Лекція 2. Головні етапи розвитку теорії комунікації

 

Три головні етапи розвитку теорії комунікації [1]:

 

1. „Підшкірна” модель.

Ця метафорична назва пов’язана з тим, що в уяві ніби постає шприц, з допомогою якого вводять ідеї без опору публіки – публіка всьому вірить. Люди – як окремі атоми, суспільство – як сукупність ізольованих індивідів без будь-яких соціальних характеристик. Формулянтами цієї моделі є конкретні здобутки у сфері комунікації переважно у міжвоєнний час (20-30-ті рр. ХХ ст.), а саме:

а) успіх пропаганди під час Першої світової війни. Вперше в історії має місце системна, систематична і масова робота з колективними уявленнями.

б) розквіт індустрії „ паблік рілейшнз ”. Представники цієї професії вже у 20-30-ті рр. стають незмінним атрибутом журналістики і комунікації. Так, 57% повідомлень „Нью-Йорк Таймс” базувались на таких новітніших на той час джерелах як робота прес-служб і прес-агентів.

в) тоталітарний контроль над суспільством. Пропаганда італійського фашизму, гітлерівсько-німецького нацизму, радянського більшовизму... Людина – не становить цінності, цінність – держава, машина, яка пресує, ламає, або й зовсім знищує людей, якщо ті не розділяють її ідеології і реально чи потенційно стають на заваді реалізації утопічних ідей, зафіксованих ще у працях давньогрецького філософа Платона[2] („Держава”, а особливо – „Закони”), відновлених у працях Маркса й Енґельса (особливо „Походження сім'ї, приватної власності і держави”[3]), Леніна та Сталіна, Муссоліні, Ґеббельса, Гітлера.

Гітлерівщина та Сталінщина – ґеноцидно-голокостні явища, породжені фашизмом-нацизмом-більшовизмом. Водночас – це не просто історично-політичний зріз, рецепт і взірець для диктаторів, кривава спроба реалізації утопії Платона „Закони”, яку класики марксизму-ленінізму-сталінізму цинічно вкрали, гіперболізували та адаптували до нових умов з допомогою новітніх атрофованих ідей. З позицій сьогодення – це діагноз на означення гостроти і хронічності суспільного захворювання, відсутності суспільного резистенсу.

Простіше кажучи, оскільки в нашій державі справжній бум „паблік рілейшнз”, доречніше і науково виваженіше говорити (принаймні не відкидати!) про наявність (принаймні частково!) „підшкірної” моделі комунікації. Звісно, не позбавлені сенсу новітні комунікативні моделі, про які скажемо далі, але ми ніби однією ногою в майбутньому, а іншою – в минулому. То вступаємо в СНД/ЄЕП, то до НАТО-ЄС. У підсумку - тупаємо на місці, відкриті для всіх вітрів, беззахисні і наївні, наче ті ліниві жебраки (не слабкі старці, а саме жебраки-бугаї), чекаємо манни небесної у вигляді „порад”, „обіцянок”, „повчань”, „дотацій” тощо. І – губимо час, перестаємо бути самі собою, відучуємось працювати і взагалі творити себе.

Якщо говорити про Росію, середньоазійські держави, Азербайджан і Білорусь, то там (всупереч ілюзорній економічній стабільності) ситуація ще гірша, адже їхні влади не відмовились від жодної складової, жодного формулянта „підшкірної” моделі. Модерна і сучасна лексика їхніх лідерів дещо відволікає від головного, від суті явища, але не більше.

 

Модель мінімального ефекту

 

Формулює нові підходи:

1. Результати пропаганди у Другій світовій війні. Пропаганда проти фашистської армії стала результативною лише тоді, коли ця пропаганда перестала орієнтуватись на солдата як окрему одиницю і почала акцентувати на його групових характеристиках.

2. Нові теорії суспільства. Аудиторія, складовою якої була людина-атом (притаманна „підшкірній” моделі), відходить. На її місці з’являється нова аудиторія, сформована соціальними молекулами (людина соціалізована, людина-соціум). Людина тепер усе частіше належить до соціальних угруповань, релігійних конфесій тощо, тому ці соціальні характеристики людини сприяють комунікації, роблять її успішнішою.

