Сутність та функції страхування.

Світове законодавство визначає страхування як фінансову сферу. Так, Генеральна угода з торгівлі послугами (GATS) [1] (п.5 Додатка з фінансових послуг), ухвалена 15.04.1994 року при створенні Світової організації торгівлі як частина Маракешської угоди, зазначає, що "фінансові послуги охоплюють страхові послуги і ті, що, належать до страхових, а також усі банківські та інші фінансові послуги (крім страхування)".

Отже, значення страхування у суспільства полягає не тільки у забезпеченні страхового захисту, воно також сприяє підвищенню конкурентності на інших фінансових ринках. Так, багато людей віддають перевагу нагромадженню коштів через страхові компанії, укладаючи з ними договори страхування життя та здоров’я. Завдяки такому страхуванню акумулюються значні обсяги грошових ресурсів, які до настання страхових випадків використовуються у кредитній системі як джерело ресурсів. Страхові поліси можуть бути гарантіями повернення позик. Матеріальні цінності, що їх у разі кредитування банки приймають як заставу, мають бути застраховані.

Законом "Про страхування" також визначені специфічні призначення страхування як інструменту ринкової економіки. Розглянемо їх нижче.

Стабілізуюче призначення страхування полягає у забезпеченні майнового захисту від загрози можливих збитків (шкод) та надає членові суспільства економічної та соціально-психологічної впевненості у майбутньому через отримання додаткової фінансової гарантії. В результаті стабілізується соціально-економічний стан суспільства та гарантується здійснення безперервність процесу розширеного відтворення.

Міжнародне фінансове призначення страхування створює умови для міжнародного трансферту капіталу завдяки системі міжнародного страхування (через страхування зовнішньоекономічних угод), розміщенню страховиком своїх резервів у міжнародній фінансовій і банківській системі (для диверсифікації ризиків страхових фондів, сформованих страховиками різних країн), використанню міжнародного перестрахування для диверсифікації і подрібнення великих чи однотипних ризиків. Сформований внаслідок такої діяльності страховий портфель найкраще відповідає усім вимогам щодо надійності, платоспроможності та прибутковості страховика.

Розподільче призначення страхування виконується через розподіл матеріальних збитків, шкод і втрат внаслідок страхових випадків між страховиком, страхувальниками (застрахованими особами, вигодонабувачами), потерпілими третіми особами й особами, відповідальними за скоєння шкоди. При відсутності страхового захисту ця проблема вирішується через судову систему, що призводить до тривалості та несвоєчасності компенсації заподіяної шкоди, додаткових витрат часу та ресурсів.

Об’єктивний характер процесу надання страхового захисту виділяє страхування в самостійну фінансову категорію поряд з фінансами й кредитом, що має ряд властивих їй особливостей:

· страхові фонди утворюються винятково на основі грошових перерозподільних відносин, обумовлених наявністю страхового ризику як імовірності й можливості настання страхового випадку, здатного нанести матеріальний або інший збиток;

· для страхування характерна замкнутий розподіл збитку, що витікає із солідарної відповідальності страхувальників – учасників страхового фонду – за збиток;

· страхування передбачає перерозподіл або вирівнювання збитку між територіями та у часі;

· у страхуванні відбувається сполучення індивідуальних і групових інтересів страхувальників;

· для страхування характерна поворотність мобілізованих у страховий фонд платежів по накопичувальних видах страхування – обов’язкову, по ризикових – імовірну;

· страхування передбачає еквівалентність відносин страхувальника й страховика, самоокупність страхової діяльності.

Різноманітність значень страхування знаходить свій прояв у його функціях. Серед функцій страхування головними вважаються наступні:

· ризикова функція полягає в переданні за плату страхувальником страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, передбачених законодавством або договором страхування. Розмір плати за переданий (прийнятий) ризик прямо пропорційний сумі майбутнього збитку та ймовірності його настання;

· захисна функція, завдяки якій воно здійснює щодо осіб, які є споживачами страхових послуг (страхувальника, застрахованої або потерпілої особи):

· фінансовий захист від можливої шкоди, збитків і втрат, які фактично виникли внаслідок настання випадкових подій, передбачених законодавством або договором страхування, що називаються страховими ризиками;

· швидке виконання умов договору страхування щодо терміну та обсягу виплати страхового відшкодування скорочує можливі майбутні втрати споживача, що знижує загальний рівень ризиків і стабілізує соціально-економічні відносини;

· представлення та захист інтересів споживача у суді, перед державою та іншими особами при можливих суперечках.

