Теорія і практика соціалізації дітей дошкільного віку: термінологічне поле проблеми, наукові дослідження.

Соціалізація дитини, тобто її входження у світ людей, починається від самого народження. Першою людиною у цьому процесі стає мати. Саме вона віддає дитині більшу части свого життя, дає перші приклади

Характеризуючи сучасний стан дитинства, учені (В.Абраменкова, Д.Ельконін, Е.Ериксон, С.Козлова, О.Кононко, А.Петровський, Д.Фельдштейн та ін.) відзначають, що під впливом причин соціального, економічного та психологічного характеру відбувається деформація змісту дитячої субкультури (збіднення дитячого фольклору, втрата усних текстів, зміни сюжетно-рольових ігор та ін.). Недостатня увага приділяється специфіці буття дитячих спільнот, помітне відчуження дітей від дорослих і однолітків, що спричиняє появу в соціумі певного бар'єру між світом дітей і дорослих, стихійне виникнення різних дитячих об'єднань і груп, опозиційних до усталених культурних цінностей суспільства.

Протиріччя та складності сучасності вимагають соціально-педагогічної та психологічної підтримки людини, починаючи з перших років її життя, що передбачає врахування та вивчення всієї повноти взаємодії дитини на ранніх етапах онтогенезу з середовищем, з різними структурами макро- та мікросоціуму з метою забезпечення гармонійного буття особистості як суб'єкта соціокультурного життя, а також освітньо-виховного процесу. Соціальний розвиток особистості виявляється засобом і водночас результатом, одним з аспектів її соціалізації, яка визначається у філософії, як процес операційного оволодіння набором програм діяльності та поведінки, характерних для тієї чи іншої культурної традиції; як процес інтеріоризації індивідом знань, цінностей і норм, що відбиваються в означених програмах, процес засвоєння та активного відтворення людиною соціального досвіду, включення індивіда в соціальні стосунки; розвиток соціальної природи чи характеру індивіда, підготовка людини до соціального життя (М.Бердяєв, І.Богданова, Ю.Васильков, Н.Головіна, В.М'ясищев, Р.Немов, А.Реан П.Понятенко, М.Шульга та ін.). На думку Г.Тарда та Ф.Гіддінгса, які, до речі, ввели в науковий обіг термін „соціалізація", цей процесс здійснюється завдяки стихійних впливів оточення й унаслідок цілеспрямованого суспільного впливу (сім'я, дошкільний заклад, школа, позашкільні центри та інші соціальні інституції), який має виховну спрямованість.

Аналіз численних концепцій соціалізації дає змогу виділити основні підходи щодо розгляду місця та ролі людини в процесі соціалізації. В одних із них, суб'єкт-об'єктних, зазначається пассивна позиція людини в процесі соціалізації (суспільство виступає суб'єктом впливу, а людина-об'єктом), розгортання її адаптації, відтворення соціальних норм, відповідність певним соціальним очікуванням, що пов'язуються зі статусом. Відтак, соціалізованість усвідомлюється як конформність індивіда до соціальних приписів та норм (Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, Л.Пименова).

Фундаторами протилежного, суб'єкт-суб'єктного, підходу вважають Ч.Кулі та Дж.Міда, які відстоюють активну позицію людини, що не тільки адаптується до суспільства, але й впливає на себе та на своє оточення. У руслі цього підходу, згідно з А.Мудриком, адаптація розглядається як здатність людини активно взаємодіяти із соціальним середовищем та використовувати його потенціал для власного розвитку. Відтак, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозміну людини в процесі засвоєння й відтворення культури, що відбувається завдяки взаємодії людини зі стихійними, відносно керованими й доцільно створеними умовами життя на всіх етапах.

Безперечно, що соціальне пристосування є важливим елементом соціалізації, оскільки входження людини до будь-якої спільноти пов'язане з адаптацією. В окремих соціально-педагогічних дослід-женнях поняття „адаптація" змішується з поняттям „соціалізація" й уживається для пояснення пристосувальної функції особистості (М.Єрмоленко, Г.Медведєв, Б.Рубін, Л.Шпак). Однак адаптація невіддільна від своєї протилежності - активності, вибіркового творчого ставлення особистості до середовища (Л.Безрукова, І.3вєрєва, М.Корепанова, С.Литвиненко, К.Фопель та ін.). Саме така позиція максимально збігається з нашою особистою. Соціалізація є постійним, тривалим та безперервним процесом входження людини в соціум, тоді як соціальна адаптація є процесом входження людини до конкретної соціальної спільноти через засвоєння соціального досвіду цієї спільноти та використання набутого раніше соціального досвіду (А.Петровський, А.Капська). Отже, у цьому контексті соціальну адаптацію слід розглядати як активно-розвивальний, а не активно-пристосувальний процес. Слушною є думка С.Литвиненко щодо того, що особистість настільки соціально успішна, наскільки вона адаптивна, адже за кожною соціальною роллю стоять певні нормативи, а простір соціальних ролей та соціальних відносин - середовище, у якому особистість адаптується. Відтак, людина є суб'єктом соціального розвитку. Але вона водночас є й суб'єктом саморозвитку, тому соціалізація відбувається тим успішніше, чим активнішою є участь людини у творчоперетворювальній суспільній діяльності.

