Проблема виховання і навчання дітей раннього віку: термінологічне поле проблеми, наукові дослідження

Ранній вік посідає особливе місце в загальній історії психічного розвитку людини. За перші три роки дитина проходить величезний шлях у своєму розвитку; оволодіває прямоходінням, діями з предметами, мовленням, набуває певної фізичної самостійності й намагається її відстоювати.

Ряд авторів (Е. Еріксон, Н. Авдєєва, М. Лисіна) доводять, що саме в цьому віці починає формуватися самосвідомість і розвивається первинна здатність до емпатії, співпереживання. Дитина вбирає в себе способи емоційного реагування дорослих по відношенню до подій, які відбуваються в світі. Саме батьківський дім та батьківська турбота є найбільш придатним навколишнім середовищем, яке сприяє оптимальному дитячому розвитку в цьому віці.

Проблеми педагогічної просвіти батьків, форми організації допомоги батькам у навчанні і вихованні дітей, що здійснюються навчальними закладами (школи, коледжі, освітні центри тощо) вивчалися зарубіжними вченими А. Адлер, Е. Берн, Г. Гордон, Х. Жино, Дж. Лешлі, та ін. Теоретико-методологічні аспекти дослідження сім’ї, батьківства та проблеми виховання висвітлені в публікаціях таких зарубіжних педагогів та соціологів, як: С. Гудман, П. Ласлет,
Д. Морган, Дж. Келлі [3].

За останні роки вітчизняними дослідниками і практиками вивчалися соціально-педагогічні умови усвідомленого батьківства (О. Безпалько, І. Звєрєва, О. Кононко, Г. Лактіонова, Л. Міщик, та ін.), розглядались можливості педагогізації батьків, піднімались питання співпраці з батьками, підготовки майбутніх фахівців до роботи з ними (Т. Алексєєнко, В. Котирло, С. Ладивір, М. Машовець). Проаналізувавши вітчизняний досвід роботи з батьками, які виховують дітей дошкільного віку, ми дійшли висновку, що найбільш розробленими є питання налагодження взаємодії батьків з дошкільним навчальним закладом (ДНЗ). Однак останнім часом все більше дослідників констатують формальний, односторонній характер взаємодії ДНЗ з сім’єю, відсутність змістовного та дієвого спілкування між ними. Для забезпечення гуманізації виховного процесу в дошкільному закладі і сім’ї, підвищення рівня загальної та педагогічної культури батьків і педагогів пріоритетним має стати партнерський характер взаємодії. Об’єднання виховних зусиль батьків та педагогів, залучення членів сім’ї до активної навчально-виховної діяльності в дошкільних навчальних закладах сприятиме збагаченню новими освітніми та виховними технологіями, дає можливість батькам природно спостерігати за власною дитиною в умовах дитячого колективу, оцінювати рівень її розвитку тощо.

 

Соціальна ситуація розвитку дитини характеризується спільною діяльністю малюка з дорослою людиною. Увагу дитини раннього віку привертає предмет, з яким діє дорослий. Вона прагне оволодіти ним, але спосіб і зразок дії з предметом належить дорослому. Така ситуація містить суперечність, що полягає у відсутності засобів самостійно задовольняти власні бажання. Цю суперечність можна розв'язати лише в спільній діяльності з дорослим, спрямованій на засвоєння суспільно вироблених способів дій з предметами (їсти ложкою, малювати олівцем тощо).

 

Протягом раннього віку система стосунків «дитина — дорослий» доповнюється системою «дитина — одноліток». Виникає особлива потреба в спілкуванні з однолітками.

 

Спочатку дитина ставиться до ровесника як до цікавого об'єкта, що викликає в неї різноманітні орієнтувально-дослідницькі дії: чіпає за руки, ноги, волосся, торкається очей. Поступово вона відкриває в одноліткові нові якості, починає ставитися до нього як до суб'єкта. Але спочатку такі стосунки є епізодичними. З часом особистісні якості стають найбільш привабливими і значущими для дитини. Відбувається перехід до власного комунікативного спілкування між дітьми. Такий перехід стає можливим лише завдяки впливу дорослого. Організовуючи спільну практичну діяльність дітей, він має допомогти їм побачити в ровесникові і схожу на себе людину.