· нагромаджувальна функція дозволяє здійснюватися його захисній функції через нагромаджування капіталу у формі створення страхового фонду страховика, який є резервом для наступних виплат за прийнятими зобов’язаннями. Нагромадження й використання таких резервів проявляє перерозподільну функцію фінансів. Формування страхових резервів необхідне не лише для розподілу між страхувальниками збитків, нанесених страховими випадками поточного періоду, а й для покриття можливих збитків у наступних періодах. Цю функцію може бути реалізовано у вигляді:

· накопичування у вигляді персоніфікованого страхового фонду, що безпосередньо стосується конкретної застрахованої особи, і належить до складу загального страхового фонду (наприклад, при довгостроковому нагромаджувальному страхуванні життя);

· накопичування, що не є безпосередньо віднесеним до кожного страхувальника, і діє через єдиний страховий фонд, який створюється незалежно від змісту страхових зобов’язань страховика перед конкретними страхувальниками.

· інвестиційно-зберігальна функція, яка сприяє залученню та економічному використанню коштів страхувальника замість капіталізації їх у вигляді резервного фонду (самострахування). Завдяки цьому створюються сприятливі умови для вільного обігу капіталу, інвестування вільних коштів страхувальника страховиком безпосередньо (прямі інвестиції), через фондовий ринок, за допомогою фінансових посередників (банківський депозит та ін.) з метою отримання додаткового прибутку. Реалізація інвестиційної функції також забезпечує зберігальну функцію – компенсацію можливих збитків, що можуть бути заподіяні страховому фонду в результаті інфляції та інших ринкових факторів;

· превентивна функція проявляється через спів падіння інтересів учасників страхування як процесу, адже і страховики, і страхувальники зацікавлені зменшити наслідки нещасливих подій. Превенція може бути правовою та фінансовою:

· правова превенція – це передбачені законодавством або договором страхування застереження, згідно з якими страховик може повністю або частково відмовити у виплаті страхового відшкодування. Вони стосуються навмисних, протиправних дій або бездіяльності страхувальника щодо застрахованих об’єктів;

· фінансова превенція передбачає спрямування частини страхових премій на фінансування превентивних заходів. Таке фінансування є добровільним, що значно ускладнює виконання страхуванням превентивної функції;

· контрольна функція полягає у строго цільовому формуванні та використанні коштів страхового фонду. Дана функція є наслідком попередніх і проявляється одночасно з ними в конкретних страхових відносинах та умовах страхування. Відповідно до контрольної функції на підставі законодавчих і інструктивних документів здійснюється фінансовий страховий контроль за правильним проведенням страхових операцій..

Витоки страхування.

Сучасне страхування пройшло ряд етапів розвитку, яким були притаманні певні особливості організації й проведення.

Організація страхового фонду, що виражається у взаємних зобов’язаннях відшкодувати збитки (страховій взаємодопомозі), являє собою найдавнішу форму страхування, що носила характер разових угод в області мандрівної торгівлі – сухопутної й морської. Угоди стосувалися товарів і перевізних засобів, у якості яких виступали судна й в’ючні тварини. Вважається, що первинні форми страхування зустрічалися за два тисячоріччя до нашої ери, зокрема, у законах вавилонського царя Хаммурапі, які передбачали укладення угоди між учасниками торговельного каравану про те, щоб разом нести збитки, що понесе будь-хто з купців під час мандрівки від нападу розбійників, крадіжки тощо. Іншою формою взаємного страхування, поширеною в Давньому Римі, було його застосування в організаціях статутного типу – професійних союзах і колегіях. Цілями такого страхування були: забезпечення своїм членам гідного поховання (пам’ятник, похоронна процесія), надання матеріальної підтримки у випадку каліцтва, хвороби тощо. У відповідності до правил члени професійних колегій платили відповідні одноразовий та щомісячні внески.

Гільдійсько-цехове страхування виникло в період Середньовіччя. Перші гільдії виникли в Англії (ІX-XІ ст.), а потім у Німеччині (XІ-XІІ ст.) і Данії (XІІ ст.). Первісне значення середньовічних гільдій визначалося професійним братерством – купців, жебраків, бурлак тощо. Відшкодування збитків або виплата допомоги здійснювалися із загальногільдійської або загальноцехової каси разом з іншими витратами, або шляхом наступної розкладки між членами гільдії (цеху). Організація взаємодопомоги в гільдіях і цехах поступово одержувала більш чіткі форми, гільдійсько-цехове страхування припускало регулярну сплату внесків, уточнення підстав і розмірів страхових виплат, визначення страхових випадків з урахуванням ступеня ризику тощо. Майнове страхування передбачало відшкодування збитків, що виникли від стихійних лих, таких, як повінь, пожежа, аварія корабля, падіж худоби, а також від крадіжок і грабежів. Спеціальним ризиком, що давав право на одержання додаткової допомоги, було банкротство члена гільдії незалежно від його причини. Особисте страхування в гільдіях передбачало виплату допомоги у випадку смерті, хвороби й інвалідності. За свідченням істориків, перший страховий поліс був виданий у Берліні в 1347 р., що стало передвісником переходу страхування у комерційну форму.