Сутність соціалізації полягає в тому, що в її процесі людина формується як член того суспільства, до якого належить. Адже кожне суспільство прагне сформувати людину відповідно до своїх універсальних інтелектуальних і фізичних ідеалів (Е.Дюркгейм). Природно, що зміст цих ідеалів значно різниться залежно від історичних традицій, особливостей розвитку, соціального устрою суспільства.

Як об'єкт соціальних стосунків людина унормовує, регламентує, санкціонує свою поведінку відповідно до вимог тієї чи іншої спільноти, тобто утверджується як соціальна одиниця. Водночас у спільній діяльност та спілкуванні, через взаємодію з іншими, опосередковану традиціями, правами та обов'язками, нормами, вона виявляє себе як унікальна особистість, індивідуальність. Отже, відбувається її соціалізація, тобто перетворення людини з об'єкта соціального регулювання в суб'єкт рєгуляції власної соціальної поведінки, трансформація з об'єкта соціальної поведінки й стосунків у їх суб'єкт.

За визначенням філософа Ю.Хабермаса, людина живе в розмаїтті багатьох світів: зовнішньому - об'єктивному, тотальному світі природи, науки, техніки, практики; соціальному - світі суб'єкт-об'єктних та суб'єкт-суб'єктних соціальних відносин, соціальних статусів та ролей; а також у внутрішньому - світі індивідуальності, неповторності свого існування.

Соціалізація особистості у взаємодії з різними факторами (мега-фактори, макро-, мезо- та мікрофактори) та агентами (люди, з якими безпосередньо взаємодіє дитина) відбувається за допомогою різних „механізмів". У науці існують різні підходи до аналізу „механізмів" соціалізації. На думку Г.Тарда, основним є наслідування; на думку Ю.Бронфебренера - прогресивна взаємна акомодація, тобто пристосування між активною дитиною, яка росте, і тими змінними умовами, у яких вона живе; з позиції В.Мухіної, механізмом соціалізації виявляється ідентифікація та уособлення особистості та закономірна зміна фаз адаптації, індивідуалізації та інтеграції в процесі розвитку особистості. Отже, до соціально-педагогічних механізмів соціалізації науковці відносять: традиційний механізм соціалізації, пов'язаний із засвоєнням дитиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, характерних для її сім'ї й найближчого оточення, які засвоюються на неусвідомленому чи підсвідомому рівні за допомогою некритичного сприйняття панівних домінант. Інституціональний механізм соціалізації функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства та різноманітними організаціями, які спеціально створені для її соціалізації, і з тими, що опосередковано реалізують виховні функції паралельно зі своїми іншими функціями. Саме в процесі задіяння інституціонального механізму соціалізації відбувається накопичення знань про соціальну дійсність і ширше - про довкілля, діти опановують досвід, практику взаємодії, спілкування, схваленої в суспільстві поведінки з представниками різних соціальних груп, у різних життєвих ситуаціях.

Для координації спрямованих педагогічних дій важливе усвідомлення взаємодії компонентів процесу соціалізації. 3-поміж цих компонентів науковці називають такі:

1. Стихійна соціалізація людини у взаємодії та під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер та результати якої визначаються соціально-економічними та соціокультурними реаліями.

2. Відносно керована соціалізація, коли держава застосовує певні економічні, законодавчі, організаційні заходи для розв'язання своїх завдань, які об'єктивно впливають на зміни можливостей та характеру розвитку, життєвого шляху тих інших вікових груп (термін здобутгя освіти, обов'язковий мінімум освіти та ін.).

3.Відносно соціально контрольована соціалізація (виховання), тобто планомірне створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних та духовних умов для розвитку людини.

