Завдання на самостійне опрацювання

Виявіть наявність і відсутність ґенетичних властивостей інформації в довільних журналістських текстах.

Контрольні питання:

1. Охарактеризуйте національно-світоглядну публіцистику з погляду дотримання та ігнорування етичного конфігуратора субстанційності.

2. Роль ґенетичної інформації в реалізації моделі національно-світоглядної журналістики.

Рекомендована література:

1. Shannon Claude E. The Mathematical Theory of Communication / Claude E. Shannon, Warren Weaver. – Univ. of Illinois Press, 1963.

2. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация / Ван Т.А.Дейк. – М., 1989.

3. Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство: моногр. / Мар’ян Георгійович Житарюк. – Львів, 2008. – 416 с.

4. Лотман Ю.М. Культура и взрыв / Ю.М.Лотман. – М., 1992.

5. Лубкович І.М. Соціологія і журналістика / Ігор Маркіянович Лубкович. – Львів: ПАІС, 2005.

6. Олешко В.Ф. Журналистика как творчество / В.Ф.Олешко. – М., 2005. – 222 с.

7. Потятиник Б.В. Соціологія масової комунікації / Борис Володимирович Потятиник. – Львів, 2002.

8. Репин В.С. Молекулярная информация: миф или реальность [Электронный ресурс] / В.С.Репин. – Режим доступа к источнику: http://www.science.ng.ru/polemics/2000-03-02.

9. Чаадаєв П. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки (1828-1850-ті роки) / упоряд. М.Г.Житарюк; перекл. з рос. М.Г.Житарюка, В.А.Житарюк. – Львів, 2005. – 168 с.

10. Янковский С. Концепции общей теории информации [Электронный ресурс] / Станислав Янковский. – Режим доступа к публикации: http://www.n-t.ru/tp/ng/oti03.htm.

Лекція 4 (6 год.)

ІСТОРІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

План

1. Об’єкти дослідження історії інформаційного розвитку суспільства.

2. Періоди інформаційного розвитку суспільства.

2.1. Закон доповнюваності.

2.2. Період засобів локальної передачі інформації.

2.3. Період напівмасової передачі інформації.

2.4 Період засобів масової передачі інформації.

 

 

1. Об’єктамим вивчення історії інформаційного розвитку суспільства вважаються:

— способи кодування інформації;

— час, упродовж якого зберігалася інформація;

— носії інформації;

— канали передачі інформації;

— технології передачі інформації;

— обладнання для передачі інформації (але лише його інформаційне, а не технічне, тобто інженерне, забезпечення);

— виникнення й розвиток теорії інформації та її концепцій.

 

2. Періоди інформаційного розвитку суспільства. В історії інформаційного розвитку людського суспільства можна назвати три періоди, коли суттєво змінилися засоби передачі інформації:

перший, коли суттєво удосконалилися засоби локальної передачі інформації;

другий, коли відбувався поступовий перехід від локальних до напівмасових засобів передачі інформації;

третій, коли виникли й почали повноцінно функціонувати засоби масової передачі інформації.

У третьому періоді можна виділити три етапи — друкованих, електронних і цифрових засобів.

2.1. Закон доповнюваності. Стосовно інформаційного розвитку суспільства слід сказати, що він відбувається за законом доповнюваності, який полягає в тому, що в суспільстві інформаційні зміни не знищують попередні способи передачі інформації, а лише доповнюють їх. Так, електронна пошта не витіснила традиційну, кіно не знищило театр, телебачення не ліквідувало кіно, інтернет не усунув ні книгу, ні газету, ні журнал.

2.2. Період засобів локальної передачі інформації. Він характеризується тим, що ці засоби були призначені для передавання повідомлень на обмеженій території він однієї людини певній кількості інших людей або взагалі лише якійсь одній людині. Засобів, які давали б змогу передавати інформацію від однієї людини одночасно багатьом людям (на різних територіях, у різний час), тоді не існувало.

 

Перший рубіж етапу засобів локальної передачі інформації пов’язаний з появою людини як окремого біологічного виду — людина розумна (лат. homo sapiens). Цей рубіж характеризується тим, що людина стала опрацьовувати інформації більше, ніж інші живі істоти. При цьому передача інформації в людському суспільстві (за однією з гіпотез) відбувалася за допомогою мови жестів.

