Боротьба американських колоній за незалежність. Декларація незалежності США

Незабаром після відкриття X. Колумбом Америки (1492 р.) англійські експедиції, очолювані Д. Каботом, відкрили Ньюфаундленд (північний схід півострова) й більшу частину східного узбережжя (до 38° Гін. ш.). У XVI ст. розпочалася колонізація Північної Америки європейцями (з Іспанії, Франції, Англії, Нідерландів та Швеції), що починають заснову­вати тут свої поселення. Найміцнішими виявилися ашлійські поселення (перше поселення в 1607р.—Віргінія, згодом-Массачусетс, Коннектикут, Род-Айлендта ін.), вони становили більшість. У 70-х рр. XVII1 ст. в Новій Англії (так називалися англійські володіння в Північній Америці) про­живало 2 500 000 осіб, з яких понад 500 000 темношкірих рабів (перші темношкірі раби були завезені сюди з Африки на початку XVI ст., рабів купували за 13-20 доларів, а продавали за 1000). Існувало ІЗ колоній, які поділялися на три групи:

1) коронні, що перебували під управлінням королівських чиновників
(Віргінія, Джорджія та ін.);

2) самоврядні (Коннектикут, Род-Айленд, Массачусетс тощо);

3) приватновласницькі (Пенсільванія, Делавер, Мериленд та ін.).
До середини XVIII ст. колонії мали певну політичну автономію.

їхні органи влади в мініатюрі повторювали державний лад Англії. На чолі колоній стояли губернатори, котрі або призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням. У всіх колоніях існували представницькі органи, що мали право видавати закони, встановлювати податки. Губернатори ж мали право накладати вето на законопроекти, прийняті цими органами.

У міру економічного розвитку колоній, з початком перетворення Англії на велику колоніальну державу, погіршується економічний і політичний статус колоній, загострюються суперечності між ними та метрополією. Англійська буржуазія розглядала колоніїяк джерело сировини й ринок збуту для промисловості метрополії. Північні та центральні колонії розвивалися подібно до метрополії, тож американська буржуазія ставала суперником англійської буржуазії в торгівлі з індійцями, Вест-Індією, в суднобудівництві тощо.

Протягом ХУІІ-ХУПІ століть Англія, гальмуючи економічний розвиток колоній, вдавалася до заходів, спрямованих на припинення в них зростання промисловості. Законом від 1699 р. був заборонений експорт вовни та вовняних виробів з колоній; закон 1750 р. забороняв спорудження в колоніях домен, прокатних станів; колоністам було заборонено виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики, вивозити вичинені шкіри. У 1763 р. заборонили колонізацію земель на захід від Аллеган-ських гір. У 1765 р. законом про гербовий збір були введені податки на всю комерційну, судову й іншу ділову документацію, на періодичну пресу та ін. Така політика метрополії обмежувала інтереси всього населення колоній, тому колоністи багато разів зверталися до королів Англії зі скаргами, петиціями, але бажаного ефекту це не давало.

У середині XVIII ст. суперечності між метрополією й американ­ськими колоніями особливо загострюються. У 1773-1774 рр. склада­ється революційна ситуація, що супроводжувалася протиурядовими виступами американців. 5 вересня 1774 р. колоністи скликають перший Континентальний конгрес, який, поклавши початок створенню загального представницького органу для всіх колоній і закликавши колонії спільно бойкотувати англійські товари, звернувся до короля Георга ІН з адресом про надання колоніям ширших прав. Король віддав наказ придушити виступ колоній і відправив війська. У квітні 1775 р. між колоністами (війська яких очолив Цж. Вашингтон) і англійською армією розпочалися військові дії. У травні 1775 р. зібрався другий Континентальний конгрес (діяв з невеликими перервами до 1779 р.), який, констатував­ши стан війни з Англією, прийняв рішення про створення армії. Кожна колонія оголосила себе незалежною. 4 липня 1776 р. було прийнято "Декларацію незалежності", в котрій проголошувалося, що колоніальний гніт суперечить природним правам людини на свободу, життя та прагнення до щастя, а повсталі колоніїє вільними та незалежними державами й об'єднуються в Сполучені Штати Америки. Автором Декларації був Т. Джефферсон (1743-1826). Нове державне утворення Англія визнала в 1783 р.

Статті конфедерації 1781 р.