Поняття „соціалізація" тісно переплітається з поняттями „виховання" та „розвиток особистості". Розвиток особистості визначається як процес формування системної якості індивіда внаслідок його соціалізації, тобто засвоєння й відтворення культурних. цінностей та соціальних норм, а також саморозвитку й самореалізації в тому суспільстві, у якому він живе. У найзагальнішому вигляді розвиток особистості можна розглядати як процес входження людини в нове соціальне середовище та інтеграцію в ньому. У випадку входження до відносно стабільної соціальної спільності та за сприятливих обставин індивід, за даними психологів, проходить три фази особистісного становлення: адаптацію (засвоєння цінностей і норм, певне уподібнення до інших членів спільноти), індивідуалізацію (пошук засобів утвердження своєї індивідуалізації в процесі ототожнення із соціумом), інтеграцію - найбільш суперечливу стадію, на якій соціум прагне уподобати особистість до власних очікувань, а особистість прагне персоніфікуватися. Таким чином поступово формується чітка структура особистості, закріплюються відповідні особистісні новоугворення, відбувається соціальний розвиток особистості через постійне повторення названих фаз при входженні індивіда до різних соціальних груп. Виховання як механізм соціалізації ставить дитину перед новими завданнями, які відповідають її зміненим можливостям та новій свідомості. 3 урахуванням цього, виховання упорядковує, об'єднує й використовує всі інші механізми соціалізації.

Виховання відіграє важливу роль у процесі набуття особистістю соціальних уявлень, навичок, соціального досвіду, водночас воно є лише частиною процесу соціалізації. Виховання передбачає систему цілеспрямованих, формуючих соціальних впливів, взаємодій і взаємовідносин, за допомогою яких в індивіда формуються соціально бажані риси та властивості. Соціалізація ж виявляється процесом більш широким, який включає й організовані, і спонтанні, випадкові впливи всієї сукупності факторів суспільного буття, завдяки яким індивід долучається до культури й стає повноцінним членом того або іншого суспільства. Таким чином, соціалізація обіймає всю чисельність впливів соціального середовища на особистість, однак вона передбачає й реакції самої особистості на ці впливи.

Соціальна компетентність - це складна полікомпонентна властивість особистості, її інтегральна якість, яка складається з комплексу емоційних, мотиваційних, характерологічних особливостей і виявляється в соціальній активності та гуманістичній спрямованості особистості. У структурі соціальної компетентності науковці (І.Бех, С.Литвиненко, О.Кононко) виділяють емоційно-почуттєвий, мотиваційно-ціннісний та діяльнісно-поведінковий компоненти. Емоційно-почуттєвий компонент соціальної компетентності обумовлюється здатністю дітей адекватно оцінювати та реагувати на емоційно-почуттєві прояви інших, сприймати себе в контексті відносин з однолітками та дорослими. Мотиваційно-ціннісний компонент виявляється в сукупності соціальних потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій дітей за умови зміни соціальних інституцій. Діяльнісно-поведінковий компонент свідчить про здатність дитини відчувати свою належність до певної соціальної групи, уміння доброзичливо взаємодіяти, налагоджувати спільну діяльність, гармонійні стосунки з однолітками, готовність дитини ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми в системі міжособистісних стосунків.

Структурна та змістовна характеристика соціальної компетентності дошкільника буде неповною, якщо не враховувати такий її важливий компонент, як соціально-комунікативна компетентність, з огляду на роль мови й мовлення в людському житті.

Резюмуючи сказане, відзначимо, що саме період шести-семи років слід вважати періодом становлення соціального „Я", коли в дитини формується „внутрішня позиція", що породжує потребу посісти нове місце в житті й виконувати нову суспільно значиму діяльність, і виступає важливим компонентом соціальних утворень зростаючої людини. Соціально-психологічні дослідження переконливо доводять, що поступальний розвиток позиції „Я" починається з усвідомлення своїх соціальних можливостей та досягає рівня вияву й зміни позиції в результаті власної творчої активності (В.Абраменкова, Л.Божович, С.Кононко, С.Литвиненко та ін.). Через освоєння численних соціальних ролей дитина починає відчувати себе членом суспільства, носієм суспільно значимої позиції, починає орієнтуватися на узагальнену, знеособлену еталонну оцінну міру правильності, нормативності відносин, загальнокультурних зразків. Індивідуальний рівень суспільного буття залежить від внутрішнього світу дитини, від сформованості в неї соціальних установок на себе. Період переходу від дошкільного до шкільного дитинства характеризується відкриттям нових можливостей для стимулювання соціального розвитку через регуляцію стосунків дитини з оточуючими, до впливів яких вона відкрита, розвитку та використання у вихованні дітей соціальних мотивів.

Термінологічне поле:

Соціалізація- комплексний процес засвоєння індивідом певних соціальних ролей і/або інтеграція до певної соціальної групи. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції її з метою встановлення її соціальності.

Адаптація — це спосіб, завдяки якому живий організм відповідає на вплив навколишнього середовища.

Соціальне середовище — оточуючий людину соціальний світ (соціум), який включає в себе суспільні (матеріальні та духовні) умови становлення, існування, розвитку та діяльності людей, які тісно пов'язані з суспільними відношеннями, у які ці люди включені.

Суспі́льство — організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному ступені історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв'язків його членів, об'єднаних родинними зв'язками, груповими, становими, класови­ми та національними відносинами. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.