Поняття теорії права та держави як науки. Співвідношення теорії права та держави і енциклопедії права.

Поняття теорії права та держави як науки. Співвідношення теорії права та держави і енциклопедії права.

Наука – це система знань, що розкривають картину розвитку світу (включає систему знань про дійсність і діяльність щодо вироблення та теоретичної систематизації нових знань). Природничі науки(науки про природу),суспільні науки(науки про суспільство, технічні науки(науки про технічні засоби та прийоми їх використання в діяльності людини).

Система наук-

1. природничі науки

2. технічні науки (наука про технічні засоби та прийоми)

3. суспільствознавчі науки (ТДП, соціологія, політологія, філософія) Спільний об єкт дослідження –суспільство.

Кожна наука містить в собі наступні елементи:

1. об’єкт дослідження – це те, на що спрямовані зусилля дослідників тієї чи іншої науки.

2. предмет дослідження - частина об’єкта, яка безпосередньо вивчається наукою.

Теорія держави і права – це фундаментальна юридична наука, що досліджує основні загальні закономірності виникнення, функціонування та розвитку держави й права, а також узагальнює і систематизує методологію пізнання правових явищ і юридичну техніку.

Теорія держави і права є міждисциплінарною наукою. Вона використовує досягнення як галузевих юридичних наук, так й інших суспільних наук. При цьому виконує інтегруючу функцію: по-перше, забезпечує взаємодію різноманітних наук у дослідженні права; по-друге, об'єднує результати їх досліджень з елементами філософії права.

теорія держави і права є:

— суспільною наукою, тому що вивчає такі суспільні явища, як держава і право;

— юридичною наукою, тому що вивчає лише державну і правову сторони громадського життя;

— загальнотеоретичною наукою, оскільки виявляє і пояснює загальні та основні закономірності розвитку держави і права.

У Західній Європі та Росії теорія держави і права склалася в XVIII -XIX століттях на підґрунті таких наук і навчальних дисциплін, як енциклопедія права, філософія права. ТДП поєднала найкраще з енциклопедії права і філософії права, а також загальне вчення про право з вченням про ж\державу.

ТДП поєднала найкраще з енциклопедії права і філософії права, а також загальне вчення про право з вченням про державу.

Енциклопедія права як навчальна дисципліна виникла ще у XVII ст. Одним із перших підручників була «Універсальна енциклопедія права» Г. Гунніуса, видана в 1675 р. Широко відомі також роботи з енциклопедії права К. Неволіна, Е. Трубецького, Г. Чичеріна та інших (XIX — початок XX ст.).

Спочатку енциклопедія права не мала чітко окресленого предмета і єдиної стрункої системи. Вона містила перелік і огляд усіх юридичних наук як початкових відомостей про право, різні його галузі та методи вивчення. По-різному вирішувалося питання про статус енциклопедії права. Одні вчені розглядали її як самостійну юридичну науку зі своїм предметом і методом, інші — тільки як навчальну дисципліну. Поступово вона почала тлумачитися як загальне вчення про право, котре охоплювало увесь зміст правознавства в єдності і системі, в його основних і загальних засадах. Такий підхід виходив за рамки звичайного розуміння енциклопедії як конспективного викладу окремих правових наук. У 70— 80-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи, Росії, Україні затвердилася назва нової навчальної дисципліни — загальна теорія права, котра являла собою узагальнюючу галузь знань.

Енциклопедія права - це навчальна дисципліна, що включає в систему елементарних знань про державу та право, що вже сформувалися.

Співвідношення:

ТДП як наука та навчальна дисципліна – а енциклопедія права є частиною ТДП як навчальної дисципліни.

2. Об'єкт і предмет дослідження теорії права та держави як юридичної науки.

Теорія права і держави — система узагальнених наукових знань про основні загальні і приватні закономірності виникнення, розвитку, функціонування права і держави в їх понятійному вираженні.

Теорія права і держави має свій предмет (відповідає на запитання «що?») і метод (відповідає на запитання «як?»). Це комплексна, інтегра­льна наука, що поєднує в собі аналітичну юриспруденцію, філософію права, соціологію права.

