З XIV ст. в міських управах Європи починають використовувати

Спеціально найнятих гінців. Свої поштові служби (королівську пошту) організовують також окремі монархи. У мусульманських халіфатах поштові служби організовуються з VII ст. н. е. Ці служби доставляли повідомлення як для державних структур, так і для окремих громадян. Свої поштові служби на Американському континенті мали також держави ацтеків та інків.

 

Період засобів масової передачі інформації

Етап друкованих засобів передачі масової інформації.

П’ятим рубежем (початок — друга половина XV ст. н. е., а точніше 1456 р.) був перехід від рукописних книг до книг, підготованих друкарським способом. Базовими для цього рубежу стали, по-перше, винайдення набірних кас із окремими літерами й, по-друге, друкарського верстата, який давав змогу отримувати в принципі будь-яку потрібну кількість копій повідомлення, витрачаючи на це значно менше зусиль, ніж на його ручнее переписування. Людиною, що започаткувала цей рубіж, був Йоганн Ґутенберг. Фактично, друкарні стали першими засобами масової передачі інформації. На цьому ж етапі на початку XVII ст. виникли періодичні друковані засоби передачі масової інформації. Хоча й існують різні міркування щодо першості, найчастіше першою вважають газету „Колекція всіх відомих і згадуваних новин”, яку почав видавати в 1605 р. у Страсбурзі (зараз — Франція) Йоган Каролус. Таким чином, часом виникнення професії журналіста вважають початок XVII ст.

Половиною століття пізніше в 1665 р. у Франції вийшло з друку видання, яке прийнято вважати першим журналом — «Journal des scavants» («Журнал учених»). Його засновником і видавцем був Дені де-Салло. Журнал публікував статті з фізики, хімії, математики, повідомлення про найновіші відкриття в науці й техніці, огляди книг і белетристики.

В добу Відродження пошта отримала новий поштовх для свого розвитку. Так, із середини XVII ст. в Німеччині починає розвиватися пошта, організована членами роду Тассо (ця пошта в подальшому отримала назву пошти Турн-і-Таксис). Приблизно в цей самий час (середина XVI-XVII ст.) практично більшість монархів Європи запроваджують у своїх країнах королівську пошту як державну монополію. Повідомлення доставляють зі швидкістю 70 км на добу — стільки проїжджав поштовый диліжанс.

На цьому ж етапі вперше в історії розвитку суспільства такі відомі вчені як Б. Паскаль (1623-1662 р.) та Г.-В. Лейбниць (1646-1716 р.) створили перші лічильні машини — арифмометри, які давали змогу автоматизувати опрацювання цифрової інформації. Наприкінці XVIII ст. Ж. Вакансон уперше створив пристрій (ткацький верстат), який діяв на основі заданої програми (фактично, це був перший верстат, як би ми тепер сказали, з числовим програмним управлінням).

На цьому ж етапі виникли й почали експлуатуватися перші канали так званого візуального телеграфу, основною властивістю якого було те, що він давав змогу передавати інформацію на потрібну віддаль при мінімальних витратах часу. Візуальний телеграф запропонував і реалізував у Франції в 1792 р. Клод Шапп. Робота телеграфу полягала в тому, що до високо піднесеної решітки кріпили планки, конфігурацію яких змінювали спеціальними важелями. У такий спосіб кодували літери алфавіту й передавали повідомлення. («Відомості про всі видатні й варті уваги події»), — які майже одночасно було надруковано в 1609 р. в Страсбурзі й Ауґсбурзі. Спостерігач на сусідній станції, розташованій на відстані 8–9 км від попередньої, розглядав знаки в підзорну трубу і передавав їх далі. Ця система

проіснувала у Франції до 1852 р., де налічувала 536 пунктів і покривала відстань 4830 км.

 

Шостим рубежем (початок — 20…30-ті роки XIX ст.) був перехід від візуальних до електричних каналів зв’язку — традиційного для нас телеграфу. Одну з вирішальних ролей тут відіграв С. Морзе, який першим створив телеграф і для нього — спеціальну азбуку, названу його іменем. Власне, з виникнення електричного телеграфу й дослідження проблем передачі повідомлень й розпочалося наукове дослідження інформації та створення її теорії.

Телеграф забезпечував лише індивідуальну передачу й

індивіуальне отримання інформації.

Розвиток друкованих ЗМІ призвів до появи нового виду ЗМІ —

інформаційних агенств, які постачали газетам і журналам лише

новинні повідомлення. Першим серед них вважають агентство Шарля

Лаваса (1835 р., Франція). У середині 5о-х років XIX ст. такі ж

агентства виникають у Німеччині (агентство Вольфа), Англії

(агентство Рейтер), у США (агентство Асошіейтед Прес).

