Державний лад Риму в республіканський період

У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати.

Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види:

1) центуріатні коміції- відігравали важливу роль (збори війська),
приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих
магістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які було
передбачено смертну кару);

2) трибутні коміції — збори мешканців територіальних триб,
на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчих

магістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися "популісцита"), і лише для плебеїв (постанови називалися "плебісцита");

3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною.

Магістрати - сукупність посадових осіб, які виконували різно­манітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, без­оплатність. Усі магістрати поділялися на ординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні), а ординарні - на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули (їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів (крім трибунів), вирішували питання управління та ін.), претори (спочатку були помічниками консулів і здійснювали керівництво судо­чинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов'язкові постанови), цензори (обиралися один раз на п'ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі).

До нижчих ординарних магістратів належали: еділи (слідкували за порядком і виконували поліцейські функції, їх було чотири), квестори (провадили досудове слідство в кримінальних справах, завідували державним казначейством, збереженням державного архіву тощо).

Римська держава в період імперії

У період імперіївиділяють два етапи: принципат (27 р. до Р. X. -

284 р.) і домінат (284-476 рр.).

На етапі існування держави у формі принципату (від лат. "принцепс", тобто "перший") одночасно діяли дві системи управління—республікан­ська (слугувала прикриттям імператорської влади) та монархічна. Роль Сенату й інших республіканських інститутів зменшується,

а влада принцепса та створеного ним нового державного апарату зміцнюється. Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально він її набував за рішенням Сенату, але згодом він отримує право призначати свого спадкоємця. Поступово й сам Сенат стає підконтрольним принцепсу, позаяк саме він його формує.

Принцепс отримав вищу військову владу, був одночасно консулом, народним трибуном, великим понтифіком, володів правом проголошувати війну та підписувати мир і міжнародні угоди, правом кримінального й цивільного суду. Постанови, видані ним, набувають найвищої юридичної сили. Складовою системи управлін­ня принцепса стає "рада друзів", що згодом перетворюється на постійний орган-консиліум, в якому важливу роль починають відігравати юристи. На противагу старій скарбниці (ерарій), з'являється імператорська - фіск. До того ж, якщо сенатська скарбниця мала право карбувати мідну монету, то фіск — срібну та золоту. Створюється канцелярія принцепса, що складається з відділів (фінансового, розслідування справ та ін.), очолюваних при­значеними імператором, прокуратурами чи магістрами. Провінції поділяються на дві категорії: імператорські (управляли призначені принцепсом намісники) та сенатські (на чолі з призначеними Сенатом проконсулами чи пропреторами).

Опорою, джерелом могутності й авторитету принцепса стає військо і, зокрема, привілейована преторіанська гвардія, що охороня­ла імператора та підтримувала внутрішній порядок у державі. Глава преторіанців - префект преторів - стає найближчим помічником, заступником, довіреною особою принцепса-імператора.

Зі зростанням і посиленням апарату принцепса стає зрозумілим, що республіканське прикриття для нього більше непотрібне та є всі умови для встановлення міцної централізованої влади. Саме така влада й була встановлена в 284 р., коли римським імператором стає Щоклетіан (284—305). Розпочинається новий період в історії римської держави - епоха пізньої імперії - домінант: імператор - це вже не перша особа в державі, як було раніше, а домініус (господар), абсолютний монарх, який стоїть над законом, божественна особа. З'являються установи (Державна рада — консисторіум, фінансове відомство, військове відомство та ін.), які отримують найширші повноваження й очолюються призначеними імператором і підпорядко­ваними тільки йому чиновниками (квестор священного палацу (глава консисторіуму), начальник імператорської опочивальні, магістр посад, управитель імператорської скарбниці, начальник особистої канцелярії тощо). Діоклетіаном була розпочата й завершена імператором Костянтином (285-337) адміністративна реформа, метою якої було

централізувати владу, збільшити кількість чиновників, відокремити цивільне управління від військового. Отож уся імперія була поділена на 12 діоцезів (на чолі з вікаріями), що поділялися на провінції (на чолі з ректорами), провінції— на округи (очолювані пагами).

Окрім звичайної поліції, утворюється таємна (нічна) поліція для боротьби з пожежами. Діють спеціальні агенти для виконання таємних доручень, запроваджується посада фрументарія (основне його завдання - доносити владі про все).

У 324-330 рр. імператор Костянтин на місці грецького м. Візантія побудував нову столицю Риму - Константинополь, куди було пере­ведено деякі центральні державні установи. У 395 р. імперія розділилася на дві частини - Західну Римську імперію та Східну Римську імперію. Кожна з них очолювалась окремими імператорами.