Предмет теорії права і держави — основні закономірності і випа­дковості виникнення, розвитку, функціонування права і держави, вира­жені в узагальненому вигляді в поняттях, категоріях, принципах, теоре­тичних конструкціях, через які розкриваються їх об'єктивні властивості.

Предмет дослідження - частина об’єкта, яка безпосередньо вивчається наукою.

Предмет 1) основні зако­но­мірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права;

2) методологія науки або пізнання правових явищ – це вчення про методи або сукупність певних прийомів та засобів, які застосовуються для отримання певних знань в процесі дослідження предмета;

3) юридична тех­ніка – це узгоджена сукупність юридичних термінів, конструкцій та презумпцій, а також способи систематизації правових норм, які використовують для правотворчості.

Об’єкт дослідження – це те, на що спрямовані зусилля дослідників тієї чи іншої науки.

Об’єкт дослідження – держава та право.

Теорія права та держави в системі юридичних наук.

Відмінності технічних і соціальних норм — в об'єктах і методах регулювання.

Ряд технічних норм, що діють у матеріально-виробничій і управлінській сфері і набули соціального значення, набувають правової сили, тобто перетворюються на техніко-юридичні з ознаками обов'язковості і охорони державними засобами, аж до примусу. При цьому вони не втрачають свого організаційно-технічного характеру. Наприклад, правила протипожежної безпеки, експлуатації атомних станцій, усіх видів транспорту, енергопостачання, збереження і переміщення вибухових і токсичних речовин, поводження зі зброєю тощо. До технічних норм належать:

1. Будівельні норми і правила (БНіПи);

2. Державні стандарти (Держстандарте);

3. Технічні умови виробництва певної продукції;

4. Інструкції з експлуатації машин і механізмів;

5. Норми витрати сировини, палива, електроенергії та ін.

Соціально-технічні норми перетворюються на техніко-юридичні в двох випадках:

1. Коли держава через відповідні уповноважені органи формулює зміст соціально-технічних норм, дотримання яких визнається юридичне обов'язковим. Наприклад, інструкція з дотримання технічних правил робітниками атомної електростанції. Вона містить соціально-технічні норми, які мають формально-обов'язковий характер для адресата, і охороняється державою. Інструкція до електробритви такого характеру не має.

2. Коли держава не формулює зміст соціально-технічних норм, а відсилає до них (інструкції тощо), але встановлює відповідальність за порушення їхнього змісту. Вони мають бланкетний або відсильний характер. Так, ухилення від заборон по техніці безпеки, промисловій санітарії та інших правил праці, передбачених трудовим законодавством, може спричинити адміністративну, дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

Юридико-технічні норми не можна протиставляти нормам соціальним, тому що усі без винятку правові норми адресовані людям, регулюють відносини лише між особами, групами, суспільством і державою (але не відносини між особою і річчю або явищем природи) і в цьому сенсі вони є соціальними, їх іноді називають підвидом соціальних норм або соціальними нормами з технічним змістом. Таким чином, у матеріально-виробничій і управлінській сфері (відповідно до рівня розвитку техніки) технічні норми не можуть не набувати характеру соціальних, а згодом — і якості юридичних норм.

Джерела (форми) права. Місце і роль правозастосовчої (судової) практики в правовому регулюванні суспільних відносин.

Джерело права (у матеріальному сенсі) – це соціально-економічні умови життя суспільства, що визначають спосіб і засіб здійснення державної влади та виступають правотворною силою. Джерело права (у формально-юридичному сенсі) – це спосіб зовнішнього (офіційно визнаного) вираження норм, що надає їм (нормам) якість юридичних (правових).

Гіпотеза: поняття і види.

Гіпотеза (припущення) - частина правової норми, яка містить умови, наявність (або відсутність) яких обумовлює дію даної норми в конкретній ситуації.

Види гіпотези за ступенем складності:

• проста (гіпотеза, яка містить одну умову, наявність (або відсутність) якої обумовлює дію даної норми в конкретній ситуації);

• складна (гіпотеза, яка містить дві і більше обов'язкові умови, наявність (або відсутність) яких обумовлює дію даної норми в конкретній ситуації);

• альтернативна (гіпотеза, яка містить дві і більше умов, з яких наявність (або відсутність) хоча ба однієї обумовлює дію даної норми в конкретній ситуації).