Для допитливих. Мандруючи в 1832 р. через океан, Самюель Морзе (1791—

1872) розпочав створення першого телеграфного апарата. У першому варіанті на

паперову стрічку виводились крапки й тире, які позначали слова із заздалегідь

складеної таблиці дозволених для передачі слів (1837 р.). Це був однополюсний

телеграф (струм є або нема).

У 1839 р. Морзе у сумісній роботі з Альфредом Вайлем відмовився від

цього методу й запропонував той спосіб, який тепер називають азбукою Морзе. У

ній літери позначають крапками, тире й паузами між ними (тире дорівнює

тривалості трьох крапок). Пауза позначалася відсутністю, а крапки й тире —

короткими й довгими імпульсами струму (удосконалений варіант азбуки Морзе для

кирилиці подано в додатку 6).

Коди літер були нерівновеликі, тобто чим частішою була літера, тим

менше в її коді було крапок і тире (це вело до скорочення часу передачі

6 Потятиник Б. В. Медіа: ключі до розуміння. Л.: ПАІС, 2004. С. 170. 7 Потрібно зауважити, що існує певна аналогія між поняттям інформації

та поняттям ентропії в термодинаміці (розділі фізики). Проте, крім зовнішньої

аналогії у функціональних залежностях, між цими явищами нема жодного зв’язку.

Насправді, теорія інформації виникла з потреби вирішення проблем

електроз’язку.

повідомлень). Частоти визначалися на основі кількості літер у набірних касах,

які використовували в друкарнях для складання сторінок книг і газет.

У 1843 р. уряд США прийняв рішення про встановлення телеграфного

зв’язку між Вашингтоном і Балтимором. Виявилося, що прокладання кабелю під

землею та під водою веде до того, що сигнали можуть змінюватися (наприклад,

крапка може перетворитися на тире чи пропасти). Як виявилося, це є наслідком

того, що в ґрунті чи під водою на кабель впливає магнітне поле Землі, яке

викликає в ньому „паразитні” струми. Такі струми було пізніше названо шумами.

Тому для прокладання було обрано стовпи, на які підвішували кабель.

Пізніше телеграф удосконалили, а саме — його зробили двохполюсним:

струму нема, стум іде в одному напрямі або в протилежному напрямі. У 1855 р.

особливості передачі сигналів розрахував В. Томсон (лорд Кельвін). У 1874 р.

Т. Едісон використав не тільки два різні напрями струму, а й додав до кожного

напряму два різні значення. Але це вело до того, що ці значення стало важче

розрізняти. Нова хвиля досліджень розпочалася після винаходу в 1875 р. О.

Беллом телефона.

Значний внесок у проблему оптимізації передачі сигналів зробив відомий

математик Ж. Фур’є, який запропонував математичний апарат для дослідження

накладання сигналів один на одного (враховувалася, зокрема, амплітуда

коливань та їх частота). Крім нього, проблемами передачі сигналів каналами

електричного зв’язку займалися відомі математики А. Пуанкаре, а також

американський математик Г. Найквіст (у 1924 р. він опублікував одну з базових

статтей, де показав, як залежить швидкість передачі від кількості значень у

сигналі). Г. Найквіст також встановив, як правильно визначити максимально

можливу швидкість передачі сигналів по каналу за 1 с.; він вказав, як

правильно одночасно передавати по одному каналу і телеграфні повідомлення, і

телефонні розмови; вказав, як залежить швидкість передачі від ширини

діапазону використовуваних частот; вказав на необхідність наявності в сигналі

надлишкової інформації, яка є засобом подолання шумів.

У цей період (у 1885 р.) психологами експериментально було

встановлено, що час сприйняття людиною інформації залежить від кількості

елементів, серед яких здійснюють вибір8.

Для допитливих. У XIX ст. поштовий зв’язок став загальнодержавним і

почав обслуговувати все населення країн. Корінний переворот у поштовій справі

викликало розповсюдження залізничних доріг і пароходів, що пришвидшило роботу

пошти.

У 1820 році торговець папером Бревер з Брайтона виготовив і

запропонував використовувати для паперових повідомлень конверт. Важливою

віхою в історії поштового зв’язку став також випуск у 1840 році у

Великобританії перших поштових марок.

8 Пирс Дж. Символы, сигналы, шумы. Закономерности и процессы передачи

информации. Перевод с англ. М.: Мир, 1967. С. 269.

Наприкінці XIX ст. лист із Європи в Японію йшов 30-35 днів, а навколо

світу обходив приблизно за 80 днів.

