ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Завдання та зміст аграрної реформи та її основної складової земельної реформи в реалізації аграрної політики держави. Роль аграрного права в їх реалізації.



АГРАРНЕ ПРАВО

Завдання та зміст аграрної реформи та її основної складової земельної реформи в реалізації аграрної політики держави. Роль аграрного права в їх реалізації.

Аграрна реформа - це сукупність науково обґрунтованих заходів, що скеровані на: структурну перебудову агропромислового комплексу, оптимізацію поєднання його галузей, їх раціональне розміщення і спеціалізацію господарств на виробництві тих видів продукції, для яких вони мають найкращі природно - економічні умови і які обходяться їм найдешевше; розвиток агропромислової кооперації, вертикальної та горизонтальної кооперації, комбінування і комплексування виробництва, розвиток різних інтеграційних формувань; роздержавлення і приватизацію державного майна, землі і нерухомості; розвиток багатоукладної економіки і різних форм господарювання; розширення товарно - грошових відносин, перехід до ринкової економіки; удосконалення державного управління агропромисловим комплексом і планування розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості та інших галузей, які виробляють промислові засоби виробництва і предмети праці; удосконалення інвестиційної, фінансово - кредитної, цінової, рентної, податкової, страхової, митної, протекціоністської та іншої політики; максимальне задіяння усіх економічних механізмів прискореного розвитку агропромислового комплексу, підвищення економічної ефективності його функціонування і конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках; створення сприятливого економічного середовища для прискореного розвитку окремого сектора економіки, підвищення життєвого рівня і добробуту населення.

Аграрна реформа в Україні почала вже своє друге десятиліття — із моменту, коли Верховна Рада, тоді ще УРСР, своєю постановою від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» ініціювала цей процес. Однак практично до грудня1999-го перетворення були млявотекучими. Українське село стрімко деградувало й у нових макроекономічних умовах, які настали на початку 90-х, виявилося нездатним ефективно господарювати.

Прийнятий 3 грудня 1999 року указ Президента України «Про негайні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки» радикально змінив швидкість процесу трансформації відносин власності на селі. Він викликав жорсткі суперечки й у ході проведеного засідання за «круглим столом»: у виступах окремих учасників пролунали обвинувачення в «неконституційності цього указу» (О.Ткаченко), «свідомій руйнації (знекровленні) сільського господарства» (Н.Вітренко), «відкиданні села на 40—50 років назад» (голова Селянської спілки України І.Мозговий). З іншого боку, заступник міністра аграрної політики Р.Шмідт заперечив, що всі укази Президента з питань аграрної реформи видавалися на виконання діючих в Україні законів і що всі заходи щодо аграрної реформи саме й спрямовані на активізацію приватної ініціативи, покликаної подолати глибоку кризу в аграрному виробництві.

Аграрна реформа повинна бути спрямована не лише на створення сприятливих економічних умов для розвитку агропромислового комплексу. Державні і ринкові механізми повинні забезпечити стимулювання, найбільш високоефективне використання природно-ресурсного, основних виробничих фондів, матеріально-технічних і фінансових ресурсів. Реформування агропромислового комплексу має охоплювати не тільки суспільні і виробничі відносини людей в процесі агропромислового виробництва, але і відносини людей до природи. Створення максимально сприятливого природного середовища для розвитку сільського господарства на основі середовищанеформуючих, природоохоронних, комплексно-меліоративних, землевпорядних і агрозоотехнічних заходів повинно стати основним напрямом господарської діяльності на сучасному етапі.

Земе́льна рефо́рма — (Постанова Верховної Ради Української РСР «Про земельну реформу» м. Київ, 18 грудня 1990 року N 563-XII) є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.

Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.

 

 

Основні методи правового регулювання аграрного права.

 

Галузь права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами правового регулювання. Найбільш характерно це для основних профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор менш істотний, але його не можна й цілком відкинути.