«Якщо продавець оформляє договір купівлі-продажу (гіпотеза), то він зобов'язаний при оформленні договору попередити про право третіх осіб (диспозиція), інакше до нього застосовуватимуться засоби впливу, спрямовані на захист прав покупця (санкція)».

Диспозиція: поняття і види.

Диспозиція — це центральна (основна) частина правової норми, що містить правило поведінки, яке виступає критерієм оцінки реальної поведінки як правомірної або неправомірної, яка вказує дозволену поведінку суб'єкта, обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму).

Диспозиція — основний елемент норми права, у якому формується модель самого правила поведінки, тобто міститься розпорядження про те, як слід діяти в ситуації, в умовах, передбачених у гіпотезі даної норми. Норм без диспозиції не буває.

Види диспозиції за способом викладення:

• проста - це диспозиція, що містить правило поведінки без вказівки на особливості дії суб'єктів щодо його реалізації;

• описова (диспозиція, яка містить правило поведінки та вказує на особливості дії суб'єктів щодо його реалізації);

• відсильна (диспозиція, лише називає правило поведінки і відсилає до іншої правової норми, де передбачена конкретика даного поведінки);

• банкетна (диспозиція, лише називає правило поведінки, але ця назва безумовно передбачає наявність якого-небудь нормативного джерела, де передбачена конкретика даної поведінки).

Види диспозиції за ступенем визначеності:

• абсолютно-визначена диспозиція — диспозиція, яка чітко визначає права і обов'язки учасників відносин, точно називає варіант поведінки. наприклад, у кримінально-процесуальному праві абсолютно визначеною диспозицією є розпорядження суду видаляти з залу судового засідання усіх свідків, що прийшли до початку їх допиту;

• відносно-визначена диспозиція — диспозиція, яка не містить істотних ознак поведінки учасників відносин, достатньо повних відомостей про їх права і обов'язки;

• альтернативна диспозиція — диспозиція, яка характеризується тим, що вказує на кілька правових наслідків, але припускає настання лише одного з них.

Санкція: поняття і види.

Санкція — частина правової норми, яка забезпечує здійснення її диспозиції, що містить наслідки, які наступають у випадку порушення правила, передбаченого в диспозиції.

У санкції виражається несхвальне ставлення суспільства, держави, особистості до порушників правової норми (охоронна санкція). У санкції може виражатися схвальне ставлення у вигляді заохочення — премії, підвищення в посаді до осіб, що виконують диспозицію (корисні варіанти поведінки) на рівні, що перевищує загальні вимоги (заохочувальна санкція).

Види санкцій за ступенем визначеності:

• абсолютно-визначена санкція — санкція, у якій точно зазначені вид і міра юридичної відповідальності за порушення норми права.

• відносно-визначена санкція — санкція, у котрої межі юридичної відповідальності за порушення норми права зазначені від мінімальної до максимальної або лише до максимальної.

• альтернативна санкція — санкція, у якій названі або перелічені через сполучник «чи» («або») кілька видів юридичної відповідальності, із яких правозастосовник обирає лише один — найдоцільніший для випадку, що вирішується. наприклад, пошкодження полезахисних та інших насаджень караються виправними роботами на строк до одного року або штрафом, або покладенням обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Види санкцій за характером наслідків для правопорушника:

• штрафні (або каральні) — передбачають позбавлення волі, штраф, догану, стягнення матеріального збитку та ін.

• відновлювальні (компенсаційні) — передбачають усунення завданої людині шкоди і відновлення її прав: відновлення на старому місці роботи незаконно звільненого; стягнення аліментів та ін.

Види правових відносин.

Види правовідносин за функціями права:

регулятивні -— виникають із фактів правомірної поведінки суб'єкта, тобто такої поведінки, яка відповідає нормам права (більшість цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин). Як правило, вони можливі за наявності норм права та юридичного факту, а також можуть виникати на основі договору між сторонами

охоронн і - виникають із фактів неправомірної поведінки суб'єкта, тобто такої поведінки, яка вимагає певної реакції держави (кримінальні, адміністративні правовідносини). Вони пов'язані з виникненням і здійсненням юридичної відповідальності, передбаченої в санкції охоронної норми

Види правовідносин за характером обов'язку:

активного типу (обов'язок здійснити певні дії на користь іншої сторони)

пасивного типу (обов'язок утриматися від небажаних для іншої сторони дій)

Складні правовідносини можуть бути змішаними: тут поєднуються правовідносини пасивного і активного типу, відносні і абсолютні.