Комерційне страхування як сучасний етап ознаменувало перехід від "товариської" в "товарну" форму, при якій страхування здійснюють спеціалізовані комерційні підприємства – акціонерні й взаємні страхові товариства. Перші страхові товариства виникли в Англії в 80-ті роки XVІІ ст. в області вогневого страхування. У цей же час виникають страхові товариства в області морського страхування у Франції (1686 р.)

Спочатку найпоширенішим видом страхування було морське. Воно являло собою кредитно-страхову угоду, за якою кредитор давав судновласникові необхідну для організації плавання грошову суму за умови, що після поверненні ця сума повертається зі сплатою передбаченого відсотка, а при загибелі судна – не повертається взагалі. З часом складна нотаріальна форма договору заміняється більш простим полісом, що страховик видавав судновласникові на підтвердження укладеного договору. Поступово виникли та поширилися такі види майнового страхування як страхування врожаю сільськогосподарських культур від градобою, від крадіжок та інші; розвивається комерційне страхування, пов’язане з особистістю потерпілого, наприклад, страхування від нещасних випадків і цивільної відповідальності.

У сучасному страхуванні процеси диференціації й спеціалізації поступово заміщаються процесами інтеграції й укрупнення, що дозволяють сполучити різноманітні види й варіанти майнового й особистого страхування для повнішого задоволення потреб споживача.

Принципи страхування

Принципи – це основні ідеї, керівні положення, що визначають зміст і напрямки тої чи іншої діяльності. З одного боку, вони виражають закономірності, з іншого боку – являють собою найбільш загальні норми, які діють у всій сфері й поширюються на всіх її суб’єктів. Ці норми або прямо сформульовані у відповідному законодавстві, або виводяться із загального змісту діяльності. Принципи страхування визначають сутність та способи здійснення страхової діяльності, є сполучною ланкою між основними закономірностями розвитку й функціонування суспільства й страхуванням.

Страхування ґрунтується на наступних принципах:

· конкурентність;

· наявність страхового ризику;

· страховий інтерес;

· максимальна сумлінність;

· відшкодування в межах реально завданих збитків;

· франшиза;

· суброгація;

· контрибуція;

· співстрахування і перестрахування;

· диверсифікація.

Розглянемо зміст цих принципів і їх тлумачення в чинному законодавстві.

Конкурентність є основою функціонування страхування як інструменту ринкової економіки. Держава гарантує усім страхувальникам і страховикам вільний вибір видів та рівні можливості у здійсненні страхування, створює сприятливі умови для його розвитку щоб забезпечити реалізацію права на ефективний страховий захист юридичних і фізичних осіб. Цей принцип не стосується обов’язкових видів страхування.

Страховий ризик – це передбачувана ймовірна подія або їх сукупність, на випадок яких здійснюється страхування. У світовій страховій практиці ризиком також називають конкретний об’єкт страхування або вид відповідальності. Зрозуміло, що не може бути предмета для страхування, якщо його сторони не несуть жодного ризику.

Страховий інтерес випливає ризику, що виникає з права власності або володіння тим чи іншим об’єктом. Цей інтерес може бути як майновим, так і особистим, який стосується страти життя чи здоров’я. Інтерес страхувальника полягає у недопущенні настання нещасливої події, а в разі її настання – у прагненні отримати достатньої для відновлення майна або здоров’я суми відшкодування, доходів у разі втрати годувальника тощо. У свою чергу, інтерес страхової організації полягає у прагненні отримати максимально можливу загальну масу прибутку з урахуванням інвестиційної діяльності. Тому страховик теж зацікавлений у тому, щоб нещасливого випадку не трапилось. Цей принцип означає, що страховий захист може реалізуватися лише щодо конкретних збитків, заподіяних конкретній особі. Якщо страхувальник не має майнового або спорідненого інтересу щодо об’єкту страхування, не може виступати страхувальником. Тоді договір страхування визнається недійсним.

