Державний лад Стародавнього Єгипту

У період своєї єдності Стародавній Єгипет за формою правління був централізованою монархією з надзвичайно широкою системою бюрократичного апарату. На чолі держави стояв фараон (від єгипет. "великий дім" - будинок). Саме в його руках була зосереджена вся верховна законодавча, виконавча та судова влада. Йому належали всі найвищі державні повноваження, він очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Протягом усієї історії Єгипту влада фараонів обожнювалася. Фараона називали "добрим богом," сином бога Ра (бога Сонця). Вважалося, що він ніколи не помирав, а лише "заходив за свій горизонт". Надприродне походження правителя та його влади мав підкреслювати і складний палацовий церемоніал. Не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя, а, побачивши його, повинні були падати "на свій живіт" і цілувати землю під його ногами. Вся окультурена земля номінальне пере­бувала у власності фараона, що становило економічну основу влади правителя. Він міг подарувати чи пожертвувати землю разом з рабами будь-кому. Фараон керував також зовнішньою торгівлею. За його наказом населення зганялося на громадські роботи (спорудження гребель, риття каналів та ін.), а також на роботу для задоволення

особистих потреб фараона (будівництва палаців і особливо царських гробниць).

Фараон управляв країною за допомогою величезного та складного бюрократичного апарату, який утворювали урядовці різних рангів і право­вого статусу. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуван­ням особистих потреб фараона. Особи, що обслуговували правителя, були одночасно й державними чиновниками. Центральною особою в царському дворі був дворецький - чаті (візир). Він очолював увесь державний апарат, охоплюючи й адміністративну, й судову владу. Чаті був правителем усіх царських скарбниць, усіх складів, сховищ, керівни­ком усіх державних і царських робіт. Під керівництвом чаті перебували галузеві відомства — будинки (будинок зброї - військове відомство; білий будинок - з переробки, зберігання, розподілу продуктів сільського господарства та ремесла; будинок царських скарбів; будинок громад­ських робіт; будинок життя — фіксував народження, шлюб і смерть). Високим державним чиновником був зберігач царської печатки, чи голов­ний скарбник. Чиновниками могли бути лише освічені люди.

Безпосередня реалізація основних державних функцій поклада­лася на місцевий апарат, який засновувався згідно з адміністративно-територіальним поділом. Верхнім і Нижнім царством керували намісники фараона. Увесь Єгипет поділявся на нами (області), на чолі яких стояли номархи. Останні мали значні повноваження: очолювали місцевий адміністративний апарат, відали збиранням податків, судом, формуванням ополчення.

Військо Єгипту складалося з добірних частин, які охороняли правителя ("супутники правителя"), і ополчення вільного населення. Армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішніх функцій держави (кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тис. осіб), але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій і посилення влади правителя.

Суд не був відокремлений від адміністраціїта перебував у підпорядку­ванні фараона. Фараон був верховним суддею; міг як сам розглядати будь-яку справу, так і розглядати скарги на рішення решти суддів, якими були всі посадові особи. Спочатку в Єгипті вищим судовим органом була "палата шести," котру очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни та сама розглядала важливі справи. До її складу належали вищі чиновники Єгипту. Пізніше виникає судова "колегія тридцяти суддів" із поважних громадян найбільших міст країни. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Крім державних судів, існували ще жрецькі та храмові суди, котрі судили жерців і залежне населення, що проживало на храмових землях. 18

Джерела, зміст і основні риси права Стародавнього Єгипту

Основним джерелом права в Стародавньому Єгипті був звичай, що поступово, в інтересах соціальної верхівки суспільства, перетворю­ється на звичаєве право. З розвитком держави більш активною стає нормо-творча діяльність фараонів, які видавали закони та розробляли збірники права. Зокрема, відомі своєрідні кодекси Сеті (XIV ст. до Р. X.), Бокхоріса (VIII ст. до Р. X.) та ін. Значну увагу право приділяло регулюванню відносин, пов'язаних із власністю. Основними об'єктами власності були: земля, раби, сільськогосподарські тварини й інвентар. Правовий статус земельних володінь був різним (державні, храмові, приватні, общинні). Фараон від свого імені надавав землі в безстрокове користування храмам, знаті, сільським общинам. Земля надавалася на умовах виконан­ня певних обов'язків (будівництво храмів, пірамід, палаців, каналів, сплати ренти тощо). Найбільшими були храмові та царські господарства. Земля храмів і царських вельмож могла продаватися, даруватися, переходити у спадок. Общинні землі такого статусу не мали.

Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, позики, майнового й особистого найму, поклажі, доручен­ня, оренди та ін. Особливо поширеним був договір купівлі-продажу. Продаватися могли різноманітні товари, зокрема землі та раби. Однак під час продажу землі необхідно було дотримуватися певних вимог: договір укладавсь у присутності свідків, імена яких, як і ціна, фіксувалися в особливому документі, де записувався й текст клятви, що проголошувалася при укладанні договору. Договір позики укладав­ся під відсотки, що були досить високими. Забезпечення цього виду договору гарантувалося заставою сім'ї, родичів або навіть мумії батьків боржника.

Шлюб оформлювався договором між чоловіком і дружиною в письмовій формі. Необхідними атрибутами шлюбної угоди був по­дарунок нареченого сім'ї нареченої перед шлюбом. Майно дружини вважалося приданим і залишалося її власністю, але в разі потреби вона могла його передати в сім'ю. Жінка мала досить широку право­здатність (могла особисто укладати угоди, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством тощо). Розлучен­ня було вільним, але якщо воно відбувалося з ініціативи чоловіка, то все його майно переходило до старшого сина (майорат), який по­винен був розділити його між дітьми.

У тогочасному кримінальному праві виділяли кілька груп злочинів: державного характеру (змова, заколот, розголошення державної таємниці); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа); проти власності (крадіжка, грабіж, знищення

чужого майна); військові (за перехід воїнів на бік ворога, порушення військової дисципліни); проти релігії (порушення правил релігійних культів, чаклунство, виготовлення різноманітного зілля та напоїв для чарів); проти сім'ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близь­кими родичами) й інші (наприклад, відступ від установлених правил лікування, винахід нового танцю чи складання нової пісні та ін.).

Покарання в Єгипті були суворими, їхньою основною метою було залякування. Дуже широко застосовувалася смертна кара, що здійснювалася через спалення чи посадження на палю. Високо­поставленим особам, засудженим до страти, надавалася можливість покінчити життя самогубством. Іноді страта замінювалася рабством. Тілесні покарання поділялися на болісні (побиття батогом, палицями) та калічницькі (відрізання рук, вух, носа, язика, кастрація тощо). Карали також важкими примусовими роботами (каторгою), тюрем­ним ув'язненням. Практикувалися грошові штрафи (скажімо, за крадіж­ку храмового майна — у розмірі сторазової вартості вкраденого), ганебні покарання (виставляння біля ганебного стовпа), перетворення вільної людини на залежного працівника та ін.

ТЕМА З