Види правовідносин за ступенем визначеності суб'єктів:

абсолютні (визначена лише одна сторона — носій суб'єктивного права, а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення її законних прав та інтересів (відносини власності: точно визначений власник, а всі інші зобов'язані не заважати йому здійснювати свої права; відносини, пов'язані з реалізацією політичних свобод /свобода слова, зборів, друку/: недопущення державою перешкод їх законному здійсненню; відносини авторства та ін.)

відносні (точно визначені права і обов'язки всіх учасників, як таких, що наділені правом (правомочних), так і право-зобов'язаних (покупець і продавець, юрист і клієнт, викладач і студент; будь-яке цивільно-правове зобов'язання, що виникає із договорів, із заподіяння шкоди)

Види правовідносин за галузями права:

- конституційно-правові (відносини громадянства);

- адміністративно-правові (відносини, пов'язані зі стягненням і сплатою податків);

— цивільно-правові (відносини куттівлі-продажу речі або цінних паперів);

— трудові (відносини за трудовим договором) та ін.

Види правовідносин за субординацією в правовому регулюванні:

матеріально-правові (— виникають на основі норм матеріального права: адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові та ін.)

процесуально-правові (виникають на основі норм процесуального права і похідні від норм матеріального права: адміністративно-процесуальні, цивільні процесуальні, кримінально-процесуальні та ін.)

Процесуально-регулятивні (процес укладання договору)

Процесуально-охоронні (кримінальне провадження) — типові правовідносини, пов'язані з реалізацією юридичної відповідальності

Види правовідносин за суб'єктами:

• між суб'єктами федерації (у федеративній державі);

• між громадянами держави;

• між громадянином і державою;

• між юридичною особою — суб'єктом приватного права і державним органом;

• між державними органами;

• між органом держави і службовими особами, у рамках яких вони зобов'язані виконувати розпорядження керівника даного органу, та ін.

Види правовідносин за кількістю суб'єктів:

• прості — не поділені на складові частини (як правило, між двома суб'єктами);

• складні — містять у собі систему самостійних правовідносин (як правило, між трьома і більше суб'єктами).

Види правовідносин за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами:

• односторонні — кожна із сторін має або права, або обов'язки (договір дарування, договір позики);

• двосторонні — кожна із сторін має як права, так і обов'язки (договір купівлі-продажу).

Види правовідносин за волевиявленням сторін:

• договірні — виявляється воля як правомочної, так і зобов'язаної сторін. Мають місце головним чином у сфері приватного права (горизонтальні правовідносини);

• управлінські — досить виявлення волі лише правомочної сторони. Мають місце головним чином у сфері публічного права (вертикальні правовідносини).

Останнім часом стали відрізняти комплексні правовідносини—у підприємницькому праві, в яких поєднуються засади публічного і приватного права (горизонтально-вертикальні правовідносини).

Види правовідносин за строком дії:

• короткочасні;

• довгочасні.

23. Структура (склад) правових відносин.

Структура (склад) правовідносин — це комплексне поняття, яке характеризує правовідносини з погляду їх структури, будови і включає такі елементи: суб’єкти правовідносин, об’єкти правовідносин та зміст правовідносин.

Склад (структуру) правовідносин складають:

· суб’єкти

o індивідуальні;

o колективні;

· об’єкт

· зміст

o матеріальний;

o юридичний.

Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників.

Суб'єктивне право — міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

Юридичний обов'язок — це покладена на зобов'язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона зобов'язана здійснювати в інтересах уповноваженої особи.

Фактичний зміст правовідносин — це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їхніх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Суб'єкт правовідносин — це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків.