Другим рубежем був перехід від мови жестів до мови усної. Відбулося це внаслідок розвитку гортані людини, що призвело до різкого збільшення кількості звуків та їхніх ланцюжків, які людина отримала змогу вимовляти. У цей час вперше серйозно постала проблема, як за допомогою текстів (усних — промов), а не фізичного насильства впливати на свідомість людей так, щоби вони виконували потрібні мовцеві дії. Ця проблема реалізувалась у двох аспектах: по-перше, потрібно було здійснювати масовий релігійний вплив (тому, мабуть, першими, хто зіштовхнувся з цією проблемою, були служителі культу — жерці), а, по-друге, вожді родів — правителі, яким потрібно було не тільки „докричатися” до членів роду, а й вплинути на них у потрібному напрямі (наприклад, змусити їх узяти зброю й піти на захоплення чужих, але багатших земель, хоча це й суперечило інстинкту самозбереження — загрожувало кожному воїну втратою життя). До методів впливу, які використовували в цей час жерці й правителі, належали обряд і ритуал.

Для передачі повідомлень на віддаль, що перевищувала можливості людського голосу, в той час використовували порожні стовбури дерев, по яких вдаряли палицями, барабани, дим від багать.

Третім рубежем був перехід від мови усної до предметного письма, а далі — до писемної мови.

Винайдення знакового письма дало людям змогу фіксувати інформацію на матеріальному носії (наприклад, на стіні скелі, печери, житла тощо) й у такий спосіб передавати її в часі, що раніше було вкрай утрудненим або неможливим. Проте сам носій інформації ще не давав змоги передавати інформацію в просторі (настінні написи не можна було переносити).

За цей період письмо змінювало свої форми й поступово перейшло від піктографічного, до ідеографічного, потім силабічного (складового) й на завершення — до літерно-звукового, яким у переважній більшості людство користується й сьогодні.

Піктографічна писемність. У цьому письмі передачу текстів здійснювали за допомогою малюнків (піктограм). Піктограми відображала окремі події, іноді — речення. Піктограми не мали нічого спільного зі звуками, складами, часто й зі словами, їхніми послідовностями та їх граматичними категоріями. Приклад такого письма – давньоєгипетські піктографічні пам’ятки. Іншим прикладом може служити малюнок людини, яка сидить на березі річки й ловить рибу (відповідає текстові Я ловив рибу).

Ідеографічне письмо (інша його назва — логографічне (словесне), або ієрогліфічне). Основа ідеографічного письма – графічні символи (ідеограми), якими позначали певне мовне поняття. Ідеограми відповідали або цілим вимовленим словам, або їхнім кореням. Іноді ідеограми виникали з відповідних піктограм. Наприклад, знак, що нагадує ногу, означав „ходити”, „стояти”, „приносити”, але не „ступня”, оскільки для цього вже був інший знак. До ієрогліфів при потребі могли додавати спеціальні позначки, що вказували на усну вимову, граматичні категорії, особливості значення. Іноді таке „письмо” було предметним (тобто не у формі графічних символів, нанесених на площинний носій інформації, а у формі певних однотипних предметів; типовим прикладом такого письма є вузлове). За допомогою ієрогліфічного письма забезпечувалася можливість спілкування незалежно від діалекту мови чи навіть від самої мови

Силабічне (складове) письмо. Наступним кроком у вдосконаленні писемної мови був перехід від позначення слів до позначення їхніх складів. Таке письмо вже повністю передавало усну вимову слова. При цьому виділяли такі типии складів:

— приголосний + голосний;

— голосний + приголосний;

— приголосний + голосний + приголосний;

— приголосний + приголосний + голосний;

— приголосний + голосний + приголосний + голосний (два склади одночасно).

Прикладом такого письма є деванагарі (санскрит). Зараз таке письмо використовують в Індії.

Буквенно-звукове письмо. Наступним кроком у розвитку письма був перехід від позначення складів до позначення звуків. Це реалізувало принцип: позначати одним знаком приблизно одну фонему.

Історично відомі два різновиди цього письма — консонантне й вокалічне.

У консонантному письмі символами позначали в основному лише приголосні звуки. Прикладом служить фінікійське, протосинайське, давньоєврейське, арамейське, арабське й древньогрецьке письмо.

У часи середньовіччя алфавіти розповсюджувалися разом з релігіями (наприклад, арабський алфавіт — у країнах ісламу; гебрейський (квадратний) алфавіт — у країнах іудаїзму; латинський алфавіт — у країнах християнства; арамейський алфавіт — у країнах зороастризму).

В Європі латинський алфавіт набув поширення разом із поширенням католицизму. При цьому виникали певні труднощі: для позначення відсутніх у латинській мові звуків доводилося використовувати бі-, три- й тетраграми, а також літери з діакритичними знаками.

На основі східногрецького письма в IX ст. н. е. було створене кириличне письмо. До появи кириличного письма в слов’ян існувало інше письмо — глаголиця. Вона повністю збігається з кирилицею за кількістю літер, їхнім порядком в алфавіті й відповідністю фонемам.

