Еволюція документно-інформаційних комунікаційних систем

 

Поняття документно-інформаційної комунікаційної системи

Документно-інформаційна комунікаційна система (ДІКС) – це підсистема системи соціальної комунікації (ССК), яка забезпечує створення, оброблення, зберігання й розповсюдження документної інформації у суспільстві.

Хронологія зміни ССК (общинна, рукописна, мануфактурна, індустріальна, мультимедійна) визначається біфуркаціями. З розвитком людської цивілізації відбувалося послідовне змінення видів ДІКС.

Виділяють три види комунікативної культури.

Словесність – це такий рівень комунікаційної культури, коли всі культурні смисли передаються у соціальному просторі за допомогою усної комунікації.

Книжність – такий рівень розвитку культури, коли культурні смисли передаються за допомогою документної комунікації.

Мультимедійність – це такий рівень розвитку культури, коли культурні смисли передаються за допомогою електронної комунікації.

 

Характеристика рукописної ДІКС

Общинна комунікаційна система – це первіснообщинна комунікаційна система, де усі члени є комунікантами й реципієнтами, використовують для передачі смислових повідомлень чотири вихідні канали. Ніяких комунікаційних служб не існує. Загальна тривалість – 35 тис. років.

Епоха палеоліту пройшла під знаком символьно-іконічних документів у вигляді палеолітичного живопису й скульптури. У неоліті почала домінувати усна комунікація. Отже, панування усного слова склалося не відразу, а поступово.

Рукописна ДІКС. У важають, що писемність появилася на основі археокультурних символьно-іконічних документів. Її поява була важливим культурним досягненням. Перші пам’ятки писемності відносяться до III – IV тис. до н. е. Писемність виникла у давніх цивілізацій: єгипетській, месопотамській (шумеро-ассиро-вавилонській), китайській, індійській, критській. Варварські племена не потребували писемності. Писемність – новий комунікаційний канал, який був породжений і затребуваний цивілізацією.

У Європі й на Близькому Сході палеокультурна книжність існувала 3,5 тис. років. Вона має такі характерні особливості. Обожнення слова, яке було характерним для археокультури, переноситься на Книгу, Святе письмо, Біблію. Книжне слово стає гарантом істини (що написано пером – не вирубати й сокирою). Звідси походить звичай давати клятву на Біблії, Конституції. Християнство, іслам, іудаїзм – релігії Писання, у яких священні книги – основа конфесії. У середні віки склалася ієрархія книжних жанрів на основі святості. Найбільш корисними вважалися літургійні книги, що використовувалися під час богослужінь (Требники, Часослови, Мінеї й т.ін.), канонічні книги (Старий і Новий завіт), а також життя святих, церковна навчальна література, повчання батьків церкви, рідше – світська література.

У суспільстві виникають групи людей, для яких писемність стає інтелектуальною працею. Авторитет людей, що володіли писемністю (жерці, лікарі, учителі, філософи), був досить великим.

Утвердження писемності відбувалося під час конкуренції зі словесністю. Відмовилися від писемного викладу свого вчення Будда, Христос, Піфагор, Сократ. Однак учення Сократа збереглося завдяки тому, що його учень Платон записав думки свого вчителя. Сократ уважав, що люди, які отримують знання із книг, будуть знати багато й без навчання і будуть здаватися такими, що все знають, але при цьому залишатися неуками (невігласами), людьми, важкими для спілкування; будуть вигадано мудрими, а не дійсно мудрими.

Писемність сприяла розвитку усіх галузей духовної творчості: міфологію було витіснено світовими релігіями, фольклор – авторською літературою, яка й стала авторською завдяки письму. Рукописна СКС поклала початок документованій соціальній пам’яті.

У ранніх цивілізаціях та античному світі відбувається формування книжкової справи як соціально комунікаційного інституту. Появляються люди, які створюють і переписують манускрипти, є власниками книжних лавок, виникають бібліотеки й архіви, в яких зберігаються книги та інші документи.