Види суб'єктів правовідносин:

1. Фізичні особи (люди, індивіди):

· громадяни даної держави;

· іноземці (громадяни інших держав);

· апатриди (особи без громадянства);

· біпатриди (особи, що мають громадянство двох держав).

2. Колективні суб’єкти (юридичні особи):

· державні органи, організації, установи, підприємства;

· органи місцевого самоврядування;

· комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо — вітчизняні, іноземні, міжнародні);

· громадські об'єднання (політичні партії, громадські організації, профспілкові організації тощо);

· релігійні організації.

3. Соціальні спільноти:

· народ (нація);

· населення певної адміністративно-територіальної одиниці (міста, села, області, будинку, мікрорайону);

· трудові колективи.

Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності.

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту повноліття.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна дієздатність: 14 — 18 років

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років.

Деліктоздатність фізичних осіб, згідно з чинним законодавством, наступає з 16 років (за окремі види правопорушень може наступати раніше або пізніше).

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:

загальною

спеціальною

індивідуальною

У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.

Правосуб'єктність -- юридична передумова для визнання особи носієм відповідного правового статусу.

Право-, діє- та деліктоздатність юридичної особи, як правило, наступають одночасно, тобто з моменту реєстрації чи затвердження її статуту (положення) і припиняються з ліквідацією юридичної особи.

Об'єкт правовідносин — це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти правовідносин вступають між собою у певні правові відносини. Тобто, об'єкт правовідносин — це те, з приводу чого виникають правовідносини.

Об'єкти правовідносин поділяються на:

1. предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі — предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат).

2. послуги виробничого і невиробничого характеру — виконання роботи, обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення, підряд на капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті та ін.

3. продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп'ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом.

4. особисті немайнові блага — життя, здоров'я, честь, гідність, право на освіту та інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об'єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, що придбав путівку в санаторій, і адміністрацією санаторію виникають правовідносини, їх об'єкт — здоров'я громадянина тощо.

Зміст — це суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Істотними елементами суб'єктивного права є такі правомочності.

1) Правомочність на власні позитивні дії (правовикористання), інакше: право позитивної поведінки правомочного, тобто можливість чинити самим суб'єктом фактично і юридичне значущі дії (наприклад, право голосувати, подавати позов до суду, продавати чи дарувати своє майно та ін.).

2) Правомочність на чужі дії (правовиконання), інакше: право вимагання відповідної поведінки від правозобов'язаної особи, тобто можливість зацікавленої особи жадати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків (наприклад, вимагати сплату боргу, передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.).

3) Правомочність домагання (правозахист), інакше: право на захист, тобто можливість звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення суб'єктивного права з боку правозобов'язаної особи. Це право приводить у дію апарат держави — примус, якщо інша сторона не виконує свої обов'язки (стягувати в примусовому порядку борг, відновлювати незаконно звільненого на роботі). Право-домагання є продовженням права-вимагання і найважливішою гарантією виконання певних обов'язків.

Структура суб'єктивного юридичного обов'язку є зворотним боком суб'єктивного юридичного права і складається із трьох елементів:

1) необхідності зобов'язаного суб'єкта здійснювати певні дії (активні обов'язки) або утриматися від них (пасивні обов'язки);

2) необхідності зобов'язаного суб'єкта реагувати на законні вимоги правомочної сторони (наприклад, обов'язок виконувати умови договору);

3) необхідності нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов'язків або несумлінного їх виконання, якщо суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов'язок боржника платити неустойку за невиконання умов договору).

Структура змісту правовідносин утворює не зв'язок її змістовних елементів (суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності), а той правовий зв'язок, який виникає на їх підставі з приводу домагання чогось. Інакше кажучи, це юридичне взаємне становище суб'єктів, яке визначає, формує їх поведінку через кореспондуючі один одному права і обов'язки заради задоволення їх інтересів. Структура змісту правовідносин може бути простою і складною. Юридичний факт є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин.

24. Суб'єкти правових відносин.

Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності.