Основні етапи розвитку римського права

Римське право у своєму розвитку пройшло історичні етапи, що не збігаються з етапами римської рабовласницької держави.

1. Найдавніший період (VI—III століття до Р. X.) - етап формування римського права. Він характеризувався його національно-полісною замкнутістю, формалізмом, архаїчністю, примітивністю інститутів, становістю.

2. Класичний період (III ст. до Р. X. - III ст.) - етап розквіту римського
права, розвитку найважливіших інститутів, які врегульовували най­
важливіші суспільні відносини (власності, товарно-грошові, шлюбно-
сімейні та ін.).

3. Посткласичний період (IV—VI століття). Основним його
досягненням було те, що відбувається систематизація та кодифікація
права, але на праві цього періоду не могли не відбитися кризові
явища, що були характерні для тогочасного римського суспільства.

Джерела римського права

Джерела права - це форми, в яких відображаються правові норми. У Стародавньому Римі вони були такі:

- звичаї, що в процесі становлення держави перетворюються
на норми звичаєвого права;

- рішення Народних зборів;

- рішення царів або рексів;

- закони;

- едикти преторів;

- постанови Сенату;

- конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати);
50

• інституції відомих римських юристів (Катона старшого, Квінта
Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана,
Модестина та ін.);

— кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана).

7.9. Поняття та характерні риси квіритського права
Квіритським (від імені стародавнього племені -квіритів) називалося

найдавніше римське право. Його характерні риси такі:

• суто національний характер (регулювало відносини тільки
між римськими громадянами (квіритами), що вважалися єдиними
суб'єктами правовідносин);

• тісно пов'язувалося з релігією;

• було обмеженим (що пояснювалося примітивністю господар­
ських відносин і проявлялось у відсутності правового врегулювання
важливих аспектів суспільного життя та розмежування на галузі
й інститути права);

• індивідуалізм (пріоритет інтересів особистості над інтересами
суспільства);

• формалізм і публічність (будь-якій правовій дії надавалася певна
форма, порушення якої спричиняло її нікчемність);

• символізм (певні предмети означали конкретне правове поняття
чи правову дію, що свідчило про недостатній рівень правового мислення,
його нездатність виробляти загальні абстрактні правові поняття);

• консерватизм (живучість старих форм при зміні змісту).
Така система права пізніше була названа цивільним правом.

7.10. Закони XII таблиць: історія створення,
структура, форма викладу правових норм

У Римі тривалий час монопольне право на тлумачення та за­стосування звичаїв і законів належало патриціям, а це спричиняло незадоволеність плебеїв. Останні вимагали встановлення зрозумілих і відомих усім законів. Саме під їхнім тиском у 451 р. до Р. X. було обрано комісію з 10 осіб (децемвірів) для складання таких законів. Комісія відвідала Грецію, де ознайомилася із законодавством Солона, та протягом року після повернення підготувала текст законів, які були схвалені Народними зборами, записані на 10 дерев'яних дошках і виставлені на Форумі. Оскільки в законах були виявлені певні прогалини, в 450 р. до Р. X. було утворено ще одну комісію, що доповнила вже прийняті закони ще двома дошками-таблицями. Ось чому ці закони дістали назву Законів XII таблиць. Текст законів повинні були на­пам'ять знати всі дорослі римські громадяни.

Оригінал тексту Законів XII таблиць до нас не дійшов (як вважають учені, вони загинули під час навали галлів у 390 р. до Р. X.). Він став відомий з уривків, які збереглися в працях римських юристів, істориків, літераторів. На основі цих свідчень німецькі вчені в XIX ст. ре­конструювали текст Законів XII таблиць, але в ньому є багато прогалин. Закони XII таблиць були складені тематично. Таблиці І-Ш стосу­валися судового процесу; ІУ-У- сімейних відносин, опіки та спадку­вання; VI - власності й володіння; VII - зобов'язального права; VIII-IX— кримінальних покарань, умов застосування смертної кари; X— норм сакрального (від лат. засег- священний) права про поховання; XI—XII- додаткових постанов з різних галузей права.

Для Законів XII таблиць характерні риси стародавнього права, зокрема: тісний зв'язок з релігією, обмеженість, індивідуалізм, формалізм і консерватизм.

Ці Закони не охоплювали всього римського права, а містили, переважно, норми цивільного та кримінального права, процесу, постанови про порядок поховання, захищали приватну власність тощо. Закони діяли й дуже цінувалися римлянами, мали важливе значення для подальшого розвитку римського права, а сучасники вважали їх основним джерелом усього публічного та приватного права Риму.

