Консульство й імперія Наполеона

Переворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. призвів до встанов­лення у Франції військової диктатури, що захищала інтереси великої буржуазії. У диктатурі буржуазія шукала захисту одночасно від зрівняль­них, демократичних прагнень народних мас і від роялістів, які виступали за реставрацію феодальних порядків. Тверда влада потрібна була також буржуазії для продовження загарбницьких війн.

Розгін уряду Директорії та встановлення Консульства були завершенням буржуазної контрреволюції. Наполеон Бонапарт ліквідував демократичні завоювання революції та залишив від неї тільки те, що влаштовувало велику буржуазію. Бонапартистський режим спирався на велику буржуазію, верхівку нової буржуазної армії, заможну частину селянства, котре боялося відновлення феодальних повинностей у разі реставрації Бурбонів, а також сільську бідноту. В інтересах великої буржуазії та заможного селянства Конституція, котру було прийнято наприкінці 1799 р., гарантувала право власності нових володарів на національне майно, придбане в роки революції, й оголошувала безповоротне відчуження маєтків емігрантів. У 1800 р. було засновано Французький банк, який ще більше зміцнив довіру великої буржуазії до Н. Бонапарта.

Франція формально залишалася республікою, уряд у складі трьох консулів після закінчення десятирічного строку належало пере­обирати. Та фактично від республіки залишилася лише зовнішня оболонка. Влада повністю перейшла до першого консула -Н. Бонапарта, а два інші консули мали дорадчі голоси. Перший консул зосередив у своїх руках командування армією, призначення на вищі військові й цивільні посади, керівництво всією внутрішньою та зовнішньою політикою. Конституція була формально схвалена плебісцитом (усенародним голосуванням), але цей плебісцит був

тільки комедією - його проводили під наглядом влади, що не давало народові змоги вільно виявити свою волю.

Законодавчу владу було навмисно розділено між різними установами, щоби перетворити їх на безмовне знаряддя в руках першого консула та замаскувати диктаторський характер усього режиму. Для підготовки законопроектів встановлювалася Державна рада, обговорювати законопроект мав Трибунат, а право ухвалення чи відхилення законопроектів передавалося Законодавчому корпусу. Будь-які його рішення міг відхилити Сенат, що складався з осіб, яких призначав уряд без будь-яких виборів. Членів усіх законодавчих органів призначали зі списку кандидатів, обраних населенням. Право голосу надавалося чоловікам, які досягай 21 року, проживали в певному окрузі один рік і не працювали за наймом.

Місцеве самоврядування було знищене. З 1800 р. на чолі де­партаментів стояли префекти - ставленики першого консула. Мерів міст і сільських громад також призначав уряд як простих службовців. Створено Міністерство поліції з величезним штатом таємних і явних агентів. Запанував режим бюрократичної централізації та поліцейської сваволі. Останні залишки буржуазно-демократичиих свобод були ліквідовані. У 1801 р. Н. Бонапарт, вбачаючи в релігії один із засобів зміцнення режиму диктатури, уклав конкордат (з лат. сопсогсіаіит - угода) з Папою Римським, за яким католицизм проголошувався "релігією більшості французів". Церква стала частиною державного апарату, а священиків взято на утримання держави. Наполеон Бонапарт дістав право призначати вищих церковних посадовців.

У1802 р. під суворим наглядом поліції проведено плебісцит, який на все життя закріпив за Н. Бонапартом пост першого консула, надав йому право призначати собі наступника. Платню першому консулу було збільшено з 500 000 до 6 000 000 франків на рік. У 1804 р. Н. Бона­парт проголосив себе імператором французів, а 1805 р. - королем Італії. Слово "республіка" поступово зникає з ужитку. На монетах з'явився напис "французька імперія". Трибунат скасовано. Усі справи вершились імператорськими декретами та сенатськими указами.

Оголошувалась амністія емігрантам, видано декрет про віднов­лення рабства в колоніях. Для більш надійної охорони своєї влади Наполеон створив Консульську гвардію. Генералам і офіцерам щедро роздавалися нагороди. Було встановлено орден Почесного легіону. Проводилися значні кодифікаційні роботи. З'явилися Цивіль­ний кодекс (1804 р.), Торговий кодекс (1807 р.), Кримінально-процесуальний кодекс ( 1808 р.), Кримінальний кодекс (1810р.).

У 1808-1811 рр. могутність наполеонівської армії досягла своєї вершини. Та, починаючи з 1811 р., імперія вступає у смугу кризи.