 

Перехід до власного суб'єктивного ставлення до однолітка відбувається на третьому році життя. З'являються перші мовленнєві діалоги. Проте їх характерною особливістю є переважання ініціативних висловлювань над відповідями. У контактах з однолітками дитині значно важливіше висловитися самій. Дитяча спільність у цей час тільки починає формуватися. Більшу частину вільного часу діти проводять в іграх на одинці. Дитячі ігрові об'єднання (як правило, об'єднують двоє дітей), шо виникають за їхньою ініціативою, є нестійкими. До того ж для таких ігор властиве, що, навіть домовившись про ролі («ти будеш донькою, а я — мамою»), кожен з малюків виконує обидві, діти грають не разом, а поруч.

 

Значення розвитку взаємин між дітьми полягає в тому, що одноліток для дитини виступає у своєрідній ролі дзеркала, тому спілкування є засобом самопізнання, формування адекватного уявлення про себе.

 

Провідною діяльністю дітей раннього віку є предметна діяльність.

 

Можливість самостійно пересуватися, що значною мірою вдосконалюється протягом другого року, забезпечує дитині певну фізичну незалежність від дорослих і розширює межі її активності в оволодінні простором та предметами.

 

До предметних дій дитина переходить від маніпуляцій з предметами. На відміну від маніпулятивних предметні дії вимагають використання предмету за його суспільним призначенням.

 

Оволодіння предметною діяльністю починається зі спільних дій дорослого і малюка. На цьому етапі дорослий бере в свої руки руку дитини й виконує нею певну дію. Далі з'являються частково розподілені дії, коли дорослий лише допомагає, скеровує рухи малюка. І лише потім з'являються самостійні власні дії дитини, що можуть виконуватися за показом, а пізніше й за словесною інструкцією дорослого. До функцій дорослого на цьому етапі також входять контроль і оцінка виконуваної дитиною дії.

 

Демонстрування дитині способу виконання певної дії має супроводжуватися словесним поясненням. Мовчазний показ вимагає великої кількості повторень, а підкріплена словом дія засвоюється дитиною значно швидше. Наприкінці третього року життя дія відокремлюється від предмета, з яким вона вже знайома: пити можна не тільки з чашки, а й із склянки, кухля, пляшечки тощо; узагальнюється дія, що проявляється у використанні в мовленні самих дієслів: «пити», «їсти», «гуляти». Узагальнюються і предмети: ложкою можна їсти кисіль, суп, кашу, пити ліки тощо. Тепер у дитини з'являється здатність співвідносити свої дії з діями дорослих, сприймати їх як зразок.

 

Предмети, якими оволодіває дитина, є побутовими, що сприяє розвитку самообслуговування. З іншого боку, не треба видумувати якихось спеціальних вправ чи занять щодо оволодіння предметами. Варто лише прагнути, щоб дитина була не просто спостерігачем, а активним учасником усіх побутових процесів.

 

У процесі навчання дітей предметних дій надзвичайно важливо побачити можливість переходу від спільних дій до частково-розподілених, а від них — до самостійних дій дитини. Важливо помітити, що дитина вже може самостійно тримати в руці ложку. Тепер дорослий має лише скеровувати її дії, допомагати їй правильно тримати ложку. Коли ж дитина оволодіє і цим, дорослий повинен обмежитися словесними вказівками: «Набирай не повну ложку, щоб не розлити»; «Стукати ложкою по тарілці не можна» тощо.