Починаючи з II тис. до н. е. виникають бібліотеки в Урі, Ніпурі та інших містах Месопотамії. Серед усіх бібліотек найвідомішою була бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала (669 – 635 рр. до н. е.), яка містилися у його палаці в місті Ніневії. У цій бібліотеці було зібрано царські аннали, хроніки важливих історичних подій, збірки законів, літературні твори, наукові тексти. Усього було знайдено близько 30 000 табличок і фрагментів, у яких відображалися досягнення месопотамської цивілізації.

Разом з тим бібліотека Ашшурбанапала вважається першою у світі систематично дібраною бібліотекою, у якій глиняні книги розміщувались у певному порядку. Багато книг мали декілька екземплярів. Пошук потрібного тексту полегшували етикетки, прив’язані шпагатом до табличок у кожній серії. Ці етикетки й були своєрідними каталогами.

Давня Месопотамія була ще й країною архівів. Найперші архіви належать до першої половини III тис. до н. е. У цих архівах таблички складали у корзини, які було покрито бітумом, щоб уберегти їх від вологості. До корзин прив’язували ярлики, на яких зазначався їхній зміст. У місті Урі таблички зберігалися на дерев’яних полицях. В Уруці у двох кімнатах було знайдено понад 3500 документів господарської звітності (контракти на аренду землі, грошові займи, особисті листи й т.ін.).

Однією з найбільших бібліотек стародавнього світу була Олександрійська бібліотека, що налічувала понад 700 тис. рукописів і конкурувала з Пергамською бібліотекою, в якій було близько 200 тис. рукописів.

Падіння римської імперії призвело до руйнування античної книжності, яка не була потрібна варварам. Однак завдяки документуванню значна частина культурного надбання античності збереглася в монастирських бібліотеках, досягла епохи Відродження.

Соціальна комунікація раннього середньовіччя була переважно усною. Лицарські романи заміняли історичні праці, не було науки, її заміняло Святе письмо. Ситуація докорінно змінилася в класичному середньовіччі з появою університетів, які виникли у ХII ст. Наприкінці середньовіччя у Європі було понад 65 університетів, найбільші серед них – Болонський, Оксфордський, Кембріджський. Кількість неписьменних людей зменшувалася.

Усній комунікації й недокументованій соціальній пам’яті притаманний природній механізм, який запобігає їх переповненню. Неактуальне знання забувається. Писемна культура не має такого захисного механізму, вона сприяє збільшенню документних фондів і внаслідок цього – появі інформаційної кризи.

Документно-комунікаційні інститути у межах рукописної системи ще не сформувалися, хоча служби документної комунікації вже існували.

 

 

Мануфактурна ДІКС

Рукописна книга – представник першого покоління книжності, коли за книги були папірусні сувої, а з II ст. до н. е. – пергамент. Мануфактурна книга належить до другого покоління книжності. До появи друкованих книг за “книги” були манускрипти. Уважалось, що Арістотель – автор 400 книг і 1000 трактатів. Після винайдення друкарства під книгою почали розуміти паперовий документ, який пройшов редакційно-друкарське оброблення й був тиражований для загального користування. Манускрипт, який написано на папері, зброшуровано й переплетено, є рукописом, а не книгою. Тривалість мануфактурної ДІКС – 350 років.

1445 року німецький майстер Гутенберг із міста Майнца винайшов друкарський верстат. Поява книгодрукування мала велике значення. Тільки протягом перших 50 років було засновано понад 1100 типографій, надруковано 35 – 45 тис. назв книг загальним накладом близько 20 млн примірників. Збереглося з них близько 200 тисяч. Книги, які були надруковані до 1 січня 1501 року, називають інкунабулами, протягом 1501 – 1550 років – палеотипами.