3. Вибіркове сприйняття. Цей підхід встановив і підтвердив те, що людина в комунікації відбирає, „фільтрує” лише те, що вона (людина) хотіла б бачити або сприймати. Аудиторія стає не просто „впертішою”, вона – загартованіша, адаптованіша, більш підготовлена, їі притаманний певний імунітет. Тому ця людина (аудиторія) не воліє сприймати щось чуже-інородне, не притаманне їй, навіть те, що суперечить її уяві.

 

Модель мінімального ефекту демонструє характерні, еволюційні зміни. На відміну від „підшкірної” моделі, коли масова комунікація домінувала і навіть паразитувала над людиною (аудиторією), тепер людина безпосередньо впливає на масову комунікацію, узалежнює її від себе, соціалізує, використовує на свою користь. Головними характеристиками людини стають її соціальні координати, а не індивідуальні характеристики, які домінували досі.

У випадку з країнами, що розвиваються, а також молодими країнами, які прискорено долають свій нелегкий шлях, загальна теорія, притаманна розвинутим західним суспільствам, на жаль, все ще символічна (добре те, що бодай є розуміння загальних процесів). Для нас не виняток – домінування індивідуальних характеристик з усіма похідними. Тому, за певними характеристиками, ми все ще перебуваємо (або максимально наближені) на першому етапі розвитку теорії комунікації – простіше кажучи, у 30-ті роки ХХ ст.

 

Наприкінці ХХ ст. нові погляди на комунікацію вже не відповідали системі, зафіксованій у моделі мінімального ефекту. З’ясувалось, що комунікаційний ефект усе результативніший, не такий мінімальний. Тому йдеться про конструктивну модель (запропонована теж В.Гемсоном), яка відповідає новим викликам теорії. Ось її складові:

1. Формування завдяки масовій комунікації оцінки важливості різних аспектів політичного/громадського життя (передвиборча діяльність, поведінка президента, прем’єра, спікера).

2. „Спіраль мовчання”. Масова комунікація формує нові норми, коли більшість (аудиторія) вважає, що помиляється, що думає неправильно, що краще помовчати, а меншість (автор-адресант-комунікатор) вважає, що не помиляється, оскільки не чує заперечення, контраргументів, і говорить ще більше, поводиться активніше й агресивніше. На кожному новому етапі голосніший голос меншості і тихіший – більшості. Специфіка спіралі в тому, що в підсумку настає повна мовчанка (з боку більшості). Цей маніпулятивний прийом активно використовують українські ЗМІ, особливо електронні, переважно в інформаційно-публіцистичних програмах, політичних шоу, де домінують одні й ті самі політики (незалежно від політичної орієнтації). Специфіка й небезпека (тобто непередбачувані наслідки) „спіралі мовчання” по-українськи у тому, що українські мас-медіа здійснюють „феноменальний” експеримент – паралельно розкручують дві „спіралі” (так звану помаранчеву і так звану біло-голубу). Про жодне об’єднання держави (хіба що на рівні накопичення особистих капіталів) насправді не йдеться – лакмусовий папірець – 14 жовтня, День українського козацтва і ставлення до власної історії, до УПА. Простіше кажучи – всі досі залишаються при своїх інтересах і думках – і носії прозахідної орієнтації, і носії євразійської орієнтації (від новітніх телеідолів-політиків, вибраних, владоможців, які є меншістю, до аудиторій, себто мовчазних більшостей, кредитодавців довір’я і роботодавців для „кольорових” меншостей). Ці аудиторії (виборці) переконані, що їхні політики відповідають саме їхнім запитам, тому й мовчать. За всією науковою казуїстикою приховане найголовніше – розкол суспільства не пригальмувався, не припинився, а продовжується. З допомогою масової комунікації і її інструментарія – мас-медіа.