 

Необхідно частіше схвалювати, заохочувати і підтримувати малюка. А коли він щось зробив неправильно, то треба говорити йому про це, не підкреслюючи негативних моментів. Наприклад, замість «Ти одяг сорочку неправильно — навиворіт», увагу дитини слід зафіксувати на правильних діях: «Ти швидко одягся. Але треба зробити ось так» (і показати як). Схвалення створює емоційно сприятливий фон. І цим можна добитися більшого успіху, ніж докорами. Слід пам'ятати, що осуд значною мірою менш інформативний ніж схвалення. Активність дитини, коли вона наслідує дії дорослого, намагаючись зробити щось самостійно, необхідно всіляко підтримувати, бо саме власна активність є однією з основних умов її повноцінного психічного розвитку.

 

Протягом раннього віку діти оволодівають діями співвіднесення з діями та знаряддями. Метою перших є приведення двох чи декількох предметів (або їх частин) у певні просторові відношення. Це, наприклад, складання башточок з кілець, матрьошок, закривання коробок кришками тощо. Діти дістають велике задоволення від таких ігор. Проте самостійно скласти предмети з його частин дитина не може. На допомогу має прийти дорослий. Він повинен дати дитині зразок дії, навчити її порівнювати. Наприклад, кільця башточки чи половинки матрьошок співвідносити за величиною.

 

Знаряддєві дії — це дії, в яких один предмет — (знаряддя) — використовується для впливу на інші предмети: дістати м'ячик з-під канапи можна палицею, насипати пісок у відерце — лопаткою. Зрозуміло, що дитина знайомиться лише з деякими найелементарнішими знаряддями — лопатками, олівцями тощо. Але це має надзвичайно, велике значення для її психічного розвитку. Засвоюючи використання елементарних знарядь, дитина водночас поступово починає засвоювати й загальний принцип, який полягає в тому, що впливати на речі можна не лише руками, ногами, зубами, а й спеціально для цього створеними предметами.

 

Отже, дитина раннього віку оволодіває предметним світом, навчається орієнтуватися в ньому, розуміти, що кожний предмет має своє призначення.

 

На основі предметних дій виникають і розвиваються ігрові дії. Відмінність між предметними й ігровими діями полягає в тому, що перші націлені на результат, а другі — на виконання дій. Ігрова дія виникає внаслідок перенесення дії з предмета на інший предмет — замінник (функцію годування ложкою дитина переносить на паличку). З ряду ігрових дій виникає ігрова діяльність. Тепер дитина не просто годує ляльку, а бере на себе роль мами, яка годує доньку. Розвитку ігрової діяльності, що характеризується уявною ситуацією, роллю та ігровими діями, сприяє потреба дитини бути таким, як дорослий.

 

Однією з обов'язкових умов для виникнення гри є турбота дорослих про розширення досвіду дитини різноманітними враженнями про дії навколишніх.

 

Спілкування дорослого з дитиною має надзвичайне значення для її психічного розвитку. Основу взаємодії дитини третього року життя з дорослим становить ділове спілкування, спрямоване на оволодіння дитиною предметом. Навколо спільних дій і розгортаються нові для дитини форми спілкування з дорослими. Емоційно позитивне ставлення дорослого до дитини створює той фон, на якому малюк може успішно оволодіти способами користування предметами.

 

Мовлення в ранньому дитинстві розвивається двома лініями: удосконалюється розуміння мови дорослих (пасивна мова); формується власна активна мова дитини.

 

На третьому році словесні вказівки дорослих починають регулювати поведінку дитини в різних умовах, викликати або зупиняти її дію. Якщо раніше слово підкріплювало дію з предметом, то тепер дитина може розуміти словесні вказівки. У цей час діти можуть активно слухати невеликі казки, оповідання, віршики, зміст яких виходить за межі наявної ситуації спілкування завдяки розвитку уяви. Удосконалення розуміння мови дає можливість використовувати її як основний засіб пізнання дійсності. Враховуючи це, вихователь повинен розвивати, підкріплюючи наочністю, здатність дитини слухати й розуміти мовлення, що не стосується даної ситуації.

 

Мовленнєве спілкування є важливим новоутворенням раннього віку.