Аграрне право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини, "зцементовані" характером сільськогосподарської виробничої діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення, не може мати якогось одного способу і засобу правового впливу на сферу своїх різноманітних відносин, тобто одного і єдиного методу правового регулювання. Має йтися про наявність в аграрному праві елементів методів тих галузей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до змісту цієї комплексної галузі права. Але при цьому істотними є профілююче місце і значення аграрно-земельних відносин у системі аграрного права.

Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання.

З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з господарською самостійністю аграрних суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).

 

 

Принципи аграрного права

Принципи — це основні вихідні засади певного суспільного явища, що якнайактивніше виражають його зміст. Принципи права — це засади, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються системні особливості галузі права, які зумовлюють її галузеву суть. Проте принципи права можуть мати й ширший, міжгалузевий характер. Такі загальні принципи відображаються в галузевих правових принципах.

Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується такими загальними правовими принципами, які повинні відображатися в законодавстві (в тому числі — й в аграрному):

1) спрямованість на зміцнення юридичних засад правової демократичної держави;

2) спрямованість на гарантування прав людини;

3) відповідність об'єктивним закономірностям сучасного суспільного розвитку, його науковим засадам;

4) відповідність усіх нормативно-правових актів Конституції України;

5) врахування ієрархічної послідовності та внутрішньої гармонії нормативно-правових актів;

6) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи;

7) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку (для усунення існуючого спонтанного розвитку законодавства, численних фактів його доповнень та змін і формування стабільного законодавства).

Аграрне право як комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права має систему спеціальних принципів, наявність яких зумовлена особливостями мети та змісту аграрних відносин. При цьому слід враховувати 2 таких фактори:

1) селяни своєю працею створюють життєво необхідні й незамінні блага для всього суспільства: виробляючи сільськогосподарську продукцію, вони вирішують одну з найважливіших суспільних проблем — продовольчу;

2) аграрні відносини безпосередньо або опосередковано пов'язані з процесом сільськогосподарського землекористування.

У зв'язку із зазначеним, провідним спеціальним принципом аграрного права слід вважати пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. Основною складовою цього принципу є пріоритетність сільськогосподарського землекористування серед інших видів користування землею. Одним із прикладів юридичного закріплення цього спеціального принципу є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.). Існує потреба в прийнятті спеціального, ширшого за змістом, Закону — "Про сільське господарство".

Другим важливим спеціальним принципом сучасного аграрного права є рівність суб'єктів аграрних відносин. Перехід України до І ринкових відносин, урізноманітнення форм власності на землю та майно, підприємницькі засади аграрного господарювання створили умови для виникнення нових суб'єктів аграрних відносин — фермерських господарств, особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств та ін. І для якісної зміни правового статусу суб'єктів аграрного господарювання, які існували раніше, зокрема сільськогосподарських виробничих та обслуговуючих кооперативів. Рівність цих та інших суб'єктів аграрних відносин, в тому числі великих аграрних державних підприємств, є закономірним відображенням демократичних засад у розвитку аграрного підприємництва.

Наступним принципом сучасного аграрного права є право добровільного вибору селянами організаційно-правових форм господарювання на землях сільськогосподарського призначення, а також характеру, напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльності, як і вільного розпорядження виробленою (виготовленою) сільськогосподарською та іншою продукцією. Цей принцип базується на засадах вільного демократичного вибору форм господарювання й конституційних гарантіях права приватної та інших форм власності.

Специфічним принципом аграрного права є тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин, за якого процес сільськогосподарського землекористування означає використання в процесі трудової діяльності об'єктивних природних властивостей ґрунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього поєднання людського і природного факторів — одержання сільськогосподарської продукції. Це — найхарактерніший принцип для основної галузі сільськогосподарського виробництва — рослинництва.