Максимальна (гранична) сумлінність дає можливість сторонам страхування довіряти одна одній, без чого неможливе надійне страхування. Вона визначена у ст.17, 20, 25 ЗУ "Про страхування" [5] та регулюється положеннями Цивільного кодексу України. Обидві сторони договору страхування зобов’язані бути гранично сумлінними стосовно один до одного і під час виконання договору як до, так і після настання страхової події. Принцип граничної сумлінності поширюється і на страхових посередників (страхових брокерів або агентів, що беруть участь в укладанні страхового договору), а також застрахованих осіб, а в окремих випадках – і на вигодонабувача.

Обмеження дії цього принципу допускаються лише у випадках, передбачених ст.24 цього Закону. Страхувальник та страховик не мають права приховувати або спотворювати важливу інформацію щодо об’єкту страхування та інших істотних умов страхового договору. У страхуванні, на відміну від звичайної комерційної діяльності, де діє принцип достатньої необхідності інформації, будь-яке замовчування інформації рівноважне перекручуванню фактів. Відповідно до законодавства страховик укладає договір страхування на підставі заздалегідь визначених ним самим та поданих страхувальником в повному обсязі даних щодо об’єкту страхування і не може вимагати визнання цього договору недійсним на тій підставі, що отриманих даних недостатньо для ухвалення рішення про підписання договору.

Принцип граничної сумлінності потребує виконання двох умов:

· при укладанні договору страхувальник зобов’язується надати всі відомості про обставини, що цікавлять страховика у зв’язку з прийняттям на страхування конкретного ризику;

· страхувальник зобов’язаний дотримуватися вимог договору страхування протягом всього терміну його дії, робити або не робити певні дії відповідно договору страхування.

Страхові відшкодування призначені для компенсації завданого страхувальникові, застрахованій особі або вигодонабувачу реального збитку, отже, за економічною сутністю не призначені для принесення прибутку (ст.9 Закону України "Про страхування"). Крім максимальної сумлінності в процесі виконання договору страхування щоб уникнути спроб скористатися страхуванням зі спекулятивною метою страховиками використовується і принцип компенсації в межах реально завданого збитку. Згідно з ним фінансовий стан страхувальника після отримання відшкодування збитків має бути не кращим, ніж був до страхового випадку. Для цього встановлюються ліміти відповідальності страховика за окремими ризиками, видами страхування, договорами при добровільному страхуванні, а за ризиковими видами обов’язкового страхування – визначається ліміт виплат.

Законодавство дозволяє здійснювати страхові відшкодування в будь-якій із форм:

· перерахуванням належних коштів на рахунок страхувальника (застрахованої особи) або вигодо набувача (найпростіша форма, найпоширеніша в Україні);

· оплатою витрат на ремонт пошкодженого об’єкта;

· відновленням об’єкта;

· заміною знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на аналог.

Винятком є накопичувальне страхування життя, яке за своєю природою передбачає можливість отримання застрахованою особою, її нащадком або вигодонабувачем крім сплачених внесків ще й частини інвестиційного прибутку.

Цей принцип може бути реалізованій в залежності від виду страхування наступним чином:

· у майновому страхуванні – за прямою формою, полягає у виплаті страхувальнику або застрахованій особі, яка фактично зазнала майнового збитку, суми відшкодування в обсязі реально завданого майнового збитку;

· у страхуванні відповідальності – за прямою формою, однак одержувачем завжди буде не страхувальник, а застрахована особа, що постраждала внаслідок ненавмисних дій чи бездіяльності страховика;

· у особистому страхуванні – або прямо (у випадках хвороби, непрацездатності, досягнення визначеного віку тощо виплата здійснюється застрахованій особі, але сума страхової виплати по конкретному випадку обумовлюється у договорі страхування заздалегідь), або опосередковано (у випадку смерті застрахованої особи виплата здійснюється нащадку або вигодонабувачу).

Франшиза – це визначена договором страхування частина збитків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страховиком. Застосуванням франшизи поєднуються комерційне страхування та самострахування.

Франшиза визначається у вигляді певної суми або у відсотках до страхової суми, може залежати від виду ризику та інших істотних умов страхового договору. Розрізняють умовну та безумовну франшизу. Умовна франшиза використовується головним чином в особистому страхуванні і не відшкодовується, якщо розмір збитку не більший за визначену суму, а якщо більший – то збиток відшкодовується у повному обсязі. Безумовна франшиза встановлює відповідальність страховика як збиток за винятком суми франшизи і притаманна майновому страхуванню.