 

На третьому році життя розвиток мовлення обумовлюється виконанням ширшого кола його функцій. Це насамперед налагодження взаємодії і взаємостосунків з близькими дорослими і дітьми (комунікативна функція мови), пізнання навколишнього світу (означувальна функція). Дитина засвоює основну форму мовленнєвого спілкування — діалогічну. Вона вчиться висловлюватися, ставити запитання й самостійно відповідати, звертатися до навколишніх з проханнями і пропозиціями.

 

Основні перетворення в змісті і структурі мовлення дитини відбуваються саме в процесі її ініціативних висловлювань. Недоцільно надміру регламентувати її мовленнєву поведінку. Нехай дитина вільно висловлюється за власним бажанням.

 

Новоутворення у пізнавальній сфері є якісні зміни в характері сприймання. Сприймання з акту реагування на предмет перетворюється в акт орієнтації в предметах. Сприймання починає розвиватися як перцептивна діяльність.

 

Перцептивні дії (розпізнавання предмета за його ознаками, віднесення до групи схожих тощо) формуються в контексті певної практичної діяльності під впливом завдань які вона висуває. Поступово з практичних дій виділяється момент орієнтування в предметах. Спочатку зовнішні орієнтувальні дії мають яскраво виражений практичний розгорнутий характер. Співвідносячи певні предмети чи їх частини, дитина прикладає, накладає їх один на одний. Поступово зорове сприймання починає передувати безпосередньому виконанню практичних дій на основі набуття аналогічного досвіду. І вже до трьох років дитина може роздивлятися, перелічувати знайомі їй зображувані предмети, не торкаючись пальчиком, вислуховувати вказівку дорослого й лише після цього діяти; слухати казки, віршики, оповідання. Тепер вона здатна не тільки дивитись, а й бачити, чути і слухати.

 

Важливе значення для розвитку сприймання має його поєднання зі словом. Проте таке поєднання спочатку відбувається в пасивній мові. Дорослий має вживати еталонні назви кольорів, фігур тощо, коментувати й супроводжувати словом обстежувальні дії дитини. Але слово для дитини третього року життя не може замінити здобутих з безпосереднього практичного досвіду знань, проте воно впорядковує, узагальнює цей досвід.

 

З розвитком предметних дій, розширенням кола предметів, з якими стикається малюк, а також словесного позначення предметів, сприймання стає предметним і константним. Дитина починає жити в колі постійних предметів.

 

Превалювання сприймання в пізнавальному розвитку дитини раннього віку зумовлює певну залежність від нього інших процесів.

 

Пам'ять реалізується в активному пізнанні. Вона є певним моментом у самому процесі сприймання, його продовженням. Мовлення вносить значні зміни в процеси пам'яті, допомагає міцніше їх закріплювати й оперативніше відтворювати. Пам'ять переддошкільника розвивається в різних її видах — образному, руховому, словесному, емоційному і має мимовільний характер. На третьому році життя, на основі сприймання та практичних дій з предметами формуються уявлення пам'яті.

 

Активне сприймання предметного середовища (виділення ознак предметів, порівняння їх між собою, співвіднесення їх зі зразком) вимагає розвитку мислительної діяльності.

 

Мислення малюка є наочно-дійовим, бо здійснюється в наочній ситуації за допомогою практичних дій. Дитина розв'язує мислительні задачі (порівняння двох предметів) практичним способом.

 

З відокремленням дії від предмета та розвитком мовлення пов'язане одне з основних досягнень раннього віку — зародження знакової функції мислення. Виникнення такої функції свідчить про перехід до нового характерного для людини типу пізнання, опосередкованого знаковими системами. Керівництво розвитком знакової функції стає важливим боком розвитку пізнавальної сфери дитини третього року життя. Основний шлях такого керівництва — навчати дітей замінювати предмети ігровими, добирати найбільш придатні для цього іграшки, матеріали, доносити до дітей зображувальний смисл малюнків, конструкцій, а для цього постійно порівнювати з зображуваними предметами.

 

Зародження знакової функції є одночасно і зародженням уяви дитини.

