромаджував чималий статок – його «розкуркулювали» і знищували. Для тих, хто займався двома ремеслами одночасно та ще й примудрявся нахвалювати свій товар на ринку та мав зиск від продажу – в'язниця, штраф і вигнання за кордон.

За невшанування богів, начальників та батьків – смерть і т.д.

Отже, мова йде про масові репресії для підтримання стабільності і в ім'я ідеалів загального блаженства.

Інша теоретична концепція побудови ідеальної держави Платона, викладена в тих же «Законах», полягала в тому, що всі повинні жити легко, весело і радісно.

Більше того, всі мають палко виражати своє схвалення акцій держави, повинні постійно співати й танцювати від радості. Вся держава, наголошує Платон, згори донизу повинна співати, танцювати й хвалити провідних стратегів (хіба це не асоціюється з тридцятими пісенними роками в СРСР або Німеччині?). Чи не є єдиним змістом пісень, танців та філософських трактатів має бути вихваляння законодавства, несамовите славослав'я законів, законодавців, провідних політиків і стратегів. Ця «всесвітня пісня й танок», за задумом Платона, мали бути камуфляжем для звірячої жорстокості тоталітарної держави.

Третя концепція суспільного ладу за «Законами». Люди – всього лиш ляльки в руках богів та стратегів; вони, либонь, іграшки для них і з власної волі не мають права нічого робити. Від цих ляльок тягнуться мотузки, смиканням яких і здійснюється керівництво у суспільстві. Смикнуть за одну мотузку – люди роблять одне, смикнуть за іншу – чинять інакше. Хіба це не до болю знайома нашим дідам і прадідам концепція тридцятих про людину-ґвинтик?!

Попри те, що вважалося, ніби описи Платона – фантазія хворобливої уяви, – у 20 ст. практично все, закладене у «Законах», реалізоване, втілене в життя, причому в гіпертрофованих, виключно жорстоких, ґрандіозних і цинічних формах. І цілком слушним є здогад, що Платон знав, до чого призводить ідея заперечування пріоритету особистості в ім'я «загального блаженства», ідея «колективістської держави», котра спирається на люмпенів та «вільновідпущеників». Від Платона починається ідея, покладена в основу латинського вислову:

«Найжорстокіший володар – це колишній раб».

Платон ніби застерігає нас: не можна замахуватись на засади цивілізації, на особистість, як головну цінність соціального прогресу, її власність, права і свободи. Закони і порядок повинні відповідати природі розумної людини, а не навпаки. Інакше народжується держава ляльок і ляльководів, народжується кривава, позбавлена сенсу деспотія. Ось про це й попереджав Платон!

Чи зрозуміли Платона ми і наші попередники? Як варіант відповіді – деяка статистика: з 1918 до 1953 рік в СРСР було засуджено з політичних та інших мотивів близько 70 мільйонів осіб, серед них знищено або загинуло в тюрмах та таборах більш як половина. Точніше сказати важко – немає точних відомостей. Уточнювати треба не одиниці, не тисячі – мільйони! Платон, виявляється, дуже актуальний!

 

 

Додаток 2

 

Класові позиції, за Ф.Енґельсом («Походження сім'ї, приватної власності і держави»), міцно ввійшли у свідомість так званого будівника комунізму, дарма що через абсурдність чи утопію мали бути відкинуті або заперечені.

Погляньмо на деякі тези відомого класика:

- парну сім'ю слід трактувати як функцію приватної власності, а державу – як суто класовий продукт;

- інтеліґенція у кращому разі – прошарок, а в гіршому – служителька панівного класу або його частина;

- за комунізму і юридично оформлена парна сім’я, й інтелігенція мають зникнути – щоб не було ні структур власності, ні класів, ні прошарків, ні держави;

держава «відімре», тому не буде поділу людей за майновою і правовою ознаками.

Попри те, що парну сім'ю Енґельс ставить під сумнів, він агітує за «свободу кохання», стверджує, буцімто для щастя людині не потрібна сім'я, а необхідний «індивід протилежної статі»; вихованням дітей, як і утриманням старих, має займатись держава. Усе логічно – сім’ї більше не буде.

За марксизмом навіть національні структури повинні були залежати від класового поділу суспільства (адже об'єднуються не нації, а пролетарі – проти світової буржуазії, щоб боротися за світ «без Росій, Латвій», щоб «жити єдиним людським співжиттям».

Що ж до більш «тонких» соціальних структур, то для них навіть не знайшлося місця в теорії. На практиці ж вони підлягали знищенню. Як-от духівництво у 20-ті роки ХХ ст., розкуркулення, колективізація, штучно створений голокост 1932-1933 рр., винищення інтеліґенції, зокрема письменників, лікарів, інших учених у 30-ті рр. тощо.

 

Лекція 3

План

1. Концепція субстанційності інформації.

2. Концепція генетичності інформації.

3. Роль концепцій у моделюванні національно-світоглядної публіцистики.

 

 

Лекція 4 (6 год.)

Пла