Ведення сільського господарства завжди пов'язане з природним виробничим ризиком, кліматичними умовами, тривалим проміжком часу між вкладенням праці й одержанням прибутків виробленої (виготовленої) продукції та з багатьма іншими факторами. Тому в усьому світі сільське господарство є дотаційним. І для України стабільна державна підтримка сільськогосподарського товаровиробника має стати постійним принципом державного керівництва сільським господарством, а отже — принципом аграрного права. Держава повинна забезпечувати охорону земель сільськогосподарського призначення, створювати соціально-економічні умови життя й праці селянина.

Надзвичайно важливе практичне значення має принцип реальної гарантованості суб'єктивних прав селян як громадян України й як суб'єктів аграрних відносин. Селянство — це та структурна детермінанта, від якої залежить продовольчий добробут суспільства. Водночас воно уособлює усталений спосіб життя, є носієм національних традицій та добропорядних звичаїв. Проте продовжує існувати великий розрив у реальному забезпеченні матеріальних, соціальних і культурних умов життя й праці жителів міст і сіл. Це зумовлює необхідність гуманізації статусу селянина на сучасних законодавчих засадах, забезпечення справедливого розподілу благ у демократичному правовому суспільстві.

 

 

Пит

П О Л О Ж Е Н Н Я

про Державне агентство лісових ресурсів України від 13.04.11р.

Державне агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України (далі – Міністр), входить до системи центральних органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.

2. Держлісагентство України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики України), іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра.

3. Основними завданнями Держлісагентства України є:

1) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства;

2) реалізація державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.

4. Держлісагентство України відповідно до покладених на нього завдань:

узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Мінагрополітики України та в установленому порядку подає їх Міністрові;

вносить Міністрові пропозиції щодо загальнодержавних і регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів, мисливських тварин, розвитку мисливського господарства;

здійснює міжнародне співробітництво, бере участь у підготовці міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо укладення, денонсації таких договорів, у межах своєї компетенції укладає міжнародні договори України, забезпечує виконання зобов'язань України за міжнародними договорами у сфері лісового та мисливського господарства;

здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за додержанням законодавства з ведення лісового господарства (окрім державного контролю за шкідливими організмами та захистом рослин);

здійснює державне управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду в лісах підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;

організовує ведення лісовпорядкування та мисливського впорядкування;

веде державний лісовий кадастр та облік лісів;

здійснює моніторинг грунтів з метою вирощування продуктивних лісових насаджень, лісової рослинності, мисливських тварин;

приймає рішення про віднесення лісів до відповідної категорії;

веде державний облік об'єктів постійної лісонасіннєвої бази;

ПОЛОЖЕННЯ
про Державне агентство рибного господарства України від 16.04.11р.
Держрибагентство України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства, безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства. Основними завданнями Держрибагентства України є: 1) реалізація державної політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства, безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства; 2) внесення на розгляд Міністрові пропозицій щодо формування державної політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів, безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства.

 

???35. Органи державного контролю та інспекції в с/г

 

Заключною функцією державного регулювання сільського господарства є контроль за дотриманням аграрного законодавства суб'єктами аграрного господарювання.
Функції загального контролю в агропромисловому комплексі виконує Міністерство аграрної політики і продовольства України. Мінагрополітики України здійснює на підприємствах усіх форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалізації, а також за якістю насіння і племінних ресурсів; організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додержанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України.
У системі Мінагрополітики України створено структурні підрозділи, які здійснюють спеціальні контрольні функції: Державна інспекція сільського господарства України, Державна ветеринарна та фітосанітарна службу

ПОЛОЖЕННЯ
про Державну інспекцію сільського господарства України від 13.04.11р.