У 1874 р. на I Міжнародному поштовому конгресі 22 країни підписали

Загальну єдину поштову угоду й утворили в 1878 р. Всесвітній поштовий союз. У

1878 р. було укладено Всесвітню поштову конвенцію. Визначну роль у його

утворенні відіграв Генріх фон Cтефан.

Винайдення телеграфу, телефона й радіо не позбавило пошту тієї

важливої ролі, яку вона відігравала й відіграє для спілкування людей.

2.4.2. Етап електронних засобів передачі масової інформації

Сьомим рубежем в історії інформаційного розвитку

суспільства був перехід від кабельних (електричних) каналів

зв'язку до радіохвильових, що суттєво розширювало територію

передачі інформації, оскільки зникала потреба укладати кабельні

канали. Винайдення такого способу в кінцевому результаті привело

до появи електронних засобів передачі масової інформації. Першим

серед цих засобів стало радіо, основним достоїнством якого була

можливість передавати усномовні повідомлення.

Винайдення радіо датують 1886 – 1895 р. Біля джерел його

створення стояли німецький вчений Г. Герц, російський вчений О.

Попов, англійський вчений У. Крукс, італійський винахідник Г.

Марконі та інші. Пріоритет серед вказаних науковців та

винахідників віддають О. Попову, який у 1895 р. першим здійснив

передачу та прийом радіосигналів; Г. Марконі здійснив аналогічні

експерименти двома роками пізніше — в 1897 р.

Регулярні передачі по радіо звукових программ розпочалися з

20-х років XX ст. (1920 р. — США; 1924 р. — Росія). Поряд із

радіохвильовим широкого розповсюдження в низці країн набуло

багатопрограмне проводове мовлення (в СРСР - трьохпрограмне).

На цьому ж етапі в 1928 р. американський дослідник Р.

Хартлі опублікував роботу „Передача інформації”. Він першим

показав, що кількість інформації (I) в повідомленні, довжина

якого — один символ, становить I = log2 s, де s — кількість

різних елементів у наборі (наприклад, літер в алфавіті), з яких

вибрали один. Якщо ж повідомлення має довжину n знаків, то

кількість інформації в ньому в n разів більша, тобто I = n log2

s.

На початку XX ст. з’являються перші наукові публікації з

теорії комунікаці.

Восьмий рубіж пов’язаний з винайденням і розповсюдженням у

20-30-х роках XX ст. телебачення. Воно не було створене одним чи

кількома винахідниками так, як радіо, а, навпаки, багато людей

працювало як разом, так і поокремо, роблячи відповідний внесок у

його розвиток. Телебачення дало змогу спершу передавати рухомі

зображення, а трохи пізніше (кінець 30-х роках XX ст.) —

паралельно передавати звуковий (як у радіо) супровід.

Для допитливих. В основу створення телебачення лягли фундаментальні

праці з електромагнетизму Дж. Генрі та М. Фарадея, виконані в 30-х роках XIX

ст., які заклали теоретичні основи розвитку електронних комунікацій.

Ідея створення телебачення народилася з проектами фототелеграфів А.

Бейна (1842) і Ф. Бейкуела (1847). Проте фототелеграфія не давала змоги

спостерігати під час передачі віддалені об’єкти в русі незалежно від віддалі

й оптичних перешкод, тобто не вирішувала повною мірою задачу «бачення» на

віддалі.

Працюючи над фототелеграфом, інший дослідник А. Каселлі в 1862 р.

створив „пантелеграф” і став першою людиною, яка передала нерухоме зображення

через проводи.

У 1873 р. науковці Дж. Мей та В. Сміт, експериментуючи з селеном та

світлом, відкрили шлях наступним винахідникам для перетворення зображень в

електричні сигнали. Спираючись на ці результати, в 1876-1877 р. у Бостоні

службовець Дж. Кері спроектував телевізійну систему, яку назвав „селеновою

камерою” і яка давала змогу людям „бачити за допомогою електрики”. Є.

Ґольдштейн запропонував термін „катодні промені”, щоб описати випромінюване

світло, коли струм проходив через вакуумну трубку. Трози пізніше науковці та

інженери А. ді Пейве і М. Сенлек запропонували альтернативну конструкцію

такої трубки, яку назвали „телектроскопом”.

У 1880 р. винахідники А. Белл та Т. Едісон дійшли висновку, що

телефонне обладнання може передавати зображення так само, як і звук. Зокрема,

„фотофон” А. Белла використовував світло, щоби передати звук. Ще один

дослідник Дж. Карей збудував елементарно просту систему зі світлочутливими

комірками, яка давала змогу сприймати зображення.

