Мета: подолання, зменшення, попередження наслідків ризику

 

Система фінансово-економічних відносин

 

Рис. 1.1. Система відносин при ризиковому характері суспільно-виробничих відносин

 

Такі відносини відрізняються специфічністю, вони мають об'єктив­ний характер і формують зміст категорії «страховий захист».

Страховий захист — економічна категорія, що відображає су­купність розподільчих та перерозподільчих відносин, пов'язаних із по­доланням і відшкодуванням втрат, які можуть бути спричинені різними винятковими обставинами.

Сутність страхового захисту полягає в нагромадженні й витрачанні грошових та інших ресурсів для здійснення заходів щодо попереджен­ня, подолання або зменшення негативного впливу ризиків та відшкоду­вання пов'язаних із ними втрат.

Страховому захисту притаманні такі ознаки:

— випадковий характер появи надзвичайних подій;

— нерівномірність нанесення збитку різним суб'єктам;

— необхідність попередження наслідків вказаних подій;

— необхідність відшкодування завданих збитків, тобто проведен­ня захисних заходів людиною від наслідків можливих випадкових подій;

— можливість вираження завданої шкоди у натуральній або гро­шовій формі.

Для реального страхового захисту створюється страховий фонд, який призначений для покриття надзвичайного збитку що спричиняєть­ся суспільству стихійними лихами, техногенними аваріями та різними випадковостями.

Суспільна практика виробила три основні форми організації страхового фонду, в яких суб'єктами власності на його ресурси ви­ступають:

— держава;

— окремий суб'єкт;

— страховик (страхова організація).

Страховик — фінансова установа, яку створено у формі акціонер­ного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю відповідно до Закону України «Про господарські то­вариства» з урахуванням особливостей, передбачених За­коном України «Про страхування», а також яка одержало у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страхо­вика повинно бути не менше трьох.

Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховика­ми — резидентами України.

У зв'язку з цим виділяють такі організаційні форми суспільних стра­хових фондів:

— централізовані резерви держави у натуральній та грошовій формі;

— фонди самострахування окремих господарюючих суб'єктів (са­мострахування);

— фонди, створювані методом страхування.

Розмір і структура фондів, які використовують з метою страхового захисту юридичних та фізичних осіб, залежать від багатьох факторів:

концепції формування фонду, стану розвитку економіки, співвідношен­ня форм власності, методів залучення коштів для реалізації соціаль­них програм, традицій населення, міжнародних відносин тощо.

Централізований страховий (резервний) фонд формується за ра­хунок загальнодержавних ресурсів як у натуральній, так і в грошовій формі та перебуває в розпорядженні Уряду Призначення — відшкоду­вання збитків та усунення наслідків стихійних лих і великих аварій, що призвели до значних руйнувань та великих людських жертв.

Фонди самострахування формуються шляхом щорічних відрахувань до того розміру, який вказано у статутних документах суб'єкта гос­подарювання, а порядок використання коштів передбачається сами­ми учасниками, які формують ці фонди. Такі фонди дають змогу покривати збитки, завдані переважно дрібними ризиками.

Страховий фонд страховика (страхові резерви) має грошову фор­му і створюється за рахунок внесків страхувальників. Джерелом фор­мування страхового фонду є також доходи від інвестиційної діяльності страховика, в оперативному управлінні якого перебувають отримані фінансові ресурси. Напрямки використання страхового фонду мають цільовий характер.

Отже, можливості забезпечення страхового захисту суб'єктів за ра­хунок перелічених джерел дуже обмежені. Це означає, що надалі більше навантаження має припадати на фонди, створювані страхо­виками — перспективному напрямку в системі страхового захисту.

Страхова система активно впливає на розвиток виробництва. В умо­вах ринку актуальним стає страхування від комерційних, технічних, пра­вових та політичних ризиків. Страхування є не тільки методом захисту суб'єктів підприємницької діяльності від непередбачуваних подій, а й за­собом захисту від змін економічної кон'юнктури.

Особливо велику роль відіграє страхування в аграрному секторі. Саме тут багато ризиків, зумовлених природними факторами, що приз­водить до великих втрат.

Страхування сприяє оптимізації ресурсів, спрямованих на організа­цію економічної безпеки. Воно дає змогу досягти раціональної структури

коштів, що спрямовуються на запобігання втрат від стихії чи впливу інших факторів, які перешкоджають діяльності тієї чи іншої особи.

Методом страхування створюються резерви грошових ресурсів, які стають джерелом зростання інвестицій в економіку

Страхові компанії, отримуючи прибуток від інвестиційної діяльності, мають змогу знижувати тарифи на страхові послуги, збільшувати резер­ви, стимулювати персонал тощо. Акумульовані у страхових компаніях ресурси через систему інвестування сприяють розширенню виробницт­ва. Це вигідно як страхувальникам і страховикам, так і іншим підприєм­ницьким структурам. Отже, страхування необхідне для забезпечення безперервного економічного розвитку суспільства, а також для допомо­ги окремим особам у захисті себе від наслідків непередбачуваних подій.