Одразу ж після проголошення незалежності (протягом 1775-1778 рр.) в усіх штатах було вироблено та прийнято конституції. Та нерозв'яза­ним залишалося питання про державну єдність США. Його важливість посилювалась, адже все ще існувала небезпека поразки у війні з Англією. З огляду на це, другий Континентальний конгрес у листопаді 1777 р. приймає першу Конституцію - "Статті конфедерації та вічного союзу", проект якої було передано на схвалення всіх штатів. Остаточно цей документ набуває чинності з 1 березня 1781 р.

Статті конфедерації закріплювали революційні завоювання народу та визначали республіканську форму державного ладу колишніх колоній у Північній Америці, проголосивши утворення конфедерації та вічного союзу штатів. Згідно зі Статтями конфедерації, штати зберігали свій суверенітету внутрішніх і зовнішніх справах. Для керів­ництва загальними справами (оголошення війни та миру, підписання міжнародних договорів, створення збройних сил тощо) передбачалося щорічно скликати однопалатний конгрес із делегацій, які обирали законодавчі органи штатів. Кожний штат мав право надсилати від двох до семи делегатів, але мав лише один голос. Рішення повинні були прийматися кваліфікованою більшістю (не менше від дев'яти голосів). Конгрес не мав права втручатися у внутрішні справи штатів. Отже, Конгрес був не представницьким, а радше дипломатичним органом. У період між сесіями Конгресу його функції покладалися на Комітет штатів, котрий утворювався з представників від кожного штату (по одному). Однак Комітет, порівняно з Конгресом, мав обмежені права. Проголошений союз штатів був слабким, оскільки:

• не існувало загального бюджету союзу;

• Конгрес не мав права укладати торговельні угоди з іншими
державами, запроваджувати митні тарифи, вводити інші податки
для потреб союзу;

• був відсутній механізм реалізації постанов Конгресу;

• ліве крило в Конгресі та більшість фермерів вважали, що центра­
лізація несумісна з демократією.

З огляду на все це, Дж. Вашингтон назвав Статті конфедерації "мотузкою із піску".

Конституція США 1787 р.

У травні 1787 р. у Філадельфії відкрилося засідання Конституцій­ного конвенту, скликаного для перегляду "Статей конфедерації" 1781р. та вироблення нової конституції. Серед 55 його делегатів із 12 штатів 20 були плантаторами, 23 — банкірами, купцями та промисловцями, 10-адвокатами, 1 -лікарі 1 -вчитель. Засідання Конвенту відбувалися

таємно, розголошувати зміст дебатів заборонялося. 17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституції, що після її ратифікації 11 штата­ми в липні 1788 р. набирає чинності. Вона складається з семи статей, більшість з яких мають декілька розділів. Авторами її вважаються Б. Франклін, А. Гамільтон, Д. Медісон.

Конституції США властиві такі основні принципи, що пронизу­ють основний її зміст:

1) стабільність - протягом майже 220 років до неї внесено лише
27 поправок; стабільність забезпечується надзвичайно складною
процедурою внесення до неї змін і доповнень; такі Конституції
називають жорсткими;

2) республіканська форма правління - встановлена як на федераль­
ному рівні, так і на рівні штатів;

3) федералізм - за Конституцією, США перетворилися з конфеде­
рації на федерацію; чітко визначено повноваження федерального
центру; все, що не делеговано центрові, залишається в компетенції
штатів або народу;

4) розподіл влади на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову;

5) компроміспість - Конституція США визначає баланс між центром
і штатами, між гілками влади (система "стримування та противаг"),
між великими й малими штатами тощо.

Згідно з Конституцією США 1787 р., законодавча влада надавалася Конгресу, що складався з Палати представників і Сенату. Члени Палати представників обиралися на два роки від кожного штату. До кандидатів у представники висували такі вимоги: досягнення 25 років, бути протягом семи років громадянином США і під час проведення виборів проживати в тому штаті, від якого обирався. Кількість представників встановлювалися з розрахунку один не більше, ніж від ЗО 000 мешканців за умови, що кожний штат повинен мати хоча б одного представника.

До Сенату належало обрати по два представники (сенатори) від кожного штату на шість років. Спочатку законодавчими органами штатів, а з 1913 р. - населенням штатів прямим голосуванням. Кожний сенатор мав один голос. Кожні два роки переобиралася третина Сенату. Сенатором могла стати особа, котрій виповнилося ЗО років, протягом дев'яти років була громадянином США і на момент виборів мешкала в штаті, від якого обиралася. Головою Сенату був Віце-президент.