У 1884 р. німецький дослідник П. Ніпков передав проводами зображення,

використовуючи металевий диск, що обертається, при роздільній здатності 18

ліній і назвав цей пристрій „електричним телескопом”.

У 1900 р. під час міжнародної виставки в Парижі було проведено перший

міжнародний конгрес з електрики, де росіянин К. Перський вперше вжив слово

„телебачення”. Після цього виникла ідея і зав’язалася дискусія щодо фізичного

розвитку телевізійних систем. Було прийнято два напрями розвитку: механічне

телебачення (базувалося на обертальних дисках П. Ніпкова) і електронне

телебачення (базувалося на катодн-променевих трубках, удосконалених незалежно

в 1907 р. англійським винахідником А. Кемпбел-Свінтоном і російським вченим

Б. Розінгом).

У 1906 р. Лі де Форест удосконалив вакуумну катодну променеву трубку,

назвавши її „Аудіон”, що була першою трубкою з можливістю підсилювати

сигнали. Б. Розінг об’єднав диск П. Ніпкова і катодну променеву трубку і

сконструював першу працюючу механічну телевізійну систему. У наступному 1907

р. К. Свінтон і Б. Розінг незалежно один від одного запропонували

використовувати катодну променеву трубку для передачі зображення, а для

репродукування зображення — метод електронного сканування.

Подальша робота велась у двох напрямах: американці Ч. Дженкінс і

шотландець Дж. Баярд працювали над механічною моделлю телебачення, а Ф.

Фарнсворт у Сан-Франциско і російський емігрант В. Зворикін успішно розвивали

електронну модель.

У 1907-1908 р. російський інженер І. Адаміан запропонував першу модель

кольорового телебачення механічного типу.

У 1923 р. В. Зворикін запатентував „іконоскоп” — телевізійну камеру,

що базувалася на катодній променевій трубці, ідеї функціонування якої заклав

К. Свінтон. „Іконоскоп”, який він назвав „електричним оком”, став наріжним

каменем для майбутнього створення кінескопів у телебаченні.

У 1924-1925 р. американці Ч. Дженкінс та шотландець Дж. Баярд

продемонстрували механічну передачу зображень через проводову систему. Дж.

Баярд став першою людиною, яка передала рухомі зображення силуетів,

використовуючи механічну систему, основану на диску П. Ніпкова. У цей же ж

час В. Зворикін запатентував кольорову телевізійну систему.

У 1927 р. фірма „Бел Телефон” і американський департамент торгівлі 9

квітня провели перше тривале віддалене використання телебачення між

Вашингтоном і Нью-Йорком, а в 1928 р. Федеральна комісія з радіозв’язку

видала першу телевізійну ліцензію на ім’я Ч. Дженкінса.

У 1929 р В. Зворикін продемонстрував першу функціонуючу електронну

систему телебачення для передачі й отримання зображень, використавши новий

пристрій відтворення — кінескоп, який пізніше перетворив у піксельний

дисплей. Цього ж року Дж. Баярд відкрив першу телевізійну студію.

У 1930 р. Ч. Дженкінс передав першу комерційну телепередачу, а

інформаційне агентство BBC розпочало регулярні телевізійні передачі. У

Лондоні телевізійні передачі BBC почало здійснювати з 1937 р.

Перші передачі телевізійних зображень каналами радіо в СРСР відбулися

в 1931, а в 1938 р. було введено в експлуатацію перші дослідницькі

телевізійні центри в Москві й Ленінграді (тепер — Санкт-Петербурзі). Проте в

СРСР телебачення розпочало функціонувати лише після війни в 1953 р., коли

було введено в дію перші три телевізійні центри.

У 1936 р. в світі нараховувалося понад 200 телеприймачів. Цього ж року

було винайдено коаксіальний кабель, що давав змогу транслювати телепередачі.

Проте введеня в дію кабельного телебачення (Пенсільванія, США) вперше

відбулося лише в 1948 р. після завершення Другої світової війни.

У 1939 Д. Сарноф для тих, хто хотів отримувати звуковий супровід

зображення, приєднав до телевізійного приймача радіо.

У 1940 р. П. Ґольдмарк запропонував конструкцію кольорового

телеприймача, що забезпечував роздільну здатність у 343 лінії. Проте

внаслідок війни П. Ґольдмарк продемонстрував цю систему, що мала червоні,

голубі й зелені зображувальні елементи на передній частині електронно-

променевої трубки, лише в 1946 р.

У 1941 р. було прийнято перший стандарт для чорно-білого, а в 1950 р.

