Класифікація нормативно-правових договорів

1. Міжнародний договір – це угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що становлять для них спільний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків. Це можуть бути договори установчі (Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р., Угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД) 1991 р.), договори про взаємодію (Договір про співробітництво між Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації 1999 р. та ін.) та ін.

За рівнем укладення:

• міждержавні;

• міжурядові;

• міжвідомчі (міністерства, ЦОВВ).

За кількістю сторін:

• двосторонні;

• багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

• політичні;

• економічні;

• зі спеціальних питань.

Не всі договори мають потребу в офіційному схваленні парламенту. Ними, як правило, є міждержавні договори. Міжнародний договір уводиться в дію на території України законом України, у деяких державах міжнародний договір уводиться в дію конституційним законом, що ставить такий міжнародний договір за юридичною чинністю вище звичайного закону. Конституції ряду держав прямо визначають вишу юридичну чинність міжнародного договору. Якщо в коннституції держави відсутні такі вказівки, міжнародний договір має вишу юридичну чинність тільки у випадку виникнення колізії між ним і законом і якщо в законодавстві закріплена норма про визнання за ним вищої юридичної чинності.

2. Внутрішньодержавний договір - це угода між суб'єктами правовідносин у межах однієї держави, що встановлює, змінює або скасовує норми права. Це може бути договір про компетенцію і договір про взаємодію (між суб'єктами федерації, між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства). Договори можуть бути у сферах: конституційного права (Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України 1995 р.); адміністративного права (між урядом і обласними державними адміністраціями з питань взаємодії в соціальній, економічній та інших сферах; між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування щодо координації їхньої дії); цивільного права (засновницькі договори локального характеру, якими створюються і закріплюються правила поведінки тих чи інших відносин); фінансового права (кредитні договори між банками і підприємствами); трудового права (колективні договори і колективні угоди).

В трудовому праві розрізняють два види нормативних договорів:

• колективні договори;

• колективні угоди.

Колективний договір — це двостороння угода, що укладається між профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і власником підприємства, установи, організації з метою регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників. У цьому договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання змін в організації виробництва і праці; нормування і оплати праці; участі трудового колективу в формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування працівників та ін.

Колективні угоди укладаються на двосторонній основі на різних рівнях. Генеральні угоди укладаються між об'єднаннями профспілок і власників підприємств. У них закріплюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічних, політичних і трудових відносин. Відповідні угоди існують і на галузевому і регіональному рівнях.

10. Поняття правотворчості. Стадії та суб'єкти правотворчого процесу.

Правотворчість — юридична діяльність компетентних (уповноважених) органів і організацій щодо прийняття правових норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість. Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.

Законотворчість — важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості — всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість — поняття вужче, ніж правоаутворення, вона - частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням — це не правотворчість, але може призвести до неї. Це формування права. Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону.

Етапи формування права:

На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру.

На другому етапі відбувається установлення та визначення потреб у правовому регулюванні.

На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю.

Правотворчий процес - система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів. Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний із компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд і ухвалення кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів місцевого самоврядування та ін.

Стадії:

1 (факультативна) - Внесення уповноваженим органом пропозиції про необхідність прийняття НПА (і можливо – висунення його проекту. законодавча ініціатива у широкому змісті). Формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права — відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами його соціального життя. Правотворча ініціатива— обґрунтування юридичної значущості правової регламентації — видання нормативно-правового акта. Цей етап правотворення характеризується дією об'єктивних чинників і становить підготовчу стадію правотворчості.

2 (обов’язкова) - Прийняття компетентним органом рішення про необхідність відповідного закону. Ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта. Розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права. Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об'єднання.

3 (обов’язкова) - Внесення уповноваженим суб’єктом законопроекта на обговорення у компетентний орган (законодавча ініціатива у вузькому змісті). Попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідними інститутами та ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується. Також обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту може проводитися з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення.

4 (обов’язкова) - Прийняття правотворчого (законотворчого) рішення. Ця стадія властива колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації. Цей етап правотворення характеризується активністю: вступає в дію суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

Суб’єкти правотворчості:

1. Глава держави

2. Парламент

3. Кабінет Міністрів

4. Орган вищої судової влади (В Україні не є таким; особливістю правотворчості в Україні є те, що згідно Конституції одним з суб’єктів правотворчості (шляхом права законодавчої ініціативи) виступає Національний банк України.)

5. Народ держави шляхом референдуму або плебісциту

6. Органи місцевого самоврядування