Поразка спочатку в Іспанії, потім у Росії примусили Н. Бонапарта зректися престолу. Його було вислано на острів Ельбу, наданий йому в довічне володіння. Це все, що він зберіг від своєї величезної імперії. У Францію повертається брат страченого в роки революції короля Людовика XVI і займає королівський престол під іменем ЛюдовикаХУШ.

Кодекси Наполеона

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематиза­цію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. Причина невдач - часті зміни груп, які перебували при владі, розбіжності в їхній ідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьох законів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів - Цивільний, Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний.

Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Кодекс складався з трьох книг, які поділялися на титули, глави та статті (всього 2281 стаття).

Книга перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізич­них осіб (неюридичних корпорацій). Усі французи (крім заміжніх жінок) були рівними та мали цивільні права. Перша книга також регулювала сімейні відносини. Визнавався тільки цивільний шлюб. Шлюбний вік для чоловіків становив 18, а для жінок 15 років. Шлюб укладався на добровільній основі, але син, якому не виповнилося 25 років, дочка, що не досягла 21 року, могли одружуватися лише за згодою батьків. Обмежувалася влада батьків над неповнолітніми дітьми. Кодекс допускав розлучення, але тільки з поважних причин (невірність, зловживання, грубе поводження чи образа одним з подружжя іншого). Ініціатором міг стати будь-хто з подружжя, але для жінок причин для розлучення визначалося менше. Відносини в сім'ї заснову­валися на владі в сім'ї чоловіка та батька. Дружина була обмеженою в правах. Вона без згоди чоловіка не могла виступати в суді, дарувати, купувати чи продавати майно, їй належало жити з чоловіком і завжди слідувати за ним. Діти поділялися на законних (народжених у шлюбі) та позашлюбних. Заборонявся пошук батьківства.

Друга книга — "Промайне та різні видозмінювання власності" — присвячена регулюванню майнових відносин, а саме: праву власності, узуфрукту (володінню чужим майном з правом користу­вання прибутками від нього), сервітуту (праву користування чужим майном у певних межах). Кодекс давав класичне визначення права приватної власності. Важливе значення приділялося власності на землю. Власник земельної ділянки вважався абсолютним власником усіх природних багатств, пов'язаних з його землею (скажімо, корисних копалин). Цей підхід у 1810 р. в інтересах держави було переглянуто. Право розробки корисних копалин віднині могло здійснюватися тільки за умови одержання дозволу від держави.

Третя книга — "Прорізні способи, якими надувається власність" — найбільша за обсягом. Вона визначала основні способи набуття права власності: спадкування, дарування, заповіт, зобов'язання. Договір укладався за згодою сторін, які мали рівні права й обов'язки. Спадкування відбувалося за заповітом або за законом. Усі спадко­ємці за законом поділялися на черги до 12-го ступеня споріднення та, згідно із законом, отримували однакові частки спадку.

Цивільний кодекс Франції 1804 р. став класичним зразком норма­тивно-правового акта в континентальній системі права та був повністю або частково рецептований у багатьох країнах (Бельгії, Люксембурзі, Греції, деяких латиноамериканських країнах). З числен­ними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс".

У1810 р. був затверджений Кримінальний кодекс. Він складався з чотирьох книг. Перші дві присвячувались основним поняттям і принципам кримінального права. Третя - містила конкретний пере­лік кримінальних діянь і види та міри покарань за них. Четверта -присвячувалася поліцейським порушенням і покаранням. Залежно від характеру покарань кримінальні діяння поділялися на три групи.

I група: найтяжчі діяння (злочини), що каралися болісними
чи ганебними покараннями (смертною карою, каторжними
роботами, депортацією — довічним засланням до однієї з колоній,
виставлення біля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадська
деградація—усунення від усіх публічних посад і служб, позбавлення
деяких цивільних прав).

IIгрупа: провини, які каралися виправним й заходам й (тюремним
ув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких політичних, громад­
ських або сімейних прав, штрафом тощо).

III група: поліцейські порушення, котрі каралися короткостроковим ув'язненням (на строк від одного до п'яти днів), грошовим штрафом (від 1 до 15 франків), конфіскацією певних предметів, на які накладено

арешт.

З огляду на те, що Кодекс ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх перед законом і закріплював основні принципи буржуазної законності, він мав прогресивне значення не тільки для Франції, але й позначився на розвиткові кримінального права інших держав (Іспанії, Бразилії, Швейцарії та ін.).