— для кольорового телебачення.

У 1956 р. було продемонстровано першу функціонуючу систему

відеозапису, яка зберігала інформацію на магнітній плівці. Перший побутовий

відеомагнітофон (Японія) було випущено в 1976 р.

У 1960 р. вперше було проведено телепередачу з „розщепленням” екрану

на окремі „вікна”.

У 1960 р. в СРСР вже функціонувало 100 телевізійних станцій і 170

ретрансляційних. У 1967 р. в СРСР було введено кольорове телебачення.

У 1981 р. було продемонстровано обладнання для телебачення високої

чіткості (роздільна здатність 1125 ліній); у 1984 р. — впроваджено

стереофонічне телебачення; у 1989 р. — починається створення стандартів для

цифрового телебачення. У 1996 р. на Земній кулі використовувалося понад

мільярд телеприймачів.

Починаючи з кінця 90-х років XX ст., кожен комп’ютер можна обладнати

окремою платою (TV-тюнером), під'єднати до неї антену побутового телевізора

і, як результат, отримувати всі наявні в кожному регіоні телепередачі.

Під час Другої світової війни наукові роботи в ділянці

передачі інформації суттєво скоротилися. Але з’явилася нова

група задач: як по електромагнітному сигналу від радіолокатора

визначити, в якій точці через певний час буде літак, якщо зараз

він має координати з якимись певними характеристиками? Цю задачу

розв’язали російський математик А. Колмогоров і Н. Вінер (автор

книги „Кібернетика”, 1948 р.). Ця задача зводиться до того, як,

знаючи (а) точку розташування об’єкта в тримірному просторі в

певний момент часу, (б) траєкторію його руху за попередній

відрізок часу й (в) швидкість руху, отримати інформацію про те,

де з певною імовірністю буде цей об’єкт в наступні відрізки

часу.

Дев’ятим рубежем інформаційного розвитку суспільства стало

виникнення теорії інформації К. Шеннона, яка базувалася на

теорії імовірностей, а пізніше була визнана класичною.

У час Другої світової війни К. Шеннон займався тим, якого

типу сигнали потрібно посилати, щоби краще передати повідомлення

певного типу по заданому каналу з шумами. Таким чином, було

поставлено проблему ефективного кодування й надійного отримання

повідомлення. У повному викладі основні положення цієї теорії

інформації, яку пізніше стали вважати класичною, було

опубліковано у двох статтях в 1948 р. Ця класична теорія виникла

на основі математичної теорії зв’язку.

Для допитливих. Як засвідчили подальші експерименти психологів,

виконані з піддослідними в 1953 р. після публікування основних результатів К.

Шенноном, залежність, виявлена в кінці XIX ст., для операцій вибору при

змінній кількості елементів (від одного до восьми) була однозначно

підтверджена. Зокрема, було виявлено9, що збільшення кількості елементів

вибору, яке веде до зростання інформації на один біт (без урахування першого

елемента), призводить до зростання часу реакції людини в середньому на 0,15

с.

Проте, як виявилося, теорія інформації К. Шеннона фактично

стосувалася лише передачі сигналів у технічних каналах зв’язку,

а тому до другого значення слова інформація („знання”) вона мала

доволі опосередковане відношення. Тому науковці вели дослідження

для подолання вказаного недоліку. Хоча вони намагалися створити

нові концепції теорії інформації, проте їх результатом виявилося

створення лише нових методів оцінювання (не вимірювання!)

кількості інформації.

Першим з цих методів опублікували в 1953 р. дослідники Р.

Карнап та І. Бар-Хіллел. Цей метод було названо семантичним,

9 Під час експерименту піддослідні повинні були вказати, яка лампочка

світиться; кількість лампочок поступово збільшували від однієї до восьми

включно (Пирс Дж. Символы, сигналы, шумы. Закономерности и процессы передачи

информации. Перевод с англ. М.: Мир, 1967. С. 269).

оскільки він передбачав оцінювання кількості інформації в

конструкціях математичної логіки — ланцюжках тверджень. Другий

метод було опубліковано в 1956 р. відомим російським математиком

А. Колмогоровим. Він отримав назву алгоритмічного, оскільки

передбачав оцінювання кількості інформації на основі програми

(і, відповідно, алгоритму), яка перетворює один об’єкт в інший.

У період 50…70-х років XX ст. почалося широке застосування

класичної теорії інформації в найрізноманітніших галузях науки,

техніки й мистецтва. Якщо застосування класичної теорії

інформації в техніці давало позитивні результати, то її

застосування в науці (наприклад, лінгвістиці, психології тощо) й

мистецтві, як правило, не давало потрібних результатів, оскільки

не враховувалося основне — значення знаків (наприклад, слів).