 

Уява в ранньому віці має відтворюючий характер, що яскраво виявляється в ігровій діяльності, де дитина відтворює в ігровій, уявній ситуації, переносячи на предмети-замінники властивості і функції реальних предметів, що безпосередньо нею сприймалися в минулому. Уява дитини третього року життя є виразно емоційною. Переживання з приводу уявленого є надзвичайно яскравими, і дуже часто дитина не може відрізнити уявлене від реального.

 

Основні особливості психічних процесів у ранньому віці — їх залежність від наочної ситуації; функціонування в нерозривній єдності з практичними діями; афективний характер спрямованості на пізнання навколишнього світу.

 

Розвивальна робота з дітьми переддошкільного віку має бути організована не за принципом спеціального розвитку окремих психічних процесів, а спрямована на загальний пізнавальний розвиток дитини, максимально різнобічне ознайомлення дитини зі світом предметів, людей, стосунків, в ході якого і відбувається поступовий розвиток особистості дитини в цілому.

 

В період раннього дитинства зароджується самосвідомість дитини. Після двох років діти починають впізнавати себе у дзеркалі, на фотографіях. Впізнавання себе — це елементарна, первинна форма самосвідомості. Новий етап у розвитку починається тоді, коли дитина від називання себе в третій особі, по імені («Саша іде», «Катя дає пити») переходить до вживання займенника «Я» стосовно себе («Я їм», «Я граюся»...).

 

Найважливішим етапом у розвитку самосвідомості протягом раннього віку є третій рік життя, коли формується особистісне новоутворення — «гордість за досягнення». Це новоутворення яскраво виражається в прагненні фіксувати результати своєї діяльності, продемонструвати свої успіхи дорослому. Без належного схвалення ці успіхи значною мірою втрачають свою цінність, а радісні переживання з цього приводу затьмарюються. Негативне чи байдуже ставлення спонукає дитину з подвоєною енергією добиватися уваги й позитивної оцінки. У дітей з'являється почуття самолюбства, що виявляється в підвищеній образливості й чутливості до невизнання їхніх досягнень дорослими, в емоційних через це вибухах.

 

Поява даного новоутворення пов'язана з тим, що на третьому році життя під впливом дорослого дитина дедалі частіше звертає увагу на результат своїх дій. Вона починає прагнути досягнути бажаного результату. Звичайно, процес дії ще дуже важливий для неї, а результат не є досконалим, проте в будь-якій діяльності дитина прагне здобути такий результат, як і дорослий. Відбувається переміщення акценту в предметній діяльності з процесу на результат, який стає регулятором дій дитини.

 

Трирічний вік називається критичним перехідним періодом від переддошкільного до дошкільного. Критичні періоди характеризуються своїми новоутвореннями, що виявляються в особистості дитини.

 

Критичний період трьох років свідчить про фізичне відокремлення дитини від навколишнього світу. Відбувається відособлення «Я» від «не — Я», з'являється «Я сам». Одночасно відбуваються зміни в ставленні дитини до дорослого: в процесі предметної діяльності дитина побачила дорослого, що діє з предметами, і побачила себе — з'являється потреба бути таким як дорослий, виконувати такі ж дії, як він.

 

Для задоволення цих потреб (бути як дорослий, бути самостійним) дитина не має ні психічних, ні фізичних можливостей. Ці потреби не можуть задовольнятися і в спільній з дорослим діяльності. Виникає суперечність між потребами дитини і системою стосунків між нею та дорослим. Ця суперечність розв'язується в зміні соціальної ситуації розвитку й переході до ігрової діяльності, що задовольняє цю потребу.

 

Якщо дорослі не помічають у дитини тенденції самостійно задовольняти бажання, продовжують не помічати її прагнення бути незалежною, зберігають старий тип стосунків, обмежують активність, свободу дитини, то можуть виникнути власне кризові прояви — негативізм, упертість, свавілля, знецінення вимог дорослих, бунт-протест, норовливість.