Поняття особистого селянського господарства

 

Особисті селянські господарства (надалі – ОСГ) в сучасний період відіграють важливу роль у продовольчому забезпеченні сільськогосподарською продукцією та сировиною як усієї держави, так і окремих громадян, оскільки виробляють понад 60% валової продукції сільського господарства [1]. Разом з тим подальший розвиток та підтримка ОСГ нерозривно пов’язані з належним законодавчим забезпеченням цієї особливої форми здійснення сільськогосподарської виробничої діяльності.

 

Сучасну нормативно-правову базу ведення ОСГ утворюють Закон України від 15 травня 2003 р. «Про особисте селянське господарство» [2], окремі підзаконні нормативно правові акти, що конкретизують положення Закону, та акти основних галузей законодавства (земельного, цивільного, сімейного, податкового та інших). Як справедливо зазначає В.В.Носік, «більшість норм Закону України «Про особисте селянське господарство» мають бланкетний характер, тобто посилаються на численні законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти, що були прийняті у минулому і які є необхідними для застосування при вирішенні конкретних питань правового становища особистих підсобних, а тепер особистих селянських господарств» [3, с. 7].

 

Відповідно до ст.1 Закону України “Про особисте селянське господарство” ОСГ визначається як господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна ОСГ, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Таке поняття ОСГ враховує його основні правові ознаки, зокрема сімейний характер, мету діяльності тощо. Значно розширено сферу діяльності таких господарств, які зараз поряд із виробництвом та переробкою сільськогосподарської продукції можуть надавати різноманітні послуги, в тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

 

Одночасно законодавче визначення поняття ОСГ викликає окремі зауваження. Так, трактування його як різновиду “господарської діяльності” (подібна думка обґрунтовується і В.І.Лебедем [4, с.4]) не зовсім узгоджується із нормами Господарського кодексу (надалі – ГК) України від 16 січня 2003 р. [5].

 

Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Проте, як відомо однією із істотних ознак ОСГ є його переважно особистий, а не суспільний характер, що відрізняє діяльність по веденню такого господарства від господарської діяльності в тому значенні, що використовується в ГК України.

 

Крім того, під господарською діяльністю розуміють діяльність суб’єктів господарювання, коло яких визначено ч. 2 ст. 55 ГК України. До них належать юридичні особи, фізичні особи, які зареєстровані як підприємці відповідно до закону, а також філії, представництва, інші підрозділи господарських організацій, утворені ними для здійснення господарської діяльності. Оскільки наведений перелік є вичерпним, ОСГ, що не має статусу юридичної особи, не є суб’єктом господарювання за ГК України. Такими суб’єктами не можуть визнаватися і фізичні особи, що ведуть ОСГ, адже чинним законодавством України не передбачено необхідності їх державної реєстрації як підприємців.

 

Враховуючи наведене, видається необхідним узгодження нормативних приписів, вміщених у ст.55 ГК України та ст.1 Закону України «Про особисте селянське господарство», що, наш погляд, доцільно здійснити шляхом внесення відповідних доповнень до ГК України.

 

Недостатньо обґрунтованим є також вживання у визначенні ОСГ слів “з використанням майна ОСГ”. При здійсненні виробничої сільськогосподарської діяльності чи наданні послуг фізичними особами, що ведуть ОСГ, використовується майно, належне їм на праві приватної (в тому числі й спільної сумісної чи спільної часткової) власності (ч.2 ст.6 Закону України “Про особисте селянське господарство”). Саме ж господарство, не маючи статусу юридичної особи, не може визнаватися суб’єктом права власності на майно.

 

Слід також зазначити, що законодавче визначення поняття ОСГ не враховує такої істотної ознаки господарства, як ведення його за рахунок переважно власної (особистої) праці членів господарства. Наявність такої ознаки, поряд з іншими, є одним із критеріїв розмежування ОСГ із суміжними формами здійснення сільськогосподарської виробничої діяльності, в тому числі й фермерськими господарствами.

 

Враховуючи викладене, на наш погляд, під ОСГ слід розуміти особливу форму організації та здійснення виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг у сфері сільського господарства чи сільського зеленого туризму, що провадиться без створення юридичної особи, фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з використанням майна та земель членів господарства, за рахунок переважно власної праці з метою задоволення особистих потреб.

 

Чинним законодавством України передбачається можливість здійснення членами ОСГ не лише виробничої сільськогосподарської діяльності, а й діяльності по наданню послуг, в тому числі у сфері сільського зеленого туризму. Очевидно, що надання таких послуг повинно здійснюватися з використанням земель сільськогосподарського призначення й мати на меті обслуговування сільськогосподарського виробничого процесу. У зв’язку з цим доцільно законодавчо закріпити перелік послуг, що можуть надаватися членами ОСГ.

 

Крім того, до цього часу не врегульовано на законодавчому рівні порядок надання ОСГ послуг у сфері сільського зеленого туризму. Норми Закону України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. [6], що мають загальний характер, не визначають особливостей здійснення окремих видів туризму, оскільки такі особливості згідно з ч.5 ст.4 Закону України «Про туризм» повинні визначатися окремим законом. Заповнення існуючої прогалини в цій частині буде забезпечено шляхом прийняття Закону України «Про сільський та сільський зелений туризм», проект якого знаходиться на розгляді у Верховній Раді України і прийнятий за основу постановою Верховної Ради України від 16 листопада 2004 р. [7].

 

Розширення земельних прав громадян створило можливості для збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва в ОСГ та зумовило формування і розвиток ОСГ так званої “товарної спрямованості”. Причому частка ОСГ товарного характеру є доволі значною: за даними моніторингових досліджень 2005 році 36% сільських домогосподарств продавали частину виробленої продукції, а за оцінками дослідження 2005 року 32% ОСГ були прибутковими [1]. Тому справедливо зазначає А.А.Хвасенко, що залежно від мотиваційних ознак доцільним є виділення двох типів господарств: споживчих і товарних [8, с.3].

 

Така диференціація господарств, на наш погляд, передбачає необхідність законодавчого розмежування правового становища ОСГ, що мають на меті, поряд із задоволенням особистих потреб, одержання основних чи додаткових прибутків, та господарств, що такої мети не мають. Частково такий поділ господарств врахований Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» [9], яким передбачено диференційований підхід до оподаткування доходів громадян, що ведуть ОСГ (п. 4.3.36 Закону).

 

На сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин потрібно створити стабільну законодавчу базу для розвитку ОСГ, що є ефективною формою господарювання на землях сільськогосподарського призначення. Це передбачає внесення відповідних змін та доповнень до Закону України “Про особисте селянське господарство”, приведення його окремих положень у відповідність до нормативно-правових актів цивільного, господарського, трудового, сімейного та інших галузей законодавства України, а також затвердження державної і регіональних програм підтримки ОСГ, прийняття низки законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів з метою конкретизації бланкетних норм Закону.