Результатом стало те, що сам автор імовірнісної концепції теорії

інформації К. Шеннон назвав роботи із застосування створеної ним

концепції щодо мови, психіки людини, творів мистецтва —

необґрунтованими, а дослідників, які намагалися це зробити —

„бандвагоном” (тобто людьми, які не мають для цього достатніх

підстав).

Описаний стан класичної теорії інформації — а саме лише її

кількісного аспекту — сприяв тому, що на початку 70-х років було

розроблено якісний аспект теорії інформації. Автором цього

підходу був польський дослідник М. Мазур10. Він, зокрема, виділив

таку форму інформації як внутрішню (параінформацію), яка є в

будь-якій кібернетичній системі і за своїми особливостями

суттєво відрязняється від інших видів інформації.

На цьому етапі теорія інформації остаточно формується як

наука, що містить такі розділи:

— принципи вимірювання кількості інформації;

— кодування інформації;

— передача інформації.

Метою досліджень у теорії інформації є оптимізація

функціонування інформації в усіх видах кібернетичних систем.

10 Мазур М. Качественная теория информации. М.: Мир, 1974.

У цей же ж час відбувся перехід від аналогових до цифрових

каналів зв'язку, які почали широко використовувати спершу в

комп'ютерах, а пізніше (в кінці XX ст.) — в радіо й телебаченні.

2.4.3. Етап цифрових засобів передачі масової інформації

Десятим рубежем (кінець 70-х — початок 80-х років XX ст.)

інформаційного розвитку суспільства став перехід каналів зв’язку

на якісно новий рівень — цифровий. З цього часу починають

виникати й формуватися мережі електронних цифрових ЗМІ. Як

результат, виникають принципово нові мережі передачі масової

інформації, які залежно від обраної технології називають

відеотексом, телетексом чи телетекстом.

Мережі відеотексу і телетексу працювали на основі

телефонних каналів зв'язку й побутових телевізорів, а мережі

телетексту — на основі використання персональних комп’ютерів.

Проте вже з кінця 80-х років ці мережі були однозначно витіснені

мережею інтернет.

Для допитливих. Найперше серед електронних цифрових почали виникати

некомп'ютерні мережі ЗМІ. Основою їх виникнення стали наявні в ЗМІ бази даних

повідомлень. Як правило, ці мережі виникали на основі великих інформаційних

агентств, газетних, журнальних чи книжкових видавництв. Крім того, вони

виникали і як незалежні організації, що отримували видання не з однієї, а з

кількох ЗМІ.

Мережі відеотексу. Перші електронні цифрові мережі ЗМІ почали

створювати в кінці 70-х — на початку 80-х років11. Виникали вони на основі

повнотекствоих баз даних повідомлень, якими володіли ЗМІ. При цьому як

пристрої для відображення інформації використовували побутові телеприймачі

(телевізори). Телеприймач об'єднували кабелями в одне ціле з модемом,

спрощеною клавіатурою (наприклад, на 10 цифрових клавіш) і телефоном (рис.

4).

На базі мереж відеотексу на початку 80-х років розпочали випуск так

званих "електронних" книг, журналів та газет, зокрема газетні видання

випускали в Англії, ФРН, Франції, Канаді, Японії та інших країнах (у цих

країнах мережі мали відповідно власні назви "Prestel", "Bіldschіrmtext",

"Teletel", "Vіsta", "CAPTAІN", “Minitel” та ін.). В Європі за допомогою

11 Мартин Дж. Видеотекст и информационное обслуживание общества.

Москва: Радио и связь, 1987. 184 с.

мережі відеотексу випускали кількома мовами загальноєвропейську електронну

газету.

Мережі відеотексу працювали таким чином. Після набирання номеру

телефона бази даних ЗМІ на екрані телевізора з'являлося меню з 10 пунктів.

Читач міг вибрати будь-який з них, натиснувши на відповідну клавішу.

В одній з мереж відеотексу були, наприклад, такі рубрики: останні

найважливіші події (сенсації); політичні новини; фінансові та економічні

новини; новини культурного життя; спортивні новини; вікно оголошень "Продаємо

- купуємо"; програми (радіо, телебачення, театрів, кіно, клубів; довідкова

служба; як користуватись відеотексом; вихід з мережі відеотексу. Вся

інформація була організована у вигляді сторінок, кожна з яких поміщалася на

екрані телевізора. Усі сторінки перебували між собою в ієрархічному

підпорядкуванні, причому на кожному рівні ієрархії їх не могло бути більше

10. Таким чином, читач міг переміщатися вгору чи вниз по виданні й гортати

сторінки потрібного йому розділу видання.