Конгрес, загалом, мав значні повноваження, що були ширшими, порівняно зі Статтями конфедерації (видавати закони з регулювання внутрішньої та зовнішньої політики, карбувати монету, керувати роботою поштових відомств, утриманням армії та поліції, оголошувати

 

війну, укладати зовнішні позики, встановлювати одиниці мір і ваги тощо). Кожна палата мала й свої повноваження. Та обсяг їх у Сенату був набагато ширшим, аніж у Палати представників.

Обидві палати було наділено рівними правами в питаннях законодавчої ініціативи та прийняття законів. Кожний законопроект, прийнятий Палатою представників або Сенатом, перш ніж стати законом, направлявся Президентові США. Якщо останній схвалював законопроект і підписував його, він ставав законом. Якщо не схвалю­вав, то повертав зі своїми зауваженнями в ту палату, від якої він вийшов. Палата переглядала законопроект, якщо дві третини її складу знову його схвалювали, то він разом із зауваженнями Президента направлявся другій палаті, де розглядався й в разі його схвалення двома третинам й ставав законом.

Главою держави та главою виконавчої влади, за Конституцією, був Президент. Він обирався двоступеневими виборами, терміном на чотири роки й наділявся величезними повноваженнями -призначав міністрів (секретарів), які відповідали тільки перед ним; був головнокомандувачем збройних сил; здійснював представницькі функції; призначав членів Верховного суду США та суддів федераті ьі Іої системи; здійснював помилування тощо. Президентом могла бути особа віком від 35 років, яка була громадянином США за народженням та проживала в США не менше від 14 років.

Судова система США мала два рівні: 1) федеральний (Верховний суд, апеляційні суди (їх 11), окружні суди (89); 2) судові системи кожного штату (Верховний суд штату, суди першої інстанції та місцеві суди).

Верховний суд є найвищою судовою інстанцією США, єдиним судом, створення якого передбачено Конституцією. Його членів призначає Президент "за порадою і згодою Сенату" на довічно. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції в жодному іншому суді. Конгрес має право встановлювати кількість суддів Верховного суду та в певних межах вирішувати, які справи підлягають розглядові в ньому, але він не може змінити прав, наданих Верховному судові Конституцією.

Конституція США 1787 р. була надзвичайно прогресивним документом того часу. За її прикладом були прийняті конституції в багатьох країнах світу. Сьогодні ж це достатньо поміркований документ, який містить певні колізії та за демократичною спрямова­ністю поступається деяким конституціям світу. Однак Конституція США залишається одним з найвидатніших правових актів, створених людством. Доповнена поправками та прецедентами Верховного суду, вона є надійним фундаментом американської демократії.

Біль про права 1791 р.

Одразу ж після прийняття Конституційним конвентом проекту Конституції США, виявилося, що в ній немає норм правового статусу особи. Цей недолік Конституції був підданий справедливій критиці. У багатьох штатах ширився рух за демократизацію Конституції. З великими зусиллями плантатори та буржуазія домоглися ратифіка­ції Конституції більшістю штатів з умовою внести до неї поправки, але в деяких штатах боротьба проти її ратифікації тривала до 1790 р.

У 1789 р. було обрано Конгрес. Першим Президентом США став Цж. Вашингтон. Конгрес змушений був у 1791 р. внести до Конститу­ції 10 поправок, які були розроблені Д. Медіссоном і мали загальну назву "Біль про права".

Перша поправка проголошувала буржуазне-демократичні свободи: слова, зборів, друку, віросповідань, петицій, а також відокремлення церкви від держави.

Друга поправка дозволяла громадянам США мати, зберігати та носити зброю.

Третя поправка забороняла примусове розміщення військ у приватних будинках, встановлювала недоторканність житла.

Четверта поправка встановлювала недоторканність особи, майна й особистих паперів.

П'ята-восьма поправки передбачали дотримання прав громадян, притягнутих до судової відповідальності.

Дев'ята поправка містила застереження, що наведені вище права не повинні скасовувати чи обмежувати права, якими вже користується народ.

Десята поправка проголошувала, що ті прерогативи, котрі, за Конституцією, не належать Конгресові, закріплювалися за законо­давчими зборами штатів.

Біль про права мав важливе прогресивне значення в розвиткові демократичних традицій американського народу, означав перемогу американської демократії і став прикладом для правових документів інших країн світу.