7.11. Кримінальне право Стародавнього Риму Кримінальне право Стародавнього Риму передбачало такі види злочинів:

1) злочини проти всього співтовариства (змова з метою зміни
форми державного ладу, військова зрада, дезертирство, посягання
на магістратські та жрецькі обов'язки і їх виконання, замах на посадову
особу та ін.);

2) злочини проти релігії християнської епохи (посягання
на порядок, встановлений для державної церкви, та на відправлення
церковних служб; посягання на недоторканність храмів тощо);

3) убивство (до караних убивств не належали: вбивство раба
чи дитини, здійснене в разі потреби, на війні; вчинене поза римською
територією; вбивство перебіжчика, засудженого до смерті; вбивство
порушника святості шлюбу батьком потерпілого. Решта видів убивств
розглядались як тяжкі злочини та каралися);

 

4) зловживання владою стосовно громадян (насильство посадової
особи щодо власне особи чи майна громадянина, не зумовлене
виконанням службових обов'язків);

5) підробка та брехня з правовими наслідками (підробка заповіту,
мір і ваг та ін.);

 

6) статеві злочини (двоєженство, викрадення жінок, звідництво,
мужолозтво тощо);

7) здирництво (хабарництво чиновників, вимагання при здійсненні
посадових обов'язків);

8) злочини проти власності (крадіжка);

9) посягання на недоторканність особи (каралася будь-яка спроба);

 

10) пошкодження майна (окрім майна приватних осіб, злочином
було посягання на цілість суспільних будинків, будівель, храмів,
гробниць та ін.);

11) передвиборча корупція (підкуп виборців);

12) злочини проти господарського порядку (зловживання
економічною монополією: необфунтоване підвищення цін, відмова
в продажу товару якійсь особі не з причини ціни; корисливе викори­
стання торгової свободи (спекуляція)).

Основні види покарань:

• смертна кара (відтинання голови, розп'яття на хресті, спалення,
замурування в стіні, примус випити отруту тощо);

• примусові роботи (два основні види - роботи на рудниках і ви­
користання в школі гладіаторів);

• позбавлення цивільного статусу (могло бути максимальним —
повним і остаточним (вигнання з общини назавжди, продаж у рабство
за римську територію) та частковим);

• ув'язнення (тільки стосовно рабів за незначні злочини);

• тілесні покарання (членоушкоджувальні та болючі);

• штрафи (за дрібні злочини та стягувалися грішми чи худобою).

Кодифікація Юстиніана

У 528-534 рр. імператором Східної Римської імперії Юстиніаном з метою систематизації великої кількості правових джерел та зміцнення за допомогою неї тогочасних майнових відносин, імператорської влади й офіційної церкви було здійснено кодифікацію римського права імператорського періоду. У 528 р. було створено спеціальну комісію в складі 10 найвідоміших юристів Стародавнього Риму на чолі з Трибоніаном. Результатом її роботи стали декілька збірок рим­ського права, що пізніше стали єдиним Зведенням законів.

Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:

• Кодекс Юстиніана (перше видання 529 р., друге — 534 р.)
із 12 книг - зібрання законодавчих постанов римських імператорів
II — поч. VI століть; І, IX, X, XI, XII книги були присвячені римському
публічному праву, а ІІ-УШ - приватному;

• Цигести, чи Пандекти в 50 книгах — зібрання уривків (коментарі
до них) майже з 1500 творів 39 найвідоміших римських юристів,

переважно, П-ІІІ століть; цей твір має чітку структуру: книга 1 містить матеріал про форми права, про правовий статус осіб і посадовців; книги 2-46 присвячені приватному праву; книги 47-48 - криміналь­ному праву; книга 49 - апеляціям, фіскальному праву; книга 50 -юридичним дефініціям і правилам.

• Інституції - зведений огляд права (підручник римського
цивільного права для юридичних шкіл) у чотирьох книгах. Набули
юридичної сили з 533 р., на них можна було посилатися судцям
у процесі вирішення справ;

• Новели - збірники конституцій, виданих Юстиніаном після
обнародування Кодексу. Вони становили основну частину кодифікації.
Кожна з них мала свій номер. Загальна кількість новел - 168, з них
юстиніанівських — 156.

Ця кодифікація в XII ст. отримала назву "Зводу цивільного права" (согрш іигіз сіуіііз) та стала найголовнішим джерелом римського права, а Юстиніан набув слави найвеличнішого законотворця всіх часів і народів.

ТЕМ А 8