Рис. 4. Будова мережі відеотексу

Телефонна мережа

Телевізор

Клавіатура

Телефон

Модем

Термінал читача

База даних

ЗМІ на

комп’ютері

Мережі телетексу. Ще одним варіантом були електронні мережі ЗМІ, в

яких інформацію передавали на антени побутових телевізорів каналами

телевізійного зв'язку (радіохвилями). Для приймання інформації телевізори

об'єднували в одне ціле з модемом, а також спрощеною клавіатурою, наприклад,

на дві — три клавіші (рис. 5).

Мережі телетексу працювали так. Через певні інтервали часу (наприклад,

кожні 6 хв.) телестудія передавала в ефір ряд кадрів тексту (наприклад, 30).

Кожен з кадрів якийсь час, наприклад 5 с, висвічувався на екрані. За цей час

читач повинен був прийняти рішення, чи цікавить його ця інформація і зупинити

кадр або пропустити його, щоби продовжити перегляд інших. Зупинка чи

продовження гортання здійснювалося клавіатурою з 2 - 3 клавіш.

Недоліком цих мереж була відсутність зворотного зв’язку.

Мережі телетексту. Ще одним варінтом електронних мереж ЗМІ є мережі

телетексту, в яких використовують комп'ютери, побутові телевізійні антени й

спеціалізовані модеми для перетворення радіохвиль у цифрову інформацію (рис.

6). У таких мережах ЗМІ інформацію (тексти видань) передають читачам зі

швидкістю близько 3 авт. арк. за секунду. У комп'ютерах ці видання фіксуються

і запам'ятовуються за допомогою СКБД. Читач може отримати зі СКБД потрібну

йому частину видання й здійснювати над нею, як і над будь-яким файлом, усі

потрібні йому процедури (читати, здійснювати пошук, виправляти тощо).

Такий варіант мережі був надзвичайно зручним і ефективним, оскільки не

вимагав наявності каналів телефонного зв'язку. Недоліком цього типу мереж є

те, що кожен день користувачі повинні позбуватися від непотрібної їм

інформації. Окрім того, мережі телетексу позбавлені зворотного зв'язку.

Некомп'ютерні мережі ЗМІ могли передавати читачам в основному лише

текстову інформацію. Передача графічної інформації викликала, як правило,

труднощі, а тому передавали лише найпростіші рисунки, наприклад схеми,

графіки тощо, причому знаками псевдографіки.

Технічні характеристики телевізорів, як пристроїв відображення

інформації, та їх технічні можливості щодо запам'ятовування, збереження і

маніпулювання інформацією були незадовільними. Та й економічна ефективність

функціонування таких мереж ЗМІ виявилася неприйнятною. Тому виникла ідея: в

мережах замість телевізорів, як пристроїв відображення інформації,

використовувати персональні комп'ютери, проте під'єднані не до радіо-, а до

каналів кабельного (телефонного) зв'язку (настільні комп'ютери перших

випусків не передбачали можливості встановлення радіозв’язку). Таке вирішення

щодо створення мереж виявилося кардинальним.

На основі вказаної технології почала виникати світова комп'ютерна

мережа інтернет, якою, як спільною магістраллю передачі будь-яких даних (а не

лише повідомлень ЗМІ), стали користуватися, зокрема, й ЗМІ.

Рис. 5. Будова мережі телетексу

Телевізор

Клавіатура

Модем

Термінал читача

База даниз

ЗМІ на

комп’ютері

Рис. 6. Будова мережі телетексту

Наприкінці цього десятого рубежу на цифрову передачу даних

поступово переходять традиційні радіо й телебачення. Все це дає

широке поле для застосування класичної теорії інформації К.

Шеннона в техніці.

Як закономірне завершення цього етапу виникає глобальна

комп'ютерна мережа інтернет. Ця подія становить одинадцятий

рубіж в інформаційному розвитку суспільства. Значення інтернету

визначається тим, що він дав змогу:

— утворювати банк знань усього супільства земної кулі;

— здійснювати в цьому банку автоматизований пошук

інформації;

Модем Комп’ютер

Термінал читача

База даниз

ЗМІ на

комп’ютері

— скоротити час передачі повідомлень (електронної пошти) в

межах земної кулі до кількох хвилин;

— став інтегральним цифровим засобом передачі масової

інформації (почав передавати інформацію і газет, і журналів, і

книг, і радіо, і телебачення).