Мануфактурні книги кількістю і якістю відрізнялися від манускриптів. За перші 50 років книгодрукування європейці отримали більше книг, ніж за дві тисячі років, коли створювалися рукописи. У XVI ст. було видано 242 тис. назв, у XVII ст. – 972 тис., у XVII ст. – близько 2 млн назв; наклади збільшилися з 200 – 300 примірників у XV ст. до 1000 – 1200 у XVII ст. Хоча поліграфічна техніка й залишалася мануфактурною до кінця XVIII ст., загальний вигляд книги змінився. Для оформлення книг залучали відомих художників, книги ставали справжніми витворами мистецтва. Удосконалювалися технологічні прийоми набору, якість ілюстрацій, титульних аркушів, обкладинок. Виникли книговидавничі фірми, що підтримували своєю продукцією високі художні й наукові стандарти. Світову славу здобули чотири фірми, які заснували італієць Альд Мануцій, французи Анрі Етьєн і Кристоф Плантен, голландець Лодевейк Ельзевір. Демократизація книжкової справи сприяла зменшенню вартості книги.

Манускрипти були призначені для читання вголос неграмотній аудиторії, друковані книги – для читання про себе. Зазнало змін оформлення тексту: виникла розбивка на глави й розділи, стали іншими літературна мова і стиль викладу, які пристосовувалися до сприйняття зором, а не слухом. Книгу стали розглядати не як посібник для усного читання, а як безпосереднє джерело знань, що привело до таких змін:

· виникло поняття оригінальності, цінності, новизни змісту;

· виникло поняття авторського права й плагіату;

· сформувалися літературні жанри й стилі викладення, норми літературної мови;

· утворилася читацька аудиторія, яка мала спільні погляди й смаки, частка освічених людей виросла з 10 % у XV ст. до 25 % у XVII ст.;

· книги, які видавалися великими накладами, почали жити своїм життям незалежно від автора, вони перетворилися на завершені й цілісні елементи уречевленої й довготривалої соціальної пям’яті.

Мануфактурна книжність сприяла становленню літературної мови, почали створюватися й штучні мови. Ідею створення штучної мови підтримували Ф. Бекон, Р. Декарт, І. Ньютон, Г.В. Лейбніц. Хоч ідея створення універсального філософського лексикону виявилася утопічною, вона сприяла уточненню наукової символіки (математичної, хімічної).

Книга стає джерелом розповсюдження знання. Тільки половина інкунабул відносилася до релігійної літератури, четверта частина – це художня література, 10 % – книги з юриспруденції, решта – з інших галузей знання. У XVIII ст. дві третини усіх книг мали світський зміст.

Королі почали використовувати друкарство для пропаганди своїх поглядів. Цензура, варварське знищення літератури та інші акти комунікаційного гноблення стають супутниками книжної культури. 1564 року Ватикан запровадив “Індекс заборонених книг”, який проіснував аж до XX ст.

Перехід від рукописання до книгодрукування поглибив і розширив диференціацію книжкової справи, виникли спеціальні інститути, у тому числі книговидавництво (редакційна підготовка й поліграфічне розмноження документів), книжна торгівля.

Відбуваються зміни у бібліотечній справі. Внаслідок релігійних війн постраждали монастирські бібліотеки, на основі конфіскованих у них фондів і приватних книжкових зібрань почали створюватися міські бібліотеки, які виконували функції публічних та університетських. У школах усіх країн, особливо в німецьких, почали створюватися шкільні бібліотеки, королівські зібрання книг стають доступними для простого народу. Поступово складається структура національних бібліотечних систем, яка властива західній цивілізації.

Якщо бібліотечна справа виникла в рамках рукописної СКС, то мануфактурна книжність визвала до життя бібліографію. Виникає книготоргова, галузева (юридична й медична), національна і, нарешті, універсальна міжнародна бібліографія, яка представлена таким видатним пам’ятником європейського відродження як “Загальна бібліотека” К. Геснера (1515 – 1565). До бібліотеки Геснера було включено понад 15 тисяч книг більш ніж п’яти тисяч авторів. Більшу частину описів оснащено анотаціями й уривками. Геснеру вдалося підвести підсумок розвитку писемної й мануфактурної книжності від античності до XVI ст. Нічого такого жоден бібліограф після Геснера зробити не зміг. Однак слід зазначити, що Геснер за літературні мови визнавав тільки грецьку, латинську, староєврейську та ігнорував варварські мови – французьку й італійську. У коротких нотатках про Данте й Боккаччо не наведено їхніх головних творів.