3. Ефект культивації. Особливо стосується художніх фільмів, кримінальних хронік тощо. Мас-медійний/кінопродукт створює іміджі, що базуються насамперед на принципах зростання рейтингів, а не доцільності, своєчасності, правдивості. Цікаве видовищно, але таке, що не обов’язково відповідає дійсності, не поширене у дійсності, спонукає до викривленого уявлення про ситуацію, продукує невідповідні оцінки. Наприклад, фільм про „подвиги” маньяка іноді може викликати масовий психоз, численні фобії і прогресування наступних психічних розладів та захворювань, особливо в неповнолітніх та старших людей. Можлива й інша реакція, хоч вона менш поширена: змодифікована дійсність, теледійсність (фільм, хроніка) породжує власних і нових „героїв”, яких „тягне” на нові або копіювання старих „подвигів”[4].

Конструктивна модель, попри те, що все ще формується, відповідає новим викликам теорії і більш адекватно відображає комунікативну реальність. Тут потрібно наголосити на таких нових аспектах аналізу комунікації:

1. Поведінку людини формує не стільки або не стільки політична комунікація, скільки її сталі (ті, які в людини вже є) політичні уподобання.

2. Конструктивісти (представники конструктивної моделі, ті, що її поділяють) займаються процесами, пов’язаними з мисленням щодо соціальних і/або політичних питань.

3. У дослідженнях громадської думки відкриті відповіді конкретної людини, інтерв’ю (розмова) з нею, замінюють заздалегідь сформовані елементи відповіді, очікувані, прогнозані чи змодифіковані.

Чи розвинутий цей аспект конструктивної моделі в Україні? Переважно – ні. Адже навіть знакові, європейські (за визначенням автора) телешоу („ Свобода слова ” Савіка Шустера, ICTV) ним нехтують. Про інших – годі й казати. Показовий приклад: ефір від 13.10.06, під час якого аудиторії (глядачам, представникам регіонів України, присутнім у студії) запропоновано дати відповідь на провокативне і закрите запитання: „ Розвал СРСР – це добро чи зло? ” Маніпулятивна технологія, застосована так званим нейтральним модератором, дала цілком прогнозовану, очікувану, але не об’єктивну відповідь, яку поглибила розкол: понад 40 % „України” відповіли, що розпад СРСР – зло. Результат, отриманий не з допомогою кваліфікованого соціологічного опитування, і навіть не у процесі сумлінного журналістського опитування, стає предметом спекуляцій, перекручень і загострення протиріч у студії протягом трьох годин і в Україні та Росії (за посередництва Д.Рогозіна та інших гостей, російських політиків-імперіалістів) на довгі роки. А можна було, якщо вчинити навіть не професійніше, а просто чесніше і моральніше, якщо хотіти з’ясувати суть, не драматизуючи ситуацію і не розпалюючи пристрастей, сформулювати запитання по-іншому, наприклад: „ Поява на карті світу нових незалежних держав на початку 90-х рр. – це погано, чи добре?” Результат був би зовсім інший, не було б уже понад 40 відсотків тих, які б сказали, що поява незалежної України/Росії – погано. Чому? Бо тут людям довелося б замислитись і відповісти на запитання самостійно, не на рівні емоцій, ностальгії, певних рефлексів, що викликає одна лиша назва колишньої супердержави (СРСР).

Глядач, учасник подібних шоу, не винен, що він – заручник наперед продуманої психологічної та ідеологічної операції, спекулятивної маніпуляції з метою посіяти сумніви і сум’яття, загострити певні протиріччя і сконцентруватись не на об’єднанні, а на розколі. Глядач цей, правильніше сказати, навіть жертва цілеспрямованої і тривалої інформаційної війни, веденої спільномовними імперіалістами за пасивної/активної підтримки доморощених державних мужів-манкуртів, які навіть не спроможні осягнути своїми кволими мізками власне становище, становище епізодичного заручництва і постійної жертви...