1. Державна інспекція сільського господарства України
(Держсільгоспінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України (далі - Міністр), входить до системи органів
виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
2. Держсільгоспінспекція України у своїй діяльності керується Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики
України), іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра.
3. Основними завданнями Держсільгоспінспекції України є:
1) реалізація державної політики у сферах здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;
2) внесення на розгляд Міністра пропозицій щодо формування державної політики у зазначених сферах.
4. Держсільгоспінспекція України відповідно до покладених на
неї завдань:
1) організовує та здійснює державний нагляд (контроль):

а) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за:
веденням державного обліку і реєстрації земель, достовірністю інформації про наявність та використання земель;
виконанням умов зняття, збереження і використання родючого шару грунту під час проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, пов'язаних із порушенням ґрунтового покриву, своєчасного проведення
рекультивації порушених земель в обсягах, передбачених проектом рекультивації земель;
дотриманням вимог земельного законодавства при набутті права власності на земельні ділянки за договорами купівлі-продажу, міни, дарування, застави та іншими цивільно-правовими угодами;
дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю;

дотриманням правил, установленого режиму експлуатації протиерозійних, гідротехнічних споруд, збереженням захисних насаджень і межових знаків;
проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема, за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою;

розміщенням, проектуванням, будівництвом та введенням у дію об'єктів, які негативно впливають або можуть вплинути на стан земель;
здійсненням заходів, передбачених проектами землеустрою щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочення, засолення, солонцювання, висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до погіршення стану земель, а також щодо недопущення власниками та користувачами земельних ділянок псування земель шляхом їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, заростання чагарниками, дрібноліссям та бур'янами;

дотриманням строків своєчасного повернення тимчасово зайнятих земельних ділянок та обов'язкового виконання заходів щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва;
використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення;

Державна ветеринарна та фітосанітарна службаПОЛОЖЕННЯ
про Державну ветеринарну та фітосанітарну службу України
1. Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України (Держветфітослужба України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України (далі - Міністр), входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у галузі ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів, сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, державного нагляду (контролю) за племінною справою у тваринництві. 2. Держветфітослужба України у своїй діяльності керується Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі - Міністерство), іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням. 3. Основними завданнями Держветфітослужби України є:
реалізація державної політики у галузі ветеринарної медицини,
сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин,
державного нагляду (контролю) за племінною справою у тваринництві; проведення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за здоров'ям тварин, безпечністю та якістю всіх харчових продуктів, неїстівних продуктів тваринного походження, кормів та інших товарів, охорони території України від занесення збудників особливо небезпечних хвороб, включених до списку Міжнародного епізоотичного бюро (МЕБ), з територій інших держав або карантинних зон; аналіз причин і умов виникнення та поширення хвороб тварин, організація заходів з локалізації та ліквідації спалаху заразних хвороб, спільних для тварин і людей, підготовка пропозицій щодо профілактики та боротьби з такими хворобами; проведення моніторингу поширення та визначення біологічної характеристики збудників особливо небезпечних хвороб тварин, включених до списку МЕБ, з метою вжиття заходів, пов'язаних з епізоотичною та епідеміологічною діагностикою спалаху заразних хвороб; спрямування та координація діяльності територіальних органів Держветфітослужби України із забезпечення ветеринарно-санітарного та епізоотичного благополуччя, захисту життя і здоров'я людей та тварин від ризику, пов'язаного з хворобами тварин, включаючи зоонози, додержання порядку здійснення державного ветеринарно-санітарного, фітосанітарного контролю та нагляду; розроблення, затвердження та здійснення в межах своїх повноважень санітарних, ветеринарно-санітарних та фітосанітарних заходів; здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за тваринами, харчовими продуктами, неїстівними продуктами тваринного походження, репродуктивним матеріалом, біологічними продуктами, патологічним матеріалом, ветеринарними препаратами, субстанціями, кормовими добавками, преміксами та кормами, засобами ветеринарної медицини, засобами догляду за тваринами та супутніми об'єктами, а також потужностями (об'єктами), що використовуються для їх виробництва, переробки, зберігання та обігу; здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні України та транспорті за тваринами, харчовими продуктами, неїстівними продуктами тваринного походження, репродуктивним матеріалом, біологічними продуктами, патологічним матеріалом, ветеринарними препаратами, субстанціями, кормовими добавками, преміксами та кормами, засобами ветеринарної медицини, призначеними для вирощування тварин та догляду за ними, що не мають лікувальної і профілактичної дії, супутніми об'єктами; охорона території України від занесення регульованих шкідливих організмів;