Крім бібліографії зароджується словниково-довідкова справа. Вищим досягненням епохи Просвітництва є видання “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”, яка містила понад 60 тис. статей. Видання Енциклопедії було здійснено завдяки зусиллям Д. Дідро.

Бурхливий розвиток наукових знань сприяв появі “Журналу вчених”, перший номер якого вийшов 1665 року у Парижі, завданням його, як і подібним до нього виданням у Німеччині, Англії, Нідерландах, було повідомлення не про нові теорії, відкриття, а про книги, які розповідали про них, тобто бібліографічні, точніше, реферативні видання. Широкий розвиток книгодрукування спряв появі теорії книгознавства й бібліографії.

Отже, у складі мануфактурної ДІКС з’явилися нові служби: типографії, книговидавничі й книготорговельні заклади, бібліографічні служби, різні типи бібліотек.

Індустріальна ДІКС

Загальна тривалість індустріальної ДІКС становить 150 років, кількість каналів – 10.

У XIX ст. здійснюються такі важливі для соціальної комунікації події:

· різко зростає виробнича потужність і продуктивність праці;

· відбувається становлення націй;

· збільшується кількість освіченого міського населення, зростає попит на знання й інформацію.

У першій половині XIX ст. відбулася промислова революція у поліграфії. Книговидавництво містить три поліграфічні процеси: виготовлення друкованої форми, друкування тиражу, виконання брошурування. Мануфактурна типографія існувала завдяки ручній праці друкаря, який використовував друкарський верстат. Індустріальне виробництво основане на механізації всіх поліграфічних процесів. Першу друкарську машину сконструював Фрідріх Кьоніг (1774 – 1783). 1814 року її використали в Англії, де він на той час жив, для друкування газети “Таймс”. Потім він повернувся на батьківщину до Німеччини, де заснував фабрику з виготовлення друкарських машинок. У XIX ст. бурхливо розвивалося поліграфічне машинобудування – основа індустріального книгодрукування. Паралельно йшло й технічне переоснащення паперового виробництва. 1799 року француз Луї Робер побудував машину, яка виробляла папір. У 60-х роках почали виготовляти високоякісний папір із деревини, що сприяло появі ще однієї галузі промисловості – целюлозно-паперової.

Таким чином у першій половині XIX ст. склалися матеріально-технічні можливості для інтенсивного розвитку книговидавництва. Випуск книг стрімко зріс. Наприклад, в Англії на початку століття видавалось близько 300 назв на рік, 1828 року – 1242, 1857 року – 55218, 1897 року – 7516, 1914 року – 1537 (за століття обсяг видання книг збільшився у 35 разів). У США темпи зростання були ще вищими. Там випуск книг зріс зі 120 назв 1823 року до 13 470 назв 1910 року, тобто більш ніж у 10 разів.

Засновником постійного друкарства в Україні й Росії вважають Івана Федорова (1510 – 1583). У XVI ст. в Москві було видано близько 15 книг. У Львові, куди Іван Федоров втік із Москви, він 1574 року видав слов’янською мовою книги “Апостол” та “Азбука”.

Потужності машинного поліграфічного й паперового виробництва дають можливість нарівні з розширенням книговидавництва забезпечити зростання видавництва журнально-газетної продукції. Завдяки цьому відбувається біфуркація III – виділення каналу преси із книжного комунікаційного каналу. Преса – перший із каналів масової комунікації, до якого пізніше приєдналися кіно, радіо, телебачення.

Перші газети появилися у Венеції, Римі, Відні у XVI ст. і були написані від руки. У них містилися повідомлення про торгівлю, події в місті, цікаві явища. Друковані газети появилися у XVII ст. у Німеччині, потім в Англії. У них друкувалися ціни на товари, дані про міжнародні відносини, події внутрішнього життя країни. Починаючи з XVIII ст. у Німеччині, Англії, Франції виходять щотижневі газети.