Суброгація – це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми. Право на подання регресного позову виникає у страховика лише після повної виплати страхового відшкодування (ст.25 і ст.27 Закону України "Про страхування"). Якщо сума отриманого страхового відшкодування менше завданого страхувальнику збитку, він зберігає право на отримання різниці від особи, що винна у заподіяному збитку. Якщо страхувальник отримує відшкодування збитків з іншого, ніж страхування, джерела, до виплати страхового відшкодування, то він має повідомити про це страховика, який врахує їх при розрахунку розміру відшкодування й оформлення регресного позову. Цей принцип використовується у майновому страхуванні.

Контрибуція (принцип подвійного страхування або принцип сприяння) – це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків. Вона визначається у ст.9 і 21 Закону України "Про страхування". Застосування цього принципу сприяє реалізації принципів максимальної сумлінності та відшкодування реально понесеного збитку, адже унеможливлює отримання за одну і ту ж шкоду більше одного відшкодування. Розподіл страхового відшкодування між страховиками в основному здійснюється пропорційно отриманим страховим премія.

В реалізації цього принципу можливі такі варіанти:

· страхувальник одержав від кількох страховиків відшкодування збитку, що сумарно перевищують понесений збиток – тоді кожний страховик, що виплатив відшкодування цілком, має право звернутися до страховиків, які не виплатили відшкодувань, із вимогою покриття його збитків у частині, що перевищує його частку в спільному покритті збитків страхувальника;

· всі або більшість страховиків виплатили страхувальнику повні суми страхових відшкодувань збитку, що сумарно перевищують понесений збиток – то вони мають право вимагати від страхувальника повернення сум, які вони переплатили.

Співстрахування і перестрахування мають спільну причину – неспроможність чи недоцільність утримування одним страховиком усього обсягу ризиків одного страхувальника. У цьому випадку страховик або страхує свої ризики у спеціальній страховій (перестраховій) компанії, або розподіляє ризик між кількома страховиками (за згодою останніх) шляхом спільного страхування. Докладніше про перестрахування та співстрахування буде сказано нижче.

Диверсифікація діяльності страховиків, тобто поширення їх активності за рамки страхування, суттєво обмежена чинним законодавством, яке передбачає, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням і розміщенням страхових резервів та управлінням ними. Водночас диверсифікація збитків у часі, просторі та галузями є основою страхування як професійної фінансової діяльності. Головним чином принцип диверсифікації має використовуватися у формуванні страхового портфелю та при розміщенні резервів страхової компанії.

Збитки страхувальника можуть бути покритими лише за наявності безпосередньої причини, що прямо призводить до виникнення збитку. Вона повинна бути зафіксована в договорі як страховий ризик, на випадок якого здійснюється страхування і лише який дає страхувальнику право на відшкодування збитків (ст.8 і 9 Закону України "Про страхування"). Також у договорі страхування можуть бути винятки та обмеження ризиків, за якими страхування не здійснюється.

Абандон – це умова, визначена у договорі страхування за згодою страховика і страхувальника, яка передбачає одержання від страховика повної страхової суми в обмін на відмову страхувальника від своїх прав на застраховане майно на користь страховика. Після абандону страховик стає власником об’єкта страхування. Підставами для абандону можуть бути такі страхові випадки:

· повна конструктивна загибель – повна загибель об’єкта страхування або ушкодження його значної частини (близько 80 %), що робить витрати на його відновленню до стану, що передував страховому випадку, економічно недоцільні;

· повна фактична загибель – втрата, загибель або знищення застрахованого майна при технічній неможливості його відновлення;

· пропажа застрахованого транспортного засобу (судна, літака) або вантажу без звістки;

· ушкодження в обсязі, що тягне за собою недоцільність ремонту транспортного засобу або доставки застрахованого вантажу в місце призначення;

· захоплення судна або вантажу, застрахованих від такого ризику. При цьому можливе завдання особливого виду збитку, заподіяного судну або комерційному вантажу в результаті навмисних дій капітана або членів команди – баратрії.

Контрольні питання:

1. Що таке страховий захист?

2. Назвіть специфічні ознаки категорії "страховий захист".

3. Що ви розумієте під страховим фондом?

4. Що таке страхування?

5. Назвіть основні принципи страхування.

6. Які специфічні функції страхування ви знаєте?

7. Назвіть загальні функції страхування.

ТЕМА 2.
КЛАСИФІКАЦІЯ СТРАХУВАННЯ.