2.3. Період засобів напівмасової передачі інформації. Четвертий рубіж пов’язаний із появою малих і великих писемних творів — окремих повідомлень і рукописних книг, які, на відміну від настінних написів, були вже на спеціальних окремих носіях (глиняних табличках, дерев’яних дощечках, шкірі, папірусі, пергаменті тощо), вже можна було переносити. Такі твори давали змогу передавати інформацію не тільки в часі (через покоління), а й у просторі (на різні території, суттєво віддалені одна від одної).

У цей час виникли перші держави. Вони — як це маємо і зараз — ставили до опрацювання інформації дві основні вимоги:

– по-перше, зберігати її якомога довше;

– по-друге, передавати її для управління державою з одного місця в інше якнайшвидше.

Перша потреба привела до появи бібліотек (банків інформації), а друга — до появи поштових служб. Перші поштові служби виникли в країнах Сходу — Древньому Єгипті, Асірії, Вавілоні, Персії та Китаї. Зокрема в Єгипті для доставлення повідомлень фараонів використовували спеціальних гінців. Використовували також поштових голубів. У Персії в IV ст. до н. е. для доставлення письмових повідомлень використовували кінних гінців. При цьому на головних дорогах країни Були розташовані спеціальні станції для відпочинку цих гінців та зміни коней. Відстань між станціями була такою, що її кінний гонець міг здолати за день. У Давньому Римі основи для функціонування державної пошти заклав Гай Юлій Цезар (очевидно, римляни запозичили її будову від персів). Ця пошта булла призначення для перевезення лише повідомлень державної влади. Робота поштової служби була налагоджена на високому рівні (на основних дорогах поштові станції з кіньми стояли черех кожні 7-14 км). У день за допомогою такої служби можна було долати 100 чи навіть більше миль у день. Для передачі приватних листів використовували рабів-гінців, які в день могли пішки долати до 75 км.

Книги для бібліотек виготовляли переписувачі. Виготовлення кожної з книг було індивідуальним, а використання — колективним. Широким масам такі книги були недоступні. Одним із найбільших книгосховищ цього періоду вважають Александрійську бібліотеку (Єгипет), яка за наявними даними налічувала до півмільйона рукописів. Таким чином, рукописні книги можна вважати перехідним періодом від засобів локальної до засобів напівмасової передачі інформації.

Розповсюдженню книг суттєво посприяло те, що їх почали писати на пергаменті — спеціальним чином виробленій телячій шкірі (з II ст. до н. е.). У країнах Далекого сходу цьому сприяло винайдення китайцем Цань Луєм паперу (105 р. н. е.).

У цей час, коли почав панувати рабовласницький лад, до методів впливу додається такий як створення й розповсюдження міфів. Складали такі міфи, в основу яких було покладено й обман, навіть єгипетські фараони. Так, у 1296 р до н. е. фараон Рамзес II наказав висікти на кам’яних плитах у храмах текст про те, що він переміг плем’я хетів, хоча насправді перемоги над ними він не отримав.

У Римській імперії в часи Юлія Цезаря за його вказівкою почали оприлюднювати праобрази сучасних газет «Акта Діурна» («Щоденні відомості») й «Акта Сенатус» («Новини сенату»). Їх вивішували для ознайомлення населення в громадських місцях.

Схожі праобрази сучасних газет випускали і в державах Далекого сходу. Так, у VIII ст. н. е. за вказівкою китайського імператора Сюань Цзун оприлюднювали листки «Ді Бао» («Придворні копії»). Схожі листки оприлюднювали і в Кореї — «Чжо Бо» («Придворний бюлетень»).

До методів впливу панівного класу, які використовували в рабовласницькій державі, додались промови. Кращими ораторами Давньої Греції та Риму були Демосфен та Ціцерон. На відміну від панівного класу раби використовували інші методи впливу — притчі й байки.

У Середні віки в Європі вирішальну роль для розвитку сучасної цивілізації відіграло переписування й збереження книг у монастирських бібліотеках.

Загалом, у міру вдосконалення носіїв інформації, способу нанесення на них тексту й тривалості його збереження зростала масовість використання цих носіїв, особливо книг.

Серед методів впливу в Європі на перше місце виходить церковна проповідь. Якщо говорити про співвідношення риторики й теорії масової комунікації, то можна сказати, що об’єктом риторики є малі групи людей, а теорії масової комунікації — великі. Крім того, риторика в основному розглядає спілкування без посередників (відправник повідомлення — мала група), а теорія масової комунікації — з посередниками такими, як ЗМІ (відправник повідомлення — ЗМІ — велика група).

У Середні віки поштова служба, створена Римською імперією, існувати перестала. Доставлення пошти здійснювали гінці монастирів, а також середньовічних університетів. З часом з’явилася купецька пошта, яку створювали при великих торговельних домах, що утримували власних кур’єрів. У Середньовічній Європі функції поштової служби виконували також м’ясники, які їздили по селах і скуповували в селян худобу.