Отже, загострюється розкол. Цей розкол можна спостерігати з боку (з боку ведучого, гостей, невидимих режисерів і суфлерів), начебто не втручаючись, начебто співчуваючи, учасникам конфлікту (навіть українським високопосадовцям! Що там якісь пенсіонери чи студенти!) від усього серця давати поради і виглядати святим та божим, другом і братом. І головне – „все чинно-справно”: під виглядом „свободи слова”, такого собі фантома, сюрреальності, адже до реальної свободи слова, як інструмента народовладдя, базованого на принципах моралі й етики, правди і чесності, який базується на соціальну відповідальність, нам ще дуже і дуже далеко. Хай політики й думають інакше. Вони мусять так думати, адже самі переважно інтелектуальні кастрати, що ніяк не можуть насити собою українські ефіри. А коли вони в ефірі – чи є привід, чи немає, коли вони говорять усе, що заманеться, не відповідаючи ні перед ким за сказане, то для них – це свобода слова. А для глядача/аудиторії – чергові акти насилля – над психікою, власною свободою, думкою тощо.

4. Масова комунікація – частина системи культури.

 

Концептуальні узагальнення зроблено на основі окремих прикладів і виходячи з конструктивної моделі комунікації, що спирається на аналіз публічних дискурсів у наборі ідей і символів у процесі конструювання значення.

Додаток 1

 

Соціальне середовище та ідеальна держава (за «Законами» Платона)

«Зовнішній бік нашого життя – театр. Усе відбувається за писаним сценарієм, а внутрішнє життя було достоту інше, тяжке й злочинне».

Із показів колишнього першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану І.Усманходжаєва, засудженого на 12 років суворого режиму.

Побудова соціалізму та комунізму мало звірялась з історичним досвідом та нагромадженими інтелектуальними потенціями. Лише в роки перебудови, в епоху гласності і демократизації суспільства, зініційовану діями останнього генсека і першого та останнього президента СРСР Михайла Горбачова, було виявлено, що подібна побудова суспільства, суспільства без тонких структур, давно описана. Наприклад, у працях давньогрецького філософа Платона. Зокрема, у «Законах».

«Закони» – це згусток якогось багатющого соціального досвіду. Де і ким його нагромаджено за бронзового віку (4 століття до н.е.)? «Закони» не видавали в жодній соціалістичній країні. Дореволюційні ж видання лежали у спецсховищах. А в Чехо-Словаччині 1969 р. одного з інтерпретаторів цього твору засудили.

Тут описана у буквальному розумінні слова абсолютистськи-поліцейська, залізно-тоталітарна держава з неймовірно суворим законодавством, із забороною будь-яких свобод, з уславленням побудованої на десять тисяч років суспільної системи, яка забезпечує загальне щастя. Не треба наново описувати сталінщину – читай «Закони» Платона – там все описано, зображена в деталях та система, яка з'являється за спроби побудувати безструктурне колективістське суспільство.

Ось про які “злочини та кари” йдеться у «Законах».

Нечестивці, що мають свою точку зору, у державі Платона підлягали перевихованню, ідеологічній обробці. «А коли нечестивець маскується й лицемірить, бажаючи набути пристойного вигляду, то для такого навіть замало одної чи двох смертей».

На тих, хто винний у спорудженні приватних святилищ або в магічних операціях без дозволу на те держави, чекала смертна кара.

Тих, з кого не було що визискувати за блюзнірство (рабів, люмпенів), карали дещо м'якше – били і виганяли з держави.

За проповіді «нечестивих» ідей та магію – тюремне ув'язнення до скону або «лікування» у психушці.

Діяльність і маєтність трудящих підлягали суворій державній реґламентації. Якщо, наприклад, вільновідпущеник нагромаджував чималий статок – його «розкуркулювали» і знищували. Для тих, хто займався двома ремеслами одночасно та ще й примудрявся нахвалювати свій товар на ринку та мав зиск від продажу – в'язниця, штраф і вигнання за кордон.

За невшанування богів, начальників та батьків – смерть і т.д.

Отже, мова йде про масові репресії для підтримання стабільності і в ім'я ідеалів загального блаженства.

Інша теоретична концепція побудови ідеальної держави Платона, викладена в тих же «Законах», полягала в тому, що всі повинні жити легко, весело і радісно.