Види суб'єктів правовідносин:

1) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

- громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства (апатриди);

— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) колективні суб'єкти (юридичні особи):

— державні органи, організації, установи, підприємства;

- органи місцевого самоврядування;

— комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо — вітчизняні, іноземні, міжнародні);

- громадські об'єднання (партії, профспілкові організації тощо);

- релігійні організації;

3) держава та її структурні одиниці:

- держава;

- державні утворення (суб'єкти федерації — штати, землі, автономії; в Україні — Автономна Республіка Крим);

— адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);

4) соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни виборчого округу тощо.

Суб'єкти правовідносин — це суб'єкти права, тобто особи, що мають правосуб'єктність. Вирази «суб'єкт права» і «особа, що має правосуб'єктність» збігаються. Правосуб'єктність — одна з обов'язкових передумов правовідносин.

Щоб стати учасником правовідносин, суб'єкти повинні пройти два етапи наділення їх юридичними властивостями:

• набути властивостей суб'єктів права як потенційних суб'єктів (учасників) правовідносин — через відповідність певним правовим вимогам щодо правосуб'єктності;

• набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній юридичне значущій ситуації — суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правові зв'язки, відносини між суб'єктами.

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту повноліття.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна дієздатність: 14 — 18 років

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років.

Деліктоздатність фізичних осіб, згідно з чинним законодавством, наступає з 16 років (за окремі види правопорушень може наступати раніше або пізніше).

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:

загальною

спеціальною

індивідуальною

У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.

Правосуб'єктність -- юридична передумова для визнання особи носієм відповідного правового статусу.

Право-, діє- та деліктоздатність юридичної особи, як правило, наступають одночасно, тобто з моменту реєстрації чи затвердження її статуту (положення) і припиняються з ліквідацією юридичної особи.

Правомірні

1) юридичні акти - це правомірні дії, в яких воля особи спрямована на досягнення конкретного правового результату. (державні акти, адміністративні акти, договори, угоди, процесуальні акти та ін.). Юр акти - дії, пов 'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з наміром досягти певного юридичного наслідку (наприклад, звернення громадянина з заявою до державного органу про прописку)

2)юридичні вчинки - це правомірні дії, в яких воля особи спрямована на здійснення самої дії. Юр вчинки - - дії, що не пов'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини і незалежно від їх наміру спричиняють юридичні наслідки (наприклад, фіктивний шлюб породжує у разі народження дітей всі юридичні обов'язки, пов'язані з утриманням і вихованням дітей).

Неправомірні - це дії, що не відповідають нормам права.

об’єктивно протиправні дії;

правопорушенн (проступки (делікти),злочини)

Юридичні події;це такі обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси і т. ін.). З ними пов'язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків, по спадкоємству, по виплаті страхових винагород і т. ін. Юридичні події – це обставини, настання яких повністю (абсолютні) або частково (відносні) не залежить від волі та свідомості людини.

Абсолютні: (наприклад, смерть людини породжує наслідки: майно переходить до дружини, дітей, тобто виникають спадкоємні правовідносини, змінюється склад учасників правовідносин, суб'єктом яких був померлий). Відносні: (наприклад, смерть застрахованої особи в результаті вбивства спричиняє наслідки незалежно від того, з якої причини відбулося позбавлення життя — виплачується страхова премія сім'ї; у спадкоємців убитого виникають правовідносини з органом страхування).

3. стани. є такими юридичними фактами, які існують тривалий час, безперервно або періодично породжують правові наслідки. це відносно стабільні та триваючі в часі наслідки подій та дій, що викликають настання правових наслідків (споріднення, громадянство, шлюб, хвороба, виробничий стаж і т.п.). Правові стани можуть бути результатом як правомірних чи неправомірних дій (перебування в шлюбі, чи перебування в розшуку), так і подій (родинні відносини). Саме від тих чи інших правових станів особи (його вік, громадянство й ін.) у вирішальній ступені залежить його правосуб'єктність.

2. За юридичним наслідками:

· правоутворюючі;

· правозмінюючі;

· правоприпиняючі

(наприклад, акт купівлі автомобіля породжує виникнення права власності на автомобіль у покупця, перехід на іншу роботу змінює коло прав і обов'язків робітника, а скасування державної реєстрації припиняє існування юридичної особи);

3. За складом юридичні факти бувають:

· прості. Складаються з однієї життєвої події або дії суб'єктів права (наприклад, народження особи);