Першим журналом став “Журнал учених”, який було видано в Парижі 1665 року. У подальшому кількість журналів зростає, змінюється їх призначення. Починають видавати науково-популярні, літературні, спортивні, жіночі, гумористичні журнали.

Видавництво газет у Росії пов’язане з діяльністю Петра I, який наказав видавати газету, що мала назву “Петровские ведомости”. З 1728 р. перша російська газета почала виходити регулярно під назвою “Санкт-Петербургские ведомости”, яку видавала академія наук. Під її керівництвом протягом 1728 – 1742 рр. здійснювалося видавництво журналу, який доповнював газету. 1756 року стала виходити газета “Московские ведомости”, яка видавалася Московським університетом.

1913 року в Росії видавалося 2915 журналів і газет. У Радянському Союзі 1988 року виходило 5413 журналів і 4430 газет. На кожного грамотного громадянина СРСР припадало 10 книг, 20 номерів журналів і 240 екземплярів газет.

Друга половина XIX ст. – це час технічної революції в соціальних комунікаціях. Було винайдено оптичний телеграф (К. Шапп), електромагнітний телеграф (Л. Шиллінг), телеграф з клавіатурою друкарської машинки (Б. Якобі, Ж. Бодо), фотоапарат (Л.Ж. Дагер), телефон (О. Белл). фонограф (Т. Едісін), радіо (О. Попов, Г. Марконі), кіноапарат (брати Л. Ж. і О. Люмьери).

Символами становлення нації стають національні бібліотеки. Хронологічно першою бібліотекою національного рівня вважають Національну бібліотеку Франції, яку було засновано під час Великої французької буржуазної революції (1789р.) на базі націоналізованої королівської бібліотеки. Найбільшою національною бібліотекою в Європі вважається Британська бібліотека, яку було створено 1972 року на базі бібліотеки Британського музею, заснованого 1753 р. Німецька державна бібліотека веде свою історію з 1661 року, Національна бібліотека Італії веде історію з 1747 року, її було відкрито у Флоренції, Національна іспанська бібліотека веде свою історію з 1712 р. Національною бібліотекою США вважають Бібліотеку Конгресу, яку було засновано 1800 р. Національну бібліотеку України засновано 2 (15) серпня 1918 року в м. Києві.

Індустріальна книжність завершила комерціалізацію й професіоналізацію соціально-комунікаційних інститутів. Створення національних бібліотек і органів національної бібліографії стало вершиною розвитку бібліотечно-бібліографічної системи в умовах книжної культури. Однак створення системи закладів ще не означає повного подолання комунікаційних бар’єрів.

Рукописна й мануфактурна ДІКС були сумативними системами. Зникнення або поява певної бібліотеки, типографії або видавничого дому не приводило до суттєвих змін у системі в цілому, тому що всі її елементи існували автономно, незалежно один від одного. В індустріальній ДІКС елементами є не окремі заклади, а система служб, тому змінення в її складі не можуть залишатися непомітними. Системність і є тією інтеграційною якістю, що робить індустріальну ДІКС структурованою. В індустріальній ДІКС відбуваються кількісне збільшення комунікаційних служб (книговидавництв, бібліотек, книжкових магазинів тощо) та спеціалізація й розподіл праці між ними.

Кожний інститут має професійно підготовлені кадри, до його складу входять галузева наука, галузева освіта, що забезпечує підготовку й перепідготовку кадрів, органи управління, які організують роботу системи. Крім інститутів до складу індустріальної ДІКС входять служби, що не досягли рівня інститутів: агентства з реклами, фірмові маркетингові служби й т.ін. Слід звернути увагу на те, що відповідно до закону кумуляції комунікаційних каналів пізніші ДІКС мають у своєму складі комунікаційні канали попередніх. Мультимедійна ДІКС акумулює можливості словесності, книжності, включає їх до мультимедійного середовища.