Відповідно до Закону України «Про страхування» страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодав­ством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати гро­мадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій), та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Головна мета страхування —захист майнових інтересів фізичних і юри­дичних осіб, який забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких зафіксовано в чинному законодавстві або страхових договорах.

Страхування — це економічні відносини, в яких беруть участь, як мінімум, дві сторони, два суб'єкти відносин: страхова організація, яка є страховиком,

і страхувальник — юридична особа або дієздатний громадянин, який уклав зі страховиком договір страхування або є страхувальником відпо­відно до законодавства України.

Зміст страхування, як і інших категорій, розкривається в його функ­ціях. Страхування виконує такі функції: ризикову превентивну та заощаджувальну (попереджувальну).

Сутність ризикової функції полягає в передаванні страховикові за певну плату матеріальної відповідальності за наслідок ризику, зумов­леного подіями, передбаченими чинним законодавством або догово­ром страхування.

Економічна сутність превентивної функції полягає в тому, що стра­хова компанія об'єктивно зацікавлена в більш тривалому використанні коштів страхового фонду Страхова компанія намагається зменшити ймовірність виплат шляхом зменшення ймовірності страхового випад­ку 3 цією метою страховик може застосувати фінансову та правову превенцію.

Заощаджувальна функція пов'язана з тим, що договори довгостро­кового страхування життя мають накопичувальний характер. Сприяю­чи розвитку заощаджувальних видів страхування, держава дає змогу активно впливати на вирішення соціальних проблем, пожвавлювати грошовий обіг, підвищувати купівельну спроможність національної ва­люти, збільшувати інвестиційні можливості країни.

Знання принципів страхування необхідно для всіх учасників страхо­вого процесу на всіх його стадіях.

Основні принципи страхування такі:

— майновий економічний інтерес;

— найвищий ступінь довіри сторін;

— причинно-наслідковий зв'язок подій;

— виплата відшкодування в розмірі реального збитку;

— використана франшиза;

— суброгація;

— диверсифікація ризиків.

Фактично ці принципи відповідають основним етапам взаємодії стра­хувальника і страховика.

1. Переговори щодо укладання договору страхування.

2. Повідомлення всієї необхідної інформації для забезпечення ефективного страхового захисту

3. З'ясування причини настання страхового випадку

4. Розрахунок і виплата страхового відшкодування. Економічний інтерес майнового захисту пов'язаний із зацікавле­ністю юридичних і фізичних осіб у збереженні об'єктів власності та

збереженні життя та здоров'я при настанні несприятливих подій або нещас­них випадків. Відшкодовуються лише конкретні збитки конкретної особи. Основні риси економічного інтересу:

— повинен піддаватися фінансово-економічній оцінці;

— повинен виникати на законних підставах;

— особа, яка, уклавши договір страхування, порушила його, скоїв­ши злочин, не може одержати від страхування незаконну вигоду.

Принцип найвищої довіри сторін полягає в тому, що на стадії ук­ладення договору страхування страховик може нічого не знати про об'єкт страхування, а клієнт — майбутній страхувальник — повинен розкрити суттєві обставини про останніх, зокрема, всі відомості, що доз­волили б зробити висновки про ступінь ризику інформацію про попе­редні збитки, наявність інших страхових полісів та ін.

Значення цього принципу полягає в тому, що, коли виникає збиток, починається розслідування обставин його виникнення. Якщо при цьо­му буде виявлено, що страхувальник не повідомив що-небудь суттєве про об'єкт страхування, дію договору може бути припинено, а збиток не відшкодовано.

Принцип причинно-наслідкового зв'язку. Основою договору стра­хування є причина виникнення збитку Причому, деякі причини ведуть до страхової виплати на користь страхувальника, а інші — ні. Важли­вим є визначення саме фактичної причини настання збитку

Відшкодування фактичних збитків (страхове відшкодування) — центральний принцип страхування. Страхове відшкодування —стра­хова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку (ст.9 Закону України «Про страхування»).

Розрахунок страхового відшкодування (Q) при системі пропорцій­ної відповідальності виконується за формулою:

Q = Т (S / W), (1.1)

де Т— фактична сума збитку;

S — страхова сума за договором;

W— вартісна оцінка об'єкта.

Для об'єктів із однаковою вартістю розмір залежить від величини страхової суми, зазначеної в договорі страхування. Чим ближче вона до вартісної оцінки об'єкта, тим більший розмір відшкодування одер­жить потерпілий страхувальник.

Відшкодовується, як правило, не весь збиток. Майже завжди є франшиза — мінімальна частина збитку, завданого страхувальнику але яка не відшкодовується страховиком. Франшиза зазначається в договорі, а її величина впливає на розмір страхового відшкодування. Вона може бути встановлена в абсолютних і відносних величинах до страхової суми або у відсотках до збитку. Виділяють умовну та безу­мовну франшизу.

Умовна франшиза означає, що страховик не несе відповідальність за збиток, якщо його розмір не перевищує розмір франшизи, але відшко­довує збиток повністю, якщо розмір збитку перевищує суму франщизи.