 

Правова охорона земель

Україна належить до держав з дуже високим рівнем антропогенних та техногенних навантажень на земельні ресурси. Тільки внаслідок забруднення побутовими відходами та стічними водами кожен рік з користування вилучається близько 50 тисяч гектарів орних земель, продовжують розорюватися нові земельні площі. Загальна площа розораних земель сягає 57 відсотків.
Незважаючи нате що останнім часом внесення мінеральних добрив значно скоротилося, спеціалісти стверджують, що сільськогосподарські угіддя перенасичені пестицидами та отрутохімікатами, тобто надмірна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва супроводжується максимально можливим освоєнням земельного фонду
Не достатньо врегульований законом продаж мінеральних добрив та агрохімікатів спричинив ввезення в країну отрутохімікатів іноземного виробництва, що може призвести до закупівлі їх у тих виробників, продукція яких заборонена для використання з екологічних причин.
Значні площі сільськогосподарських угідь розміщені вздовж шляхів з інтенсивним рухом машин і забруднюються важкими металами.
Отже, вирішення проблеми охорони землі в сучасних умовах є дуже нагальними.
Питання збереження і охорони землі посідають чільне місце в законодавстві України, яке враховує специфіку земель як засобу виробництва та умови життєдіяльності людей, об'єктивну обмеженість землі у просторі, незмінність її розташування, нерозривний зв'язок з природним середовищем.
Стаття 14 Конституції передбачає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Таке конституційне положення є підставою для правової охорони землі як основного елемента навколишнього природного середовища. Правова охорона землі передбачає систему правових засобів, за допомогою яких здійснюються заходи з відновлення, підтримання та покращання якісного стану земель. Ця охорона спрямована насамперед на забезпечення раціонального використання землі, відновлення, збереження і підвищення родючості грунтів, поліпшення інших корисних властивостей землі. Крім того, вона має на меті забезпечення захисту земель від негативного впливу антропогенної діяльності (псування, забруднення) та шкідливих природних процесів (вітрова, водяна ерозія).
Правовому регулюванню охорони земель присвячений Закон України загального характеру — «Про охорону навколишнього природного середовища» і низка спеціальних законів по використанню, охороні та відтворенню окремих природних ресурсів — Земельний кодекс, Кодекс про надра, Лісовий кодекс, Водний кодекс. Кожний з цих законів, поряд з положеннями щодо регулювання відносин з використання природних ресурсів, містить окремі розділи з їх охорони і відтворення. У зв'язку з тим, що всі ці природні ресурси є різною формою цільового використання землі (в тому числі і сільськогосподарського), вони становлять частину єдиного земельного фонду, і, таким чином, питання збереження окремих природних ресурсів так чи інакше пов'язане з охороною і використанням землі.
Закон, охороняючи землю, закріплює у правових нормах певні вимоги, які необхідно враховувати всім землевласникам і землекористувачам, що здійснюють заходи виробничо-господарського, кономічного або наукового характеру. Передусім це проявляється у наявності їх обов'язків щодо землі (Закон «Про селянське (фермерське) господарство», Земельний кодекс, «Про оренду землі»). Земельний кодекс, як головний закон, що регулює земельні відносини, містить розділ, присвячений охороні земель. Глава 26 Земельного кодексу визначає завдання, зміст і порядок охорони земель, передбачає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів. Передбачені Земельним кодексом заходи з охорони земель спрямовані на боротьбу з природними та штучними процесами, які погіршують стан грунтів. До них належать заходи по запобіганню ерозії грунтів: організаційно-господарські - правильне розміщення на землі різних господарських об'єктів, систематичне спостереження за станом земель і правильністю їх використання; агротехнічні — застосування належних засобів обробітку Грунту та вирощування сільськогосподарських культур, введення спеціальних протиерозійних сівозмін; лісомеліоративні — влаштування лісозахисних насаджень.
Законом передбачені граничне допустимі концентрації хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у грунті і порядок їх визначення. Господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і грунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється (ст. 167 ЗК).
Таким чином, питання охорони земель в умовах загострення екологічної ситуації в Україні має стати одним з найважливіших напрямків державної політики, оскільки поліпшення стану землі відкриває значні резерви збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і забезпечує суттєве оздоровлення екологічних умов життя людини.