Надхвичайно великого значення в житті суспільства набувають

методи впливу. Так, у 90-х роках XX ст. у розвинутих країнах

Заходу рекламні повідомлення займають 30…60% площі газетних

сторінок. Починається детальне й скрупульозне наукове

дослідження методів впливу.

Для допитливих.

Немультимедійні комп'ютерні мережі12 ЗМІ розвивалися паралельно з

некомп’ютерними. Сама ідея створення комп’ютерних мереж виникла відразу ж

після створення перших комп’ютерів ще в кінці 40-х років XX ст., коли обмін

інформацією між комп’ютерами здійснювали за допомогою магнітних дисків та

стрічок, що створювало певні труднощі, а тому було неефективним.

Виникнення основних ідей щодо створення інтернету датують 1969 р.,

коли американське Агентство перспективних досліджень ввело в дію мережу

ARPAnet (ARPA — Advenced Research Progect Agency) для Міністерства оборони.

Цю мережу створювали з оборонними цілями. На випадок ядерної війни вона

повинна була забезпечувати:

— функціонування мережі при наявності в ній комп’ютерів різних типів;

— функціонування мережі у випадку виходу з ладу її частини;

— функціонування мережі у випадку під’єднання нових комп’ютерів.

У результаті проведених досліджень і конструкторських робіт була

створена спеціальна мова для обміну інформацією між комп’ютерами, яка

отримала назву “протокол передачі даних”. Найкращим серед цих протоколів був

визнаний TCP/IP (Transmission Control Protocol / Internet Protocol), на який

у 1983 р. була переведена ARPAnet. За допомогою цього протоколу користувачі

мережі дістали змогу виконувати такі дії (послуги): копіювати файли з одного

комп’ютера на інший, передавати повідомлення (цю послугу назвали електронною

поштою), керувати з одного комп’ютера іншим віддаленим комп’ютером. У 1983 р.

мережу ARPAnet передали трьом університетам для освітніх цілей.

Пізніше на основі ARPAnet в США почали створювати інші мережі (NSFnet,

UseNet, Bitnet тощо). У результаті об’єднання цих мереж у 1983 р. виникла

мережа Internet, яка об’єднувала 213 комп’ютерів. Для ідентифікації

12 Немультимедійні — це такі мережі (й комп’ютери), які не надають

змоги порацьовувати аудіальну й відеоінформацію

комп’ютерів у мережі з 1984 р. їм почали присвоювати IP-адреси. У 1984 р.

Інтернет налічував близько 1 тис. під’єднаних до мережі комп’ютерів.

У 1985 р. Європейська лабораторія фізики елементарних часток розробила

спеціальну технологію “світової павутини” (WWW — World Wide Web), яка давала

змогу організовувати тексти у формі багаторівневих (ієрархічних) структур й

безперешкодно переходити від одного тексту до іншого як у межах одного, так і

кількох комп’ютерів незалежно від їх географічного розташування в інтернеті.

Ця технологія трохи пізніше була названа гіпертекстом. Для реалізації такої

можливості створили спеціальну мову для ієрархічного подання текстів — HTML

(Hyper Text Markup Language), а комп’ютерам давали адреси в спеціальному

форматі — URL (Uniform Resource Locator).

У кінці 80-х років у Фінляндії була створена спеціальна технологія та

належне програмне забезпечення, яке давало змогу користувачам інтернету

спілкуватися в режимі прямого діалогу (письмового). Ця технологія отримала

назву IRC (Internet Relay Chat).

У 1986 р. Інтернет налічував більше 2 тис., в 1987 р. — близько 10

тис., а в 1989 р. — 100 тис. під’єднаних до мережі комп’ютерів.

На початку 90-х років виникли перші пошукові системи (Archie, Gopher,

WAIS, VERONICA), які містили великі бази даних неповнотекстової інформації

(бібліографічні описи, анотації та реферати) і давали змогу за допомогою

різних спеціальних програм здійснювати віддалений пошук інформації. Проте з

часом технологія WWW повністю витіснила спеціальні технології доступу до цих

систем. Для забезпечення таких можливостей конструктори-програмісти почали

створювати універсальні програми доступу до баз даних будь-яких комп’ютерів

інтернету. Ці програми перегляду гіпертекстових сторінок були названі

“гортальниками” (англ. — browser).

У 1992 р. інтернет налічував 1 млн. під’єднаних до мережі комп’ютерів.

Кількість комп’ютерів, що містили бази даних і забезпечували функціонування

інтернету (такі комп’ютери називали “хостами”; від англ. host — ведучий),

росла дуже високими темпами. За наявними даними в 1994 р. кількість

користувацьких комп’ютерів, під’єднаних до інтернету, досягла вже 3,2 млн.