Більше того, всі мають палко виражати своє схвалення акцій держави, повинні постійно співати й танцювати від радості. Вся держава, наголошує Платон, згори донизу повинна співати, танцювати й хвалити провідних стратегів (хіба це не асоціюється з тридцятими пісенними роками в СРСР або Німеччині?). Чи не є єдиним змістом пісень, танців та філософських трактатів має бути вихваляння законодавства, несамовите славослав'я законів, законодавців, провідних політиків і стратегів. Ця «всесвітня пісня й танок», за задумом Платона, мали бути камуфляжем для звірячої жорстокості тоталітарної держави.

Третя концепція суспільного ладу за «Законами». Люди – всього лиш ляльки в руках богів та стратегів; вони, либонь, іграшки для них і з власної волі не мають права нічого робити. Від цих ляльок тягнуться мотузки, смиканням яких і здійснюється керівництво у суспільстві. Смикнуть за одну мотузку – люди роблять одне, смикнуть за іншу – чинять інакше. Хіба це не до болю знайома нашим дідам і прадідам концепція тридцятих про людину-ґвинтик?!

Попри те, що вважалося, ніби описи Платона – фантазія хворобливої уяви, – у 20 ст. практично все, закладене у «Законах», реалізоване, втілене в життя, причому в гіпертрофованих, виключно жорстоких, ґрандіозних і цинічних формах. І цілком слушним є здогад, що Платон знав, до чого призводить ідея заперечування пріоритету особистості в ім'я «загального блаженства», ідея «колективістської держави», котра спирається на люмпенів та «вільновідпущеників». Від Платона починається ідея, покладена в основу латинського вислову:

«Найжорстокіший володар – це колишній раб».

Платон ніби застерігає нас: не можна замахуватись на засади цивілізації, на особистість, як головну цінність соціального прогресу, її власність, права і свободи. Закони і порядок повинні відповідати природі розумної людини, а не навпаки. Інакше народжується держава ляльок і ляльководів, народжується кривава, позбавлена сенсу деспотія. Ось про це й попереджав Платон!

Чи зрозуміли Платона ми і наші попередники? Як варіант відповіді – деяка статистика: з 1918 до 1953 рік в СРСР було засуджено з політичних та інших мотивів близько 70 мільйонів осіб, серед них знищено або загинуло в тюрмах та таборах більш як половина. Точніше сказати важко – немає точних відомостей. Уточнювати треба не одиниці, не тисячі – мільйони! Платон, виявляється, дуже актуальний!

 

 

Додаток 2

 

Класові позиції, за Ф.Енґельсом («Походження сім'ї, приватної власності і держави»), міцно ввійшли у свідомість так званого будівника комунізму, дарма що через абсурдність чи утопію мали бути відкинуті або заперечені.

Погляньмо на деякі тези відомого класика:

- парну сім'ю слід трактувати як функцію приватної власності, а державу – як суто класовий продукт;

- інтеліґенція у кращому разі – прошарок, а в гіршому – служителька панівного класу або його частина;

- за комунізму і юридично оформлена парна сім’я, й інтелігенція мають зникнути – щоб не було ні структур власності, ні класів, ні прошарків, ні держави;

держава «відімре», тому не буде поділу людей за майновою і правовою ознаками.

Попри те, що парну сім'ю Енґельс ставить під сумнів, він агітує за «свободу кохання», стверджує, буцімто для щастя людині не потрібна сім'я, а необхідний «індивід протилежної статі»; вихованням дітей, як і утриманням старих, має займатись держава. Усе логічно – сім’ї більше не буде.

За марксизмом навіть національні структури повинні були залежати від класового поділу суспільства (адже об'єднуються не нації, а пролетарі – проти світової буржуазії, щоб боротися за світ «без Росій, Латвій», щоб «жити єдиним людським співжиттям».

Що ж до більш «тонких» соціальних структур, то для них навіть не знайшлося місця в теорії. На практиці ж вони підлягали знищенню. Як-от духівництво у 20-ті роки ХХ ст., розкуркулення, колективізація, штучно створений голокост 1932-1933 рр., винищення інтеліґенції, зокрема письменників, лікарів, інших учених у 30-ті рр. тощо.

 

Лекція 3