40)

Питання юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну землям сільськогосподарського призначення та іншим природним ресурсам, можна розглядати в різних аспектах: за видами правопорушень, видами відповідальності, за суб'єктами та деякими іншими.

 

На стан земель та інших природних ресурсів впливають дії (або бездіяльність) як самих землевласників чи землекористувачів, так і інших суб'єктів. Тут може мати місце неправомірна поведінка, пов'язана з невиконанням землевласником чи землекористувачем своїх обов'язків щодо землі або зловживанням належними їм правами. Внаслідок вказаних дій можливе погіршення якісного стану землі та інших об'єктів природного середовища.

 

Серед земельних правопорушень, внаслідок яких завдається шкода землям сільськогосподарського призначення, Земельний кодекс називає: псування сільськогосподарських угідь, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; не проведення рекультивації порушених земель; знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень і невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту.

 

Цей перелік порушень не є вичерпним, і відповідальність може бути встановлена і за інші правопорушення.

 

Відповідно до ст. 211 Земельного кодексу громадяни та юридичні особи, винні в порушеннях земельного законодавства несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

 

 

Закон не розкриває поняття «псування землі» і не розмежовує його з поняттями «погіршення» або «знищення» землі. Проте відповідальність за заподіяну шкоду не може не відрізнятися залежно від того, як, якою мірою постраждала земельна ділянка. Розмір майнової відповідальності обов'язково має відповідати розміру заподіяної шкоди. Від виду заподіяної шкоди слід поставити в залежність питання щодо розмежування адміністративної та кримінальної відповідальності.

 

На наш погляд, знищення передбачає неможливість практичного відновлення земельної ділянки.

 

Псуванням слід вважати приведення землі в такий стан, коли вона втрачає остаточно деякі свої важливі властивості і вже не може використовуватися так високо ефективно, як раніше.

 

При погіршенні характерним є те, що попередній стан земельної ділянки практично можна відновити.

 

Залежно від виду заподіяної земельній ділянці шкоди, від її розміру та обсягів і має визначатися компетентними органами вид юридичної відповідальності і її конкретний зміст.

 

За порушення земельного законодавства, пов'язаного із заподіянням шкоди землям сільськогосподарського призначення, підприємства, установи, організації та громадяни несуть цивільно-правову відповідальність. У цьому разі винні зобов'язані відшкодувати шкоду в повному обсязі.

 

Відшкодування шкоди за загальним правилом регулюється нормами цивільного законодавства. Проте існують спеціальні правові акти, які встановлюють порядок розрахунків і відшкодування шкоди, що настала внаслідок порушення земельного законодавства (постанова Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам»). Цивільно-правова відповідальність передбачена також за порушення лісового, водного законодавства та законодавства про надра. Регулюється її застосування також, крім Цивільного кодексу, відповідними галузями законодавства. Визначення розмірів шкоди проводиться переважно на основі такс та розрахунків.

 

На сьогодні застосування заходів цивільно-правової відповідальності за порушення вимог земельного законодавства пов'язане з певними складностями. Наприклад, з неспроможністю порушника в наш економічно важкий час повністю відшкодувати заподіяні збитки, особливо коли йдеться про сільськогосподарських товаровиробників.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-22; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.200.252.156 (0.02 с.)