Безумовна франшиза означає, що страховик виплатить страхуваль­нику суму збитку за мінусом суми франшизи, тобто страхове відшкоду­вання дорівнює збитку, зменшеному на франшизу.

Франшиза та страхова сума, як і набір ризиків, що страхуються, — основні ціноутворюючі фактори у страхуванні.

Принцип суброгації означає право страховика на регресні вимоги, які страхувальник може мати до третіх сторін, котрі повністю або частково відповідають за збитки, претензії, за якими було оплачено страховиком.

Диверсифікація. Законодавством багатьох країн світу можливості диверсифікації, тобто поширення активності страхових товариств за рамки основного бізнесу, обмежені.

За формою взаємодії страхувальник! в та страхових товариств виділяють обов'язкове та добровільне страхування.

Обов'язкову форму страхування визначають такі принципи.

1. Встановлення законом, відповідно до якого страховик зобов'яза­ний застрахувати встановлені об'єкти, а страхувальники — вносити належні страхові платежі. Закон передбачає: перелік об'єктів обов'яз­кового страхування; обсяг страхової відповідальності; рівень або нор­ми страхового забезпечення; порядок встановлення тарифних ставок або середні розміри цих ставок із наданням права їх диференсації на місцях; періодичність внесення страхових платежів; основні права стра­ховиків і страхувальників.

2. Суцільне охоплення обов'язковим страхуванням зазначених у за­коні об'єктів. Для цього страхові органи щорічно проводять по всій країні реєстрацію застрахованих об'єктів, нарахування страхових платежів та їх стягнення у встановлені терміни.

3. Автоматичність поширення обов'язкового страхування на об'єкти, зазначені в законі. Страхувальник не повинен заявляти в страховий орган про появу в господарстві об'єкта страхування. Це майно автоматично включається до сфери страхування. При черговій реєстрації воно буде зафіксовано, а страхувальнику пред'явлено до сплати страхові внески.

4. Дія обов'язкового страхування незалежно від внесення страхо­вих платежів. У випадках, коли страхувальник не сплатив належні стра­хові внески, вони стягуються в судовому порядку. У випадку загибелі

або ушкодження застрахованого майна, не оплаченого страховими внесками, страхове відшкодування підлягає виплаті з утриманням за­боргованості за страховими платежами. На не внесені в необхідний термін страхові платежі нараховується пеня.

5. Безстроковість обов'язкового страхування. Вона діє протягом усього періоду користування страхувальником застрахованим майном. Тільки безгосподарське та зношене майно не підлягає страхуванню. При переході майна до іншого страхувальника дія страхування не при­пиняється. Воно втрачає силу тільки при загибелі застрахованого майна.

6. Нормування страхового забезпечення за обов'язковим страху­ванням. З метою спрощення страхової оцінки і порядку виплати стра­хового відшкодування встановлюються норми страхового забезпечення у відсотках від страхової оцінки або в гривнях на один об'єкт.

За обов'язковим особистим страхуванням у повному обсязі діють принципи суцільного охоплення, автоматичності, нормування страхо­вого забезпечення. Проте воно має суворо обумовлений термін і цілком залежить від сплати страхового внеску (наприклад, за обов'язковим страхуванням пасажирів).

Добровільна участь у виборі страховика повною мірою притаманна лише для страхувальників. Страховик не має права відмовлятися від страхування об'єкта, якщо волевиявлення страхувальника не супере­чить умовам страхування. Даний принцип гарантує укладання догово­ру страхування за першою (навіть усною) вимогою страхувальника.

Добровільна форма страхування побудована на дотриманні таких принципів.

1. Добровільне страхування діє як в силу закону, так і на добровільних засадах. Закон визначає об'єкти добровільного страхування і загальні умови страхування, які регулюються правилами страхування, розробле­ними страховиком.

2. Вибіркове охоплення добровільним страхуванням пов'язане із тим, що не всі страхувальники виявляють бажання брати в ньому участь. Крім того, за умовами страхування діють обмеження для укладання договорів.

3. Добровільне страхування завжди обмежене терміном страхуван­ня. При цьому початок і закінчення терміна обумовлюються в договорі, якщо страховий випадок відбувся в період страхування. Безперервність добровільного страхування можна забезпечити лише шляхом повтор­ного переукладання договорів на новий термін.

4. Добровільне страхування діє тільки при сплаті разового або пе­ріодичних страхових внесків. Вступ у дію договору добровільного стра­хування обумовлений сплатою разового або першого страхового внеску.

Несплата чергового внеску по страхуванню спричиняє припинення дії договору.

Страхове забезпечення з добровільного страхування залежить від бажання страхувальника. При майновому страхуванні страхувальник може визначати розмір страхової суми у межах страхової оцінки майна. За особистим страхуванням страхова сума відповідно до договору встановлюється за угодою сторін.

Чинні в даний час умови всіх видів страхування вироблені багато­річною практикою його проведення з урахуванням досвіду закордонних країн. Вони постійно удосконалюються з метою більш повного задово­лення інтересів страхувальника. Розвиток страхового ринку і конкуренції між страховиками створюють сприятливий ґрунт для подальшого по­ліпшення умов страхування.